21. Ідеологічна уніфікація творчості в культурно-мистецькому житті України в радянський період, її денаціоналізація.

Подальші процеси розвитку художньої критики визначалися умовами активізації мистецького життя у другій половині 1920-х років, яке визначалося широким діапазоном діяльності тогочасних асоціацій та угруповань. У них зосереджувалося вирішення художньо-творчих питань. Водночас кожне з мистецьких об‘єднань заявляло про свою виключність у справі нової художньої культури. Найбільш численними і такими, що виражали найбільш провідні тенденції у цій справі були Асоціація художників Червоної України (АХЧУ) та Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ). Декларуючи свою ідейно-класову позицію, кожне з об‘єднань обґрунтовувало і свою платформу щодо формально-мистецьких засобів її виявлення.

Простір для обговорення назрілих мистецьких питань та розширення поля діяльності від абстрактно-умоглядних міркувань до конкретно-аналітичного огляду мистецької практики відкривали налагодження пожвавленої виставкової діяльності та налагодження видавничої справи. Мистецьке життя, між групові та внутрігрупові стосунки стали об‘єктом висвітлення у низці публікацій на сторінках журналів та шпальтах газет. Впродовж 1925-1928 років виходив журнал "Нове мистецтво", у 1928-1932 - "Радянське мистецтво" та "Мистецька трибуна " у 1928-1931.Усі вони були щотижневиками. Питання книжкової графіки систематично висвітлював київський журна "Бібліологічні вісті".

Про стан і проблеми розвитку образотворчого мистецтва писали щомісячні літературно-художні журнали "Критика", "Червоний шлях", "Гарт" (Харків), "Життя і революція" (Київ), тижневики "Всесвіт" (Харків), "Глобус" (Київ), "Шквал" (Одеса).

22.Індивідулізмі і волюнтаризм у творчості Українки, Хвильового.

Індивідуалізм - напрям в етиці, соціології, політиці, філософії, який, на противагу колективізму, розвиток особистості вважає метою і змістом історичного процесу.Риса світогляду, яка характеризується самопротиставленням окремого індивіда колективові і суспільству.

Волюнтаризм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.Соціально-політична діяльність, що характеризується ігноруванням об’єктивних законів історичного розвитку, суб’єктивними бажаннями, рішенями окремих осіб чи груп осіб. Леся Українка «Лісова пісня», Микола Хвильовий.. Хвильовий і хвильовисти були за світосприйманням послідовними модерністами, тобто осердям душі мали, з одного боку, волюнтаризм, а з другого ? кордоцентричну романтику. Завдяки цій романтиці вони стали послідовними націоналістами, завдяки волюнтаризмові ? фанатичними комуністами, а після розчарування в комунізмі дехто з них ступив крок до інтегрального націоналізму, фашизму. Прагнення поєднати, злити два протилежні світосприймальні первні спричинило надзвичайно бурхливу динаміку духовних шукань цих митців, а принципова неможливість такого злиття приводила до почергового переважання в їхній свідомості то першого, то другого. Отже, у 10-х рр. вони сповідували націоналістичні ідеали, у 20-х рр. ? комуністичні позиції, середина 20-х рр. ? націоналістичні, початок 30-х рр. ? усі приймають офіційну лінію партії й особисто товариша Й. Сталіна й зазнають поразки.