83.Феномен української греко-католицької церкви.

Серед ряду релігійних конфесій України чільне місце займає Православна Церква (Московський патріархат, Київський патріархат та Автокефальна). Дослідники-релігієзнавці зазначають, сьогодні українське православ’я переживає не кращі часи: хоча воно і зберігає за собою провідні позиції серед інших конфесій, однак його вплив на населення поступово зменшується. Такий стан обумовлюється як надмірним консерватизмом, здавна характерним для Православної Церкви, так і наявністю прогресуючих негативних явищ, властивих московському православ’ю (симонія, формалізм, безвір’я та мала освіченість священиків, порушення церковних канонів та християнських норм тощо). Як зазначає А. Колодний, “визнаємо те, що якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінна зміна у всьому на подобу аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два-три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією” [4, 32].

Більшість релігієзнавців ставить за приклад модернізаційного процесу інкультурації “в дії” – діяльність саме Греко-Католицької Церкви в Україні. Найважливішу роль у розв’язанні головних завдань християнства католицизм відводить “проповідуванню соціального вчення Церкви”. За висловом Папи Римського, “не існує істинного розв’язання “соціального питання” поза Євангелієм” [2].

Соціально активна католицька політика інкультурації, що успішно розвивається та послідовно модернізується на українських теренах, є досить привабливою для віруючих. Це засвідчує стійке зростання чисельності громад РКЦ та УГКЦ в країні протягом останнього десятиріччя. Як зазначає А.М.Колодний, “ми живемо за умов прискорення суспільного прогресу. Конфесія, яка хоче вижити, не відстати, має змінюватися відповідно до нашого часу, його потреб і перспектив... Католицизм, як вагомий духовний рух сучасності і одна з найдинамічніших християнських конфесій, має великі підстави для домінування в релігійному житті наступного століття” [5, 55-56].

У контексті глобальної проблеми самоідентифікації, в умовах відсутності національної держави, проблема збереження питомо українських форм релігійності набуває такого ж принципового характеру, як і питання політичне. УГКЦ до появи власне українських православних церков була єдиною суспільно-релігійною інституцією, яка найбільш послідовно і адекватно виражала українські національні інтереси, виступаючи рушійною силою у процесі оборони етнічної субстанції, осередком збереження власної ідентичності, що ототожнювалася з українством. Дослідники відмічають генетичний зв‘язок самоідентифікації українців між східними і західними сусідами з еволюцією релігійного самовизначення українського народу.

УГКЦ як інституція духовно-релігійна, а водночас і етнонаціональна, використовуючи особливі, притаманні лише церкві, засоби впливу на особистість та спільноту (проповідь християнської моралі, засудження зла і насильства та ін.) виконує суспільнотворчу функцію – прагне виховати національно та суспільно свідому особистість. УГКЦ стала першою і зазвичай єдиною з-поміж всіх українських церков, що засуджувала дії як колишньої так і сучасної політичної влади в Україні, які суперечать моральним принципам християнства. Саме це забезпечує УГКЦ статус найавторитетнішої суспільної інституції серед українців.

Отже, проаналізувавши шукання власної ідентичності Української Греко-Католицької Церкви, в контексті самоідентифікаційних пошуків в межах всієї української нації, можна зробити висновок, що еволюція духовної орієнтації греко-католиків є прогресивним авангардним проявом аналогічних процесів в Україні. Підтримка УГКЦ – це вибір українців, орієнтованих на єдність християнства, на пріоритет духовного над матеріальним, на здійснення національної ідеї. В сучасних умовах глобалізації, які характеризуються тотальною секуляризацією, десакралізацією, нищенням та спотворенням традиційних моральних цінностей, поширенням сатанинських вчень та ідеологій – лише УГКЦ здатна організувати та унапрямити процес відродження духовності української нації, процес об’єднання українських церков та успішний спротив сатанинському руху глобалізації.

84.

Об’єднання в єдиному цілісному масиві абсолютної більшості українських земель — Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня — сприяло відтворенню територіальної єдності укр. земель, що було важливою умовою становлення української нації. Водночас прихід товарно-грошового, капіталістичного господарства зумовлювали розширення економічних зв’язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії.  Ролад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.

В кожній нації видатну роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні після ліквідації царизмом Української козацької держави і юридичного урівняння українських козацьких старшин з російським дворянством українська верхівка у своїй більшості відмовилися від ідеї української державності, від рідної мови, зросійщились, сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого народу. Тільки тонкий прошарок демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість українського народу.

у складі Австро-Угорщини.

Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу—Наддніпрянської України.

Будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних зв’язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення.

Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства. Але відсутність української держави, наявність російсько-австрійського кордону, що роз’єднував дві частини української території, гнобительська політика урядів царської Росії й цісарської Австро-Угорщини, денаціоналізація української еліти певною мірою ускладнювали і гальмували процес формування й консолідації української нації.