2 Категоріальні визначення буття в історії філософії.

Матерія, субстанція, дух, простір і час як основні характеристики буття.

В історії західної філософії відомі декілька загальних підходів до вирішення про­блеми буття.

Представники субстанційного напряму стверджували, що «буття є субстанція», іншими словами, що навколиш­ній світ предметів, явищ або процесів є реальним, дійсним, вічним. У своєму існуванні він є незалежним від людини, її діяльності чи свідомості.

Прихильники суб'єктивістського напряму вважали, що «буття є ніщо». Тобто якщо світ існує, то лише як певне уяв­лення, що міститься в нашій свідомості.

У філософській літературі висуваються й інші концепції буття, а саме:

матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

Існує також класифікація філософських позицій на основі розуміння вихідних характеристик буття:

• монізм — розуміння буття як єдиного у своїй основі;

• дуалізм — визнання двох коренів буття — матеріального та духовного — рівноправними і взаємодіючими;

• плюралізм — розуміння буття як реально існуючої множини речей, якостей, процесів і явищ.

У принципі, всі перелічені концепції мають під собою; певні вагомі підстави. І вони є взаємодоповнюваними, адже розглядають проблему; буття з різних точок зору.

Давні греки визначили словом "стойхейон" усе те, з чого складаються речі; називали "архе" те, з чого вони виникли, та сперечалися з приводу того, що саме становить "стойхейон" і "архе" всього сущого: вода (Фалес), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт), стихії "ану" (насіння), "апейрон", геометричні (Платон) чи фізичні атоми(Демокріт). Усіх їх поєднувало розуміння "першооснови" як вихідного матеріалу, субстрату, з якого створені речі. "Хто цей всемогутній гончар?" - таке питання ставив Аристотель і надав формі роль гончара, а матеріаль­ному субстрату - функцію пасивного початку, можливості буття, шо стає реальним лише тоді, коли його запліднює форма. Тлумачення форми як першопричини, що породжує означеність будь-якої речі стала джерелом розрізнення духовної й тілесної субстанції, довготривалої дискусії щодо субстанціональної форми.

Разом із питанням про єдність буття важливо з'ясувати причини явищ і змін, що відбуваються, а також нашої здатності сприймати їх. Єдність буття, причини його змін та граничних підвалин його різноманітності стали умовою виникнення поняття субстанція.

Якщо філософське вчення відстоює існування єдиної субстанції, воно є моністичним, двох - дуалізмом, багатьох – плюралізмом. Ідеалістичний монізм вважає субстанцію ідеальною, духовною (Платон, Берклі, та інші), матеріалістичний - навпаки, (Демокріт, Бекон тощо).

У дуалізмі визнається рівноправне співіснування обох типів: декартовій матеріальній субстанції притаманна протяжність, а духовній - спроможність мислити.

Плюралістичні уявлення про субстанцію з'явилися уже в Анаксагора( вчення про "гомеомерії"). Характерні для філософії Г. Лейбніца, “монади" є безліччю простих і різноманітних субстанцій, що однаково володіють самостійністю, активністю та мінливістю, і популярні у сучасній філософії.

Негативне ставлення до поняття субстанції притаманне деяким сучасним філософським напрямам (лінгвістичній філософії, позитивізму та іншім), походить із скептичної аргументації Д. Юма, який тлумачив субстанцію лише як гіпотетичну ідею, що координує в певну цілісність розмаїття почуттєвих сприйняттів і характеризує буденне, а не наукове пізнання. Тут розуміння буття обмежене колом людських сприйняттів.

Ще одне тлумачення - пантеїстичне (від грец. "пан" - все, "теос" - бог), в яко­му активне повеління Бога не протистоїть матеріальному, а є іманент­ним(ІМАНЕНТНИЙ, -а, -е. Властивий природі самого предмета або явища, внутрішньо притаманний їм) йому.

Наступні кроки в розвитку поняття субстанції складалися спо­чатку з припущень (Д. Дідро, Л. Фейєрбах), а згодом із природничо-наукового доказу того, що властивості субстанції не зводяться до ме­ханічних.

Різке збагачення субстанційних властивостей мало два важливих світоглядних наслідки.

По-перше, склалася традиція пояснення світу з нього самого, без залучення надсвітового духу, що він, мовляв, колись здійснив першопоштовх. Природа є причиною самої себе - так сформулював це найважливіше зрушення у формуванні філософських засад науки Б.Спіноза. Нововідкриті наукові закономірності послідовно демонстрували матеріальну єдність світу. Всі вагомі наукові досягнення - теорія Ч. Дарвіна, генетика, відкриття соціально-історичних закономірностей тощо - сприяли становленню та утвердженню принципу матеріальної єдності світу.

Інший важливий наслідок - усвідомлення відносності людського знання, становлення поняття матерії як абстрактної категорії, формування наукової картини світу.

Наукова картина світу на відміну від світоглядної є індикативною : вона описує , попереджає, але не оцінює. У науковій картині світу людина абстрагована, її мета - створити уявлення про світ, що знаходиться поза людиною і не залежить від неї.

Світоглядна картина світу дає зовсім іншу його проекцію - духовно-практичну, де ідеали та цінності є першорядними, де світ, в якому живе людина (світ сущого), постійно оцінюється і переживається з позиції світу, в якому людині хотілося би жити, тобто з позиції світу бажаного майбутнього, світу втілених намірів. Фрагменти наукової картини світу доступні окремій людині, істотно впливають на картину світу сущого і здатність перетворення його, але спрямованість змін визначаються ідеалами та цінностями, що не входять до наукової картини світу. Змішування світоглядної та наукової картин світу призводить до негативних наслідків.

Для матеріалістів поняття матерії особливо наснажене змістом: це їх базове поняття. У матеріалізмі матерія розглядається таким чином:

Матерія — об'єктивна реальність, дана людині в чуттях, яка існує поза людською свідомістю і неза­лежно від неї

.Матерія - це філософська категорія, що позначає об’єктивну реальність, яку людина відбиває у своїх відчуттях, свідомості.

Згідно з уявленнями сучасної науки, матерія (речовина) разом із енергією та інформацією складає ті три вихідні компоненти, які можемо знайти в будь-яких явищах чи процесах.

Поняття матерії було введене Аристотелем, який розглядав ма­терію як масу без форми, у якій потенційно містяться будь-які речі. Матерія як субстанція невичерпна, вона існує в нескінченому числі видів і властивостей.

Сама по собі матерія — абстрактне поняття, вона не має порівняльного матеріального еквівалента. Водночас кожна конкретна річ чи явище матеріальні, адже вони мають таку загальну властивість, як здатність бути чуттєво сприйняти­ми людиною.

В історії західної філософії виділяють три хвилі ма­теріалізму:

• античний стихійний матеріалізм (Демокріт, Епікур);

• механістичний матеріалізм XVIII ст. (П. Гольбах, Ф. Вольтер, Ш. Ламетрі);

* філософія марксизму.

Сучасна філософія розглядає матерію під кутом зору її складної системної організації.

Матерія має складну структурну організацію, в якій можна виокремити три види або рівні:

1) неорганічний — нежива природа, елементарні частинки, зокрема античастинки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи , мікро-, макро-, мегасвіти;

2) органічний - жива природа, вся біосфера від мікроорганізмів до людини;

3 ) соціальний - особистість, родина, плем'я, народність, нація, держава, клас, суспільство, людство.

Схема ієрархічної організації матерії

Метагалактика

Нежива природа Біосфера

мікросистеми галактик людське суспільство

галактики суспільне життя

зірки біоценози

планетні системи популяції

планети

макротіла

молекули

атоми

елементарні частки

фізичний вакуум багатокліткові організми

клітини

доклітковий рівень

(ДНК, РНК, білок)

Сучасна наука допускає можливість виникнення і співіснування багатоманітності світів, подібних нашій метагалактиці, яка виникла приблизно 20 млрд років тому після великого вибуху.

Усі види матерії пов'язані між собою, кожний рівень є склад­ним, має законно-мірності розвитку. Будь-який об'єкт матеріаль­ного світу може бути проаналізований як самостійна система-цілісність, яка характеризується наявністю нерозривно пов'язаних елементів, а не просто їх скупченням.

Жива та нежива природа, а також соціально-упорядкована матерія на кожному зі своїх підрівнів створюють деяку цілісність, що за браком одного з елементів утрачає власну сутність. Екологічна свідомість, до якої наближається сучасна цивілізація, передбачає цей системний "суверенітет" буття, якісну специфіку рівнів упорядкованості матерії, неможливість їхнього взаємозведення та реконструкції одного за рахунок іншого. Або збалансована, укладена зі взаємопов’язаних систем цілісність, що розвивається, або деструкція мертвого хаосу – нічим іншим світ бути не може. З появою соціально впорядкованої матерії цей вибір безпосередньо залежатиме від людини.

Спосіб існування матерії — рух.. Матерія без руху не існує, або рух є атрибутом матерії. Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим рух має відносний характер, оскільки проявляється через конкретні форми (види) матерії, що ма­ють відносно сталу силу до природи. Так, Земля нерухома відносно людини, яка живе на ній, але рухається відносно Сонця.

Світ (Всесвіт) не просто знаходиться в русі, а й розвивається. Рух у філософії розуміють як будь-яку зміну. Так, процес зрос­тання людини, зміна клімату чи потемніння з часом фарб на картині, як і будь-які інші зміни у стані суб'єктів, пояснюються певним рухом. Він являє собою зміну, а не лише механічне переміщення, як тлума­чили його метафізики. Між поняттями "існування", "взаємодія" і ” рух" є глибокі зв'язки. Будь-який розвиток є рухом, але не навпаки.

Ще гостріше постає питання про рух у немеханічних формах існування матерії. Чи змінюємося ми з Вами? Звісно так, адже кожна доросла людина колись була дитиною, постійно відкриває для себе щось нове, коригує власні оцінки, упередження. Ми не лише змінюємося, але й залишаємося тотожними самі собі. І в цьому полягає діалектично поєднана суперечність абсолютності руху і відносності покою, сталості об’єктів природи, явищ суспільства і самої людини.

Рух не має зовнішньої причини — він закла­дений у природі самого буття.

В основу класифікації форм руху з позиції наукової раціональності покладені такі принципи:

а) субстратний - пов'язує форму руху зі специфікою його ма­теріального носія;

б)функціональний, за яким форма руху співвідноситься з зако­номірностями певного структурного рівня упорядження матерії;

в) генетичний — вказує на входження нижчих форм у вищі та на походження вищих з нижчих;

г) антиредукціоністський - постулює неможливість зведення вищих форм у нижчі.

Виокремлюють два основних типи руху:

1) рух, повязаний зі збереженням якості предмета (пере­міщення людини в кімнаті);

2) рух повязаний зі зміною якості предмета (наприклад, перетворення води на пару чи лід).

Сучасною наукою відкрито закон дивергенції - встановлено факт необхідного зростання різноманітності форм упорядкування матерії. Матерія немовби дає нам нові несподіванки, природним шляхом щедро народжуючи безліч своїх форм.

Так само, як безкінечні форми матерії, нескінчені й різноманітні форми руху.

Неживу природу характеризують фізична і хімічна форми руху. На органічному рівні рух має за носія ген, організм та інші носії (залежно від рівня), містить у собі нижчі форми руху, притаманні неорганічному світові, наприклад, механічне переміщення, але не може бути зведений до механічної, фізичної, або хімічної форми руху. Суспільство характеризується соціальним рухом.

Часто запитують: "Скільки ж є форм руху матерії?" Їх стільки, скільки ми можемо виявити рівнів упорядкування матерії. Світ відкритий та багатий на несподіванки для допитливої думки.

Простір і час. Мабуть, важко знайти людину, яка б не мріяла про подорожі у часі і яку б не бентежили можливі парадокси , пов'язані з припущенням про можливість утручання у минуле. Чи можна здійснити в принципі подорож у часі? Скільки вимірів має простір?

Зміни, рух буття можливі тільки в межах певних просторово-часових параметрів.

Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні ознаки матеріального сущого: місце серед інших сущих і його тяглість. Тяглість є продовженням того самого сущого. Кож­не тіло має три виміри тяглості: довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Задавши роз­мір тіла і вказавши його місцезнаходження в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Поняття час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій.

Тривалість — це фази того самого явища (тривалість дня, іс­нування дерева). У ній розрізняємо сучасне, минуле й майбутнє.

Черговість вказує на місце події серед інших подій у часо­вому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Указавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Головною характеристикою простору є йото безперерв­ність, а часу — незворотність перебігу від минулого до майбутнього, адже фізичні носії часу (гравітони) рухають­ся з найбільшою у Всесвіті швидкістю (швидкістю світла 300 тис. км/с). Простір і час взаємодоповнюють один одно­го: простір визначають через час і навпаки.

Концепції простору і часу

У тлумаченні ПРОСТОРУ та Часу історично склалися два основні підходи: субстанціний (Демокріт, Ньютон) і реляційний (атрибутивний) (Арістотель, Ляйбніц). Перший розглядає простір і час як а) самостійні сутності, які незалежні від матерії та одна від одної, "атоми", "порожнечі"' Демокріта, б) абсолютні, в) універсальні, г) незмінні. Навіть якби всі матеріальні речі зникли, простір і час залишилися б.

Реляційна концепція розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Тут простір і час є похідними, відносними, залежними від матеріальних мас.

Простір і час тут розуміють як невід'ємні від матерії способи упорядкування її, інакше кажучи, - це форми буття матерії.

Досягнення сучасної науки, зокрема теорія ймовірностей, підтверджують істинність другого підходу до простору і часу. Простір характеризується протяжністю, структурністю, спів­існуванням, взаємодією елементів. Елементами простору є точка, об­сяг, довжина, відстань, симетрія та асиметрія. Простір визначається довжиною, шириною і висотою, є ізотропним (рівність усіх трьох ви­мірів) і оборотним (предмети і люди можуть переміщатися в будь-яке місце).

Час визначається тривалістю речей і процесів, послідовністю зміни їх станів, має три виміри - минуле, сьогодення і майбутнє, він є необоротним і протікає нерівномірно в різних матеріальних системах. Різні матеріальні системи мають свій вид часу — космічний, фізичний, біологічний, соціальний, інколи філософи виокремлюють екзистенціальний час як складний потік почуттів, емоцій, переживань людини.

. Особливості соціального руху, простору і часу. Соціальний рух - це сукупність явищ і процесів, які протікають у суспільному житті, їх носієм є людина. Соціальний рух як розвиток має різні типи : • прогрес, регрес, універсалізація, спеціалізація, конвергенція( уподібнення тенденцій соціального розвитку), дивергенція (розходження тенденцій соціального розвитку), інтенсифікація, екстенсифікація, паралелізм

Соціальний простір вписаний у простір біосфери і космосу, має свій особливий людський зміст, що історично змінюється відповідно до розвитку суспільства.

Уже на ранніх стадіях розвитку людства виокремлюються такі форми соціального простору, як місце безпосереднього проживання людини (житло і поселення), територія навколо, до якої входять спеціальні господарчі зони: спочатку для давніх племен, це були території для полювання і збирання рослин, з розвитком землеробства - родючі грунти. Наприклад, у Давньому Єгипті Ніл мав вирішальне значення для існування цивілізації.

Середньовічне мислення сприймало категорію соціальною руху як систему різноякісних місць з певним символічним значенням - земний (гріховний) простір і небесний (чистий, безгріховний). Для цього часу характерними є такі форми, як святі місця, особливі напрямки - паломництво, особливі місця в храмах, які дають зцілення, тощо.

Особливою формою соціального простору є простір “ другої природи" з просторовими структурами технічних засобів, упорядкованими полями, садками, архітектурою тощо, які не виникають самі по собі в природі, а створюються в результаті діяльності людей і ві­дображають характер соціальних відносин історичної епохи.

Специфіка соціального простору безпосередньо пов'язана зі специфікою соціального часу, що є внутрішнім часом суспільного життя. Соціальний час є мірою змінності суспільних процесів, пе­ретворень в житті людей. Соціальний час характеризується різним ритмом.

У давніх цивілізаціях соціальний час мав квазіциклічний ха­рактер, тобто орієнтиром суспільної практики було повторення набу­того досвіду, дій і вчинків минулого у формі священних традицій. Для людини цього часу минуле сприймалося як "золотий вік". Ідея спрямованості часу й орієнтація на майбутнє виникла пізніше, в епо­ху формування капіталістичних відносин. І значно посилилася в наш час з розвитком науково-технічного прогресу. Таким чином, соціальний час то уповільнюється, то прискорюється в міру суспільного прогресу, особливо бурхливо змінюючись у зламні, неспокійні епохи.

Соціальний час є системою різних часових структур, які накладаються одна на одну. Серед них важливе значення має також час індивідуального буття людини, який визначається перебігом різних соціально та індивідуально значимих для неї подій. Наприклад, спосіб життя, історико-культурні умови праці безпосередньо формують соціально-історичні уявлення щодо простору і часу. Тривалість життя окремої людини має, на відміну від астрономічного її виміру соціальний вимір, вона є функцією активності людини: ми встигаємо прожити "більше, коли життя наповнене великим, різноманітним змістом( за певний відтинок астрономічного часу людина охоплює більш значний соціально-культурний простір і час).