§ 3. Мистецтво стародавнього сходу

Розвиток культури безпосередньо пов'язаний з процесами розвитку продуктивного виробництва, матеріальним і духовним розшаруванням суспільства, освоєнням нових культурних надбань. У середині 4 тис. до н. є, активізація людського поступу зумовила виникнення цивілізацій. Найдавніші з них (країни Сходу, античні Греція та Рим) характеризуються зрослим масштабом і обсягом художнього виробництва, тенденцією до виокремлення мистецтва в самостійну форму діяльності. Від покоління до покоління вдосконалювалася художня майстерність. Життя панівних верств унаслідок використання праці рядових общинників та рабів ставало дедалі вільнішим, а отже, сприяло розвиткові художніх можливостей і потреб. Розширення торгівлі й обміну спонукало до культурного й художнього запозичень.

Навіть у межах однієї епохи подибуємо значну кількість культурно-етнічних і стилістичних форм мистецтва. Розвиваючись по висхідній, дедалі помітніше відходячи від практичних потреб життя, мистецтво неухильно йшло до чітко окресленої диференціації. Вже найдавніші цивілізації Сходу дають нам чудові зразки художньої обробки міфа, героїчного епосу, повчальної літератури; античні приводять до класичного диференціювання літератури на драматичне мистецтво, лірик}', прозове оповідання. Особливого розвитку набувають образотворчі мистецтва — архітектура, скульптура, живопис. Розвивається інструментальна та вокальна музика. Виникають прообрази театру у вигляді релігійних ритуалів та обрядів, за доби античності він набуває свого мистецького вираження.

Давньосхідне мистецтво репрезентують два відособлені регіони — Близький та Далекий Схід, кожний з яких мав свою культуру. Контакти між ними були доволі слабкими, вони почалися порівняно пізно, коли деякі з давніх цивілізацій, такі, наприклад, як Вавилон і Єгипет, уже майже вичерпали себе.

Близьким Сходом умовно називають землі між Каспійським, Чорним і Середземним морями, з одного боку, та Індійським океаном, з другого, а також суміжні землі Північної Африки. Саме країни цього регіону, передусім цивілізації Стародавнього Єгипту та Месопотамії, мали генетичний зв'язок з античними Грецією і Римом, які, в свою чергу, зумо­вили своєрідність європейської цивілізації. Нинішній поділ культур на східну і західну пов'язаний головним чином з відносно ізольованим розвитком культури Далекого Сходу — Індією, Китаєм, Японією та країн південно-східної Азії.

Відмінність давньосхідних суспільств від античних полягає значною мірою в тому, що вони були більш застиглими, консервативними у своєму розвитку, довше і ретельніше зберігали пережитки первіснообщинного ладу та відповідну йому ідеологію, яка виявлялася передусім у релігії. Вся культура давньосхідних суспільств була тісно пов'язана з релігією, і мистецтво обслуговувало саме її потреби. Архітектура, скульптура і живопис підпорядковувались освяченим нею канонам. Та оскільки релігія за своєю сутністю консервативна, то мистецтво багатьох країн упродовж століть залишалося майже незмінним.

Давньосхідне мистецтво поєднує в собі низку спільних ознак. Це насамперед прагнення до реалізму при збереженні умовності, площинності зображень, обмеженості кольорової гами (лише локальні тони, невміння передавати світлотінь і перспективу), це також вірність нерозривному зв'язку з культом.

Дві найдавніші великі цивілізації Близького Сходу, що виникли в долинах Нілу, Тигру і Євфрату, зі своєю навдивовижу розвиненою культурою та мистецтвом не могли не впливати на країни, що їх оточували. Адже саме тут з'явилися перші монументальні споруди — піраміди і зікурати, храми і палаци, колони та обеліски, портретні статуї й розписи. Про ці диво витвори слава йшла на Закавказзя та Іран, до Малої

Азії й Сирії, Аравії та Африки. У кожній країні є майстри й цінителі мистецтва. Поєднуючи творчі досягнення сусідів зі своїми культурними надбаннями, вони створили новий, синкретичний стиль. Найдавніші цивілізації Месопотамії Аккад і Шумер залишили людству цінні пам'ятки архітектури — храми. Будували їх із цегли-сирцю Щ пагорбах, що оберігало їх від руйнівних повеней. Храми споруджували на високих платформах, до яких із двох боків вели сходи. Святи лише храму мало здебільшого прямокутну, іноді овальну форми, б) розсунуте на край платформи і утворювало відкритий внутрішнім двір. У святилищі встановлювалася статуя божества, якому присвячувався храм. Пізніше з'явився інший тип храму, так званий зікурат, який зводили на кількох платформах. Із середини 3 тис. до н. є. правителі Месопотамії почали будувати собі палаци з багатьма внутрішніми дворами та зовнішньою кріпосною стіною, що мала захищати палац не тільки від ворогів, а й від жителів міста. Винятково сирцеве будівництво значною мірою зумовило особливості архітектури: прості кубічні форми, відсутність криволінійних елементів, поодинокі випадки застосування окремо зведеної опори-колони, вертикальне членування площини стін. На відміну від архітектури образотворче мистецтво було різноманітним стосовно форми, композиції, стилю. В цьому переконує велика кількість пам'яток, знайдених в Уруці. Це, зокрема, кам'яний посуд з рельєфними зображеннями, численні кам'яні печатки, скульптурні фігурки тварин, стела із зображенням полювання, скульптурна голова богині — покровительки міста. У 2 тис. до н. є. культурна ситуація на Близькому Сході різко змінилася. З'явилися нові держави, старі центри цивілізації поступово втратили своє домінантне становище щодо периферії'. Склалися три великі територіально-культурні зони, в яких і тривав розвиток мистецтва. Зонами цими стали: ареал вавішно-еламської культури, де переважали традиції шумерської цивілізації з рисами міської культури; хеш-ху-ритський ареал, або «культура гірських народів», яка поєднала місцеві традиції з тенденцією культурного запозичення; присередньоземномо-ський ареал (передусім фінікійсько-палестинські народи), який харак­теризувався своєю «міжнародністю» та еклектичністю. Розвиток культур 2 тис. до н. є. відбувався тут в умовах набагато тісніших контактів, зв'язків і взаємовпливів. Великого розвитку набула писемність, поши­реною стала художня обробка бронзи. В основу пошуку художників було покладено композицію, завдяки чому помітно активізувався розвиток мистецтва. Жорсткого канону не було. Навіть за умов стійкої традиції етнічна строкатість і тісний зв'язок між містами вберегли ми­стецтво від абсолютизації канону. Початок 1 тис. до н. є. ознаменувався створенням на Близькому Сході ве- 1 ликих імперій: Ассирії, Хеттської держави, Урарту, Нового Вавилона, Ірану (Персії). Саме відтоді для близькосхідного мистецтва і почалася епоха жорсткого канону. Не релігійного, однак і не антропоморфного. Він був скоріше ідеалістично-ідеологічним, бо працював на вимоги імперій уславлювати царя, «владику всіх країн», військову могутність. Проте навіть за умов суворої ідеологічної тенденційності придворного мистецтва справжні митці продовжували експериментувати, користуючись тим, що мистецтво було певною мірою вільним від зв'язку з утилітарною функцією. Отже, оскільки придворне і канонічне мистецтво створювали професійні художники, воно досягло порівняно високого професійного рівня.

На відміну від цивілізацій передньоазійського регіону давньоєгипетська цивілізація була етнічно одноріднішою і протягом свого існування не зазнавала помітного культурного впливу з боку сусідів. Навпаки, вона сама активно впливала на народи, які вступали з нею в контакти. Давньоєгипетська історія, а отже, й мистецтво Стародавнього Єгипту поділяються на три великі епохи: Раннього, Середнього й Нового царства. Мистецтво кожної з них позначене спільною для всіх особливістю — величною монументальністю форми, суворим і чітким, майже геометричним стилем, конструктивізмом і фронтальністю. Спільною характерною ознакою було й те, що ці особливості нерідко поєднувалися з реалістичними тенденціями, найбільше в портретних зображеннях.

Високого розвитку і технічної довершеності досягла в Єгипті архітектура, численні зразки якої добре збереглися понині. Щодо зв'язку мистецтва з релігією, то найпомітніше це виявилося в архітектурі Раннього царства, представленій гробницями і храмами. Ідею божественного походження фараона і безсмертя його душі було втілено у величезних усииальницях-пірамідах, первісною формою яких була гробниця (мастаба), що нагадувала шумерський зікурат. Найдавніша форма цієї споруди — східчаста піраміда Джосера. Подальший розвиток такої форми за рахунок заповнення порожнин між уступами зумовив створення класичної піраміди, яка найчіткіше представлена у комплексі пірамід фараонів IV династії Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) та Менкаура (Мікеріна). Поряд із пірамідами будувалися заупокійні храми царів. Саме під їх впливом з часом значно зменшилися в об'ємі піраміди фараонів і посилилась увага до розбудови храмів, які почала прикрашати колона, що формою нагадувала пучок тростин або пальму. Через відсутність будівельного матеріалу єгиптяни вдалися до використання каменю, що й зумовило плідність архітектурних пошуків зодчих та тривале історичне існування їхніх архітектурних споруд.

Єгипетська скульптура і рельєф суворо підпорядковані законові фронтальності. Зображуючи бога, фараона або вельможу, художник здебільшого намагався подати ідеалізований образ богатирської людини у спокійній, застиглій позі урочистої величі.

Протягом століть єгипетське мистецтво дотримувалося канону, тобто жорстко регламентованого способу зображення людської статури, подій і предметів навколишнього світу. Основні регламентації виник лише за архаїчної доби і були результатом теоретичного узагальнення, зафіксованого як у спеціальних керівництвах-повчаннях, так і В зразках, виконаних безпосередньо в матеріалі, наприклад у скульптурних моделях. Проте розвиток єгипетського мистецтва, який розтягнувся на тисячоліття, вказує на те, що в самому каноні було закладеш і передумови для такого розвитку. Це підтверджується значними злети ми, що були викликані новаторськими тенденціями як у суспільному житті, так і в мистецтві. У бурхливу Амарнську епоху Нового царства, коли відбулася сміліше спроба фараона-реформатора Ехнатона внести зміни до релігії і соціального устрою, виникло своєрідне мистецтво, яке своєю появою було зобов'язане, по-перше, всьому попередньому розвитку й, по друге, відчутному звільненню від традиційного канону. Відомі скульптурні портрети Ехнатона та його дружини Нефертіті, скарби гробниці його наступника Тутанхамона красномовно засвідчують довершеність майстерності єгипетських художників. Гідне місце в давньоєгипетській культурі посідала література. Художня об робка міфів у «Текстах пірамід», «Спорі Гора з Сетом», релігійні гімни богам і обожненим царям, релігійно-магічні тексти, пов'язані із заупокійним ритуалом, доповнюються дидактичною літературою. «Повчання Птахотепа», що містять правила поведінки і зразки життєвої мудрості, не виключають глибоко філософічного твору про сет життя — «Бесіди розчарованого зі своєю душею». Довершене давньоєгипетське мистецтво справило значний вплив на розвиток фінікійського, критського, а пізніше і греко-римського мистецтва. Життєдайна сила його відчувалася і в мистецтві єгиптян перших віків християнства.