Том четвертий

Частина перша

[П’єр Безухов у полоні]

XII

Після страти П'єра відділили від інших підсудних і залишили самого в невеликій, розореній і запаскудженій церкві.

Надвечір вартовий унтер.₀фіцер з двома солдатами увійшов до церкви і повідомив П'єра, що його прощено і що він переходить тепер до бараків військовополонених. Не розуміючи того, що йому говорили, П'єр встав і пішов з солдатами, його привели до побудованих вгорі поля з обгорілих дощок, колод і тесу бараків і ввели и один з них. У темряві чоловік двадцять різних людей оточили П'єра. П'єр дивився на них, не розуміючи, хто такі ці люди, для чого вони і чого хочуть від нього. Він чув слова, які йому говорили, але не робив з них ніякого висновку і застосування: не розумів їх значення. Він сам відповідав на те, що його питали, але |ІЄ добирав, хто слухає його і як зрозуміють його відповіді. Він дивився на обличчя та постаті, і в усіх них, здавалось йому, одна­ково не було смислу.

З тієї хвилини, як П'єр побачив це страшне вбивство, учинене людьми, які не хотіли цього робити, в душі у нього наче раптом було висмикнуто ту пружину, що на ній усе трималось і здавалось живим, і все завалилося в купу беззмістовного сміття. В ньому, хоч пін і не усвідомлював цього, знищилася віра і в упорядженість світу, і в людську, і в свою душу, і в Бога. В такому стані П'єр бував раніш, але ніколи не відчував його так сильно, як тепер. Перше, коли на П'єра находили такі сумніви,— сумніви ці мали джерело у власній вині. І в самій глибині душі П'єр тоді почував, що від того розпачу і тих сумнівів був порятунок у самому собі. А тепер він почував, що не його вина була причиною того, що світ завалив­ся в його очах і залишились самі недоладні руїни. Він почував, що повернутися до віри вжиття — не від нього залежить.

Навколо нього в темряві стояли люди: певне, щось їх дуже ці­кавило в ньому. Йому розказували щось, розпитували про щось, потім повели кудись, і він, нарешті, опинився в кутку барака поруч з якимись людьми, що перемовлялися з різних боків, сміялися.

— І ось, братіки мої... той самий принц, котрий (з особливим наголосом на слові котрий)...— говорив чийсь голос у протилеж­ному кутку барака.

Мовчки і нерухомо сидячи біля стіни на соломі, П'єр то роз­плющував, то заплющував очі. Але тільки-но він заплющував очі, він бачив перед собою те саме страшне, особливо страшне своєю простотою, обличчя фабричного і ще більш страшні своїм неспо­коєм обличчя вимушених убивць. І він знову розплющував очі і безтямно дивився в темряві круг себе.

Поруч з ним сидів, зігнувшись, якийсь маленький чоловік, при­сутність якого П'єр помітив спочатку по міцному запаху поту, що йшов від нього під час кожного його руху. Чоловік цей щось робив у темряві зі своїми ногами, і, хоч П'єр не бачив його обличчя, він почував, що чоловік цей безперестанно поглядав на нього. При вшись у темряві, П'єр зрозумів, що чоловік цей роззувався. І те,! як він це робив, зацікавило П'єра.

Розмотавши мотузки, якими була зав'язана одна нога, він ре­тельно змотав їх і зараз же взявся до другої ноги, поглядаючи на П'єра. Поки одна рука вішала мотузку, друга вже бралася роз­мотувати другу ногу. Таким чином акуратно, круглими, спірними рухами, що без затримки ішли один за одним, роззувшись, чоловік розвішав своє взуття на кілочки, забиті в нього над узголів'ям, вийняв ножика, обрізав щось, склав ножика, поклав під узголів'я і, краще вмостившись, обняв свої підняті коліна обома руками і пря­мо втупив очі у П'єра. П'єру почувалося щось приємне, заспокійливе і кругле в цих спірних рухах, у цьому впорядженому його госпо­дарстві у кутку, навіть у запаху цього чоловіка, і він, не зводячи очей, дивився на нього.

• А багато ви злигоднів побачили, пане? Га? — сказав раптом маленький чоловік. І такий вираз ласки та простоти був у співучо­му голосі чоловіка, що П'єр хотів відповісти, але в нього затремтіла щелепа, і він відчув сльози. Маленький чоловік у ту ж мить, не даючи П'єру часу виявити своє збентеження, заговорив тим самим приємним голосом.

• Е, соколику, не тужи,— сказав він з тією ніжно-співучою ласкою, з якою говорять старі руські жінки.— Не тужи, голубе: годину терпіти, а вік жити! Ось так-то, друже мій. А живемо тут, хвалити Бога, кривди нема. Теж люди і погані, і добрі є,— сказав він і, ще говорячи, гнучким рухом перехилився на коліна, встав і, прокашлюючись, пішов кудись.

• Ач, шельма, прийшов! — почув П'єр той самий лагідний голос в кінці барака.— Прийшов, шельма, пам'ятає! Ну, ну, годі.— І сол­дат, відштовхуючи від себе песика, що стрибав до нього, повернувся на своє місце і сів. У руках в нього було щось загорнуте в ганчірку.

• Ось, поїжте, пане,— сказав він, знову повертаючись до по­переднього шанобливого тону і розгортаючи й подаючи П'єру кіль­ка печених картоплин.— На обід юшка була. А картопля добряча!

П'єр не їв цілий день, і запах картоплі здався йому незвичайно приємним. Він подякував солдатові і став їсти.

• Чого ж ти так? — усміхаючись сказав солдат і взяв одну з картоплин.— А ти ось як.— Він вийняв знову складаного ножи­ка, розрізав на своїй долоні картоплину на дві рівні половини, поси­пав солі з ганчірки і підніс П'єру.

• Картопля добряча,— повторив він.— Ти поїж ось так...А ти хто, солдат?

• Солдати Апшеронського полку. Від гарячки помирав. Нам і не сказали нічого. Наших чоловік двадцять лежало. І не думали,

не гадали.

— Ну що, тобі скучно тут? — спитав П'єр.

• Як не скучати, соколику. Мене Платоном звати; Каратаєви прізвище,— додав він, видно для того, щоб полегшити П'єру звер­тання до нього.— Соколиком на службі прозвали. Як не скучати, соколику! Москва, вона городам мати! Як не скучати, на це див­лячись. Та черв'як капусту точить, а сам ще до того гине: отак мовляли старі люди,— додав він швидко.

• Як, як це ти сказав?— спитав П'єр.

• Я тобто? — спитав Каратаєв.— Я кажу: не нашим умом, а божим судом,— сказав він, думаючи, що повторює сказане, і зразу ж заговорив далі: — Як же у вас, пане, і родові маєтки є?! Дім є? Вихо­дить, повна чаша! І господиня є? А старі батьки живі? — питав він, і хоч П'єр не бачив у темряві, але почував, що в солдата морщились губи стриманою усмішкою ласки в той час, як він питав це. Він, видно, був засмучений тим, що в П'єра не було батьків, особливо — матері.

• Жінка для поради, теща для розради, а нема миліше за рідну матінку! — сказав він.— Ну, а дітки є?— все розпитував він. Заперечна П'єрова відповідь знову, видно, засмутила його, і він поспішив додати: — Що ж, люди молоді, ще дасть бог, будуть. Тільки б у згоді жити...

• Та тепер однаково,— мимоволі сказав П'єр.

— Ех, чоловіче добрий.— відповів Платон.— Від торби та від в'язниці ніколи не відмовляйся.— Він вмостився краще, прокаш­лявся, очевидно готуючись до довгої розповіді.— Так-то, друже мій милий, жив я ще вдома,— почав він.— Маєток у нас багатий, землі чимало, добре живуть люди, і наша родина, хвалити бога. З сімома батечко косити виходив. Жили добре. Християни справжні були. Сталося...— і Платон Каратаєв розповів довгу історію про те, як він поїхав у чужий гай за деревом і попався сторожеві, як його сікли, судили й віддали в солдати.— Що ж, соколику,— говорив він зміненим від усмішки голосом,— думали, горе, аж і, радість! Братові б іти, якби не мій гріх. А в брата меншого п'ятеро дітей,— а в мене, дивись, лише солдатка зосталася. Була дівчинка, та ще до солдатст­ва бог прибрав. Прийшов я на побивчу, скажу тобі. Дивлюся — ще краще живуть. Хвостів повне подвір'я, молодиці вдома, два брати на заробітках. Лише Михайло, менший, вдома. Батечко й каже, усі діти рівні: хоч який палець укуси, все боляче. А якби не Платона тоді забрили, Михайлові б іти. Покликав нас усіх — віриш — поставив перед образи. Михайле, каже, ходи сюди, кланяйся йому в ноги, і ти, молодице, кланяйся, і онучата, кланяйтесь. Зрозуміли? — каже.— Так-то, друже мій милий. Лихо голови шукає. А ми все судимо: то недобре, те негаразд. Наше щастя, друже мій, як вода у волоку: тягнеш — надулося, а витягнені — нічого нема. Так-то.— І Платон пересів на своїй соломі. Помовчавши якийсь час, Платон встав.

• Що ж, десь певне, спати хочеш? —сказав він і швидко почав хреститися, примовляючи:

• Господи, Ісусе Христе, Миколо угоднику, Фрола і Лавра, Госпо­ди Ісусе Христе, Миколо угоднику! Фрола і Лавра, Господи Ісусе Христе — помилуй і спаси нас! — закінчив він, вклонився до землі, встав, зітхнув і сів на свою солому.— Ось так-то. Поклади, боже, камінчиком, підведи калачиком,— промовив він і ліг, натягаючи на себе шинель.

• Яку це ти молитву читав? — спитав П'єр.

• Га?— промовив Платон (він уже був заснув).— Читав що? Богу молився. А ти хіба не молишся?

• Ні, і я молюся,— сказав П'єр.— А що ти говорив: Фрола і Лавра?

швидко відповів Платон,— коняче свято. І скоти­ну жаліти треба,— сказав Каратаєв.— Ач, шельма, скрутився. Угрів­ся, сучий син,— сказав він, обмацавши собаку біля своїх ніг, і, повер­нувшись знову, одразу заснув.

Знадвору чутно було десь здалеку плач і галас, і крізь шпари бара­ка видно було вогонь; але в бараку було тихо й темно. П'єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на своєму місці, при­слухаючись до розміреного хропіння Платона, який лежав біля нього, і почував, що перше зруйнований світ тепер з новою красою, на яки­хось нових і непохитних підвалинах, рухався в його душі.

XIII

В бараку, в який прийшов П'єр і в якому він прожив чотири тижні, було двадцять три чоловіка полонених солдатів, три офіцери і два чиновники.

Усі вони потім як у тумані уявлялися П'єру, але Платон Кара­таєв залишився назавжди у П'єра в душі найсильнішим і найдо­рожчим спогадом і втіленням усього російського, доброго і круглого. Коли другого дня на світанку П'єр побачив свого сусіда, пер­ше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся Платонова постать у його підперезаній мотузкою французькій шинелі, и кашкеті і,в личаках, була кругла, голова була цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, мовби завжди збираю­чись обійняти щось, були круглі; приємна усмішка і великі карі ніжні очі були круглі.

Платону Каратаєву було, мабуть, за п'ятдесят років, судячи з його оповідань про походи, в яких він брав участь давнім солда­том. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому років; але зуби його, яскраво білі й міцні, що виднілися всі разом двома півколами, коли він сміявся (а це він часто робив), були всі добрі й цілі; жодної сивої волосини не було в його бороді і чуприні, і все тіло його на вигляд було гнучке і, особливо, тверде й витривале.

Обличчя його, незважаючи на дрібні круглі зморшки, мало вираз невинності і юності; голос у нього був приємний і співучий. Але головна особливість його мови полягала в безпосередності і швид­кості. Він, очевидно, ніколи не думав про те, що він сказав і що він скаже; і тому в швидкості й вірності його інтонацій була особлива невідпорна переконливість.

Фізичні сили його і моторність в перший час полону були такі, що, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба. Щодня вечері він, лягаючи, казав: "Поклади, Господи, камінчиком, підведи калачиком"; вранці, встаючи, завжди однаково знизуючи плечима, казав: "Ліг — згорнувся, встав — струснувся". І справді, досить було йому лягти, щоб зараз же заснути каменем, і досить було струснутися, щоб зараз же, ні секунди не гаючи, взятися до якої-небудь роботи, як діти, вставши, беруться за іграшки. Він усе вмів робити, не дуже добре, але й не погано. Він пік, варив, шив, стругав, латав чоботи. Він завжди був зайнятий і тільки по ночах дозволяв собі розмови, які він любив, та пісні. Він співав пісні не так, як співають співаки, знаючи, що їх слухають, а як співають пташки, очевидно, тому, що звуки ці йому було так само конче треба робити, як конче треба буває потягнутися чи розходитись; і звуки ці зав­жди бували тонкі, ніжні, майже жіночі, сумовиті, і його обличчя в ці хвилини бувало дуже серйозне.

Потрапивши в полон і обрісши бородою, він, як видно, відкинув від себе все накинуте йому, чуже, солдатське і мимоволі повернувся до попереднього, селянського народного складу.

— Солдат у відпустці — сорочка з штанів,— частенько ка| він. Він неохоче говорив про свій солдатський час, хоч не скаржився, і часто повторював, що його за всю службу ні разу не били. Коли він розповідав, то здебільшого розповідав зі своїх давніх і, видно, дорогих йому спогадів "християнського", як він казав, тобто селянського побуту. Приказки, що наповнювали його мову, були м« ті, здебільшого непристойні і хвацькі приказки, які говорять солдати, а ті народні афоризми, які здаються такими незначними, взяті окремо, і які набувають раптом значення глибокої мудрості, коли їх сказано до речі.

Часто він говорив цілком протилежне тому, що говорив раніш, але й те і це було правдивим. Він любив говорити і говорив добро, прикрашаючи свою мову пестливими прислів'ями, які, здавалося П'єру, він сам видумував; але головне зачарування його оповідань полягало в тому, що в його мові найпростіші події, іноді ті самі, які, не помічаючи їх, бачив П'єр, набували характеру урочистої благообразності. Він любив слухати казки, які розповідав вечорами (все ті самі) один солдат, але найбільше він любив слухати оповідання про справжнє життя. Він радісно усміхався, слухаючи такі опові­дання, вставляючи слова і ставлячи запитання, якими він хилив до того, щоб усвідомити собі благообразність того, що йому розповіда­ли. Симпатій, дружби, любові, як розумів П'єр, Каратаєв не ман ніяких; але він любив і любовно жив з усім, з чим його зводило життя, і особливо з людиною — не з певною якою-небудь людиною, а з тими людьми, що були перед його очима. Він любив свою соба­чину, любив товаришів, французів, любив П'єра, який був його сусі­дом; але П'єр почував, що Каратаєв, незважаючи на всю свою при­вітну ніжність до нього (якою він мимоволі віддавав належне духов­ному життю П'єра), ні на хвилину не засмутився б розлукою з ним. І П'єр починав те саме почувати до Каратаєва.

Платон Каратаєв був для всіх інших полонених звичайнісінь­ким солдатом; його звали соколиком або Платошею, добродушно кепкували з нього, посилали його за посилками. Але для П'єра, яким він постав перед ним в першу ніч, незбагненним, круглим і вічним втіленням духу простоти і правди, таким і залишився назавжди.

Платон Каратаєв нічого не знав напам'ять, крім своєї молитви. Коли він починав говорити, він, здавалося, не знав, чим закінчить свою мову.Коли П'єр іноді, вражений змістом його слів, просив повторити сказане, Платон не міг згадати, що він сказав хвилину тому,— ^так само, як він ніяк не міг словами сказати П'єру свою улюблену пісню. Тим було: "родимая, березанька и тошненько мне", але на словах не ції ходило ніякого смислу. Він не розумів і не міг зрозуміти значення Плів, окремо взятих з мови. Кожне слово його і кожен вчинок були виявом невідомої йому діяльності, що була його життям. Але жит­тя його, як він сам дивився на нього, не мало смислу як окреме життя. Воно мало смисл лише як частка цілого, яке він повсякчас почував. Його слова і дії виливалися з нього так само рівномірно, неминуче і безпосередньо, як запах лине від квітки. Він не міг зрозу­міти ні ціни, ні значення окремо взятої дії чи слова.