[Ред.] За функціональним призначенням і терміном подання відносно події прес-релізи поділяються на такі види:

1. анонс

2. запрошення

3. інформація ……

4. резюме

Реквізити: Дата подання. Назва виду документа. Назва і логотип установи, яка підготувала прес-реліз. Контактна особа, номер телефону та адреса для отримання подальшої інформації. Заголовок— текст, який містить відомості про:

1. зміст події;

2. організаторів;

3. місце події;

4. час;

5. причини і значення події.

Обсяг прес-релізу, спосіб подання матеріалу, вибір мовних засобів спрямовані на те, щоб журналіст (редактор) зацікавився подією, прийняв рішення про доцільність участі в цій події та її подальшого висвітлення

[Ред.] Технологія написання та підготовки прес-релізу:

1. використовуйте гучний заголовок ,щоб привернути увагу репортерів

2. подавайте найважливішу частину інформації на початку тексту

3. уникайте незаслуженої похвали і необгрунтованих заяв

4. будьте максимально точні

5. бажаний обсяг до 2 стор

6. включіть відомості про контакти

7. зведіть вживання спеціальної лексики до мінімуму

8. вичитайте та відредагуйте прес-реліз

Звіт — письмове повідомлення про виконання певної роботи.

Звіти бувають статистичні (цифрові) й текстові. Статистичні звіти пишуться на спеціальних, виготовлених друкарським способом бланках, текстові — на звичайному папері.

Види звітів: наукові звіти, анотовані звіти, рекомендаційні звіти, річні звіти, аудиторські звіти, робочі звіти, звіти про поїздки, звіти про розслідування, бюджетні звіти, поліцейські звіти, демографічні звіти, кредитні звіти, оціночні звіти, перевірочні звіти, військові звіти тощо.

Зміст

 [показати] 

[Ред.] Реквізити

• Штамп установи.

• Назва виду документа.

• Заголовок (вказуються установа, напрям діяльності, звітний період).

• Текст, який має такі частини:

  • вступ (вказуються завдання, які було поставлено перед установою за звітний період);

  • основна частина (опис та аналіз виконаної роботи);

  • висновки (пропозиції, зауваження, перспективи на майбутнє).

• Підпис керівника установи або особи відповідальної за складання звіту.

• Дата складання.

• Печатка.

Великий за обсягом звіт поділяється на частини, кожна з яких має свій заголовок.

У звітах, які не виходять за межі структурного підрозділу, печатка, штамп установи не ставляться.

[Ред.] Види звітів

1. Усний та письмовий; 2. Цифровий та у вигляді тексту; 3. Разовий та періодичний.

[Ред.] Зразок

Звіт Про педагогічну практику з 12.02.2003 по 12.03.2003 Студентки філологічного факультету Мандрики Н. Й. Педагогічну практику проходила у СШ № 34 м. Львова. У школі було створено належні умови для проходження практики. Усі вчителі української мови та літератури мають великий стаж роботи і високу фахову, методичну підготовку. Хоча шкільні кабінети української мови та літератури недостатньо обладнані технічними засобами навчання, проте добре забезпечені научними посібниками та методичною літературою. За час практики провела 14 контрольних уроків з мови та літератури. Всі уроки були обговорені з учителем і методистом. Практика в школі допомогла здобути практичні уміння і навички: проводити уроки різних типів, перевіряти будь-які види письмових робіт, планувати роботу з розвитку мовлення, виготовляти дидактичний матеріал для уроків. Під час проведення уроків з мови та літератури особливих труднощів не виникало, за винятком аналізу контрольних робіт та диктантів. Педагогічна практика поглибила і закріпила знання, здобуті в університеті, з фахових і психолого-педагогічних дисциплін, виробила вміння проводити навчально-виховну роботу з дітьми середнього шкільного віку, випробувати себе як класний керівник. 12.03.2003 підпис

48

Діловий етикет та етика ділового спілкування

"Етика ділового спілкування" як навчальна дисципліна та її завдання. Ділове спілкування та його особливості. Культура ділового спілкування. Особливості ділового етикету. Невербальні засоби та етикет ділового спілкування

Слово у спілкуванні буває животворчим і руйнівним. Воно може об’єднувати і роз’єднувати людей, приносити задоволення або прикрощі.

Все залежить ввід того, яка інформація передається за допомогою слова і як це роблять її відправники.

З метою поліпшення інформування людей на даному етапі все ширше використовуються технічні засоби, зокрема комп’ютери, і в цьому звичайно, вбачається прогрес. Але водночас безпосереднє спілкування замінюється опосередкованим, що здійснюється ЗМІ, а це веде до зростання відчуженості між людьми, зниження рівня їх комунікабельності, контактності, а також – емоційності.

Від того, на якому рівні перебуває культура ділових людей, залежить результати їхньої професійної діяльності, взаємини з колегами, партнерами по бізнесу та клієнтами, врешті-решт психічне здоров’я.

"Етика ділового спілкування" як навчальна дисципліна та її завдання

Об'єкт дисципліни — ділове спілкування, а її предмет — його моральний та психологічний аспекти, етичні та психологічні механізми.

Етика ділового спілкування — це нова навчальна дисципліна, становленню і розвитку якої сприяли різні галузі науки (етика, психологія, філософія, соціологія) та практики (управління, менеджмент, маркетинг тощо). Проте найсуттєвіший вплив на неї, звичайно, справили етика і психологія — науки, що займаються людинознавством і вивчають одну і ту ж природу людської поведінки (але під різними кутами зору) і чинники, що впливають на життєдіяльність людей та їхню взаємодію.

Етика — наука про мораль, її розвиток, принципи, норми і роль у суспільстві, іншими словами про правильне (і неправильне) у поведінці. Отже, треба розрізняти етику як науку, а мораль як реальне явище, яке вона вивчає. Мораль є формою суспільної свідомості, спрямованою на ствердження самоцінності людини, її прав на гідне і щасливе життя.

Слід розрізняти поняття "мораль" і "моральність", хоч певною мірою вони розглядаються як синоніми. Мораль передусім є певною формою свідомості, сукупністю усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки, а моральність здебільшого розуміють як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі.

Ділове спілкування та його особливості

Люди, як правило, починають спілкуватися з якогось приводу. При цьому їхні дії пов'язані з предметом спілкування, який визначає його сутність, дає змогу визначити його спрямованість. Існує, наприклад, спілкування інтимне, професійне, ділове та ін. Предметом нашого аналізу є ділове спілкування.

Змістом ділового спілкування є "діло", з приводу якого виникає і розвивається взаємодія. У літературі є різні описи його специфіки. Виокремлюються такі характеристики ділового спілкування: співрозмовники є особистостями, значущими одне для одного, вони взаємодіють з приводу конкретного діла, а основне завдання такого спілкування — продуктивна співпраця. На думку деяких учених, спілкування слід вважати діловим, якщо його визначальним змістом виступає соціальне значуща спільна діяльність [8]. Інші вважають, що ділове спілкування — це усний контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед собою завдання розв'язати конкретні проблеми.

Під час ділового спілкування легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять "однією мовою" і прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засадами їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових взаємовідносин, знання й уміння, пов'язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємовпливу, взаєморозуміння.

Велике значення має моральний аспект ділового спілкування. У професійній діяльності люди намагаються досягти не лише загальних, а й особисто значущих цілей. Але в який саме спосіб? Завдяки власним знанням і вмінням чи використанням Іншого? Егоїзм у стосунках між людьми може їх порушити.

Етика ділового спілкування базується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, які сприяють розвитку співпраці. Передусім йдеться про зміцнення взаємодовіри, постійне інформування партнера щодо своїх намірів і дій, запобігання обману та невиконанню взятих зобов'язань. У деяких зарубіжних корпораціях і фірмах навіть розроблено кодекси честі для службовців. Доведено, що бізнес, який має моральну основу, є вигіднішим і прогресивнішим.

Професійне спілкування формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою частиною, засобом цієї діяльності. У професійній культурі спілкування можна виокремити загальні норми спілкування, що зумовлені характером суспільного ладу і ґрунтуються на здобутках минулого і сучасного. Водночас ця культура має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб'єкт у певних ділових ситуаціях щодо конкретних людей.

Маючи ділові справи з іноземцями, слід пам'ятати про національні особливості спілкування. У кожного народу є свої культурні традиції, свій національний характер, їх не можна ігнорувати. Поки інтереси сторін співпадають, національні відмінності практично не помітні. Якщо виникає конфлікт — вони відіграють важливу роль. Національний стиль спілкування — це лише типові, більш яскраво виражені особливості мислення та поведінки. Ці риси притаманні не обов'язково всім представникам певної нації. Але завжди при зустрічах з іноземцями ця інформація має слугувати орієнтиром, оскільки національні особливості можуть вплинути на результати спілкування.

Культура ділового спілкування

Під час опитування, студенти інститутів, коледжів, учні старших класів м. Києва на запитання "Що таке культура спілкування?" відповідали, що це: "сукупність вмінь людини аналізувати вчинки інших людей, поважати їх; складова культури мовлення; вміння поводитися культурно, мати добру вимову; вміння у будь-якій ситуації знайти правильний та делікатний підхід; бажання бути культурним та приємним співрозмовником" та ін. Як бачимо, опитувані не диференціюють культуру мовлення, мови, поведінки та спілкування.

Про що ж свідчить аналіз трактувань, наведених у літературі? Так, культура поведінки, культура мовлення і мови, культура спілкування в житті найчастіше постають у єдності. Проте людина, ввічливо та доброзичливо звертаючись до інших, може вживати слова, порушуючи граматичні правила. Іноді її дії начебто відповідають нормам поведінки, прийнятим у цьому суспільстві, однак успішно спілкуватися вона не може, тому що не розбирається у психології, психічному стані людей, особливостях їх темпераменту, характеру тощо.

Тому вона і не може знайти такі способи і засоби спілкування, які б найбільшою мірою відповідали ситуації. Культуру спілкування найчастіше плутають з культурою мовлення. Дослідження генезису спілкування показали, що воно передує мовленню, тобто з наукового погляду це, безсумнівно, різні феномени. Культура мовлення — це здатність використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засоби. Система ритуалів і відповідних словесних формул, яка вживається з метою встановлення контакту та підтримки доброзичливої тональності спілкування, становить мовленнєвий етикет. Водночас етикет — це сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішній вияв людських взаємин, поведінку в громадських місцях, манери та стиль одягу. У словниках він ототожнюється з культурою поведінки.

Особливості ділового етикету

Попри універсальний характер етикету, є певні особливості його прояву в сім'ї, у громадських місцях, на роботі. Далі розглянемо особливості ділового етикету в єдності з етикою, оскільки лише за такої умови вони є плідними, бо сприяють ефективній взаємодії керівника і підлеглих, співробітників між собою, працівників будь-якої установи з клієнтами. Коли говорять про діловий етикет, мають на увазі встановлений порядок поведінки, що задовольняла би всіх учасників, які обговорюють певну проблему.

В офіційній сфері діє міжнародний принцип, за яким ставлення до особи визначається її чином чи посадою, яку вона займає. У цій сфері кожна особа є представником фірми, організації, навіть держави, і тому етикетні правила вимагають ставитися до неї з повагою, незалежно від віку чи статі. Молода людина може бути керівником великої фірми, а підлеглий бути за віком таким, як його батько. Тому діловий етикет передбачає, що на рівних спілкуються ті, хто займає однакове становище, скажімо, в бізнесі чи в політиці. Ділова жінка, яка хоче мати успіх у бізнесі, не може розраховувати на якесь особливе ставлення до себе.

Є певні особливості етикету в організаціях, де працюють люди. Тут різновидом етикету є службовий. Службовий етикет — це сукупність найдоцільніших правил поведінки людей там, де відбувається їхня професійна діяльність — на виробництві, в будь-якій організації (тут і далі під словом організація в сучасній етиці, психології, науці управління розуміють будь-які форми спільної діяльності людей — фірму, завод, установу, інститут, концерн, фабрику тощо). Дотримання правил і вимог етикету є обов'язковим для всіх, адже це сприяє створенню сприятливого клімату для людей, зайнятих загальним виробничим процесом. Доведено, що добрий, настрій позитивно впливає як на здоров'я людини, так і на продуктивність її праці. Не випадково великі фірми та корпорації створюють власні Кодекси честі чи Правила поведінки, в яких передбачено етичні норми взаємин та правила службового етикету.

У книзі англійських консультантів з управління М. Вудкока та Д. Френсіса ("Раскрепощённый менеджер") наводиться такий епізод з роботи однієї англійської компанії: "Атмосфера засідання була складною і напруженою. Присутні на ньому керівники підрозділів були розгублені. Вони сподівалися, що їхня філія принесе хороший прибуток, але натомість зазнали істотних збитків. Виконавчий директор філії сказав: "Наше становище гіршим вже не може бути. Я готовий розірвати винних, але все ж, мабуть, треба проаналізувати проблему.

У чому наші помилки?" Присутні довго мовчали, а потім один із них сказав: "Річ у тім, що ми погано організовані, а у взаєминах колег недостатньо щирості та відкритості, порушуються етичні норми". Усі погодилися з тим, що етичними та соціально-психологічними проблемами керівництво філії не займалося. Дійшли висновку: щоб забезпечити стабільні прибутки, усі мають працювати як одне ціле, а не як зібрання окремих особистостей; крім того, всі мають виконувати встановлені етичні правила поведінки на службі". Цей приклад свідчить, що в міру ускладнення виробничих завдань, які доводиться розв'язувати, керівникам дедалі більше уваги треба приділяти дотриманню всіма працівниками, незалежно від посади, загальноприйнятих етичних норм, службового етикету. Звичайно, дотримання етикету не є самоціллю. Він не повинен заважати роботі, виконанню виробничих завдань.

На роботі людина проводить більшу частину свого життя, а відтак їй приємніше працювати там, де панує взаємоповага й усі дотримуються етичних норм та правил етикету. У службових стосунках доречною формою спілкування є звертання до всіх на "Ви". Вихований співробітник завжди пропустить жінку поперед себе, притримає перед нею двері. Якщо вони в однакових умовах, то чоловік не буде сідати, якщо жінка стоїть. У гардеробі чоловік допоможе жінці одягтися, хоч у службових умовах він цього може й не робити. Жінка на роботі також має дотримуватися певних правил (зокрема, на її столі мають бути лише речі, потрібні для роботи). Чепуритися краще в спеціально встановленому місці, а не в кабінеті, Де знаходяться колеги, а тим більше клієнти.

Інтелігентна людина, помітивши помилку, якої припустився інший працівник, вкаже на неї тактовно та доброзичливо, до того ж наодинці. Краще, коли людина ставитиметься нетерпляче не до чужих, а до власних помилок – у цьому разі буде менше підстав для неприязні співробітників, для виникнення конфліктів.

Невербальні засоби та етикет ділового спілкування

Ділове спілкування стає тим ефективнішим, чим краще в ньому пов'язуються всі засоби (і вербальні, і невербальні) із дотриманням ділового етикету. Так, люди, особливо під час першої зустрічі, звертають увагу на зовнішній вигляд одне одного. Тому одяг ділової людини має бути охайним, відповідати конкретній ситуації. Що і як одягати на зустріч залежить від того, відбудеться вона вдень чи ввечері, влітку чи взимку, буде офіційною чи дружньою. Звичайно недоречними на діловій зустрічі будуть відкрита сукня, сильні парфуми, надто яскравий макіяж.

Вітаючись, треба трохи нахилити голову, почекати, що і як співрозмовник відповість на вітання, а потім, посміхнувшись, підійти до нього, не забуваючи про необхідність дотримуватись відповідної дистанції. Господар повинен спочатку запропонувати присісти гостю, а потім сідає сам. Якщо господар хоче, щоб гостю було зручно, він пропонує йому самому обрати місце, куди сісти. Гість сам обере для себе найзручнішу дистанцію. Бажано, щоб співрозмовник при цьому не сидів спиною до дверей та інших людей, бо це може викликати в нього тривогу.

Завершуючи розмову, бажано встати, спокійно попрощатися. Доречно відзначити позитивні результати, що були досягнуті під час бесіди, виказати надію на продовження зустрічей. Щоб підкреслити особливу пошану до людини, варто зустріти її біля дверей, а після завершення розмови провести до дверей.

Отже, розвиваючись та оволодіваючи різними засобами спілкування (як вербальними, так і невербальними), людина самовдосконалюється і підвищує культуру своєї поведінки і спілкування.

49

Лист — це поширений вид документації, один із способів обміну інформацією.

Службові листи належать до основних засобів встановлення офіційних, службових контактів між підприємствами, організаціями, установами, фірмами та закладами.

За функціональними ознаками службові листи поділяють на такі, що потребують відповіді, й такі, що її не потребують.

До листів, що потребують відповіді, належать:

• листи-прохання:

• листи-звернення;

• листи-пропозиції;

• листи-запити;

• «листи-вимоги.

До листів, що не потребують відповіді, належать:

• листи-попередження;

• листи-нагадування:

• листи-підтвердження;

• листи-відмови;

• супровідні листи;

• гарантійні листи;

• листи-повідомлення;

• листи-розпорядження.

За кількістю адресатів розрізняють звичайні, циркулярні й колективні листи. Звичайний лист надсилають на адресу однієї інстанції, циркулярний лист — цілій низці установ, колективний лист— на одну адресу, але пишуть його від імені керівників кількох установ.

105

Інформаційні документи

Написання ділового листа — це справжнє мистецтво, адже тексти листів найменшою мірою трафаретизовані та уніфіковані. «Зазвичай ми дбаємо лише про те, щоб чітко і лаконічно викласти інформацію, а забуваємо, що ця кореспонденція не просто важлива частина бізнесу, а й наше обличчя»1. Щоб оволодіти мистецтвом листування, слід засвоїти правила ведення ділової кореспонденції.

Реквізити листа та їх оформлення

Службові листи пишуть чи друкують на бланку або чистому аркуші паперу. Основні реквізити листа за державним стандартом такі:

1. Державний герб. Має бути розташований посередині бланка або ліворуч над серединою рядка з назвою організації.

2. Емблема організації, установи чи підприємства. Відтворюється поряд із назвою організації.

3. Зображення державних нагород. Розташовуються у верхньому лівому кутку або посередині.

4. Код організації, установи чи підприємства. Зазначається у верхньому правому кутку.

5. Повна назва установи, організації чи підприємства — автора листа. Відтворюється угорі ліворуч за допомогою штампа або друкарським способом.

6. Назва структурного підрозділу. Дозволяється друкувати машинописним способом у верхньому лівому кутку.

7. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреси, номер телетайпа, номери телефону, факсу. Розташовують у верхньому лівому кутку, оформляють відповідно до поштових правил. Для здійснення розрахунково-грошових операцій на бланках листів указують номер розрахункового рахунка у відділенні банку. Наприклад:

Розрахунковийрахунок№ 3467059у Залізничному УСЕ м. Києва, МФО 322034

8. Дату (день, місяць, рік) записують здебільшого словесно-цифровим способом (24 серпня 1998 р.). На бланках дату листа ставлять ліворуч угорі на спеціально відведеному

50

Літературна мова – це особлива форма національної мови (поряд з просторіччям, діалектами, жаргонним мовленням, народними говорами). Літературна мова усвідомлюється носіми національної мови як її зразкова форма. Сучасна літературна мова складається з загальнонаціональних мовних елементів, культурно оброблених. Розвиток літературної мови насамперед пов"язаний з розвитком художньої літератури. В державі саме літературна мова є обов'язковою у шкільній і вищій освіті, в церкві, в державних інституціях, засобах масової інформації, пресі. 18 ст. в історії російської культури – це доба активної розбудови російської літературної мови, основоположником якої вважають О.С.Пушкіна. Сучасна українська літературна мова почала формуватися в 19 столітті. Її започаткував І. Котляревський творами "Енеїда", "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". В цих творах письменник використав київсько-полтавську селянську говірку. Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Він поєднав народно-розмовну мову з засобами українського фольклору і старослов'янськими елементами урочистого стилю, пов'язаними з біблійною тематикою. Надзвичайно важливим етапом у становленні загальнонародної літературної мови було здійснене в поезії Шевченка розширення виражальних можливостей української мови, зокрема віднайдення мовних ресурсів для створення високого поетичного стилю. Слід зазначити: у першій половині й середині XIX ст. в середовищі українських літераторів переважав етнографічно-народницький погляд на розвиток української мови. Це не дивно: адже характерною рисою тоді було мовне протистояння русифікованого міста й українського села. Зросійщення (або полонізація) вищої верстви українського суспільства гальмували творення зразкового варіанта української мови. Україномовна освічена верства народу на території підросійської України в кінці XIX ст. була ще нечисленною й обмежувалася переважно середовищем митців. Ця обставина зумовлювала й орієнтацію літераторів на селянство як головного свого читача. На кінець XIX ст. письменникам в особі таких їхніх представників, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та ін., вдалося подолати жанрово-стильову обмеженість української літератури. В історії національної літературної мови цим письменникам належить заслуга переорієнтації її з "мови сільської баби", згідно з народницькою концепцією І. Нечуя-Левицького, на культурно опрацьовану мову, яка могла б служити потребам розвинутого суспільства. Творчість Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського піднесла літературну мову на вищий рівень, збагатила її словниковий склад, розширивши його науковою, виробничою, суспільно-політичною лексикою, удосконалила засоби образного виразу. Окремо слід відзначити внесок цих письменників, особливо Івана Франка, у справу формування публіцистичного і наукового стилів української мови. Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів – західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту "великої російської нації" і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки "общерусского языка", то на підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання. На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її літературного різновиду відбувалось у межах одного, художнього стилю, орієнтованого на відповідну верству населення, соціокультурні чинники розвитку західноукраїнського регіону стимулювали формування тут поліфункціональної літературної мови. Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ, що активізувало утворення міських койне на базі української мови – усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників. Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник у Східній Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування літературної мови кінця XIX ст. Розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова. Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти "малоросійського наріччя" і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту "великої російської нації" мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну, про що виразно свідчить аргументація заборони української мови, наведена в цьому документі: "...саме питання про користь і можливості використання у школах цього наріччя не вирішено, але навіть порушення цього питання було сприйнято більшістю малоросів з обуренням, яке часто висловлюється в газетах. Вони дуже ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і не може бути і що їхнє наріччя, яким послуговується простолюд, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що російська мова так само зрозуміла для малоросіян, як для великоросіян, і навіть значно зрозуміліша, ніж вигадувана тепер для них деякими малоросіянами і особливо поляками так звана українська мова". Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори – прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії, в якій зіткнулися різні погляди на шляхи розвитку української літературної мови. Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявився, однак, позитивним. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів. Дослідження Ю. Шевельова спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту тільки середньонаддніпрянськими говорами. Сучасна українська літературна мова, зазначає Ю. Шевельов, "сміливо може бути названа мішаною щодо діялектної основи, і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови – річ взагалі цілком неможлива. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. " Остаточне утворення спільної для всієї України літературної мови на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу "українізації".

56

Усі слова, що їх вживають у писемному мовленні, у тому числі й у професійному, називаються книжними. Вони не належать до певних функціональних стилів чи сфер. Це слова наукових і публіцистичних праць, статей, ділових паперів, що виражають загальні поняття і вживаються в широкому значенні. Наприклад: прогрес, економіка, політика, результат, характеристика, демократія, територія, умова тощо. Особливе місце займають книжні слова з абстрактним значенням на -ання,-ення, -іння, -ство, -цтво: функціонування, знання, товариство, сумісництво тощо. Серед книжних слів є такі, що характеризуються незначним відтінком книжності. Це дієслова на –увати, -ювати (утримувати, призначити, заповнювати, пропонувати та ін.); віддієслівні іменники на -ття, -ння (спостереження, посвідчення, вибуття, подолання та ін.); дієприкметники (спланований, призначений, складений, визначений та ін.). У професійному спілкуванні особливу увагу слід звертати на урочисті книжні слова, бо саме їх уживання у даній сфері спричиняє чимало недоречностей. Не рекомендується використовувати урочисту лексику в робочих документах, що мають офіційний характер. Окрему групу книжної лексики становлять неологізми іншомовного походження. Використання нових слів у професійному мовленні повинно ґрунтуватися на оцінці того, чи є це слово терміном, чи називає поняття, яке має усталене позначення в мові. Доречно використовувати неологізми, що позначають нові поняття (прес-секретар, авізо, супутникова інформація, резюме). Не варто вживати в професійному мовленні неологізми, якщо в українській мові є їх прямі відповідники усталеного традиційного значення: аргумент – підстава, обґрунтування, доказ; дебати – обговорення, домінувати – переважати, екстраординарний – особливий, прерогатива – перевага, пріоритет – першість, пролонгація – продовження, електорат – виборці тощо. Якщо ж іншомовні слова ввійшли до активного словника міжнародного спілкування, тоді їх можна використовувати в текстах, що стосуються соціально-економічних питань : бізнес, референдум, імпічмент, консенсус . Іншомовні слова доречно вживати тоді, коли вони не мають у відповідників і усталилися з певним значенням в українській мові: бюджет, чек, комп’ютер, інформатика, баланс та ін. У мовній практиці неприйнятним є паралельне вживання іншомовного та українського слів на позначення того самого поняття в одному контексті.

Іноземні приватні фірми хочуть створити власний імідж на українському ринку. Конвертована валюта потрібна країні для налагодження зовнішньої торгівлі. Презентабельність установи визначається багатьма чинниками. Проектант навів переконливі докази на захист основних положень роботи. Інтелігентність не дається людині від народження. Посадова інструкція – правовий акт, що видається установою з метою регламентації організаційно-правового стану працівника, його обов’язків, прав, відповідальності та забезпечення оптимальних умов для його ефективної праці.

57

Спілкуючись усно чи письмово, монологічно чи діалогічно, ми виступаємо творцями різних форм тексту. Але текстом є лише таке висловлення, яке відповідає загальновизнаним ознакам тексту. Найголовніші з них – достовірність та об'єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість.

Достовірним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та виразів.

Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи.

Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та смислові повтори, надмірно довгі міркування не по суті справи.

Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції, або виконання прохань, викладених у документі. Переконливо складений діловий лист може прискорити прийняття управлінського рішення, запобігти назріванню конфлікту.

При оформленні службового документа необхідно пам'ятати, що його автор є не службовою особою, а юридичною – підприємство, установа або організація.

Текст будь-якого документа складається з логічних елементів: вступу, доказу (основної частини), закінчення.

У вступі адресат готується до сприйняття теми (зазначається привід, що призвів до укладання документа, викладається історія питання і т. ін.).

У доказі (основній частині) викладається суть питання (докази, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти й інші матеріали).

У закінченні формулюється мета, заради якої складено документ. Воно може бути активним чи пасивним.

Активне закінчення точно зазначає, яку дію має виконати адресат. Мета пасивного закінчення – поінформувати адресата про якийсь факт, обставину тощо.

Текст документа, що складається з одного закінчення, називається простим, а той, що містить також інші логічні елементи – складним.

Залежно від змісту документів застосовується прямий або зворотний порядок розташування логічних елементів. У першому випадку після вступу іде доказ і закінчення. При зворотному порядку – спочатку викладається закінчення, потім – доказ. Вступ у таких документах відсутній.

Отже, текст (лат. textum – "тканина", "сплетіння", "з'єднання") – це мовний витвір, що відзначається завершеністю, смисловою та змістовною цілісністю, який має структурну організацію (заголовок, речення, абзац) складових частин, об'єднаних різними типами зв'язку (лексичного, граматичного, логічного, стилістичного), і має певну цілеспрямованість.

Елементами тексту слід вважати рубрики, основний текстовий блок (корпус тексту), автор тексту, абзац, виноску, рядок, графічне слово, графічне речення, літеру та пунктуаційний знак.

58-59

лава 1. Робота з джерелами інформації планування роботи План - це схематично записана сукупність коротко сформульованих думок-заголовків, це «скелет твори». Прикладом плану до книги, правда дуже загального, що відзначає лише вузлові розділи, є звичайне зміст. Переглядаючи його, не читаючи самої книги, можна отримати уявлення про її зміст і схемою побудови. План як форма запису зазвичай значно більш детально передає зміст частин тексту, ніж зміст книги. Форма запису у вигляді плану надзвичайно важлива для організації розумової праці, для розвитку навички чіткого формулювання і вміння вести інші види записів. Простий і складний плани. За формою членування і записування плани можуть бути поділені на прості і складні. Складний план на відміну від простого має до всіх основних пунктів ще й підпункти, які деталізують або роз'яснюють зміст основних. План може бути записаний у вигляді схеми, що відбиває взаємозв'язок положень. Це план-схема. 1.1 Переваги плану Вдало складений план прочитаної книги говорить в кінцевому підсумку про вміння аналізувати текст, про ступінь засвоєння його змісту. План має ряд переваг, які висувають його, поряд з конспектами і тезами, в цілком незалежну, самостійну форму запису. Найкоротша запис. Саме завдяки цьому план легко вдосконалювати як по суті, так і за формою, при цьому знову і знову продумуючи зміст предмету. Наочний і Оглянувши. Ніякі інші форми запису, окрім плану, не можуть в такій яскравій і легко доступній для огляду формі відбити послідовність викладу матеріалу. Узагальнює зміст. Добре складений план розкриває і сам зміст твору. У цьому записі є вже елементи узагальнення, які можуть бути далі розвинені в тезах, конспектах, рефератах. Відновлює в пам'яті прочитане. План допомагає легше усвідомити зміст, сприяє прискореної опрацювання матеріалу. План, складений до великих творів, які опрацьовують тривалий час, дозволяє раціонально, без великої втрати часу перед відновленням роботи відтворити в пам'яті прочитане раніше. При цьому нагадує лише найголовніше, істотне, якщо, звичайно, читач добре опанував матеріалом. Допомагає складання записів. Керуючись пунктами плану і звернувшись до оригіналу, можна скласти й інші, вже більш докладні і грунтовні запису - конспекти, тези, реферати. За допомогою плану складати їх простіше. Навіть якщо з моменту складання плану пройшло досить багато часу, він допоможе створенню конспекту або тез. Шляхом складання, наприклад, докладного плану до конспекту можна легко і швидко виявити повторення і непослідовність у викладенні тексту, поліпшити запис, зробивши її логічно чіткої та послідовної. За допомогою плану читач сам контролює ступінь засвоєння тексту (при самоконтролі докладні відповіді на питання плану говорять про гарний засвоєнні). План настільки допомагає зосереджуватися навіть при сильно розсіяному уваги та розумовому стомленні, що його можна рекомендувати як стимулюючий уваги чинник. У цьому випадку звичайно немає потреби складати план до всього матеріалу поспіль. Досить зробити детальний план до двох-трьох сторінок тексту, як робота, яка раніше не ладналося і йшла мляво, починає просуватися швидко. Принагідне з читанням складання плану не дозволяє відволікатися, змушує вникати в роботу, в сенс читаного, відображати його у вигляді заголовків змісту, мобілізувати увагу. А якщо читає все ж таки відволікся, йому слід побіжно прочитати пункти складеного раніше плану і подумки розкрити їх зміст. Втрачена було зв'язок, швидко відновиться. А при новому суцільному, дослівному читанні книжкового тексту не тільки втрачається час, але і підвищується стомлюваність. Вдумливе читання завжди супроводжується складанням - в розумі чи на папері - плану, що відображає зміст, його логіку і послідовність. Звідси висновок: чим краще читач озаглавливает зміст, тим продуктивніше він читає, полегшуючи собі при цьому аналіз і запам'ятовування тексту. Всі книги та статті, звичайно ж, пишуться за планом, йому підпорядковується зміст, але плану у вигляді частих підзаголовків або докладного змісту в книзі опубліковано може і не бути. Тим більше його не дають до статей. У цій традиції є свій сенс. Читач повинен як би відновлювати план, тобто сам докопуватися до сенсу. При складанні плану під час читання одночасно відбувається вибірка потрібного, закріплення його в пам'яті, а в результаті виникає розуміння ідей і послідовності їх подачі.

2.4 Бібліографічні покажчики Зростання наукової і технічної літератури робить дуже важливою проблему «ключа» до неї. Таким ключем служать бібліографічні покажчики - переліки літератури, складені за тим або іншим принципом. Бібліографія росте зараз такими ж швидкими темпами, як і обсяг друкованої продукції. Тільки в нашій країні щорічно випускаються тисячі назв різних бібліографія та ряд спеціальних періодичних видань бібліографічного характеру. Підготовкою різного роду бібліографічних видань займаються багато організацій: книжкова палата, великі бібліотеки, інститути науково-технічної інформації, багато наукових установ і навчальних закладів. Крім тих бібліографічних покажчиків, які випускаються у вигляді окремих видань, бібліографія в тій або іншій формі присутня в більшості книг і статей. Все це визначає виключне різноманіття бібліографічних покажчиків. Вони можуть бути самими різними за своїми завданнями, змістом і формою. Різноманіття бібліографічних джерел, робить обов'язковим для будь-якого фахівця мати уявлення про всі їх види, як спеціальних (галузевих), так і загальних. Тут наводиться характеристика лише деяких основних видань поточної бібліографії. Стежити за всім тим, що виходить в країні, дозволяє, насамперед, комплекс «Літописів», що видаються Книжковою палатою. Відомості про книжки і брошурах з усіх галузей знань містить «Книжкова літопис». В основному її випуску, що виходить щотижня, наводяться дані про наукову, науково-популярної, виробничої та художній літературі, а також про продовжуваних виданнях типу «Праць» і «Вчених записок». У додатковому випуску (видається раз на місяць) описуються відомчі, інструктивно-виробничі, нормативні, навчально-методичні та інформаційні видання, книги, що вийшли без ціни і безкоштовно. Автореферати дисертацій виходять окремим випуском. Поряд зі спеціальними бібліографічними виданнями, основним змістом яких є відомості про різні твори друку, інформацію про літературу дають багато книги і періодичні видання. Ця інформація становить їх бібліографічний апарат, іменований прікніжной (пристатейні) бібліографією. Вона розглядається як складова частина бібліографії певній галузі або наукової дисципліни. Як форма розповсюдження бібліографічних відомостей прікніжная та пристатейні бібліографія має ряд недоліків у зв'язку з тим, що вона зазвичай невелика за своїм обсягом, а зміст її обмежена темою книги чи статті. При всьому цьому книга або журнал, що містять відомості про твори друку, є носіями інформації, яка приходить до читача разом з ними. А оскільки тиражі книг в більшості випадків перевищують наклади окремо видаються бібліографічних покажчиків, це сприяє широкому поширенню бібліографічних відомостей. Наведений огляд стосувався головним чином загальних і універсальних поточних показників. На додаток до них кожен фахівець неодмінно повинен мати докладний перелік всіх бібліографічних видань своїй галузі знань, своєю спеціальністю і з усіх проблем, якими він безпосередньо займається. Орієнтуватися в них треба настільки вільно, щоб безпомилково звертатися до тих з них, де найбільш доцільно шукати матеріали по питанню, що цікавить.

Глава 3. Послідовність пошуку документальних джерел інформації При описі каталогів, картотек, бібліографічних покажчиків та інформаційних видань весь час підкреслювалося, наскільки важливо мати вичерпне уявлення про всі їхні види і намагатися використовувати їх як можна повніше. Однак не можна розуміти це як універсальну пораду і за будь-що звертатися до всіх бібліографічними джерелами одночасно. При їх великій кількості і різноманітті справа ця абсолютно нереальне. У всіх довідниках, тому рекомендується вибрати ті з них, які найбільшою мірою відповідали б конкретним завданням пошуку. Така рекомендація абсолютно правильна, але сам термін «вибрати» потребує деякого уточнення. Про вибір найчастіше говорять, коли справа йде про різноманіття чого-то, в основному однорідного. У відношенні бібліографічних джерел все йде значно складніше. Тут можна бачити не просте різноманіття, але наявність певної ієрархії за ступенем їх повноти, складності. Крім того, всі вони певним чином взаємопов'язані один з одним. Не випадково, тому йдеться про систему бібліотечних каталогів і бібліографічних покажчиків. Тут терміном «система» якраз і підкреслюється їх взаємозв'язок. Природно тому припустити, що і використання їх також повинно бути підпорядковане якійсь системі. Значить, правильніше говорити не про вибір бібліографічних посібників, а про ту послідовності, в якій повинен йти пошук документальних джерел інформації. На цій підставі припустимо вважати, що свідомо неправильним є пошук, який ведуть шляхом «суцільного» перегляду всіх наявних бібліографічних матеріалів. Практика повністю це підтверджує. Безсистемний пошук завжди віднімає непомірно багато часу і водночас не дає гарантії його повноти. Між тим, як це не дивно, навіть досвідчені фахівці рідко замислюються над тим, наскільки раціональний їхній шлях у пошуках потрібної інформації. Мета та умови пошуку документальних джерел інформації настільки різні, що ніякої єдиної схеми бути не може. Необхідність своєї особливої ​​схеми пошуку наочна вже за однієї перерахування тих цілей, які при цьому можуть переслідуватися: в одному випадку потрібно встановити повний перелік літератури з певної теми, в іншому - тільки найбільш сучасні або найголовніші публікації з тієї чи іншої проблеми; для одних робіт потрібно дістатися до первинних джерел інформації, для інших достатньо інформації, що міститься у вторинних документах, і т.д. Підхід до пошуку літератури може залежати і від того, в якій послідовності її передбачається вивчати: в хронологічній, коли літературні джерела розглядаються в їх прямій хронологічній зв'язку, або обратнохронологіческой, коли знайомляться спочатку з найновішими виданнями, а потім уже переходять до більш старим за часом публікацій . Цілком очевидно, що в кожному разі будуть зовсім різними і сам перелік бібліографічних матеріалів, і послідовність звертання до них. Добре орієнтуючись у бібліотечних каталогах і бібліографічних покажчиках, можна без особливих зусиль скласти схему пошуку документальних джерел інформації стосовно його конкретним цілям. План, чернетка, тези Попередньо складений план надає істотну допомогу в написанні тез, зокрема, у вдосконаленні формулювань. Він виступає в ролі чернетки при написанні тез. Його роблять не дуже детальним. Якщо докладний план уже є, його максимально скорочують, об'єднуючи дрібні, але важливі пункти і викидаючи другорядні. Легко здогадатися, що при роботі над тезами такими другорядними пунктами докладного плану будуть пункти, що відбивають окремі факти, приклади і т.д. Для написання тез доцільно використовувати складний план. При цьому головну увагу звертають, звичайно, на основні його пункти. Підпункти складного плану допоможуть, якщо знадобиться, розшифрувати головні пункти плану і тим самим уникнути пропуску цінних думок. Але не слід думати, що план - лише допоміжний знаряддя при складанні тез. Його корисно докладати до тез (хоча б в чорновому вигляді). Такий план виявляється потрібним посібником у подальшій роботі над тезами і з їх допомогою. Його використовують і для розкриття тез. Ті самі «допоміжні» пункти плану, які при складанні тез не були взяті до уваги, тепер обгрунтують і проілюструють їх. А це важливо, скажімо, у випадку виступу по тезах на заняттях, а також тоді, коли на основі тез читач складає конспект, реферат. Тези, складені начорно (можливі отчерківанія на вкладних аркушах або використання шифрів), не зайве ретельно звірити з вмістом джерела і лише після цього переписувати начисто. Звіряти тези з джерелом допомагає докладний його план. При цьому важливо, щоб план був пов'язаний з текстом джерела посилальними сторінками, вкладними листками. У остаточному, чистовому вигляді тези нумерують по порядку; він заздалегідь ретельно розробляється. Раціональна послідовність дозволяє зробити тези найбільш короткими, уникнути повторень. Все це, як правило, веде до корінної переробки всього запису, до її вдосконалення, іншими словами, до поліпшення сприйняття матеріалу, до його глибоке пізнання, аналізу. 6.2 Конспекти Попросіть тих, хто пише конспекти, дати визначення цієї форми запису. Мало хто сформулює вірно. Систематична, логічна зв'язкова запис, що об'єднує план, тези, виписки або, принаймні, два з цих типів запису, - ось що таке конспект. Отже, одночасно він повинен містити: · Плани; · Тези та виписки; · Або плани та тези; · Або тези та виписки; · Або плани і виписки. Прочитаємо ще раз визначення конспекту і підкреслимо в ньому частина фрази - систематична, логічно зв'язкова запис. Це - одне з основних вимог, що пред'являються до конспекту по суті. Так, виписки з окремими пунктами плану, якщо в цілому вони не відображають логіки твору, якщо між окремими частинами запису немає смислового зв'язку, - це не конспект. В силу цієї особливості він більшою мірою, ніж інші види записів, об'єктивний. Іншими словами, конспектом, написаним одним читачем, можуть користуватися інші - він більш універсальний, ніж інші види записів. Тут менше ризику заблукати в чужих думках, ніж при роботі з чужими записами інших типів (з виписками, планами і навіть тезами, не кажучи вже про начерках для себе). З цієї ж причини до конспектами можна з успіхом звертатися через кілька (або багато) років після їх написання. Наприклад, конспекти робіт з філософії складають на першому курсі вузу, але вони можуть бути використані і через п'ять років - для підготовки до державних іспитів і в період здачі іспитів кандидатського мінімуму. Звичайно ж, конспекти при цьому доповнюють новими матеріалами, вдосконалюють, уточнюють. Сполучною ланкою при складанні конспекту повинна бути внутрішня логіка викладу. Складаючи конспект, не можна плутати зв'язність логічну і зв'язність мовну. Прагнути до форми зв'язного переказу можна, але не на шкоду іншим, більш важливим якостям конспекту - ясності і стислості. Стисло, але переконливо На відміну від тез, які містять лише основні положення, та виписок, які відображають матеріал у будь-яких співвідношеннях головного і другорядного, конспекти при обов'язковій стислості містять не тільки основні положення та висновки, але факти і докази, приклади та ілюстрації. Дійсно, те, що спочатку здається другорядним, може згодом виявитися цінним і потрібним. З іншого боку, твердження, не підкріплене фактом чи прикладом, не буде переконливим і важко запам'ятовується. Тому при складанні конспекту записують не одні лише основні положення. Навіть не завжди потрібно уникати повторення, якщо воно хоч трохи по-іншому підводить до питання або по-іншому, влучно й більш виразно, висвітлює його. Це той «аромат стилю», який допомагає глибше розібратися в матеріалі і краще його запам'ятати. На сторінках конспекту може бути відображено ставлення самого конспектують до того матеріалу, над яким він працює. Але треба так організувати текст, щоб при використанні своєї записи легко можна було розібратися, де авторське, а де особисте, читацьке розуміння питання. Взагалі важливо розрізняти два можливих етапу роботи: над складанням конспекту і по конспекту, з самим конспектом. Не слід забувати, що іноді навіть цінний додаток, внесену в текст запису, при невдумчівом ставленні до нього або при невдалій формі його подачі, може призвести до непорозуміння. Типи конспектів Конспекти можна умовно поділити на чотири типи: · Планові, · Текстуальні, · Вільні, · Тематичні. Тут важливо запам'ятати не назви типів конспектів (їх можна називати по-різному). Важливо зрозуміти суть кожного з них та їх специфіку. Плановий конспект легко отримати за допомогою попередньо зробленого плану твору. При цьому план або спеціально складається для написання конспекту, або використовується раніше складений в якості самостійної запису. Кожному питання плану у такому записі відповідає певна частина конспекту. Однак там, де пункт плану не вимагає доповнень і роз'яснень, він не супроводжується текстом. Це одна з особливостей стрункого, ясного і короткого плану-конспекту. Будучи стислим, у формі плану, переказом прочитаного з урахуванням цілей конспектування, цей конспект - один з найбільш цінних, допомагає краще засвоїти матеріал ще в процесі його вивчення. Зміст книги закріплюється в пам'яті вже при створенні конспекту. Він вчить послідовно і чітко викладати свої думки, працювати над книгою, узагальнюючи зміст її у формулюваннях плану. Якщо книгу читали з допомогою вкладних листків, то їх можна взяти за кістяк майбутнього конспекту. При наявності навику конспект складають досить швидко, він короткий, простий і ясний за своєю формою. Ці переваги роблять його незамінним посібником при швидкій підготовці доповіді, виступи. Проте після часу з моменту його написання працювати з ним важко, тому що не завжди легко вдається відновити в пам'яті зміст джерела. Суттєву допомогу тут можуть надати вкладні листки або відмітки в книзі, зроблені при її читанні. З цієї причини вкладні листки, на основі яких створюється конспект, зберігають. Найпростішим плановим конспектом є питально-відповідний конспект. У цьому випадку на пункти плану, виражені в питальній формі, конспект дає точні відповіді. У процесі розробки, а іноді і при подальшій переробці, плановий конспект може стати схематичним плановим конспектом, тобто конспектом, що відображає логічну структуру і взаємозв'язок окремих положень, причому в ім'я логічної смислової стрункості в записі може бути змінена послідовність викладу оригіналу. Текстуальний конспект - це конспект, створений в основному з уривків оригіналу - цитат. Текстуальні виписки тут пов'язані один з одним ланцюгом логічних переходів, можуть бути забезпечені планом, і включати окремі тези у викладі конспектують або автора. Текстуальний конспект - прекрасне джерело дослівних висловлювань автора, а також приводяться ним фактів. Такий конспект наукової статті (книги) допоможе визначити хибність положень автора або виявити спірні моменти, які значно важче знайти по переказу - вільного конспекту. В останньому випадку все одно треба було б знову звернутися до оригіналу для поправок та уточнень. Звідси випливає висновок про доцільність застосування текстуальних конспектів при вивченні матеріалів для порівняльного аналізу положень, висловлених поруч авторів. Легко здогадатися, що текстуальний конспект у більшості випадків - посібник, що використовується тривалий час. Іноді, правда, такий конспект складається і як тимчасова допомога для прискореної опрацювання творів. Хоча при створенні текстуального конспекту і потрібен певний вміння швидко і правильно вибирати основні цитати (вміння робити виписки), цей вид конспекту не є трудносоставімим, якщо оцінювати його за ту роботу, яка витрачається на написання його.

Істотний недолік текстуального конспекту в тому, що він не активізує різко увагу і пам'ять (якщо, звичайно, він заздалегідь не був покликаний стати посібником для порівняння різних точок зору). Цей недолік особливо може проявитися, якщо конспект складається на основі виписок, зроблених значно раніше. Буває так, що дослідник написав конспект, а матеріалу глибоко не проаналізував, не запам'ятав змісту твору, не засвоїв його. Йому завадило автоматичне переписування цитат, яким він займався в процесі початкового читання матеріалу. Читачеві можуть перешкодити і виписки, зроблені давно, якщо він перед переробкою виписок в конспект знову не звернувся до книги. А зробити це було б нескладно, якби він вчасно залучив на допомогу собі посилальні сторінки, вкладні листки та ін Іноді текстуальний конспект при подальшій розробці його або навіть у процесі створення переходить у вільний конспект. Вільний конспект поєднує виписки, цитати, іноді тези: частина його тексту може бути забезпечена планом. Вільний конспект вимагає вміння самостійно чітко і коротко формулювати основні положення, для чого необхідні глибоке осмислення матеріалу, великий і активний запас слів. Саме складання цього виду конспекту чудово розвиває зазначені вище якості. Можна сказати, що вільний конспект, мабуть, найбільш повноцінний вид конспекту, якщо врахувати ту користь, яку витягують хоча б уже з самого процесу його складання. Він найвищою мірою сприяє кращому засвоєнню матеріалу, не прив'язуючи читача до авторських формулювань. Тут читач на ділі демонструє своє вміння активно використовувати всі типи записів: плани, тези, виписки. Турбота тут одна - зрозуміти, осмислити, записати чітко, логічно. Над вільним конспектом доводиться багато працювати - його не так-то легко скласти. Тематичний конспект дає більш-менш вичерпну відповідь (в залежності від кількості залучених джерел та іншого матеріалу, скажімо, своїх же записів) на поставлене питання-тему. Тому він і отримав назву тематичного. Специфіка цього конспекту в тому, що, розробляючи певну тему по ряду джерел, він може не відображати скільки-небудь повно змісту кожного з використовуваних творів. Складання тематичного конспекту вчить працювати над темою, всебічно обмірковуючи її, аналізуючи різні точки зору на одне і те ж питання. Таким чином, цей конспект полегшує роботу над темою за умови використання кількох джерел. Створюючи тематичний конспект, деколи доводиться залучати особистий досвід, спостереження, ритися в пам'яті, згадуючи подію, факт, думка, теорію, нарешті, книгу, в якій ви зустріли те чи інше потрібне вам положення. Так ви поступово привчаєте себе мобілізовувати свої знання. Ваш робочий каталог, картотеки, нарешті, ваші ж конспекти і інші записи повинні допомогти цьому. Можна використовувати так званий оглядовий тематичний конспект. У цьому випадку складається тематичний огляд на певну тему, з використанням одного або частіше декількох джерел. До оглядового тематичним конспекту можна віднести і хронологічний конспект. Як говорить сама назва, вся запис підпорядкована хронологічній послідовності подій. Хронологічний конспект, на відміну від оглядового, значно коротший. 6.3 Реферати Слово «реферат» в перекладі з латини буквально означає «нехай він доповість». Реферат при індивідуальній роботі з літературою представляє собою коротку «збагачену» запис ідей, що містяться в одному або декількох джерелах. Найчастіше реферати готують для того, щоб передати ці ідеї аудиторії. Реферат творчого працівника іноді пишеться на основі створених ним статей і книг. Особливе місце займають в цьому ряду автореферати для обговорення науковою громадськістю творів, у тому числі дисертацій. Іноді за базу створюваних праць учений бере раніше захищені реферати. Розглянемо окремий випадок реферату, призначеного для захисту його ідей перед аудиторією. Такий реферат потребує глибокого вивчення першоджерел, чіпкої пам'яті, вміння пов'язувати теоретичні положення з умовами сучасності, проводити глибокий аналіз, робити практичні висновки, нарешті, вчить вести дискусії. Для їх творчого ділового проведення треба мати своє власне тверда думка про певну темі, тобто потрібно не тільки добре знати матеріал, але і бути готовим зрозуміло передати його зміст. При підготовці та захисті рефератів особливо важливо визначити чітке призначення роботи, установити завдання самому собі. Якщо можна миритися з неясними місцями в конспекті, то в рефераті цього допускати не можна. У разі якщо неясні місця все ж залишаються, то їх навмисно виносять на обговорення. Реферат найчастіше - плід колективної творчості, тому що його ідеї в кінцевому підсумку нерідко формулюються не тільки автором, але і гострозорою аудиторією. Тому корисно, щоб колектив слухачів і опоненти були б заздалегідь підготовленими. Іншими словами, до реферату повинен готуватися не лише референт, але і аудиторія, і, що особливо важливо, готуватися в контакті один з одним. Отже, повторимо, реферат пишуть для себе, щоб мати можливість з його допомогою осмислити і передати ідеї, думки, узагальнення іншим, спільно їх обговорити. Реферат може стати посібником для усного виступу з елементами імпровізації або ж буде дослівно зачитано вголос. В останньому випадку особливу увагу слід звертати на стиль викладу (недарма хороші реферати іноді рекомендують тиражувати, настільки їх зміст ясно і зрозуміло). Одна з головних завдань реферату - це доповісти, донести ідеї до аудиторії, мобілізувати її знання. Для вдосконалення цього вміння на допомогу залучається велика література про лекторської майстерності і ораторському мистецтві. Написати хороший реферат, а тим більше ефективно виступити з ним може лише той, хто опанував азбукою роботи з книгою. Ми сподіваємося, що вивчення відповідних розділів нашої книги озброїть читачів необхідними прийомами. Простіше організувати підготовку, коли на тему реферату є всього один-два джерела. Складніше працювати з великою кількістю книг і статей. У всіх випадках справа полегшить раціонально організований попередній перегляд літератури. Під час перегляду потрібне фіксують на картках свого робочого каталогу, роблять окремі виписки - текстові або ж лише з посиланням на джерело. При підготовці реферату зручно скористатися своїми покажчиками змісту і картотеками виписок. Не обов'язково робити виписки, щоб ввести їх в реферат. Потрібні уривки відзначають закладками (більш точно - вкладними листками) і приносять ці книги чи журнали на захист реферату. У тексті реферату або в плані свого виступу вказують, в який момент і до яких саме сторінкам джерела слід звернутися. При використанні джерел вкладні листки можуть нести не тільки пошукові ознаки (отчерківанія), але також давати текстові доповнення, позначати логічні зв'язки. У результаті під час виступу можна буде зачитувати тексти з книг, не звертаючись до реферату. При роботі з численними джерелами (хоча б і в процесі швидкого пошукового читання) їх необхідно реєструвати у власному робочому каталозі. Тоді з каталогу легко можна буде почерпнути потрібні відомості. Вже самі рубрики каталогу допоможуть організувати майбутній реферат. Переходячи від одних карток і рубрик до інших, ви будете уточнювати, і розширювати зміст реферату. Якщо тема вас цікавить постійно, то слід перед складанням реферату заглянути в особистий архів. Особливо допомагають у цій роботі конспекти. При раціональному веденні архіву пошуку допоможуть реєстратори та пошукові алфавітні картотеки. Певну допомогу у прискоренні збору матеріалів може надати диктофон. Коли ви підберете накопичені витяги з книг і газет, то корисно для повноти картини звернутися до самих першоджерел. При складанні реферату бажано переглядати нові книги і брошури, свіжі номери журналів і газет, щоб врахувати останні публікації по темі, що. Ми вже знаємо, як організувати процес раціонального пошуку, вміти читати заголовки, побіжно знайомитися з окремими публікаціями. Для полегшення пошуку газетних і журнальних публікацій можна скористатися послугами спеціальних служб, які підбирають вирізки з різних тем з газет і журналів, причому при підготовці рефератів корисно звертатися до сховищ вирізок, які організовані установами, організаціями та окремими особами. Особливу роль можуть зіграти різні довідково-інформаційні центри. Звичайно ж, починати тренуватися краще з виписок, потім вчитися складати плани, тези і вже потім переходити до конспектах та реферат. Але не потрібно думати, що складання конспектів і рефератів - цих синтетичних записів - можливе лише за умови послідовного оволодіння методикою складання їх частин: виписок, планів і тез. Життя дає і особливі установки: студенти, скажімо, на першому курсі непогано складають конспекти, доповідачі з успіхом виступають з рефератами, не проходячи послідовно всього ланцюжка. І тут є своя логіка. Якщо читач, не маючи досвіду, становить поганий план або погані тези, а потім намагається ними замінити серйозну книжку - це закінчується, як правило, конфузом. Але якщо до такої книзі відразу ж складається конспект, на його основі створюється реферат, то в більшості випадків за цим записам можна буде відновити зміст джерела. І тут немає нічого особливого: план, як відомо, дає якийсь ключ до розкриття змісту виписок; тези з цитатами, що пояснюють їх положення, вже доказові і т.п. Нарешті, навіть добре тренований читач не завжди відразу правильно вибирає для роботи з конкретним джерелом саме той запис, яка виявиться корисніше інших; вибравши ж конспект, реферат, він мимоволі застосує в роботі в потрібному об'ємі ті записи, які виявляться найбільш плідними, придатними для даного випадку (не тільки для конкретного джерела, але і для даної, тимчасової ситуації).