5. Фінанси в період індустріального розвитку.

Важливим підсумком промислового перевороту було створення національних фінансово-кредитних систем, що забезпечували потреби індустріального розвитку.

У Великобританії провідна роль залишалася за Англій­ським банком (1694 p.), що був не лише урядовим банком, а й приватним. Після впровадження золотого стандарту (1797 p.) його білети стали замінником золотої монети. Кількість приватних банків зросла з 290 в 1797 р. до 650 в 1810 р. З 1826 р. закон дозволяв утворювати акціонерні банки, у 1836 р. їх стало 70. Однак лише в 1854 р. вони були допущені в Розрахункову палату (1773 р.) і повністю брали участь в обігу грошей і кредиту. Зросло значення Фондової біржі. Це дало змогу залучити 100 млн. ф. ст. у промислове виробництво. У 60-х роках XIX ст. у націо­нальну економіку англійські банки вкладали приблизно 50% інвестицій.

Фінансовий капітал у Франції розвивався швидше порів­няно з промисловістю і торгівлею. У 1800 р. було створено Французький банк, у 1818 р. — Ощадний банк. Цінність білетів Французького банку, що були в обігу, збільшилася за 1815 —1830 pp. з 41 до 234 млн. франків Зросла кількість цін­них паперів на біржі: в 1814 р. — 4, в 1830 р. — 38 видів. Створені банки: Товариство рухомого кредиту (1852 p.), Товариство поземельного кредиту (1850 p.), Національна облікова контора (1854 p.), Ліонський кредит (1864 p.), То­вариство розвитку торгівлі та промисловості (1864 p.). Па­ризька біржа перетворилася на грошовий ринок європей­ського масштабу. Позиковий капітал Франції за кордоном становив 10 млрд. Франків.

У США банки виникли в кінці XVIII ст. У 1860 р. функ­ціонував 1601 банк практично в кожному місті. У 1816 р. було засновано Державний банк СІЛА з капіталом 35 млн. дол. Диктуючи умови кредиту для купівлі землі, він захо­пив значні її масиви, а потім продавав за спекулятивними цінами. Це викликало загальне незадоволення, і в 1836 р. цей банк було скасовано. Державні вклади розподілили між банками штатів.

У 50—70-х роках набула розвитку банківська система у Німеччині. Лише в Прусії за цей час виникло 20 акціонер­них банків з капіталом 94,7 млн. марок.

Із завершенням промислового перевороту почався процес індустріалізації. Основним його змістом були структурні зрушення в національних господарствах окремих країн, внаслідок яких з'являлись нові та модернізувалися старі галузі виробництва, змінювалась їхня роль в економіці, тобто частка у виробництві валового національного продукту (ВНП) і національного доходу (НД). Завершення індустріа­лізації забезпечувало перевагу промисловості над сільським господарством, важкої індустрії над легкою. Машинне ви­робництво перемогло в усіх галузях господарства. Відбува­лися зміни в організації та управлінні виробництвом. Про­відне місце належало системі акціонерного підприємництва. Торговий і промисловий капітал поступався першістю фінан­совому. Утворювалися акціонерні монополістичні об'єд­нання — картелі, трести, синдикати, концерни.

Індустріалізація в розвинутих країнах відбувалася на основі науково-технічної революції.

Значне зростання продуктивних сил, виникнення нових капіталомістких галузей і нової технології вимагали істотного укрупнення виробництва, ство­рюючи для цього технічні умови. Так, нова сталели­варна технологія вимагала переходу від окремих дрібних доменних печей до великих заводів з по­вним металургійним циклом. Впровадження елек­троенергії замість пари дозволило збільшити розмі­ри промислових підприємств.

Але розширення виробництва вимагало великих капітальних вкладень. Тому якісно нові зміни відбу­валися і в організації та управлінні фінансами підприємств. Провідне місце належало товариствам на основі акціонерної колективної власності, завдяки яким залучалися вільні капітали. Посилився процес кон­центрації виробництва і централізації капіталу, що охопив усі розвинуті країни й основні галузі їхньої економіки. У промисловості, банківській сфері ви­никають і розвиваються монополістичні об'єднан­ня. Банки перетворюються на фінансові центри, що контролювали як грошовий капітал, так і промисло­ве виробництво. Зрощення банківського капіталу з промисловим зумовило формування фінансової олі­гархії. Капіталізм вільної конкуренції почав пере­ростати в монополістичний капіталізм.

У США процеси акціонування, концентрації виробницт­ва і капіталу прискорилися після кризи 1873 р. Кількість підприємств збільшувалася повільніше, ніж вартість їхньої продукції. Так, в обробній промисловості за 1900 - 1913 pp. зростання становило відповідно 130 і 210 %. У 1914 р. акціонерні товариства становили 28,3% всіх підприємств, випускали 83,2% промислової продукції, на них працюва­ло 80 робітників. У 1910 р. підприємства за обсягом вироб­ництва поділялися на невеликі (до 20 тис. дол.) — 67,2%, середні (від 20 до 100 тис. дол.) — 21,3, великі (100 тис. дол. і більше) — 11,5%. Корпорації, вартість продукції яких була понад 1 млн. дол., виробляли міді — 99%, свинцю — 92, прокату — 91, чавуну — 85,8, автомобілів, сільськогоспо­дарських машин, продукції хімічної, електротехнічної, тек­стильної галузей — 50, переробляли м'яса — 80%.

Монополізація розпочалася з виникненням залізничної імперії Вандербільта. Першою формою монополістичних об'єднань були пули (або картелі), які встановлювали ціни, розподіляли замовлення та прибутки. У 1866 р. виник со­ляний пул у штаті Мічіган, у 1870 р. — Чиказький пул, який контролював залізничні перевезення. Панівною фор­мою монополій спочатку в легкій, потім у важкій промисловості стали трести. Першим з них був нафтовий трест Рокфеллера "Стандарт ойл Компані", утворений у 1870 р.

У 90-х роках провідна роль у монополізації промисло­вості, транспорту, банків перейшла до холдинг-компаній та концернів. У 1901 р. в США налічувалося 440 трестів з загальним капіталом 20,3 млрд. дол.

Одночасно відбувалася монополізація банків. У 1890 р. у Нью-Йорку було 64 банки, що володіли капіталом 302 млн. дол., у 1900 р. — 58, капітал яких збільшився до 548 млн дол. Інтенсивно, внаслідок злиття банківського та промислового капіталів, формувався фінансовий капітал.

Найбільшими американськими монополіями були гру­пи Рокфеллера (контролювали 95% американського видо­бутку нафти і 90% її експорту, промислові підприємства, банки, залізниці), Моргана ("Юнайтед Стейтс Стіл", що мо­нополізував виробництво 2/3 сталі, трести в сільськогоспо­дарському машинобудуванні, торговому пароплавстві, елек­тротехнічна корпорація "Дженерал електрик", підприємства зв'язку, міського транспорту, страхові компанії), Пенсіль­ванська група, група Вандербільта, групи Гульда, Гаррімана, три автомобільні корпорації: "Форд", "Дженерал моторе", "Крайслер" та ін. Фінансові групи Рокфеллера та Моргана контролювали 112 банків.

Уряд намагався обмежити економічне панування моно­полій. У 1890 р. було прийнято закон Шермана про заборо­ну монопольної змови, який регулював торгівлю за межа­ми окремого штату. В 1914 р. закон Клейтона заборонив встановлювати різні ціни на товари для окремих категорій покупців, скуповувати акції для послаблення конкурента, обмінюватися директорськими посадами. Однак антитрестівське законодавство фактично не застосовувалося.

161

У Німеччині активний розвиток акціонерної власності (грюндерства) почався з будівництва залізниць у 70-х ро­ках XIX ст. У 1870 р. існувало 418 акціонерних товариств, за період 1871 —1872 pp. з'явилося 978 нових з акціонер­ним капіталом 2,8 млрд. марок. Процес монополізації охопив усі галузі промисловості. На відміну від США, моно­полії об'єднували більшу кількість підприємств (кілька сотень), існували у формі картелів і синдикатів. У 1879 р. їх кількість становила 14, в 1900 р. — 300, перед першою світовою війною кількість їх зросла в 2 рази. У кінці 90-х років XIX ст. — на початку XX ст. з'явилися перші трес­ти: електротехнічні корпорації АЕГ і товариство "Сіменс".

Інтенсивно формувався фінансовий капітал. У 1913 р. існу­вало 1850 банків; 9 берлінських банків контролювали 85 % банківського капіталу (11,3 млрд. марок). До таких банків належали Німецький (капітал 3 млрд. марок і контроль за 87 банками), Дрезденський, Дармштадтський банки, Облікове товариство (власний капітал 300 млн. марок), їхній прибуток в 1895—1900 pp. становив 38,6—67,7% щорічно. Німецькі банки вкладали капітали в основному в промисловість. Так, 6 берлінських банків контролювали 751 підприємство.

У Великобританії ще на початку 60-х років XIX ст. було 639 акціонерних корпорацій. Проте перші монополії ви­никли лише в кінці 80—90-х pp. XIX ст. У 1888 р. виник Соляний союз, що контролював 90% продукції. В 1894— 1896 pp. у Шотландії утворилося монопольне об'єднання з виготовлення труб. Поступово монополії з'явилися в хімічній, трубопрокатній, воєнній промисловості, суднобу­дуванні, на транспорті. В 1913 р. у Великобританії їх на­лічувалося 93. Отже, формування монополій розпочалося пізніше, ніж в США та Німеччині, здійснювалося повільніше. В основному вони об'єднували 30 — 50 фірм. Контроль над галузями був практично відсутній. Найменше монополій було в легкій і добувній промисловості.

За темпами монополізації банківський капітал випере­джав промисловий. У 80-х роках XIX ст. кількість приват­них банків зменшилася до 172, а кількість акціонерних досягла 91. Депозити в банках за 1880 —1908 pp. зросли в 2,8 рази, їм належало 25% всіх цінних паперів світу. В 1913 р. 12 банків на чолі з Англійським зосередили 70% всього світового капіталу.

Для економіки Франції характерним було збереження великої кількості невеликих підприємств, повільний процес концентрації виробництва. На початку XX ст. лише 30 % підприємств мали понад 50 робітників. Швидке зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст., коли щорічно виникало 600—700, а в 1907 р. — 1000 нових компаній. Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XIX ст. Так, в 1876 р. утворився металургійний синдикат (13 заводів), у 1883 р. — цукровий картель. На початку XX ст. велика кількість картелів виникла в хімічній, текстильній, вугільній, металургійній промисловості, на торговому флоті, у машинобу­дуванні.

Винятково високими були темпи концентрації банків­ського капіталу. За 1870 —1909 pp. три банки "Ліонський кредит", "Національна облікова контора", "Генеральне това­риство" збільшили обсяг капіталів в 4,4 рази, вкладів — у 10,2, кількість відділень — у 19,2 рази. Загальна сума бан­ківського капіталу досягла в 1914 р. 11 млрд. фр. Голов­ним центром фінансового капіталу був Французький банк. Однак діяльність банків була спрямована не на інвестиції у промисловість, а на позиково-лихварську діяльність. Капіталовкладення всередині країни щорічно зростали на 1 %, експорт капіталу — на 3 %. Перед війною обсяг екс­портованого капіталу був в 1,6 рази більший, ніж капіта­ловкладення в національну промисловість і торгівлю.

Акціонування та монополізація економіки в Японії роз­почалися в 80-х роках XIX ст. Лише за 1905—1906 pp. виникло 180 акціонерних компаній. У 1913—1914 pp. 25% усіх робітників працювали на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. У 1913 р. капітал акціонерних корпорацій досяг 2 млрд. дол. З них 38% належало 0,4% корпорацій, кожна з яких мала понад 5 млн. єн. Першими монополіями були старі банківсько-торгові компанії Міцуї (контролювали добувну і текстильну промисловість), Міцубісі (панували у судноплавстві, транспортному машинобудуванні). У 1880 p. була створена Японська паперова, у 1882 р. — Японська пароплавна компанії. Процес монополі­зації прискорили фінансова криза 1887—1898 pp. та світова криза перевиробництва 1900—1903 pp. Основними формами монополій були картелі, синдикати, концерни.

Швидко зростав банківський капітал. Перший Націо­нальний банк Японії був утворений у 1873 р. компаніями Міцуї та Оно. В 1879 р. кількість банків досягла 153. У 1912 р. банківський капітал становив 570 млн. єн.

У XIX — на початку XX cm. відбулися радикальні перетворення в аграрному секторі економіки світу, які сприяли ефективним вкладенням. В сільському господарстві США, Великобританії, Франції розвивалось фермерство. Аграрний розвиток у Німеч­чині відзначався дуалістичністю. Крім фермерських господарств, зберігалось велике землеволодіння юнкерів та залежність селян від них.

Індустріальний розвиток не був поступальним. Почина­ючи з 1825 р. його переривали кризи (1825, 1836, 1847, 1857, 1866, 1873, 1883, 1893, 1901—1902 pp.), внаслідок чого він набув циклічного характеру. Розорення невеликих і се­редніх підприємців сприяло концентрації та централізації виробництва, капіталу.

З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі характерною була тенденція фінансового регулювання на основі протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали торгові договори, підпи­сували інвестиційні угоди.

З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі більшого значення набув експорт капіталу. Найбільшими експортерами були Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія, про що свідчать такі дані, млрд. марок:

Країна	1880	1913
Великобританія	30	76—77
Франція	12—15	48—49
Німеччина	4—5	30—32
Бельгія	—	2—3
Голландія	3—4	4—6
Швейцарія	—	4—5

США мали велику зовнішню заборгованість, що в 1912 р. становила 6750 млн. дол. Одночасно протягом першого деся­тиліття XX ст. вони збільшили ввіз капіталу з 500 млн. дол. до 2,5 млрд. дол. в 1913 р.

Експорт капіталу від 2/3 до 3/4 був спрямований у ко­лонії та залежні країни. Великобританія 52,2% капіталів вклала в колонії та домініони, 21,9% — у залежні країни. У 1910 р. вона мала 72 банки з 5,5 тис. відділень у колоніях. Сферами розміщення капіталів були залізниці та автомобільні дороги (61,4%), торгівля (19,9%), банки та страхова справа (2,5%), видобуток сировини, плантації чаю та кави (9,2%).

США орієнтувалися на зміцнення своїх економічних позицій на своєму континенті. Так, частка Латинської Аме­рики становила 49,9%, американських експортних капі­талів, Канади — 28,8, Європи — 13,4%.

Франція розпочала свою роль світового кредитора з шестипроцентної позики саксонському королю в 1811 р. До 70-х років XIX ст. капітали спрямовувалися в облігації, акції промислових підприємств. З кінця XIX ст. Франція вивозила капітал переважно у позиковій формі, тобто нада­вала його у вигляді державних позик і цінних паперів. Перед першою світовою війною французькі позики розпо­ділялися так, млрд. марок: Європа — 22, в тому числі Росія — 12 (40% французьких вкладень), Німеччина — 1, балканські країни — 3, Австрії — 2,5, в країни Латинської Америки — 6, у свої колонії — всього 10% капіталу.

Німеччина вкладала 98 % капіталу, що вивозився, в осво­єння джерел сировини і ринків збуту в залежних країнах (Туреччина, Китай та ін.).

У кінці XIX — на початку XX ст. відбулися зміни у валютних відносинах між капіталістичними країнами. Система металевих грошей у формі біметалізму, коли роль грошей закріплювалася золотом і сріблом, була витіснена валютною системою золотого стандарту (системою класич­ного монометалізму). Ця система виникла у Великобри­танії в кінці XVIII ст., а в кінці XIX — на початку XX ст. стихійно сформувалася як сукупність національних валют­них систем. Основу валютних курсів становив золотий па­ритет, коли грошова одиниця будь-якої країни мала відпо­відний золотий вміст. Відхилення допускалося лише в ме­жах так званих золотих точок — не більше 1 % від золото­го паритету. У 1871 р. золоту валюту запровадила Німеч­чина, в 1877 р. — Голландія, в 1879 p.— США, в 1892 p.— Австрія, в 1897 р. — Японія, в 1898 р. — Росія. Золото було основою міжнародних розрахунків, що здійснювалися опла­тою боргових зобов'язань через банки. Не обмежувався обмін національної валюти на іноземну. Золото вільно вивозило­ся і ввозилося. Крім золотих монет в обігу були білонни (розмінні) монети, що виготовлялися з срібла, міді, бронзи та інших металів, паперові гроші у формі білетів державної скарбниці, банківські білети. З усіх грошей, що були в обігу країн у 1885—1913 pp., 70 — 80% становили золоті та срібні монети. За 1880—1908 pp. в усіх країнах було викарбова­но на 30 млрд. марок золотих монет. Система класичного золотого стандарту була зруйнована під час першої світо­вої війни. Золотий обіг законодавчо був скасований.