2.Культурні здобутки Візантії і Західної Європи

Говорячи про здобутки середньовічної культури неможливо оминути ролі Візантії. Ця країна відігравала в середньовіччі особливу роль. Хоча в масовій свідомості під середніми віками розуміють епоху хрестових походів, рицарських турнірів, замків, готичних соборів, які характерні для західної Європи. Історією Візантії та її культури цікавляться здебільшого вчені та мистецтвознавці. Це не дивно, адже вона довготривала, достатньо заплутана і складна. Наприкінці 80-х років в Радянському Союзі вийшла велика трьохтомна праця під назвою «Культура Візантії». В ній, на жаль, немає захоплюючих розповідей про рицарів, мало яскравих проявів геройства або кохання, але від того для людства ця країна і ця культура не скільки не втрачають свого значення. У згаданій праці півтори тисячі сторінок. Уявіть, який великий обсяг матеріалу про культуру в різних її царинах: філософії, науці, літературі, поезії, крім того –- великі матеріальні здобутки. Оскільки осягнути цього в лекції не можливо, пропонується записати декілька тез про значення візантійської культури, а потім звернутись до окремих, найбільш яскравих її здобутків.

– Історія Візантії та її культури повністю вкладається в рамки середньовіччя і не виходить за них(5-15-ого століття). З часу перенесення імператором Костянтином, першим християнином на римському престолі, своєї столиці до грецького містечка Візантій у 330- р. н.е., воно було перейменоване на Константинополь і, фактично, був започаткований відлік часу майбутньої Візантії. Після падіння Риму під тиском варварів у 5-ому столітті, Константинополь, який у той час був столицею Східної римської імперії став його правонаступником. Не дарма його аж до Нового часу називали «Другим Римом».

– Візантійська імперія є зразком трансформації, або перетворення античної культури на середньовічну. Візантійці шанували античність, як у скарбниці в своїй державі зберігали численні пам’ятки Греції, Римської імперії, доби еллінізму. Але поступово втрачали інтерес до них. Сам дух античності був чужий християнській візантійській ментальності.

– Візантійській культурі були притаманні такі риси, як традиційність, стабільність і незмінність, канонічність, ієрархічність, ортодоксальність (грец. Ортодоксос - правовірний). Ця культура, що утримувала свій достатньо високий рівень на протязі сотень років, виявилася нездатною до новацій і реформ – застійною. Усе духовне життя Візантії знаходилось під контролем церкви, що поєдналась із державою, а отже культура перебувала під пильним наглядом теократії і бюрократії.

– Характер візантійського суспільства визначав і особливу ментальність його громадян. Вони вважали себе істинними християнами, нащадками великих ромеїв (римлян). Всі інші були для них або варварами –язичниками, або невірними – мусульмани. Звідси і походять такі риси візантійського характеру як презирство до ворогів, зверхність над ними, намагання підкороти своїй волі або приручити. Добре знані сьогодні такі принципи візантійської «політики»: поділяй і владарюй, лицемірність, хитрість, підступність, підкуп.

– Попри те, що Візантія вважала себе бастіоном, з усіх боків оточеним ворогом, вона водночас була і золотим мостом, що поєднував різні народи і різні культури. Візантійська вченість поступово розповсюджувалась на інші народи. Через Візантію до багатьох країн дійшли залишки античних традицій та впливів. Візантійські місіонери несли слов’янам християнство, а з ним і писемність та освіту. З візантійськими принцесами та аристократками охоче родичалися правителі тодішньої Європи.

– Внесок Візантії у світову цивілізацію, порівняно з античністю, не такий великий, але в ній чимало видатних здобутків, унікальних і неповторних культурних явищ. Насамперед треба сказати про візантійське мистецтво і архітектуру. Стиль візантійської архітектури у 19-ому столітті був названий романським саме через те, що у Візантії та ранньосередньовічній Європі дотримувались римських прийомів та правил будівництва. Для романського стилю характерна так звана важка геометрія: храми і будинки складалися із великих кам’яних блоків, мали вузькі вікна, що нагадували бійниці, високі башти. Знавець візантійського мистецтва російський письменник Павло Муратов, на рубежі 19-20 століття в книзі «Образи Італії», так описує романський стиль: «У поєднанні сторожових веж римських військових таборів із грецькими базиліками, візантійським орнаментом і готськими наметами, виник новий архітектурний стиль - романіка ».

Основним типом храму в романській архітектурі була вище згадана базиліка (грецьк. Царський дім ). Вона являє собою продовгувату споруду, що розділяється на три частини стовпами-колонами, які тримають балки дерев’яного даху. Частини храму називалися нефами (з грецьк. – корабель). Віруючі, приходячи до храму, почувались нібито на кораблі або Ноєвому ковчезі, знаходячи порятунок у бурхливому морі життя. Кожен з нефів закінчується напівкруглою стіною - абсидою. Вона відділялася невисокою перегородкою, яка слугувала за вівтар. Невеликий храм мав один неф, більші – три або п’ять. Їх називали трьох - або п’ятинефними храмами. Зокрема, Софія Київська п’ятинефна.

В романській архітектурі існував також тип хрестово-купольного храму, квадратного у плані зі стовпами, які встановлювалися посередині і ділили простір споруди навхрест. На стовпах ставився купол.

Багато романських храмів збереглося на територіях, де панувала Візантія - у Греції, Туреччині, Болгарії, Грузії і Вірменії. До романської архітектури можна віднести і українські православні храми часів Русі.

Доводилося бачити вірменські церкву святої Ріпсіме, храм Звартноц, знамениту Джварі та монастирі у горах Грузії. Зведені за чотирі століття до прийняття Руссю християнства вони і сьогодні зберігають первісний вигляд.

Найдосконалішим храмом романської архітектури вважається Свята Софія в Константинополі. зведена Анфімієм з Трал та Ісідором з Мілета-кращими архітекторами свого часу, що добре засвоїли античну традицію. Купол церкви діаметром 34 метри, є одним з найбільших у світі. На протязі сотень років візантійські майстри прикрашали храм мозаїками. На жаль, більшість з них на сьогоднішній день втрачено, адже після захоплення мусульманами Константинополя, майже всі християнські символи були або знищені, або вкриті товстим шаром штукатурки. Декілька мозаїк, що залишилися, розчищені і дивують нас надзвичайною майстерністю, передають дух християнства. Константинопольська або Царгородська (Константинополь називали Цар-городом в багатьох країнах слов’янського світу), була зведена в 532-537 рр., за правління імператора Юстиніана.

Шедеврами романського зодчества Візантії є церкви Сергія і Вакха, Сан Віталі, мавзолеї Теодоріха, короля остготів, та візантійської принцеси Гали Плацидії. Всі вони знаходяться у місті Равенна в Італії, на березі Адріатичного моря, де певний час була столиця остготів, місце перебування візантійських імператорських родин. Равенна славиться також мозаїками, що прикрашають усі архітектурні споруди. Зокрема в Сан Віталі на них зображені імператор Юстиніан, імператриця Теодора і увесь їх придворний почет.

Мозаїки унікальні тим, що вони є першою християнською іконографією символів і святих християнства. Візантійці добре володіли мозаїчною технікою, запозиченою з Риму, але теми їхніх творів зовсім інші. В них з’являються перші християнські святі, апостоли, матір Божа, Ісус Христос, символічні зображення Святого Духа.

Надзвичайно цікавим і рідкісним є візантійський іконопис (ікона від грецьк. – образ) що завжди зображує святого. Перші ікони стали писати у Візантії в 6–ому столітті . Зважаючи на складну історію Візантії, війни з хрестоносцями і мусульманами, до нашого часу дійшла лише незначна частка ікон. Деякі – з Київської Русі. Візантійські купці, сановники, посли, інколи привозили в дар руським князям ікони.

В самій Візантії більшість ікон було знищено у 7- 8-ому століттях в період іконоборства – гострого суперництва між імператорами і церковними ієрархами , що тривав майже сто років.

В 9-ому столітті написання ікон було відновлено, але більшість наявних в світі ікон – твори вже наступних століть.

Унікальна колекція візантійських ікон доіконоборчого періоду експонується у Київському музеї Західного та Східного мистецтва ім. Ханенків. Це один з найбільших художніх скарбів України: чотири невеликі ікони 6-7-ого століття. Іоан Предтеча, святі Сергій і Вакх, Богоматір з немовлям, Мученик та мучениця –найбільш давні з усіх відомих християнських ікон. У 1850 році вони були випадково знайдені в монастирі святої Катерини в Синаї, дослідником православ’я у країнах сходу, архімандритом Порфирієм Успенським і привезені до Росії, а до колекції музею надійшли в 1940 р.

Напевне, мистецтво і архітектура є найбільшим внеском Візантії до світової культурної скарбниці. У теократичному суспільстві, про особливості якого вже було сказано в попередніх тезах, ні література, ні філософія, ні наука не досягли свого найбільшого розвитку. Хоча і тут були видатні імена, про які слід пам’ятати.