20. Східне питання в кінці 40-х - на початку 50-х рр. XIX ст.

Східне питання — умовне, прийняте в дипломатії та історичній літературі, позначення міжнародних протиріч в 18 — початку 20 ст., пов'язаних розпадом Османської імперії, поширенням національно-визвольного руху серед народів, що населяли імперію, і боротьбою європейських великих держав (Австрії, з 1867 р. — Австро -Угорщини), Великобританії, Прусії (з 1871 — Німеччини), Росії, Франції, Італії, а згодом і США) за розділ її володінь, в першу чергу — європейських.

Термін Східне питання вперше було вжито на Веронському конгресі 1822 р. Священного союзу під час обговорення положення, що виникло на Балканах у зв'язку з Грецьким національно-визвольних повстанням 1821—1829 рр. проти Туреччини.

Перший період

Перший період історії Східного питання охоплює період часу з 2-ї половини 18 ст. до Кримської війни 1853—1856 рр. Характеризується, головним чином, зростаючою роллю Росії на Близькому Сході. В результаті звитяжних воєн з Туреччиною 1768—1774, 1787—1791, 1806—1812, 1828—1829 Росія закріпила за собою Південну Україну, Крим, Бесарабію, частину Кавказу і міцно утвердилася на берегах Чорного моря, а також виборола право проходу через Босфор і Дарданелли для свого торгового флоту відповідно до Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. і військових кораблів відповідно до російсько-турецьких союзних договорів 1799 та 1805 рр.

Автономія Сербії (1829 р.), обмеження влади султана над Молдовою та Валахії (1829), незалежність Греції (1830 р.), а також закриття Дарданеллської протоки для військових судів іноземних держав, крім Росії (Ункяр-Іскелесійський договір 1833 р.), в значній мірі стали результатами успіхів російської зброї. Незважаючи на експансіоністські цілі, які переслідував царизм стосовно Османської імперії, становлення на Балканському півострові незалежних держав було історично прогресивним наслідком перемог російської армії над султанського Туреччиною.

Другий період

Другий період історії Східного питання відкривається Кримською війною 1853—1856 і завершується в кінці 19 в. У ці роки Великобританія, Франція і ряд інших західних держав під виглядом збереження «status quo», цілісності Османської імперії і рівноваги сил в Європі домагалися усунення впливу Росії на Балканському півострові, а також зміцнення і розширення їх власних позицій в Туреччині.

Великобританія, Франція і Австрія прагнули відірвати від Туреччини за зручних обставин її окраїнні території (захоплення Великобританією в 1878 Кіпру і в 1882 Єгипту, окупація Австро-Угорщиною у 1878 Боснії та Герцеговини і Францією у 1881 р. Тунісу).

Кримська війна сприяла зміцненню позицій французького та англійського капіталу в Османській імперії і прискорила процес перетворення її у напівколоніальную країну. Разом з тим виявлена слабкість Росії порівняно з капіталістичними країнами Західної Європи визначила занепад впливу царизму в міжнародних справах, у тому числі у Східному питанні. Це яскраво проявилося в рішеннях Берлінського конгресу 1878, коли після виграшу у війні з Туреччиною царський уряд змушений був погодитися на перегляд Сан-Стефанський мирного договору 1878 р.

Тим не менш створення єдиної Румунського держави (1859—1861) та проголошення незалежності Румунії (1877) були досягнуті завдяки Росії, а звільнення болгарського народу від турецького панування і створення болгарського національної держави (1878) стали результатом перемоги Росії у війні з Туреччиною 1877—1878 рр. Спираючись на допомогу Росії, Сербія і Чорногорія домоглися міжнародно-правового визнання незалежності. Прагнення Австро-Угорщини до економічної і політичної гегемонії на Балканському півострові викликало з 70-х рр. 19 ст. зростання антагонізму у Східному питанні між Росією та Австро-Угорщиною.