2.1. Транзитологічні процеси постсоціалістичної економіки: діалектика загального особливого

Однією з ключових закономірностей періоду ринкової трансформації на постсоціалістичному просторі від Словенії до Азербайджану є рельєфна його етапізація. Чим далі віддаляємося від початку 1990-х рр., тим переконливішим стає висновок про три етапи демократичного ринкового реформування в країнах Центральної і Східної Європи та СНД.

Перший етап, започаткований вибухом системної кризи, долає негаразди так званої трансформаційної рецесії і завершується досягненням економічної стабілізації в країні.

Другий, ґрунтуючись на досягнутій стабілізації, забезпечує відтворення докризового рівня економічного розвитку і характеризується як етап відновлювального зростання [4, 8–12].

Третій етап, що лише тепер набирає практичних обрисів, а для низки країн є лише теоретичною перспективою, пропонується називати етапом консолідації інноваційно-інвестиційного розвитку [8, 6–12].

Перший етап трансформаційного періоду в усіх без винятку країнах ЦСЄ та СНД супроводжувався глибокими рецесійними процесами. Однак варто наголосити, що економічний спад хоча і є важливою, але лише зовнішньою, поверхневою характеристикою етапу. Сутнісні аспекти його ідентифікації необхідно вбачати в процесах приватизації підприємств, що перебували у державній формі власності, у лібералізації на ринкових засадах усього спектра економічних відносин між суб’єктами господарювання, у радикальному послабленні регуляторних функцій держави, у забезпеченні відносної стійкості грошової, валютної систем, у збалансуванні принаймні на загальнодержавному рівні бюджету країни, у формуванні базових інститутів ринкової демократії.

Усе це сукупно стало необхідною, хоча й недостатньою умовою подолання системної кризи. Тому сутнісні аспекти характеристики першого етапу фокусуються у досягненні критичної маси ринкових перетворень. Формується база ринкової економіки, але ще не гарантується незворотність історичного процесу.

Чому ж трансформаційні процеси першого етапу в усіх випадках супроводжувались економічним спадом? Зарубіжні, а також деякі вітчизняні аналітики основну причину рецесійних процесів на першому етапі ринкової трансформації вбачають у різкому зниженні обсягів та зміні структури сукупного попиту [9, 4–27]. Такий висновок не є безсумнівним. Причину рецесії слід шукати глибше. Суть проблеми у тому, що категорія „сукупний попит” взагалі важко монтується в економічну систему соціалізму. Що і скільки виробляти визначав не ринок, й директиви командної системи зі своїм розумінням потреб споживача, зі своєю абсолютно не пов’язаною з ринком системою суспільних цінностей, навіть зі своєю системою економічних законів, наприклад, закону переважного зростання І підрозділу суспільного виробництва, закону зростання органічної будови виробничих фондів, закону соціалістичного нагромадження і т. ін. Тому, коли після вибуху системної кризи, почався процес ринкової трансформації виявилось, що навіть оцінні макроекономічні індикатори, такі, зокрема, як ВВП і ВНП, зовсім не стикуються зі звичними для командної економіки показниками валового суспільного продукту, продуктивності суспільної праці, суспільної вартості одиниці продукту. Відмінності не в методах розрахунку. Вони глибинні, концептуальні, і шукати їх необхідно, враховуючи із нестикування навіть системи економічних координат.

З’ясувалося також, що значні обсяги виробництва у військово-промисловому комплексі, машинобудуванні і навіть у виробництві товарів широкого вжитку взагалі нікому не потрібні. Стало зрозуміло, що реалізація грандіозних за задумом і коштами інвестиційних проектів у гідромеліоративному, енергетичному, добувному комплексах галузей не зможе знайти підтримки з боку нових суб’єктів (вже ринкової системи господарювання), тому і почався економічний спад.

Отже, економічна рецесія є загальною закономірністю розвитку країн, що започаткували процес ринкової трансформації. Однак у різних країнах за тривалістю і глибиною вона виявилась по-різному. Одна група країн (Польща, Словенія, Чехія, Угорщина) досягла економічної стабілізації вже у 1992–1993 рр., країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва) – у 1994–1995 рр., а Албанія, Болгарія і Румунія пережили вибух зростання у 1993–1995 рр., хоча він виявився, ймовірно, передчасним. Протягом двох наступних років спостерігалось падіння ВВП, і лише у 1998 р. було відновлено позитивну макроекономічну динаміку.

Більшість країн СНД, за винятком України і Туркменистану, завершили рецесійний етап у 1996–1997 рр. наша держава пізніше за всі країни ЦСЄ та СНД досягла економічної стабільності. Перші позитивні значення темпів приросту реального обсягу ВВП ми отримали лише у 2000 р. [9, 18–27; 4, 5–6].

Аналізуючи відмінності у тривалості і глибині рецесійних процесів, зважаємо на те, що вони детермінуються насамперед мірою структурної деформації економіки країни, отриманої у спадок від соціалізму. Економічний спад, власне, має тривати доти, доки ресурси, що вивільняються з неринкового сектору перевищуватимуть ті, які працюють на ринок, на реальний платоспроможний попит. І тільки з того моменту, коли ресурси, які спрямовуються у справді ринковий сектор, нарешті стануть більшими за ті, які вивільняються з неринкового сектору, постсоціалістична економічна рецесія зупиниться і створяться матеріальні передумови початку відновлювального зростання.

Відмінності у тривалості й глибині рецесійного процесу в деяких країнах були пов’язані з дією чинника ступеня розвитку товарно-грошових відносин та масштабів використання ринкових важелів господарювання ще в період соціалістичного розвитку. Наприклад, в економіці Югославії у соціалістичну добу поширеними були засади економічної самостійності підприємств і ринкові інструменти ціноутворення. У Польщі протягом соціалістичного періоду розвитку понад 90% продукту сільського господарства створювалось у приватному секторі. В Болгарії доходи членів виробничих кооперативів певною мірою залежали від обсягів диференціального й абсолютного рентного доходу та величини земельного і грошового паю, внесеного при створенні кооперативу. В Чехословаччині, Югославії, Угорщині та Польщі у сфері громадського харчування і побутового обслуговування населення широко застосовувались ринкові принципи організації і функціонування підприємств.

Отже, в країнах, де ще за часів соціалізму використовувались ринкові інструменти господарювання, період постсоціалістичної рецесії виявився найменш болючим і короткотривалим.

Деякі дослідники транзитології, зокрема Є. Гайдар, слушно зазначають, що доволі впливовим чинником диференціації умов протікання перебугу постсоціалістичних рецесійних процесів є ступінь збереження в соціальній пам’яті населення інформації про досоціалістичні ринкові інститути [4, 7–8].

З’ясовуючи національні особливості прояву загальної закономірності і відповідаючи на запитання, чому саме в Україні процес постсоціалістичної рецесії виявився найбільш тривалим, болючим і глибоким, необхідно підкреслити наголосити на кількох аспектах:

По-перше, із самого початку неправильно, на наше переконання, було обрано стратегію і тактику ринкових перетворень. Реформування почалось не в тих секторах і „зачепило” не тих продуцентів, які були основними творцями суспільного багатства. Це призвело до того, що в „пóрах” ще пануючого, але поступово втрачаючого потужність державного сектору та за умов вже запущеного в дію механізму ринкової лібералізації миттєво і з величезною швидкістю почали формуватися господарські структури квазіринкового характеру. Це були різні малі підприємства і кооперативи при великих державних фірмах, інституції, які претендували на назву товарних бірж, інвестиційні фонди, трастові компанії тощо. Вони відверто паразитували на недоліках і відставаннях приватизаційних процесів, з легкістю реалізовуючи свій матеріальний інтерес, який аж ніяк не збігався із загальнонаціональним.

По-друге, занадто потужною виявилась однобічна залежність економіки України від економіки Росії та деяких інших держав колишнього СРСР. Виявилось, що провідні підприємства України і з боку матеріально-технічного забезпечення, і з боку спрямованості готового продукту на старий народногосподарський комплекс були „зав’язані” значно сильніше, ніж на вітчизняні ринки. Взагалі підприємства і галузі виробництва, що нині функціонують на території України, досі не становлять народногосподарського комплексу, у справжньому його розумінні.

Цю однобічну залежність не подолано й нині. Компанія „Газпром”, багато інших російських фірм, які, наприклад, імпортують з України метал і труби, продукцію тваринництва і напівфабрикати хімічної промисловості, постійно і жорстко нагадують нам про залежність. Щоразу, коли уряд України приймає рішення (необов’язково в економічній сфері), яке на думку Росії, суперечить її національним інтересам, запроваджуються чергові заходи тиску з доволі прозорим натяком на можливість без особливих зусиль довести економіку України до стану повного колапсу.

По-третє, вкрай здеформованою виявилась структура господарства нашої держави. В ній донині переважають галузі так званої первинної індустріалізації – добування залізної руди, виробництво чавуну, сталі та напівфабрикатів хімічної промисловості. Після розпаду СРСР на території України опинилося понад 30% підприємств військово-промислового комплексу колишньої держави. Майже 80% вітчизняних машинобудівних підприємств прямо чи опосередковано були залучені до виробництва зброї. Економічно абсурдною та соціально небезпечною була пропорція обсягів виробництва інвестиційних та споживчих товарів.

По-четверте, однією з причин глибоких потрясінь рецесійного періоду було те, що у спадок від СРСР Україна отримала промисловість, в якій переважали галузі так званої серединної ланки технологічного ланцюга – без достатніх джерел сировини й енергоносіїв, з одного боку, і з обмеженими можливостями продукування товарів кінцевої ланки – з іншого. Використавши на повну потужність ресурси України у роки перших п’ятирічок і післявоєнної відбудови, СРСР перетворив нас на енерго- і сировиннозалежну структурну частину країни.

Досліджуючи цей аспект проблеми деякі вітчизняні аналітики зазначають, що вже на початку 70-х рр. ХХ ст. Україна перетворилась на дотаційну територію СРСР. Зробивши перерахунки обсягів зустрічних у межах СРСР товарних потоків у світових цінах, Ю. М. Пахомов, зокрема, доходить висновку, що щорічна дотація Україні у цей період часу перевищувала 16 млрд. дол., США із врахуванням фактора дисконтування ця сума нині відповідає 30 млрд. дол. [10, 5–6].

Постсоціалістична економічна рецесія, що супроводжувала ринкові перетворення першого трансформаційного етапу, незважаючи на соціальну болючість, була невідворотною, необхідною і навіть корисною. Вона, звільнивши систему від неринкових елементів, підготувала матеріальні передумови для другого етапу, який у транзитології отримав назву „етапу відновлювального зростання”. Суть його у тому, щоб на ґрунті досягнутої економічної стабілізації необхідно забезпечити формування базових інститутів власне ринкового типу господарювання з адекватними їм механізмами та інструментами.

В Україні на етапі відновлювального зростання, який хоча й не завершено, але вже здійснено низку важливих кроків, зокрема:

• здобуто статус країни з ринковою економікою;

• забезпечено суттєве зниження рівня прямого й опосередкованого втручання держави в діяльність підприємств;

• подолано дискримінацію і ліквідовано привілеї в оподаткуванні;

• послаблено адміністративні перепони на шляху організації підприємницької діяльності;

• здійснено низку важливих кроків в удосконаленні міжбюджетних відносин;

• розпочато реформування у секторах панування природних монополій;

• започатковано адекватну вимогам ринкової економіки реформу системи пенсійного страхування;

• здійснено реальне просування на шляху реалізації інтеграційних намірів, наприклад, усунуто податкові пільги, що надавались окремим промисловим підприємствам, встановлено однакові ставки акцизного збору на вітчизняні та імпортні транспортні засоби, скасовано пільги у спеціальних економічних зонах, відмінено вимогу продажу НБУ 50% валютної виручки від реалізації зовнішньоторговельних контрактів, скасовано дискримінацію іноземних компаній щодо використання податкових векселів у розрахунках з бюджетом та ін.

Щодо часових меж другого етапу ринкової трансформації в економічній літературі немає однозначної думки.

Поширеною є, наприклад, точка зору, згідно з якою якщо розглядається етап саме відновлювального зростання, то за досягнень макроекономічного рівня докризового року він має завершитися [8, 6–10]. Такий підхід не є безсумнівним. Адже відомо, що докризовий розрахований за критеріями соціалістичної економіки обсяг суспільного продукту обов’язково включає вміщує в собі значну частину вартості товарів і послуг, на які в ринкових умовах ніколи вже не буде попиту. Тому вичерпування ресурсів відновлювального зростання не є тотожним досягненню докризового рівня виробництва.

Загальною закономірністю постсоціалістичного економічного розвитку виявилось те, що відновлювальне зростання відбувалось на старій матеріально-технічній базі, підготовленою раніше робочою силою і при пануванні отриманої у спадок від соціалізму структури господарства. Започатковані ринкові перетворення перших етапів виявилися здатними протягом певного періоду часу співіснувати зі старою ресурсною базою. Більше того, на початковому етапі відновлювального зростання спостерігалось бурхливе підвищення щорічних темпів приросту виробництва. Чим нижчою була стабілізаційна база, тим вищими виявилися темпи приросту ВВП. Однак те, що ще вчора здавалось дарунком долі і в деяких країнах подавалось як успіх економічної політики урядових структур, сьогодні почало стрімко зникати. Далась взнаки ключова особливість етапу – згасаючий характер відновлювального економічного зростання. В низку країн Центральної Європи це згасання спостерігалось у 1998–1999 рр., в Росії – у 2003–2004 рр., а в Україні – у 2005–2006 рр.¹ І річ не в тому, що менш вдалою виявилась економічна політика держави, чи надзвичайно суттєво погіршилась кон’юнктура світового ринку. Головне – вичерпали себе чинники економічного розвитку етапу відновлювального зростання. Нова, вже переважно ринкова система господарювання, прийшла у суперечність зі старою матеріально-технічною базою, тому етап відновлювального зростання завершується. Потрібен перехід до нового етапу розвитку трансформаційної економіки. Нагальною стає необхідність розробки адекватної новим умовам концепції економічного розвитку.

Одним зі важливих аспектів конкретизації часових меж другого етапу є з’ясування їхньої залежності від зміни у співвідношенні між річною сумою амортизації основного капіталу по усьому господарству країни (Ам) та загальнонаціональним показником обсягу додаткових або чистих інвестицій в основний капітал (Ін).

Етапу постсоціалістичної економічної рецесії відповідає нерівність:

ΔАм > ΔІн.

Вона репрезентує започаткування такої тенденції, коли старіння матеріально-технічної основи виробництва, що відображалося на динаміці річної суми амортизації основного капіталу, випереджує її оновлення, яке відображається назмінах обсягів чистих інвестицій в основний капітал. З поглибленням спаду нерівність величин приросту перетворюється на нерівність абсолютних величин. Тепер: ∑Ам > ∑Ін. Чим глибшим є економічний спад першого етапу, тим більшою стає ця нерівність.

Коли починається етап відновлювального зростання, ситуація змінюється. Ій відповідає нерівність: ΔІн > ΔАм. Однак відомо, що відновлювальне зростання відбувається, як правило, на старій матеріально-технічній базі. Це означає, що коли навіть сума чистих інвестицій в основний капітал починає перевищувати суму річної амортизації основного капіталу (∑Ін > ∑Ам), зростання характеризується згасаючим макроекономічним ефектом. Вичерпуються можливості приросту ВВП, що забезпечувались дією чинника зростання інвестицій у традиційні для економічної системи засоби праці. Якщо і зберігається позитивна макроекономічна динаміка, то її, скоріш за все, можна визначити як зростання без розвитку. Усе це означає, що етап відновлювального зростання завершується. Потрібен перехід до нового етапу трансформаційного періоду.

Однією з ключових загальних закономірностей економічного розвитку на другому етапі ринкової трансформації є початок відновлювального економічного зростання з інтенсивного розвитку експортогенеруючих галузей і товарних груп. Саме вони стали локомотивом відновлювального зростання. Про це свідчать дані табл. 1 [14]. Аналізуючи їх і зівставляючи з даними макроекономічної динаміки, неважко помітити, що в країнах СНД у тих роках чи періодах, коли спостерігалось зростання загального обсягу експорту, відбувалось і зростання ВВП. Періоди часу найвищих значень позитивного сальдо торговельного балансу відповідали періодам максимальних значень позитивної макроекономічної динаміки. В Україні це був період 2002–2004 рр. Піка економічного зростання було досягнуто у 2004 р. Цього ж року позитивне сальдо торговельного балансу країни було максимальним і дорівнювало майже 3,7 млрд. дол. США (див. табл. 1). Чим з нижчого рівня стабілізаційної бази починалось економічне зростання, тим потужнішою і міцнішою виявилась залежність темпів економічного приросту від темпів зростання доданої вартості в експортогенеруючих галузях. Пояснюється це тим, що коли на завершальній фазі першого етапу було досягнуто стану економічної стабілізації і підготовлено ґрунт для відновлення економічного зростання, місткість внутрішнього ринку з його граничною вузькістю і структурною здеформованістю стала гальмом позитивної макроекономічної динаміки. Особливо відчутним це було у таких структурних компонентах сукупного попиту, як попит фірм та попит домашніх господарств.

Попит фірм на інвестиційні товари було обмежено непосильним тягарем оподаткування, застосування непрозорих схем руху грошових потоків та корупційного здирництва, що стало однією з найважливіших причин того, що майже половину економіки України було виштовхнуто у „тіньовий сектор”. Обмеження попиту домашніх господарств зумовлювалося низькою платоспроможністю населення. Наприклад, в Україні і без того низький рівень середньомісячної заробітної плати з початку ринкових перетворень до 1994 р. у доларовому еквіваленті впав майже у 5 разів. У період 1992–1996 рр. середньомісячна заробітна плата у реальному вимірі становила 35–50 дол. США [9, 5–27].

Неприпустимим в економічному і соціальному аспектах став розрив фактичної ціни та вартості робочої сили. Адже робоча сила, що характеризується сукупністю фізичних, фахових, кваліфікаційних, інтелектуальних і духовних властивостей, якими наділена особа найманого працівника, повинна мати можливість принаймні простого відтворення, що і становить субстанцію її вартості. За ознаками вартості, фаховості і кваліфікації маємо робочу силу, наближену до середньоєвропейської, а за рівнем її фактичної ціни до середньоафриканської.

Таблиця 2.12