2.3. Мотивація бізнесової поведінки фірм в реалізації вітчизняної моделі інноваційного розвитку

Ринково-комунікаційна модель інноваційного розвитку вітчизняної економіки не може бути впроваджена, якщо в ній не відпрацьовані мотиви і механізми інноваційної поведінки суб’єктів господарювання. Однак, розглядаючи проблему інноваційної налаштованості фірм, обов’язково слід врахувати те, що бізнесова поведінка підприємства-провайдера або імітатора технологічної новинки є об’єктивно різною на ринку, де панує монополія, олігополія чи монополістична конкуренція. Інноваційна мотивація не є однаковою в різних типах ринкової структури. Цей аспект проблеми – суцільна „біла пляма” вітчизняної економічної науки.

Відомо, що в Україні існує ринкова структура, що характеризується високим рівнем монополізації виробництва; це наближує її до моделі чистої монополії. До неї належать усі природні, адміністративні монополії, а також ті види виробництв з високим рівнем агрегативності, на яких випуск продукції галузі зосереджено на одному-двох підприємствах. Така ситуація спостерігається не лише в аерокосмічній, авіабудівній та оборонній галузях промисловості, а й у виробництві багатьох видів сільськогосподарської техніки, машинобудуванні, суднобудуванні, приладобудуванні та багатьох ін. За загальноприйнятими у світі критеріями визначення рівня монополізації виробництва, дуже велика частка продукту в Україні виробляється за умов, коли коефіцієнт концентрації дорівнює одиниці.

Досвід перших двох етапів ринковотрансформаційного періоду свідчить про те, що збереження і розвиток висококонцентрованого виробництва ведуть до прискорення процесу олігархізації економічного життя постсоціалістичних країн з усіма його негативними наслідками. Проте слід зважити на те, що без висококонцентрованих структурних утворень, без створення впливових на світових ринках національних і транснаціональних корпорацій неможливо забезпечити конкурентоспроможність вітчизняних виробництв, здатних витримувати виклики сучасних глобалізаційних процесів, гарантувати національну безпеку. Без розвитку висококонцентрованих господарських структур не обійтись. Проблема полягає лише у тому, щоб створити модель, яка би дала змогу позбавити великий бізнес олігархічних прагнень. Глибинна її суть полягає у забезпеченні потужної мотивації бізнесу до зростання доходів не шляхом посилення монопольної влади над вже створеним виробничим потенціалом, а через зростання прибутку на основі інноваційної стратегії бізнесу [5, 4–18].

Беручи до уваги те, що базовою закономірністю теорії поведінки споживача є забезпечення пропорцій граничної корисності n-ної кількості товарів і цін цього ряду товарів, граничні корисності будуть співвідноситись між собою так само, як ринкові ціни цього ряду товарів. З цього базового правила, якщо трактувати його, наприклад, крізь призму товарної інновації за умов ринкового середовища з максимально високим рівнем монополізації, можна вивести закономірність зміни граничної норми заміщення. Так, у цій моделі ринку гранична норма субституції, що репрезентується співвідношенням приросту корисних властивостей інноваційного продукту до приросту його ціни, матиме тенденцію до зниження. Це означатиме, що кожен додатковий компонент корисного ефекту товарної новинки коштуватиме покупцеві щоразу дорожче. Звичайно, попит на інноваційну розробку за таких умов буде меншим. Тому, при впровадженні інноваційних розробок у виробництво гранична норма заміщення стане ще меншою, що зумовить розширення діапазону використання важеля ціни фірмою-монополістом і збільшить можливості зростання його валового доходу.

Цей приріст валового доходу, який фірма-провайдер чи імітатор інновації отримує за рахунок нової товарної або технологічної розробки, можна назвати інноваційною рентою. Вона стає своєрідною платою суспільства фірмі-інноватору за впровадження інноваційної розробки. Мотив збільшення інноваційної ренти спонукає у монопольній системі до інновації.

Однак у цій системі існують потужні гальма інновацій. Адже в монопольному середовищі, як було визначено, низьким є показник граничної норми заміщення. За умов встановлення завищеного рівня ціни на товароінноваційну розробку (що є природним явищем) цей показник взагалі наближається до нуля. Як наслідок, обов’язково знизиться попит на товар фірми-монополіста і, що винятково важливо, посилиться вплив імпортних товарів – близьких замінників інноваційного продукту. Для того, щоб послабити гальмівні і посилити акселеративні чинники, необхідно фірму-інноватора поставити в такі умови, коли вона, реалізуючи свої природні прагнення до максимізації величини інноваційної ренти, буде змушена якомога частіше вдаватись до інноваційних змін, таким чином перебуватиме у безперервному пошуку патентів і ліцензій на ринку інновацій щоразу нових і нових розробок фірм-креейтерів.

Фактор часу використання інноваційної розробки відіграє тут визначальну роль. Як тільки процес оновлення починає гальмуватись (а ця можливість закладена в самій природі монополії), одразу посилюватиметься дія традиційних для монополії інструментів маніпулювання ціною та обсягами продукту. За цих умов інноваційна рента перетворюватиметься на інфрамаржинальну. Ефект інновативності швидко згасатиме.

Щоб запобігти цьому і посилити інновативну мотивацію бізнесу в монопольній ринковій системі, необхідно, по-перше, застосовувати принципи гнучкості і волатильності щодо ставок оподаткування доходів. Якщо фірма зволікатиме із впровадженням інноваційних технологій, то ставка оподаткування за принципом рухомої шкали автоматично зростатиме. І це справедливо. Адже з плином часу інноваційна рента перестає бути такою, перетворюючись на інфрамаржинальну.

По-друге, інноваційна діяльність фірм-провайдерів та імітаторів пов’язана з ризиками конкуренції із зарубіжними товарними аналогами.

Щоб послабити ці ризики, держава могла би для підтримки активних вітчизняних фірм-інноваторів, не порушуючи правил СОТ і використовуючи нетарифні методи зовнішньоторговельного регулювання, обмежити на період освоєння товарних новинок приплив зарубіжних товарів – близьких замінників інноваційних вітчизняних.

Іншим типом ринкової структури є монополістична конкуренція. Якими ж тут відмінними рисами характеризується модель інноваційного розвитку і в чому полягають найважливіші особливості мотивації інноваційного розвитку фірм, що функціонують у системі ринкових відносин з монополістичною конкуренцією?

В Україні у ринковому середовищі з рисами монополістичної конкуренції функціонують підприємства, що продукують одяг, взуття, меблі, посуд, пральні порошки, зубну пасту, безалкогольні напої, послуги ресторанів та станцій технічного обслуговування автомобілів, друкарську продукцію тощо. Варто зазначити, що відновлювальне зростання другого етапу ринковотрансформаційного періоду в цих галузях національної економіки виявилось найуспішнішим, а можливості вирішення проблем третього етапу ринкової трансформації з метою отримання швидкого і високого ефекту реалізації стратегії інноваційного розвитку – найбільш перспективними.

Відомо, що визначальними рисами ринку монополістичної конкуренції є те, що на ньому задіяна велика кількість фірм, а входження нових фірм на ринок відбувається без суттєвих обмежень. Коефіцієнт концентрації є незначним, квота кожної фірми – обмеженою, а самі підприємства – середніми або навіть малими. Особливою ознакою фірм на ринку монополістичної конкуренції є те, що вони виробляють диференційовані товари, тому кожна фірма виступає винятковим продуцентом товару власної марки. За таких умов показник граничної норми заміщення є значно вищим, ніж при монополії і, що винятково важливо, кут нахилу лінії попиту коливатиметься в межах від 135 до 180, тому коефіцієнт перехресної еластичності попиту завжди буде більшим від одиниці.

Ці базові характеристики моделі монополістичної конкуренції і зумовлюють логіку інноваційної стратегії фірми. Адже рівень монопольної влади фірми над ринком залежитиме від того, наскільки успішно вона урізноманітнить свій продукт, наскільки він відрізнятиметься від продуктів інших фірм. Фірма будь-якими засобами, використовуючи рекламу, надання більшого обсягу післяреалізаційних послуг, продовження термінів гарантійного обслуговування, кращі умови надання споживчого кредиту і застосовуючи практику бонусів та лотерей, мусить постійно й невпинно переконувати потенційного покупця в унікальності свого товару. Все це потребує інвестицій, а саме – інвестицій інноваційного характеру. За умов монополістичної конкуренції інвестування інноваційного розвитку стає для фірми вигіднішим, порівняно з використанням цінового важеля впливу на ринок. Інноваційний характер інвестування потрібен фірмі для того, щоб у будь-який спосіб зменшити кут нахилу лінії попиту, віддаляючи його від 180 і наближаючи до бажаних 135. Таким самим досягається необхідне фірмі зменшення коефіцієнта перехресної еластичності попиту на товар і розширюється діапазон можливого маніпулювання ціною. Отже, успішне функціонування фірми на ринках монополістичної конкуренції можливе лише за умов перманентних пошуків і впроваджень інноваційних розробок. Перманентність передбачає відкритість ринку для конкурентів. Адже якщо одній фірмі за рахунок впровадження нової технології інноваційного продукту чи новаторської форми організації бізнесу вдається домогтись зростання чистого доходу і підвищення рентабельності, то, зважаючи на відносно вільне входження у галузь, слід очікувати потоку товарів-замінників від інших фірм. А це призведе до чергового зменшення обсягу попиту та небажаного зростання коефіцієнта перехресної еластичності. Тому знову і знову потрібні інноваційні інвестиції.

Якою ж має бути стратегія фірми-інноватора за таких ринкових умов? Як вже було з’ясовано, за умов монополістичної конкуренції підприємства не здатні вижити без застосування інноваційних розробок у виробництві, а це означає що інноваційне інвестування має набути перманентного характеру. Звідси обґрунтування стратегії провайдера та імітатора зводиться до визначення такого варіанта інвестицій в інновації, який забезпечував би максимізацію валового й чистого доходу фірми за мінімальних сукупних витрат. Конкретизувати завдання можна, використавши принцип граничних витрат. Шуканим варіантом стратегії інноваційного розвитку міг би бути той випадок величини граничних витрат, при якому максимум приросту обсягу продукту відповідав би мінімальному приростові інноваційних інвестицій на кожну додаткову одиницю продукції.

Для того, щоб реалізувати цю стратегію, потрібна гнучка регуляторна політика держави. У ній має бути врахований набутий зарубіжними країнами позитивний досвід стимулювання інноваційного розвитку. Наприклад, з американської моделі інноваційної політики щодо середніх і малих підприємств варто запозичити принцип поділу валового і чистого доходу фірми на звичайний, капітальний та дивідендний і пов’язаний з цим, принцип рухомої шкали в оподаткуванні звичайного доходу. При цьому фірмам надається право подати капітальний дохід як звичайний. Зважаючи на те, що в ринковій системі монополістичної конкуренції за обсягами капіталу і виробництва фірми є середніми і малими, то, зрозуміло, їм буде вигідніше (беречи до уваги принцип рухомої шкали в оподаткуванні звичайного доходу і вищу, фіксовану ставку оподаткування капітального доходу) подавати капітальну частину доходу як звичайну. В зв’язку з цим фірми сплачуватимуть меншу суму загального прибуткового податку, а заощаджені кошти зможуть використати для оновлення технології, заміни застарілого обладнання та освоєння виробництва товарних новинок.

До цього слід додати стимулюючу технічний прогрес політику прискореної амортизації основного капіталу та надання фірмам-інноваторам на період освоєння інноваційних розробок так званих податкових канікул.

Варта запозичення застосовувана в японській та європейській моделях стимулювання інноваційного розвитку система, що отримала назву „go-stop”. Вона передбачає, що держава через Центральний банк країни проводить гнучку політику відсоткових ставок за кредит. Якщо інноваційний проект внесено до державної програми науково-технічного розвитку, то кредитується він за заниженими відсотковими ставками. Якщо ж фірма продовжує виробляти продукт із застарілими якісними характеристиками, то відсоткова процентна ставка за кредит завищується. Для перших – „go”, для других – „stop”.

Особлива увага в багатьох зарубіжних моделях інноваційної політики приділяється малим підприємствам. Піклування про них здійснюється через гнучку і сприятливу для малого бізнесу систему мікрокредитування, страхування інноваційних ризиків, стимулювання венчурного бізнесу, систему захисту від зарубіжних конкурентів.

Ще одним типом ринкової структури є олігополія. Вона панує в таких ключових галузях вітчизняної економіки, як металургія, хімічна промисловість, енергетика, машинобудування тощо. Саме ці галузі через розвиток експортоорієнтованого виробництва були визначальними для забезпечення в Україні стабілізаційного, відновлювального зростання на другому етапі ринковотрансформаційного періоду. Однак, як уже було зазначено, економічне зростання другого етапу супроводжувалось консервуванням і навіть поглибленням науково-технічного, технологічного відставання України від провідних країн світу. Вкрай слабкою виявилась інноваційна детермінанта економічного зростання. Інноваційна мотивація господарської поведінки фірм у секторі панування олігополії не використовувалась.

Далося взнаки і те, що, на відміну від економічно розвинутих країн, рівень концентрації виробництва у вітчизняному олігополістичному секторі виявився набагато вищим. Це спонукало до появи потужної тенденції до монополізації та олігархізації економічного життя країни. Там, де визріває олігархізація, суб’єкти ринкових відносин вирішують проблему збільшення доходу не шляхом інноваційного розвитку, а значно легшим і доступнішим способом – посиленням монопольної влади над вже наявним економічним потенціалом.

На наш погляд, реалізація інноваційних мотивів бізнесової поведінки фірм, які функціонують в олігополістичній системі ринку, насамперед має бути спрямована на якомога швидше вирішення проблеми старіння технічної бази виробництва і на цій основі на радикальне вдосконалення структури всієї макросистеми. Тому диференційований підхід до розробки моделі фінансового, податкового, кредитного стимулювання інноваційного розвитку підприємств олігополістичного сектору міг би базуватись на критерії швидкості оновлення активної частини основного капіталу. Якщо при монополістичній конкуренції визначальною формою інноваційності є товарна, продуктова інновація, то за умов олігополії – технологічна. В олігополістичній структурі ринку зміна номенклатури й асортименту продукції з об’єктивних причин не може бути такою швидкою, як у моделі монополістичної конкуренції, тому поле боротьби за інноваційність зміщується тут у техніко-технологічну сферу. Конкретним індикатором глибини процесу оновлення технічної бази виробництва є показник ступеня перевищення приросту річної вартості інвестицій в активну частину основного капіталу над приростом річної суми його амортизації. Невипадково час і швидкість обороту активної частини основного капіталу становить матеріальну основу періодичності "середньої хвилі" циклічних коливань.

Схема застосування цього індикатора має бути гранично простою: фінансові та інші преференції повинні надаватись тим фірмам, в яких перевищення є більшими.

Однак випереджальний приріст інвестицій в основний капітал сам по собі ще не гарантує інноваційного характеру змін технічної бази виробництва. На другому етапі ринковотрансформаційного періоду вже можна було побачити зростання капіталу і виробництва, але це було зростання без розвитку. Тому, конкретизуючи інноваційні критерії, за якими має здійснюватись стимуляційна політика держави, слід брати за основу показники динаміки енергоємності та матеріаломісткості валового внутрішнього продукту і показника екологобезпечності технології. Звичайно, важливими показниками технологічної інноваційності є індикатор приросту капіталоозброєності праці (Р. Солоу), коефіцієнт еластичності обсягу ВНП за одиницю приросту витрат на НДДКР (Я. Тінберген), і для постсоціалістичних країн, які переживають сучасний, третій етап ринковотрансформаційного періоду, більш важливих показників інноваційності, ніж енергоємність, матеріаломісткість та екологобезпечність виробництва, бути не може.

Успішна відповідь викликам часу, породженим стрімким зростанням світових цін на енергоносії, загостренням конкуренції в усіх секторах світового ринку і погіршенням стану екологічної безпеки, позиціонує індикатори енергоємності, матеріаломісткості, екологобезпечності виробництва як визначальні у контексті інноваційного характеру розвитку постсоціалістичних країн. Саме вони мають стати конкретними критеріями диференційованого підходу держави до розробки ефективних важелів стимулювання інноваційного розвитку підприємств в олігополістичній моделі вітчизняного ринку.