47) Сан-Стефанський мирний договір 1878 р.

Сан-Стефанський мирний договір — попередній мирний договор, який завершив Російсько-турецьку війну 1877—1878 рр. Підписаний 19 лютого (3 березня) у Сан-Стефано (нині Ешількей, поблизу Стамбула) з російської сторони графом М. П. Ігнатьєвим і О. І. Нелідовим, з турецької — Сафветом-пашою на основі укладеного 19 (31 січня) Адріанополі перемир'я.

Основні положення

За Сан-Стефанським мирним договором Чорногорія, Сербія і Румунія отримували повну незалежність, їхні території значно розширювалися. Румунія отримувала Північну Добруджу (ст. 1-5). Боснії та Герцеговині надавалася автономія в межах Османської імперії (ст. 14).

Болгарія від Дунаю до Егейського моря і від Чорного моря до Охридського озера перетворювалася у васальну по відношенню до Туреччини державу, але оголошувалася автономним князівством з правом обрання князя (ст. 6-7). Турецькі війська виводилися з Болгарії, росіяни залишалися в ній на 2 роки (ст. 8).

До Росії відходили Батумі, Ардаган, Каре, Баязет і Південна Бесарабія, відірвана від неї, крім островів у дельті Дунаю, за Паризьким мирним договором 1856 р.

Туреччина зобов'язувалася виплатити Росії 310 млн. руб. контрибуції (ст. 19), створити в Епірі, Фессалії та Албанії управління за типом введеного в 1868 на Криті (ст. 15), здійснити реформи в Турецькій Вірменії (ст. 16).

Наслідки

Договір викликав протидію західних держав, особливо Великобританії і Австро-Угорщини, і на Берлінському конгресі 1878 р. був замінений багатостороннім договором, значно менш вигідним для Росії та Болгарії.

Найважливіший результат Російсько-турецької війни, виражений у Сан-Стефанському мирному договорі, — звільнення Болгарії від турецького панування, створення болгарської національної державності — був збережений, хоч і зі значним зменшенням території болгарського князівства.

8) Зовнішня політика Директорії.

Уся зовнішня політика Директорії та її адміністративний апарат залежали від воєнних перемог. Контрибуції ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходів Директорії. Гловною задачею Дипломатії було найбільш вигідне використання воєнних перемог та в створенні кола залежних держав на східному кордоні. Італія була джерелом продуктів та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюванні Індії.

Що ж до безпосередньо дипломатії, то це була так звана «дипломатія генералів», за конституцією Директорія вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентів. Була також створена Комісія (міністерство) по закордоннип справам, але міністр в ній не мав політичного впливу. Але фактично дипломатія знаходилась при владі у воєнних генералів (наполеон, Моро) республіки, вони підписували і перемир’я і прелімінарні договори без врахування інструкцій Директорії. Тон дипломатичних договорів був в дусі насилля, різкості та грубості.

Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того він служив у жирондистів але він таємно служив і королю. Він був відомий не тільки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемір. Весь адміністративний апарат Директорії базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Він вніс ряд змін у організацію мзс. Він поставив інститут консулів на корсить торговим інтересам, оскільки до того інтереси в них були в більшій мірі політичні.  Таким чином головною задачею консулів була задача захисту торгівлі. Він також організував школу перекладачів,

Саме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.

31. Австро-прусська війна.

Війна між Пруссією й Австрійською імперією за гегемонію в Німеччині. Союзником Пруссії виступала Італія, стремившаяся відвоювати североитальянские землі. На стороні Австрії боролися війська ряду германських  держав - Баварії, Бадена,Саксонії, Ганноверу, Гессену й Вюртемберга. Вирішальна битва відбулася в села Садова (Кениггрец) у Чехії.

Прусскі війська під командуванням генерала фон Мольтке закінчили зосередження й вторглись у Богемію 15 червня відразу ж з оголошенням війни. Австрійський головнокомандуючий генерал Бенедек запізнився з розгортанням своїх сил і змушений був доганяти ворога. Після декількох приватних зіткнень, що не дали вирішального успіху ні однієї зі сторін, дві армії 3 липня зійшлися в Кениггреца. Перед цим, 27-29 червня при Лангензальце пруссакам удалося розбити союзну австрійцям ганноверскую армію. Бенедек не організував розвідки місцевості й не зміг налагодити взаємодія своїх корпусів. Позначилася й перевага пруссаків в артилерії. До того ж у багатонаціональній австрійській армії багато народів не палко бажали воювати за Габсбургов. Розстроєна австрійська армія не витримала прусских атак і безладно відступила, втративши, разом із союзними саксонськими військами, 23 тисячі вбитими й пораненими й 21 тисячу полоненими й дезертирами, а також 187 знарядь.

Втрати пруссаків не перевищували 9 тисяч чоловік. Від повного знищення австрійців урятували контратаки їхньої кавалерії й потужний загороджувальний вогонь 700 знарядь, що дозволили напівоточеної армії відійти за Ельбу.

З політичних причин прусскі війська не стали переслідувати супротивника і йти на Відень. Італійські союзники пруссаків потерпіли важку поразку в битві в Кустоццы, а італійський флот був майже повністю знищений у морському бої при Лиссе в Адріатичне море 20 липня. Австрійський уряд передало під контроль Франції Венеціанську область і перекидало армію з італійського театру в Богемію, коли було досягнуте перемир'я із пруссаками.

Парижзкий мирний договір: Умови його були досить м'якими. Австрія передавала Пруссії Гольштейн, захоплений у Данії в 1864 році в ході австро-пруссько-датської війни (Пруссії тоді дістався Шлезвиг), і виходила з Германського союзу. Італії дісталася Венеціанська область. Політичним результатом війни 1866 року стала остаточна відмова Австрії від об'єднання германських держав під своїм початком і остаточний перехід гегемонії в Німеччині до Пруссії, що очолила Северогерманский союз. Прусская армія нараховувала 437 тисяч чоловік, з яких 3473 загинули в бої або вмерли від ран, головним чином у бої при Садової, 8 459 пропали без звістки. Крім того, 12 675 пруссаків було поранено. Втрати Італії були ще менше. З армії в 200 тисяч чоловік було вбито й уміло від ран 1633 італійця. Австрійська армія нараховувала 407 тисяч чоловік. Її втрати у війні проти Пруссії склали 7631 убитих і померлих від ран, а у воїні проти Італії - 1492 чоловік. Загальні втрати германських союзників Австрії досягали 1147 убитими й померлими від ран, у тому числі саксонців - 660, а сукупна чисельність їхніх армій не перевищувала 120 тисяч чоловік. Число поранених в австрійській і саксонській арміях склало 30418 чоловік, що пропали без звістки (в основному- дезертирами) - 12494чоловік, а полоненими- 22040чоловік. Крім того, у прусской армії від хвороб умерло 5219 чоловік, в австрійської- 10079 чоловік і в саксонської - 126 чоловік. Співвідношення втрат виявляє гнітючу якісну перевагу прусской армії над своїм супротивником.