Експортно-імпортні операції країн снд у 2000, 2004, 2005 р.

(млн. дол. США)

	2000 р.			2004 р.			2005 р.
	всього	країни СНД	інші країни	всього	країни СНД	інші країни	всього	країни СНД	інші країни
експорт
Азербайджан	1745	235	1510	3615	614	3001	4347	905	3442
Вірменія	300	73	227	723	125	598	950	180	770
Білорусь	7326	4399	2927	13774	7318	6456	15977	7058	8919
Грузія	324	130	194	647	328	319	867	409	458
Казахстан	8812	2337	6475	20096	4097	15999	27849	4067	23782
Киргизстан	504	207	297	719	276	443	672	303	369
Молдова	472	276	196	985	502	483	1091	551	540
Росія	103125	13856	89269	181662	29471	152191	241352	32594	208758
Таджикистан	784	374	410	915	159	756	909	178	731
Туркменистан	2506	1314	1192	…	…	…	4416^1	…	…
Узбекистан	…	…	…	…	…	…	3380^2	…	…
Україна	14573	4498	10075	32666	8557	24109	34287	10740	23547
імпорт
Азербайджан	1172	375	797	3516	1201	2315	4200	1446	2754
Вірменія	885	174	711	1351	387	964	1768	511	1257
Білорусь	8646	6070	2576	16491	11883	4608	16699	11118	5581
Грузія	709	229	480	1848	657	1191	2491	998	1493
Казахстан	5040	2732	2308	12781	6118	6663	17353	8134	9219
Киргизстан	554	298	256	941	582	359	1108	686	422
Молдова	776	260	516	1769	765	1004	2312	916	1396
Росія	33879	11604	22275	75569	17713	57856	98505	18926	79579
Таджикистан	675	560	115	1191	774	417	1330	864	466
Туркменистан	1785	678	1107	…	…	…	3153^1	…	…
Узбекистан	…	…	…	…	…	…	2683^2	…	…
Україна	13956	8040	5916	28997	15208	13789	36141	17030	19111
сальдо
Азербайджан	573	–140	713	99	–587	686	147	–541	688
Вірменія	–585	–101	–484	–628	–262	–366	–818	–331	–487
Білорусь	–1320	–1671	351	–2717	–4565	1848	–722	–4060	3338
Грузія	–385	–99	–286	–1201	–329	–872	–1624	–589	–1035
Казахстан	3772	–395	4176	7315	–2021	9336	10496	–4067	14563
Киргизстан	–50	–91	41	–222	–306	84	–436	–383	–53
Молдова	–304	16	–320	–784	–263	–521	–1221	–365	–856
Росія	69246	2252	66994	106093	11758	94335	142847	13668	129179
Таджикистан	109	–186	295	–276	–615	339	–421	–686	265
Туркменистан	721	636	85	…	…	…	1263^1	…	…
Узбекистан	…	…	…	…	…	…	697^2	…	…
Україна	617	–3542	4159	3669	–6651	10320	–1854	–6290	4436

* Дані відсутні; січень-листопад¹; січень-вересень².

** Джерело: інформація Міждержавного статистичного комітету СНД (www. cisstat.com.ua/rus/index.net).

Саме розрив фактичного і природного рівнів заробітної плати став однією з конкурентних переваг української економіки, що і зумовило на першій фазі другого етапу трансформаційного періоду стрімке зростання виробництва в експортогенеруючих галузях.

Ще однією причиною зростання виробництва в експортогенеруючих галузях є політика утримання курсу вітчизняної валюти на штучно заниженому рівні. Ця риса економічної політики є спільною для усіх постсоціалістичних країн, хоча реалізується з різним ступенем глибини та інтенсивності. Наприклад, в Україні у 1998 р. було здійснено девальвацію гривні майже у 2 рази. Зразу ж експортоорієнтовані сектори і товарні групи вітчизняної економіки отримали штучно створені конкурентні переваги на міжнародних ринках. Крім цього, девальвація дала потужний поштовх розвитку імпортозалежних галузей і пов’язаного з цим витіснення продукції закордонних виробників з українського ринку.

Перший поштовх, здійснений експортогенеруючими галузями, обов’язково супроводжується комутативним ефектом, коли експортоорієнтовані сектори, реанімувавши через зростання місткості внутрішнього ринку і сукупного попиту решту галузей, „тягнуть” їх, як своєрідний локомотив, за собою. Такий процес відновлення економічного потенціалу країни і є стрижнем усього другого етапу ринковотрансформаційного періоду розвитку постсоціалістичних країн.

Варто зважити на те, що чинники, які забезпечили перший поштовх економічного розвитку з виконанням функцій відновлюваного зростання, поступово вичерпують себе, що і визначає часову межу другого етапу.

Утримання курсу валюти на штучно заниженому рівні, збереження заниженого рівня ціни робочої сили мають часові межі. До того ж, виконавши функцію генератора економічного зростання, вони породжують причини власного послаблення як фактори конкурентних переваг. Адже відновлювальне зростання супроводжується дуже швидким збільшенням обсягу сукупного попиту, викликаного насамперед зростанням доходів домашніх господарств. Наприклад, в Україні за період 1995–2005 рр. середньомісячне значення реальної заробітної плати з 50 дол. США підвищилось до 180 дол. [15, 7–8]. Тенденція її зростання продовжилась і у 2006–2007 рр., перевищивши у середньомісячному вимірі зачення 200 дол. США. В Росії лише за три роки відновлювального зростання, з 2000 р. по 2002 р., реальна заробітна плата зросла у 1,7 разу [4, 12]. На цій основі відбувається скорочення розриву між вартістю і ціною робочої сили, таким чином поступово втрачається одна з визначальних конкурентних переваг перехідної економіки першої фази відновлювального етапу економічного зростання.

Привертає увагу ще одна закономірність етапу відновлювального зростання. Досвід країн ЦСЄ та СНД свідчить про те, що ринок праці, а з ним і ринки інших факторів виробництва набувають іманентних їм форм і механізмів функціонування, коли середньомісячний рівень реальної заробітної плати по країні сягає 300 дол. США¹. Саме за цієї умови на суто ринкових засадах починає спрацьовувати залежність зміни обсягу попиту і пропозиції робочої сили від коливань рівнів номінальної та реальної заробітної плати. Стає можливим виявлення умов рівноваги галузевих і секторальних ринків праці. Починають спрацьовувати адекватні ринку механізми перетворення заощаджень домашніх господарств на додаткові інвестиції та ін.

Країни ЦСЄ подолали межу 300 доларів середньомісячної заробітної плати вже у першій половині 1990-х рр., країни Балтії – у другій половині 1990-х рр., а Росія і Казахстан досягли її у 2005 р. Інші країни СНД, яких і Україна, ще перебувають на шляху досягнення критичної маси доходу від продажу робочої сили.

Це дає підстави стверджувати, що однією з принципових вимог власне ринкового функціонування економіки на етапі відновлювального зростання стає набуття критичної маси реальних значень ціни робочої сили. Можна дискутувати щодо точного кількісного її виразу, але ігнорувати наявність – недоцільно.

Очевидно, досягнення критичної величини рівня реальної заробітної плати репрезентує одну з ознак завершення етапу відновлювального зростання.

Однак варто наголосити, що стрімке зростання реальної заробітної плати породжує певні економічні ризики. Загальновизнаним є твердження, що приріст заробітної плати лише у тому разі буде безінфляційним і малопроблемним, коли темпи приросту продуктивності праці випереджатимуть темпи приросту заробітної плати. В системі трансформаційної економіки це загальне правило отримує специфічну форму виразу. В країнах, які пройшли або завершують проходження етапу відновлювального зростання, постійно спостерігається стала пропорційна залежність темпів приросту середнього рівня реальної (звільненої від інфляційних впливів) заробітної плати (W) і темпів приросту валового внутрішнього продукту (GDP). Вона отримала вираз: Це означає, що кожен відсоток приросту ВВП гарантує 4 відсотки можливого приросту реальної заробітної плати. Якщо з певних причин пропорція порушується, то механізм ринку її відновлює.

Наприклад, якщо то відставання темпів приросту попиту на товари і послуги від темпів приросту пропозиції через механізм інфляції відновить співвідношення 4 : 1. Якщо ж то через механізм зростання доходів фірм і держави та викликане цим зростання інвестицій, а від нього – й обсягу пропозиції товарів пропорція 4 : 1 ще раз відновлюється¹.

Експортогенеруюча спрямованість економіки, що гарантувала перший поштовх і завдяки комутативному ефекту забезпечила компенсаторне, відновлювальне економічне зростання постсоціалістичних країн на другому етапі ринкової трансформації, дала не тільки позитивні результати. Вона породила і низку проблем. Головне – відновлений у більшості постсоціалістичних країн економічний потенціал, поки що не здатний забезпечити ефективне реагування на виклики ХХІ ст. Тому залишається можливість для низки постсоціалістичних країн опинитись на довгі роки у периферійній зоні світового господарства, поза магістральним потоком розвитку цивілізаційного процесу. Невипадково серед зарубіжних аналітиків дедалі частіше можна почути скептичні висловлювання щодо сучасного стану демократичного, ринкового реформування в країнах СНД.

Щодо України проблемність полягає у тому, що експортогенеруюча спрямованість економічного розвитку на етапі відновлювального зростання призвела до занадто сильної залежності економічної ситуації в країні від примх кон’юнктури світового ринку мінеральної продукції і металу, напівфабрикатів хімічного виробництва й аграрної продукції тощо.

Не відповідає викликам часу та загальним тенденціям розвитку світової торгівлі й динаміка структури товарного експорту України. Відповідність світовим тенденціям можна простежити лише на прикладі аграрної продукції. В товарній структурі світового експорту відсоткова частка аграрної продукції становить близько 10% й існує тенденція до її поступового зниження. В товарній структурі українського експорту вона є приблизно такою самою і має ту саму тенденцію, хоча у вітчизняному експорті аграрної продукції превалює експорт сировини [6, 10–11].

Свого часу Д. Рікардо слушно зазначав, що при міжнародному обміні товарними масами однакової вартості, але різної технологічної складності еквівалентність обміну завжди порушується на користь товарів, які є результатом більш кваліфікованої і складної праці. Це означає, що чим далі Україна рухатиметься шляхом нарощування експорту і пов’язаного з ним виробництва низькотехнологічних продуктів, тим віддаленішою буде перспектива увійти у загальносвітові потоки економічного розвитку та тим слабшою чимраз ставатиме можливість відповіді на виклики ХХІ ст.

Найважчою проблемою, породженою другим етапом ринковотрансформаційного періоду для більшості постсоціалістичних країн та України, зокрема, стало те, що відновлювальне економічне зростання не лише не поліпшило, а й погіршило галузеву, секторальну і товарну структури господарства. Виявилась навіть тенденція деіндустріалізації. Очевидними стали зрушення у бік монокультурності. В Україні, наприклад, найвищими темпами відновлювали свої потужності галузі з найвищими в Європі показниками енергоємності, паливомісткості й матеріаломісткості виробництва. Викликом часу стало нетимчасове, некон’юнктурне стрімке зростання світових цін на енергоносії. Тому тенденції в структурі вітчизняної економіки та тенденції в наближенні вітчизняних цін на енергоносії до світових не тільки не кореспондуються, а й щоразу ставлять на порядок денний питання про виживання вітчизняної економіки взагалі.

Вирішення цих проблем стає вже неможливим на основі використання чинників і джерел відновлювального зростання та методів управління, адекватних другому етапу ринковотрансформаційного періоду. Потрібен перехід до третього етапу. Основним завданням третього етапу має стати консолідація інноваційно-інвестиційного зростання, здатного наповнити реальним і адекватним змістом формальне набуття статусу країни з ринковою економікою та спроможного ефективно відповісти на виклики ХХІ ст.