2. Доходи і видатки рабовласницької держави.

Вивчення економічної думки Стародавньої Греції свідчить про те, що будь-якої системності в збиранні податей до державної казни не існувало, про що пише І. Янжул у праці «Основные начала финансовой науки. Учение о государственных доходах»: "Фінансове господарство Старо­давньої Греції вражає відсут­ністю конкретності й чогось подібного на систему; жодних будь-яких чітко визначених засад для збирання державних доходів не існує: на всіх фінансових заходах відбивається панування особового елементу правителя: його точка зору визначає спрямування і спосо­би задоволення державних потреб".

Характерною особливістю давньогрецького суспільства було не­гативне ставлення до особистих податків, оскільки громадяни вва­жали, що такі податки несуть тавро рабства і тому є принизливими. Ставлення до податків на майно було терпимішим. Ось чому основ­ним джерелом надходжень до державної казни були податки з іно­земців, куртизанок, вільновідпущеників, данина союзників, доходи від експлуатації природних ресурсів — морів, рудників.

Розглянемо джерела доходів детальніше.

1. Доходи від громадян:

а) прямі податки, які мали випадковий характер і поширювались в основному на куртизанок;

б) пританьї — спеціальне мито, яке стягувалося за судочинство. Так, позивач і відповідач за розгляд справи в суді платили залеж­но від суми позову (від 100 до 1000 драхм — 3 драхми, від 1000 до 10 000 драхм — 30 драхм). Винна сторона сплачувала подвійний штраф. Таке ж мито сплачували за перенесення справи з однієї інстанції в іншу, при апеляції тощо;

в) конфіскація майна — застосовувалась щодо осіб, які виклика­ли загальну недовіру зловживаннями владою, а також до осіб, які вчинили карні злочини;

г) літургії — повинності багатих громадян, які були зобов'язані на власні кошти оснащувати військові кораблі (трієрархія), готувати хор для драматичних вистав або музичних змагань (хорегія), влаш­товувати гімнастичні ігри (гімнасіархія).

2. Доходи від рабів і громадян інших держав:

а) доходи від рабів. Останні обкладалися спеціальним податком у розмірі 3 оболів, що давало в казну до 33 талантів на рік (талант — давньогрецька одиниця ваги і грошова одиниця. 1 талант дорівнював 26,2 кг, а в грошовому вимірі — 1 талант = 60 мін = 6000 драхм = 36 000 оболів);

б) непрямі податки, якими обкладались іноземці при торгівлі то­варами.

3. Доходи від експлуатації природних ресурсів:

а) доходи від експлуатації рудників. Основний з них — Лавріонський срібний рудник — був поділений на ділянки, які надава­лись в оренду з умовою платежу. Крім того, щорічно в дохід казни треба було передавати 4 % руди. Рудники були і в інших частинах Греції — на острові Тазос, у Фракії тощо. Доходи від них становили 35—40 талантів щорічно;

б) доходи від експлуатації гаваней і морів — усі товари, які вво­зились чи вивозились морем або суходолом обкладалися податком, збори за навантаження і розвантаження товарів у розмірі 1/50 час­тини, збори за стоянку кораблів у гавані. Греки, які заволоділи Візан­тією, відразу ж організували там митницю, яка приносила щорічно дохід 70—80 талантів;

4. Доходи від державного майна, яке надавалось приватним осо­бам на утримання або оброблялось під державним контролем.

5. Доходи від союзників. Для боротьби зі своїми ворогами Греція створювала військові союзи. Союзні держави зобов'язувались допо­магати військом і кораблями, але доволі часто замість війська і ко­раблів платили грошима, що фактично було даниною.

Близько 540—464 pp. до н. е. для боротьби з персами і визволен­ня частини грецьких територій Арістид — афінський полководець і впливовий політичний діяч, стояв на чолі Афінського морського со­юзу) створив скарбницю морського союзу, яка зберігалася на острові Делос. Із плином часу першочергове призначення казни — засіб для боротьби з персами — втратило своє значення, союзники ослабли, були розрізнені, й казна в 454 р. до н. е. була переведена в Афіни і стала відтоді, по суті, афінською державною скарбницею.

Така своєрідна данина союзників тривалий час займала перше місце за питомою часткою в доходах держави і при Арістиді досягла 460 талантів щорічно, при Періклі (близько 490—429 pp. до н. е.) — 600 талантів.

Отже, як видно з наведених даних, у Стародавній Греції, незважа­ючи на відсутність системності, механізм збору надходжень був до­сить розгалужений і забезпечував основні потреби держави.

Внесок визначних діячів Стародавньої Греції в розвиток еконо­мічної думки. Основою розвитку економічних відносин можна вважати практичні дії правителів Стародавньої Греції — Солона, Пісістрата, Перікла, а також мислителів — Ксенофонта, Платона, Арістотеля.

Ксенофонт (близько 430—355 або 354 pp. до н. є.). Представник багатої аристократії негативно ставився до політичного й економіч­ного ладу Афін і абсолютизував устрій аграрної Спарти. У своєму трактаті "Домострой" віддавав перевагу землеробству і негативно ставився до занять ремеслами та торгівлею, але не виключав можли­вості використання торгівлі для збагачення землевласників. Пропо­нував землевласникам заохочувати рабів з метою підвищення про­дуктивності їхньої праці.

В іншому творі "Кіропедія" він сформулював положення, що той, хто виконує найбільш просту роботу, виконує її найкращим чином. Це було одним із перших висловлювань про розподіл праці. Разом з тим він дійшов думки про ступінь залежності ринку від розподілу праці. Розмірковуючи над шляхами збільшення виробництва това­ру, Ксенофонт наголошував на значенні зростання продуктивності праці, що водночас сприяло б збільшенню надходжень до казни.

У політико-економічному трактаті "Про доходи" він запропону­вав план збільшення доходів Афінської держави на основі чистого доходу, який визначався як надлишок створеного продукту над ви­тратами на його виробництво.

Ксенофонт визнавав джерелами поповнення державних надхо­джень здавання в оренду державного майна, невільники, митні збори і податки. Так, він рекомендував Афінам купувати невільників з метою отримання доходу від передання їх в найм власникам Лавріонських срібних копалень. Крім того, він також рекомендував дер­жаві будувати готелі, магазини для складування товарів, і навіть пропонував для цього зробити емісію державної позики.

Платон (428 або 427—348 або 347 pp. до н. є.) — ідеолог афін­ської аристократії. Серед багатьох праць Платона дві присвячені окремим економічним питанням. Перша — "Держава", в якій сфор­мульовано проект ідеального устрою. Держава уявлялася ним як форма вирішення суперечностей між багатогранністю потреб людей і однорідністю їхніх здібностей. У цій державі мали бути три стани:

• філософи, які управляють суспільством;

• охоронці (воїни);

• землероби, ремісники і торговці.

Раби не належали до жодного стану. На думку Платона, філософи й охоронці не повинні володіти ніякою власністю, мати золото і срібло. Передбачалась також спільність жінок і дітей. Приватну власність могли мати особи, які не були здатні до політичної діяльності, а саме: землероби, ремісники і торговці. їхній обов'язок — забезпечи­ти всім необхідним філософів і охоронців.

У другій праці "Закони" запропоновано інший проект державно­го устрою, де громадяни поділяються на чотири класи залежно від матеріальної забезпеченості. За жеребкуванням вони отримують у держави будинок і земельний наділ, причому вартість майна, яке могли набувати громадяни, не могла перевищувати вартості земель­ного наділу більш як у чотири рази. Заборонялось мати золото, срібло, займатись лихварством, вести розкішний спосіб життя.

Найбільш важливою галуззю економіки Платон вважав земле­робство, менш важливою — ремесла, і зовсім недостойною — торгів­лю. Ремеслом і торгівлею повинні були займатись іноземці.

Платон одним із перших в економічній думці досліджував рівень цін, вважаючи, що вони мають регулюватись державою, причому за основу має братись така ціна, яка б забезпечувала отримання по­мірного прибутку.

Отже, Платон вніс певний вклад у розвиток економічної думки, й окремі його положення були використані в майбутньому.

Арістотель (384—322 pp. до н. є.) свої погляди з економічних питань виклав у двох працях: "Нікомахова етика" і "Політика". У цих творах описується проект ідеальної держави, яка могла б при­мирити між собою різні класи — землеробів, скотарів, ремісників, торговців, найманих робітників і рабів.

Вільні громадяни повинні виконувати функції управління, на­гляду і контролю, а тяжкою працею мають займатися раби. Роз­мірковуючи про шляхи накопичення багатства і задоволення по­треб, Арістотель виділяє "економіку" і "хрематистику".

"Економіка" — правильний тип господарської діяльності; вона дає все необхідне для того, щоб члени сім'ї могли досягнути вищої мети — блаженства. Придбання, здійснювані "економікою", — це ті, які здійснені відповідно до законів природи. Навпаки, "хрематистика" — негативний тип господарської діяльності, яка базується на необмеженій наживі, безмежному придбанні й накопиченні. Отже, Арістотель одним із перших описав окремі риси такого негативного явища, яке в сучас­них умовах дістало назву "тіньової економіки". У творі "Політика", який складається з восьми книг і залишився незакінченим, розгляда­ються різні суспільні відносини та форми суспільного устрою.

"Держава — лише одна, вища форма спілкування між людьми. У межах держави існує ціла система інших соціальних відносин зі свої­ми особливими цілями й особливими шляхами розвитку. Кожний окремий вид спілкування виникає з метою отримання якого-небудь блага".

В економічних відносинах Арістотель вбачає лише соціальні фор­ми спілкування і виділяє три види:

1. Спілкування в межах окремої сім'ї, або "дому".

2. Спілкування щодо ведення господарських справ.

3. Спілкування для обміну благами.

Всі економічні відносини мають на меті лише вигоду, і до неї зводяться всі розрахунки.

У спілкуванні, яке називається дружбою, а тим більше в спілку­ванні, яке стосується держави, мотиви, які визначають поведінку людей, мають бути іншими. Покласти в основу держави лише май­нову вигоду громадян означало б, вважає Арістотель, принизити дер­жавне спілкування до спілкування лише господарського.

Роль держави розглядається як засіб для забезпечення пристой­ного життя. Протиставляючи державу іншим видам спілкування, Арістотель закінчує свій аналіз таким висновком: "Держава не є топографічним спілкуванням, ні охоронним союзом проти неспра­ведливості, ні спілкуванням заради господарського обміну. Все це повинно бути, щоб створилась держава, але поки є лише це, держава ще не виникає. Вона виникає лише тоді, коли створюється спілку­вання заради блага між сімействами і родами, заради досконалого і достатнього для самого себе життя".

Чом не актуальне висловлювання для умов нинішньої України? Арістотель був прихильником приватної власності, і в цьому він пішов далі, ніж Платон. Арістотель зазначав: "Неможливо вислови­ти словами, скільки насолоди в усвідомленні того, що тобі щось належить. І хоч приємно надавати послуги і допомогу друзям, знайомим і товаришам, здійснення всього цього можливе, але лише за умови існування приватної власності".

"Власність повинна бути загальною лише у відносному розумінні слова, в абсолютному ж вона має бути "приватною".

Арістотель доводить, що в результаті такого розподілу, коли ко­ристування власністю буде розподілено між окремими особами, зник­нуть взаємні звинувачення, і всі будуть у виграші, оскільки кожний почне щиросердно ставитись до того, що йому належить, добропорядність буде слугувати свого роду регулятором у користуванні згідно з приказкою: "У друзів усе спільне". Потрібно визнати, що арістотелівський "егоїзм" не перевищує міри і ні в якому разі не має нічого спільного із запеклим "індивідуалізмом".

Виваженість, мудрість і далекоглядність такого підходу до при­ватної власності витримали випробовування століттями і в черго­вий раз підтвердили свою ефективність в умовах України, коли у 2000 р. сільськогосподарські землі перейшли в руки реальних влас­ників і вперше за останні роки в сільськогосподарському виробництві було досягнуто зростання виробництва в межах 1 %.

Досить актуальними і в наш час є роздуми Арістотеля про взаємо­залежність досконалості людини, громадянина і держави: "Людина за своєю природою є істотою державною, і якщо хто-небудь зі своєї волі, а не з причини випадкових обставин проживає за межами держави, той або вище людини, або нерозвинений у моральному розумінні. Доско­налістю людини передбачається досконалий громадянин, а доско­налістю громадянина, у свою чергу, — досконалість його держави".

Саме цю думку Арістотеля у своїй редакції висловив Виламовець-Меллендорф, автор дослідження "Арістотель в Афінах": "Доско­налість громадянина (політикус) обумовлюється якістю суспільства (поліс), до якого він належить. Отже, хто хоче створити досконалих людей, той повинен створити досконалих громадян, а хто хоче ство­рити досконалих громадян, повинен створити досконалу державу".

Стародавній Рим з погляду економічного розвитку багато в чому був подібний до Стародавньої Греції. У фінансовому господарстві доходи держави були також безсистемними, спостерігалось певне не­задоволення вільних громадян Риму необхідністю сплачувати додат­кові податки, і державна казна також в основному поповнювалася за рахунок інших народів. Розглянемо еволюцію доходів держави.

У ранній період Римської держави тимчасово застосовувались примусові прямі та непрямі збори з громадян, які мали випадковий та недовговічний характер. Постійним збором був vicesima manu-missionis — 5-процентний збір з рабовласників за відпущених на волю рабів, пізніше при царях існував особливий збір з продажу солі, Що викликав значне незадоволення.

Сервій Туллій обклав податками майно громадян, яке переоціню­вав кожні п'ять років. У міру того як могутнішав Рим, ці податки втрачали своє значення і все вагомішу роль почали відігравати дохо­ди від завоювань. Рим намагався побудувати своє фінансове госпо­дарство на чужій праці.

Підкорені народи обкладались різноманітними зборами і повинностями, частина землі у них відбиралась і роздавалась у користу­вання римським громадянам за певну плату, зазвичай 1/10 частину валового доходу. У міру того як побори з підкорених народів досягли значних розмірів, громадяни Риму податками практично не об­кладались. Так, після перемоги Еміля Павла податки на майно було скасовано.

Через 60 років після цього було також скасовано податок із зе­мель, запроваджений на пропозицію трибуна Спурія Торія близько 647 р. до н. є., потім через 44 роки, за пропозицією трибуна Цецілія Метелли, по всій державі були скасовані митні збори. На той час для римських громадян практично залишився один податок — 5-процентний збір за відпущення рабів.

Водночас провінції грабувались і пригнічувались. При верховенстві відкупної системи, відсутності будь-яких правил оподаткування під час зборів провінційних податків панувала повна сваволя. Пограбу­вання провінцій, побори, хабарі римських чиновників досягли знач­них розмірів і часто викликали народні повстання. До цього періоду належать: період Верреса, який повністю пограбував Сицилію; Пізона, який розорив Македонію; Апія Клавдія, який так само вчинив із Кілікією.

Зі становленням у Римі імперії становище провінцій поліпшується, зловживання відкупників зменшуються, для надходжень у казну починають вводитися старі податки, права громадян Риму та підда­них вирівнюються.

Сенат при імператорі Августі Октавіані (63 р. до н. є. — 14 р. до н. є., імператор з 27 р. до н. є.) починає втрачати своє значення, і поряд із загальнодержавною казною — aerarium започатковується нова скарбниця доходів — aerarium militare, або fiscus, яка була підпорядкована імператорам. До неї з часом почали спрямовуватись усі надходження. З того часу, як важелі фінансового управління стали концентруватись не в сенаті, а в руках імператора, надходження на­були більш стабільного та системного характеру.

Каракалла Септимій Бассіан (186—217 pp. н. є., імператор у 211 — 217 pp. н. є.) з метою впорядкування фінансово-податкової системи видав у 212 р. едикт, за яким права римського громадянина отриму­вало майже все населення Римської імперії.

Почали знову відновлюватися податки з громадян. Були віднов­лені митні збори, запроваджено 1 % -й акциз на внутрішнє споживання, на спадок (при Каракаллі), знову почали вживатися заходи щодо конфіскації майна. З'явився новий закон, згідно з яким створювалися спеціальні загони донощиків — delatores, які повідомляли пра­вителів держави і провінцій про образу честі та гідності багатих громадян. В осіб, які були визнані винними в цьому, майно конфісковувалось на легальній основі. Поступово зростали і видатки. Так, утримання служби delatores обходилось дуже дорого, значні суми виділялись на пишне убрання двору, численні забаганки імператорів, роздачу бідному люду хліба, інколи вина і грошей, влаштування дармових видовищ.

Доволі дорого обходились казні спорудження та утримання бань та інших громадських об'єктів. Дедалі більше витрат вимагало утримання війська, оскільки серед воїнів поширювались традиції щедрих нагород після перемоги. Все це вимагало додаткових надходжень, тому ще при Діоклетіані Валерії (243—313 або 316 pp. н. є., імператор у 284—305 pp. н. е.) впроваджуються поземельний (tributum soli) та промисловий (instralis collatio) податки.

Константин (близько 285 — 337 pp. н. є., імператор у 306 — 337 pp.) з метою покриття витрат адміністративного управління та військових потреб запровадив значну кількість нових податків і на­туральних повинностей. Крім того, було введено закріплення маси вільних людей за їхнім місцем проживання, землею чи ремеслом.

Грошово-кредитні відносини. Внутрішню основу господарюван­ня складали три основні групи — сільськогосподарські виробники, ремісники та торговці. У сільськогосподарській групі простежують­ся три сектори.

1. Селянське землекористування. На цих землях вироблялась більша частина сільськогосподарської продукції. Селянські наділи або безпосередньо закріплялись у власність громадян, або орендува­лись ними у держави чи окремих землевласників. Поповнення част­ки селянського землекористування здійснювалося за рахунок ветеранів-легіонерів. Допускалась також конфіскація землі у землеко­ристувача, який програвав у політичній боротьбі. На цих землях вирощувалось до 60 % загального обсягу зерна, яке отримували в центральних провінціях імперії, від 70 до 80 % овочів; тримали більше, ніж дві третини всього поголів'я худоби. Уся ця продукція призна­чалась здебільшого для внутрішнього споживання або на обмін із сусідами і на ринок практично не надходила.

2. Рабовласницькі господарства-вілли. Були поширеними в І ст. до н. є. — І ст. н. е. Розміри вілли коливались від 100 до 500 югерів (1 югер = 0,25 га).

На віллах використовувалась переважно праця рабів і, крім того, залучались вільнонаймані працівники з числа розорених селян. Більша частина продукції надходила на ринок. Згідно з наявними даними продуктивність праці раба була на 40 % меншою, ніж у вільного землевласника, але в той час широко застосовувалась кооперація і в І—II ст. н. є. хлібне поле в 200 югерів обробляли 12—14 рабів, на кожно­го з яких припадало 14—16 югерів, тоді як вільний селянин обробляв від 4 до 14 югерів. Урожайність на віллах була досить високою. Так, Колумелла вважає, що з югера отримували до 10 міхів вина; Барон — що врожайність зернових становила в Середній Італії сам-десять, а в Етрурії — сам-п'ятнадцять (до 25 ц/га), тоді як середня врожайність була в 3—4 рази меншою. Рентабельність продукції вілл становила від 12,3—15,3 % (Р. Дункан-Джоунс) до 34 % (Колумелла).

До нашого часу дійшли відомості, що окремі вілли мали особливу спеціалізацію, вирощували екзотичні квіти і фрукти, розводили па­вичів і куріпок і мали дохід до тисячі відсотків на рік.

3. Латифундії. Почали виникати в І ст. до н. є. в результаті за­войовницьких війн, які вів Рим зі своїми сусідами, а також у резуль­таті розорення селян. Земля в латифундіях здебільшого здавалась в оренду, тому вкладення капіталів у латифундії було досить вигідним. Вкладення капіталів у землю було вигідним ще й тому, що три­валий час у Римській імперії податки на землю не сплачувались, через що значна частина аристократів, торговців намагалась вклас­ти капітали саме в землю. Так, статок більшості римських сена­торів не опускався нижче 8 млн. сестерціїв², що було еквівалентно 14—29 тис. тонн зерна, а найбагатші мали до 400 млн. сестерціїв, що становить у сучасних цінах від 0,75 до 1,5 млн. тонн зерна³. Розглянемо детальніше кредитні відносини.

¹ Колумелла Луцій Юній Модерат, І ст. я. є. — римський письменник і агроном, автор великої праці "Про сільське господарство".

² Сестерцій (лат. — sestertius) — римська срібна монета вагою приблизно 1,13 г, яку почали карбувати близько 260 р. до н. е. Дорівнював 2,5 асам, з 217 р. до н. є. — 4 асам. Був основною римською грошовою одиницею до кінця III ст. н. е.

³ Цит. за: Иноземцев В.Л. Очерки истории зкономической общественной формации. — М.: Таурус-Альфа: Век, 1996. — С. 113.

⁴ Децемвіри (лат. — decemviri, від decem — десять, vir — осіб) — у Римі колегія з 10 осіб, обрана в 451 р. до н. є. у період гострої класової боротьби плебеїв з патри­ціями; у 450 р. до н. е. до її складу ввійшла половина представників плебеїв. Ре­зультатом їхньої діяльності був запис чинного звичаєвого права — "10 таблиць", до якого у 449 р. до н. е. додали ще дві.

З окремих джерел, які дійшли до наших днів, неможливо чітко уяснити рівень процентних ставок, тому в сучасній літературі є дані з досить широким діапазоном. Ш. Летурно так подає рівень процентних ставок у Стародавньому Римі: перша законодавчо закріплена норма процента була встановлена при децемвірах і становила 12 % на рік⁴. Проценти сплачувались кожного місяця або наприкінці року — тоді сплата здійснювалася за складним процентом. Цю норму мож­на було обходити за допомогою спеціальних контрактів або не рахуватися з нею зовсім. Так, на Сицилії Верес брав 24 %, Брут і Катон розмістили свої капітали на Кіпрі під 48 %. У Римі Помпей (Гней Помпей Великий, 106—48 pp. до н. є., римський військовий і полі­тичний діяч) надавав позики під 50 % річних¹.

Існує й інша точка зору, якої дотримуються Р. Дункан-Джоунс та Ж. Каллю.

Так Р. Дункан-Джоунс зазначає, що при Колумеллі середня став­ка становила 6—8 % .

Французький дослідник Ж. Каллю вважав, що земля приносила дохід у середньому 6 %, який коливався від 3 до 13 % , гроші також давали дохід близько 6, а не 12 %, доходи від морської торгівлі лише у виняткових випадках становили 30 % . Беручи до уваги, що вкла­дення капіталу в земельну власність було дуже поширеним, можна стверджувати, що нормальний дохід становив 6 %, і амплітуда про­центних ставок була близькою до сучасної — 4—12 %².

Інфляційні процеси. Римська біметалева грошова система сфор­мувалась до початку принципату Августа³. Співвідношення вартості золота і срібла в період пізньої Республіки коливалось від 1:12 до 1:9. За правління Августа основною монетою була монета із золота 958-ї проби вагою 8,2 г (aureus'a). Карбувалися золоті монети тільки при імператорському дворі в Римі, а срібні — в Антіохії, Александрії, на Родосі та в інших великих торговельних центрах імперії.

За Августа інфляція становила близько 4 % на рік і призвела до того, що з 27 р. до н. е. до 6 р. н. є. ціни на хліб зросли в 2,5 рази.

З 6 по 14 pp. н. е. емісія була різко скорочена і не перевищувала 5 % від обігу загальної маси грошей. Ціни були відносно стабільні­шими, процентна ставка сягала 4 % на рік.

У подальшому, за правління Тіберія (імператор у 14—37 pp. н. є.), а згодом Калігули (37—41 pp. н. е.) почався процес дезорганізації грошової системи. Золотий вміст почав знижуватись. Нерон (54— 68 pp. н. є.) знизив його до 7,29 г, або майже на 10 %. Одночасно вводились в обіг срібні денарії⁴ з додаванням від 5 до 10 % домішку міді та інших металів.

¹ Летурно Ш. Зволюция торговли. — СПб., 1899. — С. 277.

² Каллю Ж. Функции денег в римском обществе в период Империи. — М., 1970. — С. 9, 16.

³ Август Октавіан Гай, 63 р. до н. є. — 14 р. н. є., римський імператор з 27 р. до н. е., племінник і прийомний син Юлія Цезаря, основоположник політичного режиму принципату, за якого реальна влада зосереджувалася в руках Августа, але заходи зі зміцнення престижу сенаторства обмежували роль останнього.

⁴ Денарій — срібна римська монета, карбування якої започатковано у 269 р. до н. е. Вартість і вага його змінювались, якщо спочатку денарій дорівнював 10 асам і ва­жив 4,55 г, то вже у 217 р. до н. є. дорівнював 16 асам, або 4 сестерціям, і важив 3,9 г.

Потім Траян (98—117 pp. н. є.) знизив золотий вміст aureus'a до 85 %, а Марк Аврелій (161 —180 pp. н. е.) до 75 % його початкового вмісту.

Денарій за Траяна складався на 20, а за Марка Аврелія — на 25 % із домішок інших металів. Здешевлення денарію продовжувались і в пізніший періоди, досягнувши за Коммода (180—192 pp. н. є.) 30, за Септимія Севера (193—211 pp. н. е.) — 50, а в 256 р. н. є. — 60 %. Тривало також обезцінення aureus'a, який втрачав у вазі. Так, за Олександра Севера (222—235 pp. н. е.) aureus'a коштував 50, а в 254 р. н. є. — більш як 60 денаріїв.

Зростання цін із середини II ст. н. е. набуло некерованого харак­теру. До 301 р. ціни на основні сільськогосподарські продукти зрос­ли більш ніж у 100 разів, а хліб подорожчав у 200 разів. Інфляція змушувала збільшувати виплати державним чиновникам. Так, якщо плата легіонерам з 31 р. до н. є. по 85 р. н. е. становила близько 300 сестерціїв, то вже у 200 р. н. е. зросла до 1200 сестерціїв.

З метою стабілізації грошового ринку Діоклетіан (284—304 pp. н. е.) видав у 301 р. н. е. знаменитий едикт про фіксовані ціни, де перелічувалися практично всі продукти харчування, сировина та ремісничі вироби. Рівень заробітної плати, встановлений у денаріях, по окремих професіях не міг бути перевищений ні в яких випадках. Але забезпечена у такий спосіб стабілізація тривала лише п'ять років, а потім почалося різке зростання цін. Так, якщо за Діоклетіана один модій зерна коштував 100 денаріїв, то вже в 335 р. н. е. — 21, у 338 р. н. е. — 36, у 350 р. — 500 тис. денаріїв. Один фунт свинини за Августа коштував не більше 10 денаріїв, а в 362 р. — 14,4 тис. де­наріїв. Золоті монети до цього часу були вилучені з обігу. Уведення Константином (306—337 pp. н. е.) золотого соліда призвело не до зміцнення грошової системи, а до ще більшої її дестабілізації: мідні й срібні монети, які виготовлялись із домішками інших металів, утратили свою вартість. Так, якщо в 350 р. солід оцінювався в 576 тис. денаріїв, то через 10 років це співвідношення становило від 1 до 2 млн., а в 390 р. — від 1 до 4,5 млн. Якщо в 301 р. римський фунт золота орієнтовано дорівнював 50 тис. денаріїв, то до середини V ст. — 504 тис.

Отже, надходження та видатки державної казни Риму мали свої специфічні риси, і їх дослідження дає змогу зробити відповідні ви­сновки із застосуванням до сучасних умов України.

Внесок визначних діячів Риму в розвиток економічної думки. Брати Тиберій (162—133 pp. до н. є.) і Гай (153—121 pp. до н. є.) Гракхи. Гракхи запропонували в 133 р. до н. е. прийняти закон, згідно з яким римським громадянам дозволялось одержувати до 500 югерів (125 га) державної орної землі, причому одна сім'я не могла займати ділянку більшу ніж 1000 югерів. Усі лишки землі підлягали поверненню державі й розподілу між тими, хто мав у ній потребу.

Земельний наділ мав виділятися в розмірі 30 югерів на умовах спадкового володіння і сплати невеликого податку. Цей закон був запропонований у період концентрації землі в руках патриціан­ської знаті й обезземелення значної частини селян. У результаті часткового виконання вимог цього закону землю отримали кілька десятків тисяч селян. Після вбивства Тіберія його справу продов­жив Гай. Було відновлено наділення селян землею, а також прийня­то закон про продаж місцевим біднякам хліба із державних схо­вищ за низькими цінами. Ці закони допомогли зняти соціальну на­пругу в суспільстві.

Марк Туллій Цицерон (106—43 pp. до. н. е.). Ідеолог правлячого класу. Прихильник приватної власності, великого землеволодіння. У працях "Про державу", "Про Закони", "Про обов'язки" висвітлю­вав окремі сторони функціонування держави. Ставлення до лихвар­ства було досить суперечливе. З одного боку, він порівнював переда­чу грошей із майбутнім збільшенням їхньої маси із вбивством лю­дини, а з іншого — осуджував антилихварські настрої: "Держава більше, ніж на чому б то не було, тримається на кредиті, який цілко­вито не буде можливим, якщо повернення грошей, які брались у борг, не буде обов'язковим"¹.

Займався Цицерон також питаннями справедливого рівня опо­даткування, зазначаючи, що в Римі вони не є оптимальними: "Небес­ної благодаті потрібно, щоб погодити вигоди відкупників і населен­ня, щоб не принести одних у жертву іншим і зробити так, щоб і вівці були цілі, і вовки нагодовані"².

¹ Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязанностях. — М., 1974. — С. 123.

² Цит. за: Янжул И. И. Основные начала финансовой науки. Учение о государственных доходах. — СПб., 1899. — С. 29.

Висновки

1. Прообраз бюджетних відносин виник разом із формуванням держав­них утворень як фінансова складова діяльності держави.

2. Вагома частина надходжень до державної казни формувалась у ре­зультаті завойовницьких війн — як різні варіанти обкладання даниною підкорених народів.

3. Обкладання даниною, зборами як підкорених народів, держав, так і власного населення правителями держави мало хаотичний характер і зале­жало здебільшого від особистих уподобань правителя.

4. Відсутність системності у зборах з підкорених народів, а також із влас­ного населення викликала опір, інколи призводила до воєнних дій.

5. Опір підкорених народів, а також власного населення змушував збори представників народу або правителів регламентувати рівень стягнень шля­хом прийняття сприятливих норм.

6. Відсутність системності у збиранні надходжень до казни, а також відпо­відних юридичних норм сприяла зловживанням збирачів різних видів по­датків.

7. Розширення функцій держави вимагало збільшення надходжень до казни і відповідно виникло питання їх ефективного збору, оптимального рівня обкладання, професійності виконання обов'язків чиновниками, дійо­вого контролю за збиранням і витрачанням коштів казни. Перші цивілі­зації, відчувши важливість цих питань, запропонували окремі шляхи їх вирішення, але сприятливого механізму як для свого часу не напрацювали.

Вагомий внесок у розвиток економічних відносин, у тому числі й у частині надходжень та видатків державної казни, зробили античні мисли­телі. Вони не лише створювали теоретичні праці, а й організовували власні школи, виховували послідовників, давали рекомендації, брали участь у реа­лізації відповідних проектів.