9. Кожний випуск «Записок Піквікського клубу» був справжньою сенсацією, ім'я Чарлза Діккенса стало відоме кожному, хто хоч коли-небудь тримав у руках книжку.

Проте ще не був закінчений цей твір, а Діккенс підписав договір з Річардом Бентлі на новий роман. Крім того, письменник погодився взяти на себе обов'язки редактора часопису «Альманах», що також належав цьому видавцеві. На сторінках згаданого виданнями з'явився роман «Пригоди Олівера Твіста», який у творчості Діккенса посідає особливе місце, бо саме в цьому творі вперше в усій повноті розкривається специфіка художньої системи Діккенса і особливості стилю.

Твір був, по суті, візитною карткою автора. Задуманий спочатку як авантюрний, роман поступово перетворився на гостро-соціальний, зберігши, проте, основні ознаки жанру, передбаченого назвою твору («пригоди») — митарства персонажа, таємниче походження головного героя, що спричиняє його "нещастя, класичний негідник — негативний персонаж, який переслідує малого, та ін.

Стара форма допомогла Діккенсу, за словами В. Шкловського, «затишно обходити суперечності життя» (17, с.325), але водночас давала змогу з усією повнотою реалізувати авторську мету — «змалювати гурт таких злочинців в усій неприкрашеній реальності, показати потворність їхнього морального обличчя, ницість і нікчемність їхнього способу життя, зобразити їх такими, які вони є насправді, — пацюки, що ховаються в найбрудніших закутках життя» і хоч куди вони звернуть свій погляд, скрізь перед ними бовваніє велика чорна шибениця ... Одним із завдань цієї книжки, як писав Діккенс у передмові, було «показати правдиво геть усе, що стосується цих уславлених (у романах) людей, навіть їхню зовнішність, тому не приховав од своїх читачів жодної дірки в сюртуці Пройди, жодної папільйотки в розкуйовдженому волоссі Ненсі».

Пишучи це, Діккенс мав на увазі так звані «ньюгетські» романи Бульвера-Лїттона, який зображав «хвацьких хлопців (здебільшого приємних у поводженні), бездоганно вдягнених, грошей повні кишені, знаються на конях, тримаються, так, наче їм сам чорт не брат, серцеїди, уміють і заспівати, і чарку випити, і в карти чи кості пограти, одне слово, товариство, гідне справжніх чоловіків». Шкідливість романтизації таких осіб для Діккенса була очевидною, тому до праці письменник взявся з усім молодечим запалом, тим паче, тема для нього була не нова. Нею він цікавився давно, прагнучи з'ясувати соціальні корені злочинності, і згодом усе своє життя, доводив, що злочинці є породженням жахливої бідності і невігластва (10, с.141).

На фоні жорстокої дійсності «старої доброї Англії» й розігрується ще одна трагедія, а доля хлопчини-сироти, на думку автора, є складовою долі суспільства.

Нелегким було життя маленького сироти. Олівер Твіст народився и робітному домі - цій «бастілії для бідних», як прозвали и народі установи такого типу, що нічим не відрізнялися від тюрем і в яких нещасним біднякам милостиво дозволялося померти. Перші хвилини життя майже збігаються з першою найбільшою втратою в його житті - смертю матері, яка прийшла невідомо звідки і впала на вулиці напівмертва від утоми. «Ще хвилину тому, загорнутий у ковдру, він міг бути і сином вельможі, і сином жебрака, з гіркотою зауважує Ч. Діккенс, найповажніша людина навряд чи зуміла б визначити його суспільний стан. А тепер, коли його убрали в благеньку, пожовклу від неодноразового вжитку коленкорову сорочку, вона, мов та наліпка чи бирка, відразу засвідчила, що він — парафіяльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голодний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів і штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто». Так уже наперед була визначена доля Твіста.

До дев'яти років він виховувався на «фермі» - своєрідній філії робітного дому, де «два-три десятки інших порушників закону про бідних вовтузилися цілий день на підлозі», голодні і брудні. Тому не дивно, що в день свого дев'ятиліття Олівер — «блідий, хирлявий хлопчик, замалий на зріст і худий, як скіпка. Але природа чи спадковість наділили Олівера здоровим, стійким духом, який завдяки порожньому шлунку мав досить місця, щоб розвиватися в його тілі». Йому ще пощастило, він зумів вижити, на інших чекала загибель — хто перевернув на себе ліжко, кого ошпарили окропом.

Наступний етап - робітний дім - був не менш страшним і небезпечним. Цинізм попечителів установи не має меж — біднякам не дозволяють мати хусточки, бо це предмет розкошів, що вже говорити про їжу! Біднякам тричі на день давали ріденьку кашу, двічі на тиждень - цибулину, а в неділю вони діставали навіть булку, зате воду постачали в необмеженій кількості. То ж коли Олівер очманів від голоду, став нерозсудливим і наважився попросити ще трішки каші — не для себе, а для одного з тих нещасних, хто нахвалявся з'їсти уночі сусіда! — це було сприйнято членами ради як відвертий бунт, а джентльмен у білому жилеті напророкував йому в майбутньому шибеницю — голодному маленькому хлопчикові, якого замкнули в темній комірчині. Та навіть холодна кам'яна стіна виявилася милосерднішою до Олівера: в неї він шукав захисту від мороку і самоти.

Аби позбутися зайвих клопотів, Олівера віддають парафіяльному трунареві, проте знущання і побої змушують його залишити нового господаря і податися в Лондон шукати щастя. Йшов він пішки, до крові збиваючи ноги, та усім це байдуже, лише такі самі, як він, нещасні вділили йому харчів і крихітку тепла.

Зрозуміло, що нікому не потрібний хлопчик привертає до себе увагу кримінальних злочинців, які заманюють до своєї оселі хлопчину, прагнучи використати його недосвідченість. Та міцне здорове зерно не дає Оліверу опуститися до рівня Пройди чи його друзів, як би цього не прагнув єврей Феднін, завданням котрого, про що читач дізнається пізніше, було зробити з хлопчини справжнього злочинця. Автор докладно змальовує, як хитро плететься павутина, в котру потрапляють такі, як Олівер: «Часом старий розповідав їм про грабунки, які вчинив замолоду, і стільки в тих розповідях було кумедного й цікавого, що Олівер мимоволі сміявся від щирого серця, і видно було, що вони не так обурюють його, як тішать». Лише активне втручання містера Бранлоу, місіс Мейлі та інших порятувало хлопчину від того згубного шляху, на який його вперто штовхали.

Роман закінчується так, як це зумовлено канонами жанру: Олівер з'ясовує таємницю свого походження, знаходить справжніх друзів, головний недоброзичливець Монкс викритий, справедливість узяла гору.

«Машина старого роману допомогла Діккенсові показати робітний дім і нетрі Лондона, допомогла зв'язати героїв, дати їх у поєднанні, показати бідність поряд із благополуччям» (17, с.329), а також дала змогу реалізувати авторську ідею — життя як одвічну арену боротьби добра і зла.

Діккенс змальовує не якесь абстрактне позасоціальне зло, під його пером воно набуває конкретних форм — робітного дому, злодійської оселі, бездушних наглядачів і чиновників, байдужих обивателів і підступних злочинців. Оліверу Твісту довелося зіткнутися з усіма формами зла, проте він залишається чистим і незіпсованим. Це дало підстави дослідниці Н.Михальській твердити, що «в своєму першому соціальному романі Діккенс все-таки не досить переконливо розкрив проблему стосунків людини і середовища. Йому не вдалося показати безпосередній вплив навколишніх соціальних умов на процес формування характеру героїв, їхню еволюцію» (4, с.32). Що стосується Олівера Твіста, то тут звичайно, заперечень немає, оскільки він справді виявився ідеальним героєм, своєрідним «символом людської душі під впливом зовнішніх сил», як писав Е. Уїлсон (10, с.143), проте звідки взялися Фейгін, Сайкс, Ненсі та Пройда? Вони є продуктом суспільства, саме його, а не когось іншого слід звинувачувати в їхній появі! А ті тисячі, котрі ще не стали злочинцями, але котрих на це штовхають нелюдські умови існування? Як їм допомогти? Як заставити суспільство усвідомити, що воно морально відповідає за кожного свого члена? На це автор спробував дати відповідь у передмові: «... Працюючи над цією книжкою, я не бачив причини, чому покидьки суспільства не можуть прислужитися нашому моральному вдосконаленню...»

У Діккенса немає випадкових персонажів, кожен із них відіграє свою роль, втілюючи авторську ідею. Олівер Твіст мислиться автором як алегоричний образ добра, яке не може бути заплямованим, бо тоді воно не було б уже добром; добром, що протистоїть злу. Актор пішов далі, зробивши Олівера і його переслідувача Монкса не просто антагоністами, а ще кровно спорідненими людьми - братами, надавши конфлікту особливої гостроти: добро і зло — дні сторони людської душі.

«Діккенс-романтик утверджує добро, Діккенс-реаліст починає уважно вдивлятися в психологію своїх «темних» героїв», — зауважила Є. Генієва. Ця думка потребує уточнення. Негативні персонажі роману не завжди є «темними», тобто злочинцями. Зло творять і законопослушні громадяни, які байдужі до всього і до всіх, окрім самих себе, і прокидаються тільки тоді, коли лунає слово «злочин»: «Лови злодія! Лови злодія!» Слова ці мають магічну силу. Крамар залишає крамницю, візник - свого воза, м'ясник шпурляє свій лоток, пекар - коша, молочник - відро, розсильний - пакунки, школяр - свої мармурові кульки, каменяр - кайло, дитина - свій волан, і всі вони біжать гуртом, у сум'ятті, стрімголов, штовхаються, ревуть, верещать, збивають з ніг перехожих на розі, лякають собак, розполохують курей, і вулиці, площі, подвір'я луною віддають той галас.

... Той крик підхоплює сотня горлянок, і юрба збільшується за кожним поворотом...

... У людській вдачі глибоко вкоренилося прагнення кого-небудь цькувати».

Натовп переслідує малого нещасного хлопчину - тут сміливості багато не треба. Олівер уже знесилений, важкі краплі поту струмують по щоках, біжить з останніх сил, щоб відірватися від переслідувачів. Нарешті затримали! І ось він лежить у пилюці із закривавленим обличчям, а біля нього неповороткий здоровань, який так «мужньо» затримав малого, що аж поранив собі пальці!

Цей натовп також галасує, хвилюється, нервує, коли затримують убивцю Ненсі Сайкса. А де всі люди були тоді, коли Фейгін просто викинув нещасну дівчину на вулицю?

Це низи суспільства, а як верхи реагують на такі події? На це автор відповідає сценою зустрічі Олівера з джентльменами, пасажирами поштової карети, в яких змучений і голодний хлопчина попросив милостиню. Вони влаштували собі розвагу, наказавши малому бігти щодуху за каретою. Та коли він відстав, то «пасажири поховали свої монетки назад у кишені й закричали, що він, нікчемний ледацюга, на подачку не заслуговує». Не кращими були фермери, які, «побачивши Олівера з простягнутою рукою біля воріт своєї садиби, в дев'яти випадках з десяти кричали йому, що зараз спустять на нього собак, а якщо він, сподіваючись випрохати що-небудь, потикався до крамниці, там відразу заводили мову про парафіяльного бідла». Так автор змальовує, з якою жорстокістю вікторіанська система придушує безіменні, майже безликі низи суспільства, якою грубою і жорстокою є ця система навіть тоді, коли вона здійснюється в рамках закону.

Фейгін породжений цією системою. Він набагато страшніший за Сайкса — тупого обмеженого дегенерата, бо є мозком злочинної зграї, яка сліпо підкоряється йому, є керівником і водночас теоретиком злочинності як способу існування. Фейгін не лише обдурює своїх спільників, наживаючись на них, а й готовий підставити і продати їх усіх. Хитрий єврей також готує кадри для злочинного світу, вербуючи Ноє Клейпола, штовхаючи Олівера на злочинну стежку, змальовуючи їм романтику розбою.

«Він сидів скоцюрбившись перед згаслим каміном, загорнувшись у стару подерту ковдру і втупивши очі у свічку, що догоряла на столі поряд. Праву руку Фейгін тримав коло рота і в задумі гриз довгі чорні нігті, виставляючи напоказ свої беззубі ясна, на яких де-не-де стирчали ікла, схожі на зуби собаки чи пацюка».

Діккенс остаточно розвінчує цього псевдогероя, показуючи його як справжнього боягуза. Фейгін ненавидить і боїться Сайкса, але страх — не миттєве почуття для нього, це постійний його стан. Він боїться навіть Олівера, коли той прокинувся невчасно і побачив у руках єврея скриньку з дорогоцінностями: ніж, що його взяв Фейгін з метою залякати хлопця, тремтить у його руці.

Так вражаючи правдиво і переконливо показано негативних персонажів. Діккенса не зрозуміли не тільки деякі із його сучасників, котрі схильні були вбачати в творі чергову художню романтизацію злочинного світу; введені в оману навіть такі маститі критики, як Енгус Уілсон. Останній зайшов так далеко (10. с. 143). що навіть заявив: Діккенс таємно заодно із злочинцями другої частини – Фейгіном, Пройдою та ін. Помилковість такого твердження очевидна, бо і Фейгін, і Пройда, і Сайкс є носіями і творцями зла і саме тому не можуть розраховувати на симпатію ангора. Передмова до роману засвідчує позицію письменника, в якого стосовно ролі негативних персонажів у романі була своя думка: позитивний приклад учить, як робити добро, а негативний - чого саме не слід робити. Як бачимо, позиція Діккенса зрозуміла і не допускає іншого трактування.

Якщо Фейгін - суть, злочину, то Сайкс його тілесне втілення, викінчений тип негідника, зло фізичне. Його особа асоціюється з темрявою: «У темній кімнаті смердючого шпику в найбруднішому закутку Літл-Сефрон-Хіллу, в похмурому, моторошному кишлі, де взимку цілий день горить газовий ріжок, куди влітку не зазирає жоден промінь сонця, над олов'яним кухлем і чаркою, під яких тхнуло спиртним, сидів чоловік...»

Фейгін говорить про нього: «Сайкс людина жорстока. Коли його власна кров скипає, пролити чужу йому за іграшку».

Сайкса характеризує готовність до найтяжчого злочину — вбивства, тому зовсім небагато потрібно йому для того, щоб зробити останній крок. Епізод з собакою - яскравий приклад цього. Сайксові хотілося розваг, а з його викривленим розумінням смішного веселощі поступово перетворюються на криваву розправу: «Сайкс копнув собаку та ще й вилаяв його на додачу». Собака діє так, як велить інстинкт, — гарчить і огризається, Сайкс же втрачає, людську подобу і поводиться, як дикий звір: коли його охоплює лють, у нього навіть ніздрі роздуваються, у нього не руки, а лапи. Собаку порятував прихід Фейгіна, а от за нещасну Ненсі не було кому заступитися.

Хижа і потворна суть цього персонажа найяскравіше виявляється в сцені вбивства Ненсі, що набуває символічного характеру. Свої злочинні наміри він не здатний реалізувати при світлі, тому гасить свічку і забороняє дівчині відкрити штори.

Убивство Ненсі - найдраматичніші сторінки в романі. Цей негідник убиває спою колишню спільницю з глибокого почуття страху за власну шкуру, убиває жорстоко, по-звірячому.

«З усіх лиходійств, учинених тієї ночі під пеленою темряви в Лондоні, це було наймерзенніше. З усіх жахіть, що отруїли смородом, ранкове повітря, це було найогидніше і найжорстокіше». Давши етичну оцінку скоєному злочину, Діккенс прагне показати внутрішній стан злочинця.

Смерть Сайкса - логічне завершення його мерзенного життя. Проте, на думку автора, покарання повинно прийти із середини, а не із зовні. Автор показує, як відбувається злам у психіці негідника, як втрачає він внутрішню рівновагу. Напруження зростає поступово, крок за кроком, убивця перетворюється в жертву — жертву власного злочину. Спочатку Сайкс лише боїться повернутися до мертвого тіла спиною і, знищивши знаряддя злочину, поспішає залишити кімнату. Він подається за межі Лондона, прагнучи утекти від самого себе. Убивця чує спочатку розмови про смерть (у якісь пивничці), потім крамар пропонує йому вивести пляму крові в нього на капелюсі (матеріалізація смерті), нарешті чує розмови пасажирів карети про вбивство (конкретизація).

Покарання вбивці — покарання зла, проте цей епізод свідчить про відчуття міри і розуміння психології читача. Діккенс не вдається до театральних ефектів, не вигадує якісь незвичайні способи розправи. Сайкс намагається уникнути розправи, проте переслідувачі от-от його схоплять: «Він уперся ногою в димар, міцно обв'язав навколо нього один кінець мотузки і, поспішно орудуючи руками й зубами, зав'язав па другому кінці петлю. По цій мотузці він міг спуститися до канави на відстань меншу, ніж його власний зріст, а потім перерізати мотузку ножем, який тримав напоготові, і стрибнути вниз.

І Сайкс накинув петлю собі на голову, збираючись опустити її попід пахви... Озирнувшись назад, убивця скинув догори руки і зойкнув від жаху.

- Знову ці очі! — вихопився в нього нелюдський крик. Він заточився, наче вражений блискавкою, і, втративши рівновагу, впав через парапет. Петля була у нього якраз на шиї... і він повиснув з розкритим ножем у задубілій руці.

Старий димар задрижав від поштовху, але доблесно вистояв. Неживе тіло вбивці погойдувалося біля стіни будинку...»

Сторінки твору, присвячені Ненсі, сповнені суму і співчуття до цієї бідолашної дівчини, «чиє життя минало на вулицях, у найогидніших кублах і вертепах Лондона». «Виплодок брудних вертепів, жалюгідна прислужниця злодіїв і грабіжників, пособниця наймерзенніших злочинців», «занепала істота», вона зберегла в глибині душі крихти людяності, доброти, гордості і чесності. Дуже швидко Ненсі зрозуміла, що в справі Олівера вона зіграла згубну роль, тож прагнула виправити зло і порятувати хлопчину, котрого й сама допомогла затягти в злодійське кубло. Побачивши, на що вона прирікає Олівера, дівчина ладна змагатися з тими, кому вірно служила і кого боялася. Так, охоплена люттю, вона вириває з рук Фейгіна палицю, котрою той заходився «виховувати» втікача. Вона щиро любить справжнього покидька і садиста Сайкса, мріє втекти звідсіля туди, де би їх ніхто не знав, і розпочати нове життя. «Ніколи не пізно покаятися... і я тепер відчуваю, що це правда...», - говорить вона знетямленому Сайксу, котрий прийшов її вбити.

І Фейгін, і Сайкс, і Ненсі, і Пройда зі своїми друзяками — типові представники східної частини Лондона, де мешкали ті, хто вже давно розпрощався з нормальним життям.

Ось яка картина постала перед очима Олівера, коли він вперше потрапив у цей район: «Брудніших, злиденніших будинків йому ще не доводилося бачити. Вулиця була дуже вузька, ноги загрузали в грязюці, у повітрі стояв густий сморід. Раз у раз вони проходили повз крамнички, але єдиним крамом у них, здавалося, були самі лише діти, які навіть о цій пізній порі повзали коли дверей чи верещали всередині. Серед загальних злиднів процвітали, здавалося, тільки шинки, в яких п'яними голосами горланив найзлиденніший люд - ірландці-чорнороби. У завулках, що відгалужувалися від головної вулиці, видніли нетрища халуп, п'яні чоловіки й жінки барложилися там у грязюці, а з під'їздів час від часу, скрадаючись, вислизали якісь непевні людці, вирушаючи, мабуть, у справах аж ніяк не чистих і безневинних». І це не плід фантазії автора, це страшна реальність — саме тут криється загроза суспільному добробуту.

Дуже цікавим є образ Бамбла — тупого і обмеженого парафіяльного бидла, ім'я якого стало прозивним. Це «чоловік опасистий і дратівливий», відчуваючи свою силу, поводиться грубо і нахабно: «замість того, щоб відповісти на щиросердне привітання приязним словом, він іще дужче шарпонув хвіртку, а потім копнув її ногою так, як може дозволити собі лише парафіяльний бідл». Коли ж містер Бамбл зустрічає опір, то дуже швидко відступає, побоюючись неприємностей. Його голос здатен заставити труситися зі страху якого-небудь бідняка, проте це зовсім не лякає місіс Корні, котра добряче лупцює Бамбла.

Він уособлює в романі Закон, «сама його посада робить найкращим, найблагороднішим представником роду людського», іронічно зауважив Ч. Діккенс. За словами Г. Уеллса, «достатньо однієї цієї постаті, щоб побачити в справжньому світлі, хто втілював положення Закону про бідних. Це приклад того, як благі наміри одягаються в плоть і кров бездарного, самовпевненого нахабного невігласа» (11, с.236). Цей образ зробив більше, ніж сто Королівських Комісій. Так Чарлз Діккенс розпочав атакувати англійську бюрократичну систему.

Уже цей роман дає змогу простежити, як викристалізовувався творчий метод письменника, як народжувалися типово діккенсівські персонажі, зокрема образ дивака містера Грімвіга та інші, без яких немислимі наступні романи письменника.

10. У романі перед читачем проходять люди різних соціальних кіл - буржуазні ділки, аристократи, чиновники, члени парламенту, поміщики, біржові маклери, військові, дипломати, вчителя, гувернантки, економки, лакеї. Всі вони живуть за законами В«ЯрмаркуВ», де продається і все купується, де гідність людини визначається величиною його капіталу, всім править успіх і багатство, де В«титул і карета четвериків - іграшки дорожчі, ніж щастя В». Ярмарок марнославства визначається в романі як В«місце суєтне, злонравное, сумасбродное, повне усіляких надувательств, фальші і облуди В». p> Теккереем створена ціла галерея образів аристократів. Це численні члени сімейства Кроулі: поміщик Пітт Кроулі, неосвічений і грубий, його сини і його брат - Б'ють Кроулі, володарка величезного стану старезна міс Кроулі, в очікуванні спадщини якої гризуться її родичі. Заради грошей кожен з Кроулі готовий перегризти горло своєму конкуренту. Корисливі інтереси і ниці пристрасті роблять близьких людей ворогами. p> колоритна фігура сера Піта Кроулі - В«філософа з пристрастю до того, що називається низинними сторонами життя В». Сер Пітт жорстокий і жадібний, і він не вміє грамотно писати і ніколи не прагнув чогось читати, а проте він В«вельми педантично охороняє своє гідність і рідко виїжджає інакше як на четвірці цугом В». В«... Навряд чи знайшовся б інший такий хитрий, низький, себелюбний, нісенітний і нечесно старий. Багрова лапа Пітта Кроулі готова була полізти в будь-яку кишеню, тільки не в його власний В». p> В ряду аристократичних снобів знаходиться маркіз Стайн. Цей навчений життєвим досвідом старезний вельможа, ц...инічний і розумний, являє собою зразок розбещеного до мозку кісток багатія. Це людина з темним минулим і злодійськими замашками. Але він зумів придбати собі титул і величезний стан, одружився на знатній аристократкою і вважається стовпом суспільства. Розміри стану маркіза Стайна відповідають ступеня його підлості. p> На прикладі доль Емілії, що належить до буржуазних кіл, і Ребеки, яка прагне долучитися до аристократичним сферам, - Теккерей створює широку панораму англійського життя, показує обумовленість характерів героїв їх оточенням, розкриває зв'язок приватних доль з життям соціально-суспільної. В«На Ярмарку Суєти люди, природно, горнуться до багатіїв В», - цим і пояснюються стосунки героїв. Розоряється і убожіє сім'я біржового маклера Седлі, процвітає комерсант Осборн. Розорення Седлі змушує його родича Осборна відвернутися від нього. Викинутої за борт життя виявляється і лишившаяся стану нещасна Емілія. Лише отримавши спадщину, вона може знову знайти місце в світі буржуазних снобів. (Відносно жіночих персонажів Емілії і Ребеки Теккереем розглянута також тема сімейного щастя, що буде розгорнуто далі в рефераті.)

Як показано вище, Теккереем в романі створений узагальнений образ буржуазного суспільства, реалістичний символ миру, заснованого на несправедливості. Теккерей вловив зв'язок між людьми сучасного йому товариства, засновану на В«безсердечним чистоганомВ», на магічної влади грошей, він виступив викривачем і критиком цього товариства, його лицемірною моралі. Суспільство в цілому охоплено національною хворобою - снобізмом: кожен, хто не пробився наверх, мріє про місце поряд з сильними світу цього. p> Недарма початкове назва роману Теккерей вважав як В«Олівцеві замальовки англійської суспільства В»[3]. Вже була готова значна частина рукопису, коли Теккерею прийшла ідея, що змусила первинна назва потіснитися і стати підзаголовком. То було саме справжнє натхнення. У своєму романі Теккерей здійснив грандіозний план і створив твір, який, як він сподівався, В«візьме дурну публіку за живе В». Письменниця Ш. Бронте, сучасниця Теккерея, писала про нього, В«що він більш інших здатний відродити наше суспільство і відновити похитнувся світопорядок; тому, що жоден критик досі не знайшов йому правильних слів і вірних порівнянь В»[4].

11. Англія, початок XIX в. Європа воює з Наполеоном, але це не заважає великій кількості людей, одержимих честолюбством, продовжувати погоню за мирськими благами – станом, титулами, чинами. Ярмарок Марнославства, Базар Життєвої Суєти вирує денно й нощно…

Дві юних дівиці залишають пансіон мисс Пинкертон. Емілія Седли, дочка заможного есквайра, виявляє собою зразок чисто англійської, трохи прісній миловидності й чесноті. Вона «має добре, ніжне й великодушне серце» і, по правді говорячи, не блищить розумом. Інша справа Ребекка Шарп. Дочка безпутного художника й балетної танцівниці, француженки, «мала ростом, тендітна й бліда», але один погляд її зелених очей уже здатний убити наповал будь – якого чоловіка. Бекки, що виросла у веселій бідності, розумна, гостра на мову, бачить людей наскрізь і повна рішучості за всяку ціну завоювати місце під сонцем, навіть шляхом лицемірства й обману. Що ж робити, адже в бедняжки немає ні люблячих батьків, ні стану, ні титулу – усього того, що харчує чеснота більше щасливих перевесниць

Емілія, щиро прив’язана до Бекки, запрошує її погостювати, і та користується гостинністю щонайкраще. Маленька крутійка вміє сподобатися всім, але головне, вона з найбільшим успіхом пробує свої чари на Джозефі Седли, браті Емілії. Лестощі, удавання – і цей «ледар, буркун і бонвіван» готовий до останнього рішучого кроку. До нещастя, у справу втручається випадок і містер Джордж Осборн, наречений Емілії, у результаті чого надії юної інтриганки валять, а Джозеф рятується втечею

У житті мисс Шарп відкривається нова сторінка: вона приступає до обов’язків гувернантки в Королівському Кроули, спадкоємному маєтку сера Питта Кроули, «неимоверно вульгарного й неимоверно брудного старого», п’яниці, скнари й сутяги. Винахідливість, уміння причинятися й лицемірити допомагають Бекки завоювати прихильність всіх мешканців маєтку, починаючи з її вихованок і кінчаючи містером Питтом Кроули, старшим сином баронета, щирим «вихованим джентльменом», якого побоюється навіть буйний папаша. Що стосується останнього, те Бекки знаходить «безліч способів бути йому корисної». Не проходить і року, як вона стає зовсім незамінної, чи ледве не господаркою вдоме.

Королівське Кроули ощасливлює щорічним візитом незаміжня зведена сестра сера Питта, на банківському рахунку якої значиться неабияка сума. Ця стара дама «знається з атеїстами й французами», любить весело пожити й безбожно тиранить компаньйонку, прислугу, а заодно й численних родичів, що сподіваються одержати спадщину. Вона терпіти не може ні сера Питта, ні його старшого сина, зате обожнює молодшого – Родона Кроули – недалекого офіцера гвардії, шалапута, гравця й дуелянта. Мисс Кроули знаходить Ребекку настільки чарівної й дотепної, що, занедужавши, відвозить її у свій лондонський будинок, де й завершується роман між злиденною гувернанткою й молодшим сином баронета. Завершується таємним шлюбом, тому що, незважаючи на пристрасть тіточки до Волі й Рівності, вона може сильно розсердитися. Усе відкривається після смерті дружини сера Питта, коли він, не занадто засмучений цією передчасною кончиною, намагається повернути Ребекку в Королівське Кроули. Сер Питт падає на коліна, пропонуючи їй стати леді Кроули, і в цю мить безтрепетна Бекки перший раз у житті втрачає цілковите самовладання й вибухає «самими непідробленими слізьми». Навіщо вона поквапилася? Який шанс упущений!

Молоду чету проклинають усе. Як не намагається Родон, керований умненькой Ребеккой, повернути розташування тіточки, йому це не вдається. Поборниця демократії й аматорка романтичних шлюбів до кінця своїх днів так і не простить племінникові мезальянсу. Про сера Питте й говорити нема чого: старий буквально «втрачає розум від ненависті й несправджених бажань», усе більше опускається, і тільки його смерть рятує родове гніздо від остаточного спустошення й наруги. Дружинам доводиться розраховувати тільки на скромну платню капітана гвардії. Однак безжурна Беки досконало володіє мистецтвом, що ще не раз придасться їй у житті, – мистецтвом жити більш – менш припеваючи, не маючи ні гроша готівки. Вона не втрачає надії зайняти більше блискуче місце в суспільстві й згодна потерпіти, а Родон, жагуче й сліпо закоханий у дружину, перетворюється в щасливого й покірного чоловіка

Тим часом над головою Емілії згущаються хмари, і провиною тому, як це ні дивно, виявляється Наполеон, або Смороду, як його йменують англійці. Втеча Бонапарта з Ельби й висадження його армії в Каннах змінюють положення справ на біржі й спричиняють повне руйнування Джона Седли, батька Емілії. І хто ж виявляється «самим незговірливих і впертим із кредиторів»? Його друг і сусід Джон Осборн, якому він допоміг вийти в люди. Майно Седли йде з молотка, родина переселяється в убогу найману квартирку, але не через це страждає Емілія

Погано те, що ця простодушна дівчина любить нареченого не так, як покладено любити на Ярмарку Марнославства, а всім серцем і на все життя: Вона щиро вважає порожнього, самозакоханого й фатоватого Джорджа Осборна найкрасивішим і розумним чоловіком на світі. На відміну від Ребекки, всі вчинки якої диктуються «користю, егоїзмом і нестатком», Емілія живе тільки любов’ю. А Джордж… А Джордж милостиво дозволяє себе любити, не відмовляючись від чисто холостяцьких звеселянь і не балуючи наречену особливою увагою

Після краху Джона Седли батько забороняє Джорджеві женитися на Емілії. Більше того, її власний батько теж чути не хоче про шлюб з «сином негідника». Бедняжка Емілія в розпачі. Але отут у справу втручається капітан Доббин, вірний друг Джорджа, чесна й великодушна людина, що уже давно гаряче любить Емілію, не вирішуючись у тім зізнатися навіть самому собі. Він умовляє Джорджа, не далекого шляхетних поривів, женитися на Емілії всупереч волі батька. Нема що говорити про те, що батько відмовляється від Джорджа й позбавляє його спадщини

Обидві опальні пари зустрічаються в Брюсселі, куди виступає полк Джорджа й Доббина й прибуває генерал гвардії Тафто з ад’ютантом Родоном Кроули. Полк із захватом приймає Емілію, але її подруга обертається в куди більше блискучому суспільстві. Де б не з’явилася Ребекка, вона завжди оточена юрбою знатних шанувальників. У їхнє число попадає й Джордж Осборн. Кокетство Бекки й власне марнославство заводять його настільки далеко, що на балі він передає їй букет з листом, у якому благає бігти з ним. (Зрозуміло, та ніколи й не збиралася робити нічого подібного. Вона – Те знає ціну Джорджеві.) Але в той же день війська Наполеона переходять Самбру, і Джордж, повний невисловленого каяття, прощається із дружиною. Прощається, щоб через кілька днів загинути в битві під Ватерлоо

А Бекки й Родон після Ватерлоо проводять три роки в Парижу. Ребекка має скажений успіх, вона допущена в саме вище суспільство, французи не настільки розбірливі, як англійці. Втім, вона не збирається залишатися у Франції на все життя. Все сімейство (у Парижу в Бекки й Родона народжується син) вертається в Лондон, де чету Кроули живе, як завжди, у кредит, роздаючи обіцянки всім і не платячи нікому. І от Ребекка знову з’являється в Королівському Кроули й знову умудряється зачарувати всіх. Чого їй тільки не доводиться для цього робити! Навіть зображувати любов до сина, до якого вона насправді не харчує ні найменшої прихильності

Тонкі лестощі Ребекки так зачаровує новоспеченого баронета, що він чи не щодня буває в неї в будинку. Настільки ж часто там буває й всемогутній лорд Стайн, вельможний заступник Бекки, старий цинік, за допомогою якого колишня гувернантка «карабкается й проштовхується вперед». Якими способами вона цього домагається? Ніхто не може сказати нічого певного, але лорд Стайн дарує їй діаманти й надає в її розпорядження свої льохи. Нарешті відбувається подія, що ставить Бекки в один ряд з респектабельними дамами, неї представляють до двору. Вона входить у найвищі кола лондонського світла

Блискучий хід Бекки по Ярмарку Марнославства кінчається катастрофою. Родон викриває її якщо не в зраді, то в зрадництві, намагається викликати на дуель лорда Стайна й зрештою залишає Англію, щоб зайняти пост губернатора острова Ковентрі (виклопотаний для нього всі тим же лордом Стайном). Ребекка зникає, а Родон Кроули – Молодший залишається на піклуванні дядька і його дружини, що заміняє йому мати

А що ж Емілія? Смерть чи чоловіка не коштувала їй життя, неї врятувало тільки народження сина, якого вона боготворить, як боготворила чоловіка. Довгий час вона живе з родителями, непохитно переносить бідність і позбавлення й знаходить відраду в маленькому Джорджи. Але старий Джон Осборн, уражений подібністю онука з покійним сином, пропонує забрати хлопчика й виховати його як джентльмена. Бідна Емілія розстається із сином заради його блага й після смерті матері знаходить розраду в тім, щоб скрашувати останні дні старого батька. Але саме в той час, коли Ребекка терпить нищівний крах, Фортуна повертається особою до Емілії. З Індії вертається майор Доббин разом з її братом Джозефом, що клянеться, що відтепер його рідні не будуть знати потреби. Як завмирає віддане серце майора, коли він підходить до будинку, де живе миссис Осборн, яке щастя охоплює його, коли він довідається, що вона не вийшла заміж. Правда, і йому сподіватися особливо не на що. Емілія як і раніше немов не зауважує безкорисливий, відданої любові Доббина, як і раніше не бачить його видатних достоїнств. Вона залишається вірна пам’яті чоловіка, з усім жорстокосердістю чесноти надаючи Доббину «дивитися й нудитися». Незабаром умирає Джон Седли, а слідом за ним і Джон Осборн. Він залишає маленькому Джорджи половину стану й відновлює вдову свого «улюбленого сина» в опікунських правах. Емілія довідається, що й цим вона зобов’язана Доббину, довідається, що він і був невідомим благодійником, що підтримував її в роки потреби. Але «за цю незрівнянну відданість вона може заплатити тільки подякою»…

На берегах Рейну в маленькому герцогстві знову відбувається зустріч двох «подруг». Емілія робить закордонну подорож із сином, братом і Доббином, а Ребекка вже давно пурхає по Європі, промотуючи в картковій грі й сумнівній властивості пригодах зміст, призначена їй чоловіком, і скрізь співвітчизники із пристойного суспільства шарахаються від її як від зачумленої. Але от вона бачить Джозефа Седли, і в її душі прокидається надія

Бідна, оклеветанная страждальниця, у якої відняли чесне ім’я й улюблене дитя, як за старих часів, без праці обводить навколо пальця гладкого чепуруна й Емілію, які, як видно, нітрохи не поумнели й нічому не навчилися. Доббин, що завжди харчував відразу до Бекки, свариться через неї з Емілією й перший раз у житті дорікає її в тім, що вона не цінує «прихильності, що з гордістю розділила б більше піднесена душа». Він вирішує розстатися з Емілією навіки. І отут Бекки робить єдиний у житті безкорисливий учинок. Вона показує лист Джорджа, що доводить його невірність. Ідол повалений. Емілія вільна й може відповісти на почуття Доббина.

Історія підходить до кінцю. Доббин з’єднується з Емілією, вони ведуть тихе життя в затишному власному будинку й дружать із мешканцями Королівського Кроули. Джозеф до кінця своїх днів тягне жалюгідне життя, раба Ребекки. Він умирає при «нез’ясованих обставинах». Умирає від жовтої лихоманки й Родон Кроули – Старший. Його син після смерті дядька успадковує титул і маєток. Він не бажає бачити мати, але призначає їй щедрий зміст, хоча вона й без того досить. забезпечена. У Ребекки чимало друзів, що вважають її несправедливо скривдженої. Вона живе на широку ногу й ретельно займається добродійністю. От і все. Чи щаслива Ребекка? Чи щаслива Емілія й Доббин? А хто з нас щасливий у цьому світі?

Вільям Доббин – товариш Джорджа Осборна по полку, більше всіх способствовавший шлюбу цього джиґуна з Емілією Седли, що віддано – і майже до самого кінця без надії на відповідне почуття – любить сам майор. Уособлення безкорисливості, відданості й надійності, Д. проте описаний з неприхованою іронією, що містить у собі навіть його значуще прізвище (dobbin – стара шкапа). У переддень Ватерлоо Д. бере на себе турботи про безпомічний, фактично покинутої чоловікоком Емілії, вручивши її піклуванню брата. Згодом з Індії, куди майор надовго виїхав зі своєю дивізією, він надає вдові грошову допомогу, у якій їй відмовили Осборны, що не прощають непослухи Джорджа, що почуло закликам Д., а не заборонам старого батька. Д. має бути й самий тяжкий обов’язок: відкрити Емілії ока на підступництво чоловіка, що, піддавшись азарту любовної пригоди, за день до загибелі був готовий її кинути. Катастрофа кумира – майже нестерпний удар для лагідної Емілії, і Д. виявляє чудеса такту, виходжуючи кохану після перенесеного шоку, перш ніж вести її до вівтаря – розчаровану, але нарешті спустилася з небес на землю. Лише епізодично з’являючись у розповіді, Д. проте займає важливе місце як єдиний з персонажів книги, до якого не може бути беззастережно віднесене визначення «роман без героя», що коштує в підзаголовку. Він – безсумнівний позитивний герой. Однак втілення пов’язаного з Д. задуму, що складався в спробі позначити за ярмарковою суєтою мир реальних людських цінностей, виявилося зухвало нетрафаретним. Д. – персонаж, повністю позбавлений привабливості зовнішнього вигляду або самоочевидної героїки поводження, що часом навіває почуття нудьги своєю підкресленою ординарністю, що позначається в незмінному прозаїзмі взятих їм на себе зобов’язань, у самому його мисленні й у характері вчинків. актуальної полеміка, Що Завжди залишалася для Теккерея, з героизацией виняткового, до якої прибігали романтики, і з естетикою, що зложилася на цьому фундаменті, особливо наочно проступає в його трактуванні Д. як символу істинно здорових початків життя

Емілія Седли – багата спадкоємиця, який призначене пережити руйнування батька, остракізм із боку свекра, що вважає її із Джорджем Осборном шлюб мезальянсом, загибель боготворимого дружина й через багато років – крах зв’язуються з ним романтичних иллюзийс коли істину про легкодумство й емоційну черствість цього полеглі при Ватерлоо офіцера стає неможливо приховувати від самої себе. Неухильно доброчесна, що страшиться хоча б у дріб’язках відступити від ригористической моралі, до якої її з дитячого років привчали під дахом батьківського будинку, де в главу кута завжди ставилися відповідальність, чесність і порядок, Э. виявляється явно непристосованої до умов і вдач того «базару життєвої суєти», що їй відкривається з початком дорослого життя. Її передбачувана доля – положення жертви занадто тверезих, майже неприкрито цинічних норм, яким підкоряється реальна дійсність. Історія Э. – барвиста ілюстрація тези, проголошеного оповідачем, що переконаний, що «Ярмарок марнославства – місце суєтне, злонравное, навіжене, повне всіляких обдурювань, фальші й удавання».

Коливання Теккерея, що спочатку хотіло помістити на обкладинці портрет мораліста, що виголошує промову перед публікою, але потім отдали перевага малюнку, що зображує маріонеток і кукольника в ковпаку з бубенцами, були викликані важливістю сюжетної лінії, пов’язаної з Э,: вона вимагає скоріше драматичної тональності, чим глузування. Проте навіть розповідь про її тяжкі митарства після руйнування батька й смерті чоловіка містить у собі виразний відтінок іронії. Життєва непристосованість Э., що довгий час не може усвідомити реальну ситуацію у всьому її жорстокому прозаїзмі й продовжує триматися штучних подань, відтінених ходульною романтикою, викликає в оповідача й жалість, і скепсис, і частку уїдливості

Ребекка (Бекки) Шарп – подруга Емілії Седли по пансіоні мисс Пинкертон. Дочка художника, «безтурботного служителя муз», своєю пристрастю до кабачка оставившего родину без засобів до існування, і балетної танцівниці, француженки по походженню. Учиться на «особливих умовах», тобто з милості, і вже школяркою ледь не схиляє до шаленості новоспеченого помічника вікарія. Б. «мала сумну особливість бідняків – передчасною зрілістю». Позову з незговірливими батьківськими кредиторами, приниження в пансіоні, де їй нагадують про даровий стіл, рано прояснили для Б. її ситуацію, що вимагає покладатися не на зв’язки й знатність, а лише на власні дарування й навички, борючись за положення в суспільстві, гідне її амбіцій і дійсно неабиякого людського потенціалу

Історія Б., що зробила своїм життєвим кредо цинічне правило, по якому «немає чесноти, є тільки обставини», може бути прочитана як «роман кар’єри», майже доведеної до щасливого кінця й не увінчалася повним торжеством лише волею случаючи, що стає в Теккерея рушійним фактором інтриги. Однак фортуна зовсім не сліпа, і випадкове стікання несприятливих фактів, що погубили зухвалі задуми Б. саме в мінуту, коли їхнє виконання здавалося справою найближчих днів, на перевірку лише виявляє силу соціальних закономірностей, перед якими неспроможна навіть завидна цілеспрямованість героїні, що з’єдналася з її агресивною безсоромністю

Не доведений до кінця план шлюбного союзу із братом Емілії Джозефом відступає перед набагато більше амбіційним задумом завоювання аристократа Родона Кроули, що на тлі Б., наділеною енергією, розумом і яскравою індивідуальністю, виглядає закінченою незначністю (це підкреслено вже його значущим прізвищем: crawl – плазувати). Потрапивши в стародавній маєток Кроули на правах усього лише гувернантки, Б. легко скоряє серце старого баронета, що, поховавши чоловікові, був би щасливий негайно знову йти під вінець, якби вчорашня пансіонерка не розсудила, що таємно ув’язнений шлюб з його сином надійніше гарантує її від перепадів долі

Для Теккерея її зухвала авантюра, як би не обурювалися моралісти, насамперед підтверджує, що на Ярмарку марнославства процвітають лише ті, хто засвоїв закони безчесної гри краще, ніж безжиттєві норми чесноти. Б. разів за разом навіть в етичному відношенні виявляється вище своїх жертв, оскільки свою лицемірну гру ясно усвідомлює лише як вынужденность, нехай гра стала її другою природою. Вона належить до числа третируемых суспільством і повинна день за вдень звістки з ним неоголошену війну, доводячи, що в неї є власні права на соціальне благоденство, що досягається лише престижем. «Мабуть, і я була б гарною жінкою, май я п’ять тисяч фунтів річного доходу», – аргумент, вагомість якого в очах Теккерея незаперечна

Розкриваючи тему ідейно-художньої своєрідності романа Уїльяма Мейкпіса Теккерея «Ярмарок пихатості» (1847-1848), необхідно насамперед освятити історичні події Англії середини дев'ятнадцятого віку, які істотно вплинули на створення романа.

Англія стала першою класичною буржуазною країною[1], і тому, абсолютно закономірно, що в 30 - 40-е роки дев'ятнадцятого віку ні в одній іншій європейській країні відмінність між багатими і бідними не відчувалося так гостро, як в Англії. У промисловості дрібне виробництво витіснялося великим, і дрібні виробники перетворювалися в найманих робітниках великого підприємця.

Французька революція налякала англійську аристократію, і на початку століття ця аристократія стала ще міцніше триматися за свої права, традиції, забобони. Виборча система була побудована в Англії таким чином і на таких початках, що бідняки були практично позбавлені можливості мати свого представника в парламенті. Таким чином, важке економічне становище народної маси закріплялося і політичним безправ'ям.

Слідством цих політичних і економічних причин стала могутня боротьба за реформи, яка розвернулася в Англії в перші десятиріччя дев'ятнадцятого віку. Її натхненником був утопіст Роберт Оуен. Він, вірячи в досконалість людської особистості, вважав, що досить указати на несправедливість, як багаті зрозуміють помилковість свого положення і стануть прихильниками рівності і переконаними противниками пригноблення. Його ідея, його пафос визначали духовний клімат епохи. Він дав могутній поштовх соціальному бродінню, так сильному в ці десятиріччя.

У 1838 році була опублікована славнозвісна хартія, що поклала початок найважливішому соціально-реалістичному руху дев'ятнадцятого віку - чартизму. Чартистское рух проіснував в країні протягом двох дев'ятиріч.

Як би неоднозначно, суперечливо, а в цілому ряді випадків і відверто негативно не було відношення англійських письменників-сучасників до чартизму, всі вони, так чи інакше, відгукнулися на нього в своїх творах, в тому числі і Теккерей в своєму кращому і найбільш відомому романові «Ярмарок пихатості».

По-друге, також важливо відмітити художні передумови створення романа. Роман «Ярмарок пихатості» знаходиться на перехресті великих доріг літератури Англії. Глибинні джерела шедевра Теккерея - в фольклорі, в середньовічному «Баченні про Петра Орачі» Уїльяма Ленгленда, в фарсах, театрі Панча, в алегоричному оповіданні Джона Беньяна «Шлях паломника» (1678). У «Ярмарку пихатості» відчутна сатирична традиція художньої прози вісімнадцятого віку - традиція «англійських гумористів», як називав сам Теккерей своїх вчителів і попередників - Свіфта, Стилю і Аддісона, Смоллета і Філдінга.

Таким чином, що склався історична ситуація першої половини дев'ятнадцятого віку і накопичений літературний досвід письменника наштовхнули його на створення філософсько-алегоричного романа «Ярмарок пихатості» як романа історії вдач певної епохи[2].

1. Багатоплановість романа У. Теккерея «Ярмарок пихатості»

1.1 Особливості зображення буржуазного суспільства в романові

В романові перед читачем проходять люди різних соціальних кіл - буржуазні ділки, аристократи, чиновники, члени парламенту, поміщики, біржові маклери, військові, дипломати, вчителя, гувернантки, економки, лакеї. Всі вони живуть по законах «Ярмарка», де продається і все купується, де достоїнство людини визначається величиною його капіталу, всім править успіх і багатство, де «титул і карета четвериком - іграшки більш дорогі, ніж щастя». Ярмарок пихатості визначається в романові як «місце суєтне, злонравное, навіжене, повне всілякого обдурювання, фальші і удавання».

Теккереем створена ціла галерея образів аристократів. Це численні члени сімейства Кроулі: поміщик Пітт Кроулі, неосвічений і грубий, його сини і його брат - Б'ють Кроулі, владарка величезного стану старезна міс Кроулі, в очікуванні спадщини якої гиркаються її родичі. Ради грошей кожний з Кроулі готів перегризти горло своєму конкуренту. Корисливі інтереси і низовинні пристрасті роблять близьких людей ворогами.

Колоритна фігура сера П'ється Кроулі - «філософа з пристрастю до того, що називається низовинними сторонами життя». Сер Пітт жорстокий і жадібний; він не умет грамотно писати і ніколи не прагнув чого-небудь читати; однак він «вельми педантично охороняє своє достоїнство і рідко виїжджає інакше як на четвірці цугом». «...Навряд чи знайшовся б інший такий хитрий, низький, себелюбний, безглуздий і малопорядочный старик. Пурпурна лапа Пітта Кроулі готова була полізти в будь-яку кишеню, тільки не в його власний».

Серед аристократичних снобів знаходиться маркіз Стайн. Цей навчений життєвим досвідом старезний вельможа, цинічний і розумний, виявляє собою зразок розбещеного до мозку кісток багатія. Це людина з темним минулим і злодійськими замашками. Але він зумів придбати собі титул і величезний стан, одружувався на знатній аристократці і вважається стовпом суспільства. Розміри стану маркіза Стайна відповідають мірі його підлоти.

На прикладі доль Емілії, належної до буржуазних кіл, і Ребекки, прагнучої залучитися до аристократичних сфер, - Теккерей створює широку панораму англійського життя, показує обумовленість характерів героїв їх оточенням, розкриває зв'язок приватних доль з життям суспільно-громадським. «На Ярмарку Пихатості люди, природно, горнуться до багатіїв», - цим і пояснюються відносини героїв. Розоряється і убожіє сім'я біржового маклера Седлі, процвітає комерсант Осборн. Розорення Седлі примушує його родича Осборна відвернутися від нього. Викиненому за борт життю виявляється і що позбавилася стану нещасна Емілія. Лише отримавши спадщину, вона може знову знайти місце в світі буржуазних снобів. (Щодо жіночих персонажів Емілії і Ребекки Теккереєм розглянута також тема сімейного щастя, що буде розгорнено далі в рефераті.)

Як показано вище, Теккереєм в романові створений узагальнений образ буржуазного суспільства, реалістичний символ світу, заснованого на несправедливості. Теккерей уловив зв'язок між людьми сучасного йому суспільства, заснованого на «безсердечному чистогане», на магічній владі грошей, він виступив викривачем і критиком цього суспільства, його лицемірної моралі. Суспільство загалом охоплене національною хворобою - снобізмом: кожний, хто не пробився вгору, мріє про місце поруч з сильними миру цього.

Недаремно первинна назва романа Теккерей вважав як «Олівцеві зарисовки англійського суспільства»[3]. Вже була готова значна частина рукопису, коли Теккерею прийшла ідея, що примусила первинну назву потіснитися і стати підзаголовком. Те було саме справжнє натхнення. У своєму романові Теккерей здійснив грандіозний план і створив твір, який, як він сподівався, «візьме безглузду публіку за живе». Письменниця Ш. Бронте, современница Теккерея, писала про нього, «що він більше за інших здатний відродити наше суспільство і відновити миропорядок, що похитнувся; тому, що жоден критик досі не знайшов для нього правильних слів і вірних порівнянь»[4].1.2 Панорама життя в романові

Народившись в Індії, Теккерей був відправлений в Англію на піклування діда. У молодості Уїльям здійснив подорож по Європі. Жил в Німеччині, відвідав Італію, займався живописом у Франції. З Парижа він посилав свої статті про французьких письменників і художників, про судові процеси і парижских вдачах. За дорученням журналів або видавництв відправлявся в Ірландію, Бельгію, Сполучені Штати, на Ближній схід.

Літературній творчості Теккерея передував великий журналістський досвід, можливість спостерігати життя народу в різних точках земної кулі. Саме ці спостереження були включені автором в зміст романа і також є його відмітною особливістю.

На сторінках «Ярмарка пихатості» розгортається широка панорама життя Англії першої половини дев'ятнадцятого віку. Столиця Британської імперії, передмістя Лондона, маєтка, міста, великі дороги. Події романа відбуваються в Англії, переносяться в Бельгію, Францію, Німеччину, Італію; говориться про Індію і Африку. «Я не можу не говорити ту правду, яка мені відкривається, і не описувати того, що бачу», - говорив пізнє Теккерей в своїх лекціях, подорожуючи по Америці.