4.3 Люблинсьна унія 1569р

І липня 1569 було укладено Люблінську унію яка передбачала :

1) об'єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу - Річ Посполиту;

2) на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувалася ко­ролем польським і великим князем литовським. Обирався на спільному польсько - литовському сеймі і коронувався в Кракові.

3) спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, гроші;

4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адмініс­трацію;

5) під юрисдикцію Польщі у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні - Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина (східне Поділля) та Київщина;

6,) українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литов­ською.

Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу знищила також рештки українських державних традицій, що зберігалися в формі автономії у Великому князівстві Литовському. Українські землі бу­ло поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брац-лавське, Белзьке, Київське. Польська шляхта вороже ставилася до всього чужого і перед українцями постала дилема або боротися за свободу, або полонізуватися. Поступово польське право, мова, католицизм поширилися так само, як у Галичині. Майже негайно після Люблінської унії почина­ється широка роздача земель польським панам на Київщині, Брацлавщині, Задніпров'ї.

Яку же роль відіграла українська політична еліта в той час? Як свід­чать документи нашій еліті випала честь грати непрестижну роль пасив­ного, спостерігача, а не активного учасника з вирішальним голосом. Укра­їнські князі і шляхта, практично не противились приєднанню українських земель до Польщі, а навіть сприяли цьому процесу. Представники україн­ської еліти прагнули забезпечити непорушність своїх станових прав і в кращому випадку відстоювати свободу віросповідання і вживання рідної мови, але не висували вимог політичного характеру.

Така зрадницька політика української еліти не дала можливості ви-ористати нагоду для розширення автономних прав України. Українська гліта тоді могла настояти на тому, щоб стати третім членом Речі Посполи­тої, але цього не сталося і тому для України настали дуже важкі випробу­вання.

Найвидатніші українські роди - Вишневеньких, Синявських, Коре-цьких, Заславських, Сангушек та інших - зрікалися українства, рідної мо­ви, православної віри. Вони переходили до католицтва, засвоювали поль­ську мову, польські звичаї та побут. На відміну від своєї еліти, простий люд не мирився з польським засиллям і вдався до прямої національно -визвольної боротьби. Саме на цьому тлі й виникає українське козацтво -як захисник України.

Важливу роль в активізації суспільного життя в Україні відігравали братства - релігійні та культурно - просвітницькі організації українських міщан, які виникли при церковних парафіях в Україні в XV - XVII ст. Осо­бливо посилився цей рух у Львові, де братство сформувалося у 1585 р. Зго­дом такі братства виникли у Рогатині та Красноставі (1589), Бресті та Горо­дку (1591), Комарні (1592), Києві (1615), Луцьку 1617 та інших містах

Братства споруджували школи, де навчалися їхні діти, мали свої друкарні, де видавали просвітницьку літературу, закликали українців до єдності в боротьбі проти католицизму. Так, Львівське Успенське братство мало друкарню в якій Іван Федорів надрукував книгу «Апостол». Католи­цька церква намагалася утвердити католицизм в українських землях. Бона прагнула приєднання православної національної церкви з обов'язковим визнанням верховенства римського папи і католицьких догматів. Таким чином йшлося не про об'єднання на рівних засадах, а про приєднання.

4.4 Берестейська унія 1596 р.

Була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розко­лу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054 р. Кроки до цього робилися не один раз, але реальні можливості об'єднання склалися лише в XVI ст..

Протягом XVI - XVII ст. у Європі остаточно сформувалися основні релігії. Так, католицизм переміг в Іспанії, Італії, Польщі, Франції, пре танцизм - в Голландії, англіканство - в Британії, православ'я у Москові: Після упадку в 1453 р. Візантії Київська митрополія залишалась без керів­ництва з боку патріархів Константинополя, її охопив церковний розлад який супроводжувався:

1. стрімким падінням престижу православ'я серед української шляхти;

2. зубожінням багатьох монастирів і церков;

3. втручанням в релігійні справи міщанства, організованого в брат­ства;

4. непродуманною політикою Константинопольської Патріархії;

5. втручанням утвореного у 1589 р. Московського патріархату, який почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій;

6. протиборством з католицькою системою освіти, опора на церко­внослов'янську та грецьку мову перешкоджала випускникам братських шкіл просуватися по службі, тому що тоді в Європі панувала латина;

7. розкол суспільства поглиблювала календарна реформа 1582 р проведена папою Григорієм ХТО. Вона розвела в часі релігійні свята като­ликів та православних. Католики феодали порушували релігійні традиції українських міщан та селянства заставляючи їх працювати в святкові дні.

Намагаючись підвищити престиж православного духовенства, подола­ти дискримінацію православних віруючих львівський православний єпископ Гедеон Балабан, холмський - Дїонісій, пінський - Леонтій та луцький - Тер­пець кий на з'їзді 1590 р. в Белзі висловили думку про об'єднання (унію) двох церков. У 1591 р. єпископи подали королю заяву про готовність укладення такої унії. 18 травня 1592 р. польський король Сигізмунд Ш погодився. 1594 р. до них пристали митрополит М. Рогоза, єпископ Потій і інші. У червні 1596 р. в Кракові відбулася нарада за участю Потія й Терлецького, сенаторів - католиків та Єзуїта Скарги. Було остаточно розроблено умови унії. їх схва­лив папський представник (нунцій). Категорично проти був князь К. Остро­зький, але король проігнорував це. 23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій у присутності папи Кмшента VIII проголосили унію. Потім почалася підготов­ка уніатського собору. Значна частина православних, особливо козацтво, рі­шуче виступили 8-9 жовтня 1596 р. у Бересті (Бресті): зібрався собор для об­говорення питання, про унію, який одразу розділився на два собори. В уніат­ському брали участь митрополит М. Рогоза, п'ять єпископів, три архімандри-, три католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, яку затвердив польсь­кий король Сигізмунд Ш. Па православному соборі, який відкинув унію було два єпископи - Г Балабан і З.Копистенськии, білгородський митрополит Лу­ка, дев'ять архімандрів, у тому числі Києво — Печерський Н. Тур, два пред­ставника східних патріархів і понад 200 представників православного духо­венства. Противників унії очолив князь К. Острозький.

Таким чином 8 жовтня 1596 р. уніатська частина собору в Бересті за­твердила акт об'єднання церков та утворення греко - католицької церкви, яка підпорядкувалася Папі Римському

Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишалися православними, а церковно-слав'янська мова — мовою богослужіння Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від спла­ти податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади

Крім того уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Як зазначалося вище, православний собор не визнав рішень уніатів. Внаслідок цього замість примирення унія ще більше розколола суспільство. Селянство, козацтво, міщанство, дрібне духовенство продовжували трима­тися своєї давньої віри, боротися проти будь-яких спроб позбавити україн­ський народ православних традицій.