23. Демократія: сутність різновиди

У суспільній свідомості: Д ототожнюється з народо­владдям. Ця форма держ. устрою з точки зору механізму вияву нар. суверенітету виступає як пряма і як представницька Д. 1 передбачає безпосе­реднє волевиявлення асоціації індивідів-суб'єкта влади- з тих або інших питань життєдіяльності цієї асоціації, наприклад, проведення референдуму. Апаратові влади від­водиться роль організатора волевиявлення і гаранта реалізації зага­льної волі. Саме на основі волевиявлення народу влада приймає політичні рішення, конкретизуючи й охоро­няючи громадську волю. Представницька Д передбачає, що основні рішення приймаються повно­важними зборами народ­них представників (парламен­тами, національними зборами, конгресом), яких обирають суб'єкти влади. При цьому представницькі установи, їхня діяльність контролюється асо­ціаціями. Поняттю "Д " 2,5 тисячоліття. В міру розвитку і ускладнення політ. життя, появи різноманітних доктрин, що апелювали до демократії, її розуміння істотно змінювалося. Вже в античному світі це поняття тлумачилося по-різному, що зумовлюва­лося його природою. Так, демократія відповідає людській потребі до самореалізації Вона забезпечує свободу творчості, стимулює особисту ініціативу. Д сприяє приходу до влади відданих наро­дові людей, альтруїстів, яким в ідеалі тільки можна довірити владу, проте не гарантує від захоплення влади користолюбцями з низькою мораллю, але сильних і спритних. Вузловою для розуміння Д є проблема співвідно­шення влади більшості і захисту народу. Не випадково Платон і Арістотель розглядали Д як "неправильну форму прав­ління", "демос" ототожнювався з "охлосом" — владою натовпу. Вони розрізняли Д, регульовану заковом, і Д, при якій народ, тобто біль­шість, перебуває під впливом демагогів, що мають необмежену владу. І нині серед політологів спостері­г. різне бачення змісту Д. Окремі з них вважають Д в первісному розумінні немож­ливою, нерац. навіть з точки зору народу. Інші вбачають її в елітарному правлінні.

9. Н. Макіавелі і макіавелізм

Країна потрапила в сферу інтересів ворогуючих між собою Франції та Іспанії. Саме в цей час і за таких обставин виникало вчення Н. Макіавелі (1469—1527 рр.) Його політична доктрина становить цілісну систему і може бути оцінена як найвищий злет рене­сансної політичної думки. Мислитель народився в збіднілій аристократичній родині у Флоренції. Його батько Бернардо Макіавелі був юристом і мав незначні доходи, через це молодий Нікколо не зміг отримати університетської освіти. Однак він постійно і цілесп­рямовано займався самоосвітою. Макіавелі прекрасно знав твори Платона, Арістотеля, Ціцерона. Вже в ранній молодості він оволодів основами юридичних і комерційних наук, навичками ведення юридичних справ. Був секретарем сеньйорів і канцлером-секрета­рем Ради десяти Він неодноразово виїжджав за кор­дон, зокрема у Францію, Німеччину, з дипломатич­ними місіями. Основних творах "Князь" і "Роздуми" мислитель аналізує концепцію людини. Голо­вним стимулом поведінки він вважає інтерес, який вияв­ляється багатоманітно, але пов'язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що найкращим чином забезпечує прагнення до набуття нової власності. Макіавелі писав у праці "Князь", що люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна. Приватно­власницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті. Макіавелі перший в нову епоху розро­бив універсалію "людської природи", ознаки якої він черпав у середовищі найближчого йому класу італій­ських городян і поширював їх на всі часи і народи. Мислитель вказував, що невикорінений егоїзм людсь­кої природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації як вищої сили, що може поста­вити його v вузькі межі. Звідси випливають переду­мови диктатури суспільного договору. В поемі "Про долю" він писав, що доля всемогутня і кожен, хто приходить у це життя, рано чи пізно відчує її силу. Релігію Макіавелі розглядав як явище суспільного життя, підпорядковане законам виникнення, розквіту і загибелі. Суспільство без релігії немислиме, оскільки вона як необхідна і єдина форма суспільної свідомості забезпечує духовну єдність народу та держави. Виді­ляючи дві форми держави — монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархії в перехідний період, Макіавелі все ж надавав перевагу республіці. Кращою він вважав таку республіку, в якій до здійс­нення владних повноважень одночасно покликані представники знаті і народу. Мета, якої прагнув досягти Макіавелі, була прогресив­ною, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політика дістала назву макіавеллі­зму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму і викликала ненависть противників феодалізму. Концепція Макіавелі підда­валася критиці тих кіл, які самі на практиці викори­стовували його теорію — єзуїтів в Італії та Франції, в Німеччині, в Росії. Вони прикривали свої наміри релігійними, моральними та ідео­логічними аргумен­тами. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. був сталі­нізм, який, прикриваючись комуністичною Ідеоло­гією.

Аксіоми державної влади:

1. державна вдала не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як сила, що є засобом забезпечення права. Право народжується не від сили, а тільки від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона — єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. влада має здійснюватись людьми, які відповідають високому етичному і політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги — його провідники.

4. політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається з загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

6. державна влада принципово пов’язана розподільчою справедливістю.

6. Легітимність та легальність влади. Типологія легітимності влади.