5.5. Банківська система і грошовий обіг в Україні у хіх столітті

Перші кредитні установи на території України почали виникати на початку ХІХ ст. для кредитування торгівлі. У 1806 р. в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, яка була заснована в Петербурзі у 1798 р. Згодом вона була реорганізована в Державний комерційний банк, який мав контори в Одесі (з 1819 р.), Києві (з 1839р.), Харкові (з 1843 р.), Полтаві (з 1852 р.). Важливу роль як кредитний центр відігравав Бердичів, де було вісім банківських домів. Значні кредитні операції здійснювались через київський контрактовий ярмарок.

У 1817 р., у зв’язку зі збільшенням кредитних установ виникла Рада державних кредитних установ. Цього ж року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк, який мав відділення в Києві, Одесі, Харкові. Цей банк здійснював операції на депозит (плата становила спочатку 5%, потім 4%), надавав позики під заставу товарів і облік векселів. Він кредитував переважно торгівлю і, частково, промисловість.

Також промисловість кредитували такі кредитні установи, як „Фонд для посилення виробництва солдатських сукон”, „Мануфактурний капітал”.

Поряд із функціонуванням кредитних установ поширеним було лихварство. В Одесі на початку ХІХ ст. до заснування банку лихварський процент становив 36%, а із заснуванням банку знизився до 12%. З метою зміцнення всієї фінансової системи напередодні селянської реформи 1861 р. Позиковий банк, Державний комерційний банк були ліквідовані з переданням усіх справ Державному банку в 1860р. Цей банк мав право обліковувати векселі, інші термінові папери, видавати позики (за винятком іпотечних), купувати і продавати золото, срібло, приймати вклади на депозит, але не мав права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Ресурси Державного банку формувались здебільшого з казначейських вкладів, кредитних вкладів і кредитних білетів, а депозити приватних осіб і промисловості концентрувались в акціонерних банках.

У другій половині ХІХ ст. основу банківської системи на підросійській Україні складав Державний банк, який був основним емісійним центром. Крім нього, функціонували ряд інших комерційних банків, а саме:

• Селянський поземельний банк (з 1883 р.) – спеціалізувався на кредитуванні сільського господарства і посередництві у торгівлі землею;

• Державний Дворянський земельний банк (з 1885 р.) надавав довгострокові кредити дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності. Проценти за позиками у нього були дещо меншими, ніж у Селянського банку. Царський уряд сплачував збитки цього банку, знизив у 1897 р. розмір процента за позиками.

В останній третині ХІХ ст.. в Україні було засновано 12 комерційних банків – Київський приватний комерційний банк (1868р.), Харківський торговельний (1868р.), Київський промисловий (1871р.), Миколаївський комерційний (1872р.), Одеський дисконтний (1879р.), але більшість з них існувала недовго, і на початку ХХ ст. в Україні лишилось лише два українські комерційні банки – Київський приватний та Одеський дисконтний. Їх капітал був незначним і становив у 1913 р. менше, ніж 1,5% основного капіталу комерційних банків в Росії, а обіг – 0,5%.

Основу кредитної мережі в Україні становили філії столичних банків, до правлінь яких входили українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний мав в Україні 35 філій, Об’єднаний банк – 31, Азовсько-Донський – 23.

Розвиток економіки в Російській імперії вимагав зміцнення грошової системи. На початку 60-х років уряд вирішив провести грошову реформу шляхом обміну паперових грошей на срібло по курсу, який повинен постійно підвищуватися. В умовах зростаючого бюджетного дефіциту (в 1861 р. – 6 млн. руб., в 1862 р. – 17 млн. руб., в 1863 р. – 51 млн. руб.) неможливо було створити стійкий грошовий обіг. Міністерство фінансів почало грошову реформу без достатнього обмінного фонду. Загальний обмінний фонд становив 120 млн. руб., в той час як паперових грошей в обігу знаходилось понад 700 млн. руб. До кінця 1863 р. золотий і срібний запас царського уряду становив лише 55 млн. руб. замість 120 млн. руб. Разом з тим в обігу залишалось кредитних білетів на суму 636 млн. руб. Уряд припинив обмін і визнав, що грошова реформа зазнала невдачі.

У 1895 р. була проведена грошова реформа під керівництвом Вітте. В її ході було знижено золотий вміст рубля, встановлено систему золотого монометалізму і на деякий час покращено грошовий обіг. Чергова грошова реформа у 1897 р. мала на меті стабілізувати грошовий обіг. Був накопичений золотий фонд у розмірі 1,1 млрд. руб. при 1,07 млрд. руб. кредитних білетів в обігу. Співвідношення між золотим карбованцем і кредитним білетом було встановлено на рівні, який на той час склався в співвідношенні 1 золотий рубль – 66 коп. кредитного білету, а колишній золотий імперіал вартістю 10 рублів – 15 нових рублів золотом. Емісійне право Державного банку було обмежене: кредитні білети в обігу до 600 млн. руб. забезпечувались золотом повністю, понад 600 млн. руб. – наполовину, тобто понад золотий запас Держбанк міг випустити незабезпечених кредитних білетів лише на суму 300 млн. руб. Ця тверда валюта проіснувала в Російській імперії до Першої світової війни.

Після реформи значно розширив свої операції Державний банк – йому надавалось право враховувати векселі з двома і більше підписами; надавати позики під заставу державних паперів, акцій і різноманітних облігацій приватних спілок, під залізничні накладні та інші документи; надавати позики під заставу нерухомості, купувати і продавати золото і срібло; приймати грошові вклади та ін. Таким чином, Державний банк став найбільшим комерційним банком імперії.

Банківська система на західноукраїнських землях була представлена філіями загальноімперських банків, а також кількома власними місцевими банками, а саме:

• емісійний Австро-Угорський банк, який мав у Галичині і Буковині 12 філій і здійснював операції з іпотечними позиками, обліком векселів, депозитні і кредитні (переважно із землею) операції. У 1909 р. банк видав у Галичині іпотечних позик на суму 27,7 млн. крон.;

• Буковинський Крайовий банк видавав позики під зерно, земельне забезпечення, соло-векселі (прості векселі) та здійснював інші операції;

• Львівський парцеляційний банк спеціалізувався на продажу землі великих землевласників за завищеними цінами;

• Селянський банк (банк рустикальний) фінансував буковинських селян. Банк надавав позики під 12% річних під заставу нерухомого майна (землі);

• Український акціонерний земельний іпотечний банк, який спеціалізувався на емісії векселів, інвестуванні торговельно-промислових підприємств;

• Львівський промисловий банк.

Кредитні ресурси могли надавати також і кредитні спілки, які виникали із зародженням кооперативного руху. Ще до появи закону 1873р. в Галичині діяли кооперативи, засновані поляками. У 1874 р. у Львові польськими кооператорами було створено Союз заробіткових і господарських товариств, до якого входив 51 кредитний і сім промислово-торговельних кооперативів, які налічували 17 175 членів.

До перших українізованих кооперативів належить кредитна спілка „Віра”, яка була створена в 1878 р. у Тисмениці Тлумацького повіту. У 1910 р. українські підприємці організували перші національні спілки для збуту худоби. У 1911 р. таких спілок було 62, і для керівництва ними був створений Крайовий союз купівлі та збуту худоби. Кредитні спілки надавали кредит під менші проценти, ніж розвинене тоді лихварство.

У 1898 р. було створено Крайовий союз кредитний (КСК) – перший західноукраїнський союз, який об’єднав і підпорядкував значну частину кредитних кооперативів. Союз надавав їм допомогу в роботі, видавав друковану продукцію. У 1913 р. КСК налічував 906 членів, у тому числі 427 кооперативів. Його фонд за вкладами становив 1,7 млн. корон, а загальний оборот – 106 млн. крон. Усього ж на Галичині в 1913 р. налічувалось 1011 українських кредитних спілок.