§6. Мистецтво відродження

На межі XIV—XV ст. спочатку в Італії, а потім і в усій Європі сформувалися передумови для розквіту мистецтва, що звернулося до античних традицій, поєднаних з новими духовними і художніми течіями. Такий поворот зумовлений усім комплексом культурно-історичного прогресу: розвитком товарного виробництва, торгівлі, міської культури, освіти, науки тощо. Певною мірою мистецтво Відродження зазнало впливу візантійської культури, з одного боку, і готичної — з іншого. Нова культура почала розвиватися в італійських містах, які були посередниками в торгівлі й контактах між Сходом і Заходом, між Візантією та Західною Європою. До того ж Італія ніколи остаточно не втрачала античних традицій римської культури.

XIII ст. ознаменувало собою певний розквіт середньовічної культури і закладення підвалин у культуру Відродження. Через Італію візантійська вченість потрапила до Європи. 1240 р. в Парижі почав діяти університет — перший заклад вищої освіти в Європі, осередок європейської науки і філософії. Саме тут розгорнув свою діяльність італійський монах-домініканець Фома Аквінський, який поєднав християнське вчення з арістотелізмом, пов'язавши тим самим надприродне і земне (реальне), віру і розум. Нова теологічна думка стверджувала автономне існування людини і земного життя, визнавала органічну їх єдність з надприродним. Отже, стали можливими близькі до дійсності зображення природи, людини та її оточення.

Слід зазначити, що італійських майстрів кінця XIII ст. завжди надихали фрески часів Римської імперії, античне мистецтво загалом. Але їх використання, копіювання було неможливим, оскільки ідейний зміст тих зображень не вкладався в той, який приймався і панував. Лише нове філософське мислення, що поєднало душу з тілом, пробудило інтерес до внутрішнього світу людини і форм її тілесного вираження, поступовими спробами зуміло пов'язати глибоку психологічність християнського мистецтва з виразністю та художньою довершеністю зображення людини. Цей процес триває й понині. Вчені виокремлюють у ньому кілька характерних етапів: період Проторенесансу, в якому вирізняється мистецтво другої половини XIII ст. (дученте), позначене відчутним впливом візантійської школи, і мистецтво XIV ст. (триченте), позначене незаперечним впливом готики. У самому Рене­сансі окреслюється три періоди: Раннє Відродження (кватроченте) першої половини XV ст., Високе Відродження (друга половина XV — початок XVI ст.) та Пізнє Відродження (XVI ст.). І Іові художні ідеї найвідчутніше почали виявлятися у фрескових малюнках. У другій половині XIII ст. Рим жив багатим художнім життям, відбудо­вувалися або перебудовувалися храми, упорядковувалися їхні інтер'єри, передусім за допомогою фрескового живопису. Саме в Римі працю­вали такі майстри, як П'єтро Кавалліні, Якопо Торріті, Філіппо Русуті, творчість яких відзначалася новаторськими елементами. На межі XIII—XIV ст. заявив про себе і Данте Аліг'єрі — останній поет середньовіччя і водночас перший співець нової епохи. Вчені вважають, що на творчість Данте вплинула французька поезія трубадурів; так само, як вона справила значний вплив і на Петрарку, який здобував освіту у Франції і кілька років провів при неаполітанському королівському дворі. Не меншою мірою позначилася поезія трубадурів і на творчості Боккаччо. Найвідомішими митцями останнього періоду Проторенесансу були Джотто і Дуччо. Джотго визнається найзначнішим майстром, що відійшов від середньовічної нерухомості і воскресив просторове сприйняття елліністичного мистецтва. Його нова концепція будувалася на двох головних художніх принципах: перспективній передачі тривимірного простору та на об'ємному трактуванні пластичної фігури. Джотго вперше створив живописну систему, що ґрунтується на взаємодії частин у творі (це спонукало до «живописного» мислення), він дав сучасникам дивовижно чітку монументальну форму, пластичність якої створюється кольором. Мистецтво Раннього Відродження представлене кількома художніми школами: флорентійською (Мазаччо, Донателло, Брунеллескі); венеціанською (Джованні Белліні); умбрійською (П'єро делла Франческо). Підґрунтям основної тенденції розвитку перспективи і тривимірного, рельєфного зображення людського тіла було те, що живопис, скульп тура й архітектура стали самостійними мистецтвами, відмежувавшись від архітектури, з якою раніше становили єдине ціле. Появу станкового, тобто самостійного живопису пов'язують із поширенням традиції мати вдома алтар-складень. Високий Ренесанс значно поглибив і психологізував відображення людини. Художникам вдавалося досягти цього за рахунок освоєння перспективи, світлотіні і багатства колорит)'. Великого значення митці надавали вивченню анатомії людини, без знання якої вважалося неможливим досягти успіху в живопису чи скульптурі. І головне, самі художники, а також сучасники, що їх оточували, були значними і творчими особистостями. Загальний гуманістичний характер доби Відродження не міг не покликати до життя високий пафос у зображенні людини. Саме гуманістичний погляд на людину в поєднанні з високою майстерністю робили твори митців Відродження (Боттічеллі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Браманте, Джорджоне, Тіціан, Палладіо) неперевершеною скарбницею світової культури. Діячі Відродження, відстоюючи права людини на свободу, самовияв, най­частіше відчували ненадійність і хиткість ізольованого людського існування. Саме таке становище гіпертрофованої індивідуальності, що не має зовнішнього опертя, над особистих регуляторних принципів, зумовлювало визнання можливості різноманітного бачення й відображення дійсності, тобто до появи особистої манери творця. Маньєризмом (італ. тапіетто — примхливість, химерність) мистецтвознавці називали епоху Пізнього Відродження. З італійських маньєристів відомі Тібальді, Б. Челліні, Б. Амманаті, Дж. Базарі; з іспанських — Ель Греко; з нідерландських — Брейгель Старший, Ієронім Босх. Для цих художників характерна екзальтація і піднесеність, довершеність і тонка майстерність, їхня художня мова загострено суб'єктивна, умовна й манірна. Ця епоха тривала майже впродовж усього XVI ст. В італійському мистецтві після 1520 р. окреслилися три тенденції. Перша, що прагнула зберегти в недоторканості гармонійний ідеал Високого Відродження, дедалі більше схилялася до формального класицизму, який не володів попереднім змістом. Друга, навпаки, характеризувалася глибокою творчою обробкою нової дійсності, завдяки чому народилося мистецтво, що зберігає і поглиблює гуманістичну сутність кла­сичного ідеалу, який набуває більшої драматичності, напруженості, трагічної суперечливості. Це лінія Мікеланджело, Тіціана, Караваджо, за якими проглядає початок бароко. Третя — це антикласичний бунт маньєристів.

Доба Відродження характеризується не тільки яскравим виявом особистості митця. Відбувся загальний суспільний переворот, а у сфері художньої діяльності — справжня революція. Художники рішуче розірвали зв'язки з ремісничими цехами, де здобували фах, і період цей ознаменувався остаточним відокремленням мистецтва від ремесла, став початком професійної спеціалізації в мистецтві, хоч самим художникам Відродження не можна дорікнути щодо професійної обмеженості. Своєрідність, самобутність художника відображала велич особистості кожного з них, водночас спільність їхнього загального високого звучання, єдність традиції, спадкоємності і новаторства були основою класичного розвитку живопису як виду мистецтва Відродження. .Активізація художньої практики, а отже, і її супутника — теорії — породила нове явище в мистецтві — професійну художньо-теоретичну освіту: в 1585 р. живописці брати Каррачі організували першу Академію мистецтв у Болоньї. Це була в повному розумінні слова вища школа, вважає відомий мистецтвознавець-дослідник Б. Віппер. Тут спеціалісти (філософи, медики, поети) читали лекції з естетики, анатомії, літератури. Лікар Ланцоні на мертвих тілах пояснював фізіологічну будову людини, а один із братів — організаторів школи Агостіно — читав лекції з перспективи й теорії тіней, вів графічний клас. Двоє інших братів керували майстернями створення фігур. Академія мала колекцію зліпків, гравюр і медалей, час од часу організовувала конкурси на кращі роботи з преміюванням переможців. Художника, таким чином, стали готувати не через навчання роботи з матеріалом (полотном, фарбами, пензлем), а через проникнення в теорію, розуміння своєрідності предмета мистецтва, тобто навчали художнього методу. Теоретична освіта дала поштовх істотному розвиткові самобутності, професійної самостійності майстра і відповідно розмаїтості мистецтва. Воно назавжди втратило анонімність, стало винятково авторським. Упродовж XVI—XVII ст. принципово змінилися стосунки між творцем і споживачем. Соціальна емансипація художника відбувалась і завдяки світському меценатству — митців запрошували до двору, їхніми послугами користувалися королі, вельможі, пани. Щоправда, все це не виключало залежності художника, особливо від смаків замовників. Та коли взяти до уваги, що їхні смаки формувалися під впливом робіт тих самих художників, то йдеться скоріше про взаємозалежність. У цей період сформувалася практика проведення художніх виставок, спочатку як виняткових подій, а згодом як системи. З другої половини

XVIIст. вже діяли виставки членів Паризької академії, а з початку XVIIIст. — публічні виставки в салонах Лувра. В той самий час поширилась і систематична критика виставок у періодичних виданнях.

Отже, епоха Відродження принципово змінила становище мистецтва й художника в суспільстві. Мистецтво наблизилося до науки, політики, соціальної філософії. Дедалі більша роль надбудови, передусім її світських форм, сприяла єдності духовного життя суспільства. Мистецтво стало справжнім рушієм процесу творення певного суспільного ідеалу, який, у свою чергу, впливав на всю систему формотворчих елементів мистецтва.