1.Базові компоненти соціального життя Існування суспільства пов'язані; з постійною взаємодією Індивідів, соціальних груп щодо задоволення власних потреб та Інтересів Взаємодія ця формується поступово, ускладнюючись крок за кроком. Переплітаючись, ці взаємодії утворюють міцну тканину соціального життя.Елементарною частиною будь-якої соціальної діяльності людей є соціальна дія. Термін цей запровадив у соціологію М. Вебер, який розумів соціальну дію як таку, що є усвідомленою та співвідносною з діями інших людей або зорієнтованою на них. Структура соціальної дії така: • дійова особа; • потреба в активізації поведінки; • мета дії; • методи дії; • інша дійова особа, на яку спрямовано дію; • результат дії. . Чинячи соціальну дію особа відчуває на собі дію інших, а отже, відбувається обмін діями, тобто соціальна взаємодія. Соціальна взаємодія - це система взаємозумовлених соціальних дій. Найбільш загальними типами взаємодій є співробітництво та суперництво. впорядковані та стійкі взаємодії називаються соціальними від­носинами. На думку сучасних соціологів, основою формування соціальних відносин є цінності. Важливими елементами соціального життя є соціальні групи. Соціальна група - це стійка сукупність людей, котрі взаємодіють між собою та здійснюють спільну діяльність для задоволення особистих, колективних і суспільних інтересів та цілей. Р. Мертон виділяє такі ознаки соціальної групи: - взаємодія; - членство; - ідентичність. задоволення потреб, необхідних для існування цілісної соціальної групи. Цю функцію виконують соціальні інститути. Соціальні інститути - це стабільна й інтегрована сукупність соціальних зв'язків, норм, ролей і статусів, цінностей та вірувань, які регулюють усі сфери суспільного життя. Головним завданням соціальних інститутів є задоволення основних життєвих потреб.

2.Види цінностей, їх соціальна роль Світ цінностей різноманітний і невичерпний.Цінності історичні, їх набір і функції різні на різних етапах розвитку суспільства. У сучасному світі одне з перших місць займають наукові цінності. В епоху Середньовіччя вищими цінностями вважалися божественне одкровення і догми священного писання. Наукові ж трактати стали небезпечними для суспільства, а їх авторів іноді навіть спалювали на багаттях інквізиції

Класифікація цінностей залишається проблемою. Єдиного підходу до вирішення питання немає. Вважається, що найзагальнішою основою класифікації цінностей виступають: сфери громадського життя, носії цінностей, ієрархія цінностей. Основні сфери громадського життя звичайно розрізняють три групи цінностей: матеріальні, соціально-політичні і духовні.

Матеріальні цінності — це ціннісне значення природних об'єктів і предметних цінностей, тобто засобів праці і речей — безпосереднього споживання. Природні цінності: природне благо, укладене в природних багатствах. Предметні цінності, створені людиною: споживча вартість продуктів праці (корисність взагалі), культурна спадщина минулого, що виступає у вигляді предметів багатства, сучасників і предметів релігійного поклоніння.

Соціально-політичні цінності — це ціннісне значення соціальні і політичні явища, подій, політичних актів та дій.

Соціально-політичні цінності: соціальне благо, що є в суспільно-політичних явищах, і прогресивне значення історичних подій (революцій, угод, договорів та ін.). Критеріями ціннісного значення в таких випадках виступають суспільне благо, політична воля, братерство, світ та ін.

Духовні (суб'єктивні) цінності — це нормативна, рекомендаційно-оціночна сторона явищ суспільної свідомості, що виражається через відповідні форми, служить нормативною формою орієнтації людини в соціальній і природній реальності. Відомо, що ідеї, погляди можуть бути справжніми, істинними і помилковими, але від цього вони не перестають бути цінностями. Всі ідеї у сфері цінностей виконують яку-небудь функцію, регулюють ті чи інші відносини людей, виступаючи засобами й об'єктами їх діяльності. Особливе місце займає культура як цінність інтегрального порядку. По-перше, тому, що культура поєднує матеріальні, соціально-політичні і духовні цінності, створені працею людини для задоволення своїх потреб. По-друге, тому, що культура — це не тільки сукупність створених цінностей, але й спосіб створення і засвоєння цінностей, тобто спосіб реалізації творчого потенціалу людини у сфері матеріальної і духовної діяльності. Інакше кажучи, це не просто сума предметів і цінностей, але й процес розкриття здібностей і дарувань людини, формування в нього відповідних ціннісних орієнтацій. Культура як цінність — це все те, що сприяє розвитку людини, її гуманності, шляхетності і творчих здібностей, що сприяє зростанню її волі, збільшенню влади над природою, суспільними відносинами і самим собою.

розрізняють: індивідуальні, колективні, загальнонародні і загальнолюдські цінності. Особиста, або індивідуальна цінність — це цінна значимість предмета, явища, ідеї для конкретної людини. Особисті цінності визначаються схильностями, смаками, звичками, рівнем знань та інших індивідуальних особливостей людей. Особисті цінності відіграють важливу роль у житті індивідуума, але все-таки не вони визначають ціннісну орієнтацію особи, тому що суть людини, як відомо, полягає в сукупності суспільних відносин. Групові цінності — це цінна значимість предметів, явищ, ідей для яких-небудь спільностей людей (класів, націй, трудових, військових колективів та ін). Групові цінності мають велике значення для життєдіяльності того або іншого колективу, згуртовуючи індивідів єдиними ціннісними орієнтаціями.

Загальнонародні і загальнолюдські цінності — це ціннісна значимість предметів, явищ, ідей для даного суспільства або для світового співтовариства. Загальнонародні і загальнолюдські цінності звичайно складають ціннісно-нормативну систему, що формується в процесі становлення і розвитку суспільства й відображає результати реальної взаємодії ідеалів і інтересів усіх соціальних верств і груп або світового співтовариства. Це, соціально-політичні і моральні принципи, соціально-політичні цінності, загальнолюдські (національні) ідеали, загальнонародна мета й основні засоби її досягнення (соціальна справедливість, людська гідність, громадянський обов'язок, цінності матеріального благополуччя і багатства духовного життя). Загальнонародні і загальнолюдські цінності — це цінності природні, що за мають глобальний характер (проблеми світу, роззброєння, міжнародного економічного порядку та ін.)

Суть нового мислення полягає в тому, що проголошується пріоритетність загальнолюдських цінностей над цінностями груповими, насамперед, класовими, тому що без цього не може бути дальшого успішного розвитку всіх народів. З погляду ієрархій, тобто розташування цінностей відповідно тій ролі, що вони відіграють у житті суспільства і людини, виділяються три групи цінностей. По-перше, цінності, що мають другорядне значення для людини і суспільства. Це такі, без яких нереальне функціонування суспільства і людини не порушується.По-друге, цінності повсякденного попиту і повсякденного побуту. До цієї групи належать більшість матеріальних і духовних цінностей. Це все те, що необхідно для нормального задоволення матеріальних і духовних потреб людини, без чого суспільство не може функціонувати і розвиватися. І по-третє, вищі цінності. Ці цінності вінчають складну і багатоярусну систему і відображають фундаментальні відносини і потреби людей. Вищі цінності, як правило, носять загальнолюдський характер. Вищі цінності — частина матеріальних, духовних і соціально-політичних цінностей, що, як правило, мають загальнонародне і загальнолюдське значення — мир, життя людства, цінності суспільного ладу, уявлення про справедливість, волю, права й обов'язки людей, дружбу, любов, довіру, родинні зв'язки, цінності діяльності . Зі зміною умов цінності можуть переходити з одного виду, з одного ряду значимості в інші. З розвитком суспільства виникають нові цінності і, навпаки, втрачають значимість або йдуть у небуття інші цінності. Цінності тісно взаємозв'язані і взаємодіють один з одним не тільки в межах якого-небудь виду, але й між видами, у групах і між групами.

Моральні цінності — явища моральної культури, за допомогою яких задовольняються суспільні й індивідуальні потреби в подоланні суперечностей між поведінкою особи й інтересами суспільства. Моральними цінностями вважається те, що задовольняє моральним запитам суб'єктів, що приносить їм моральне задоволення. Моральні цінності відображають не тільки сформоване реальне буття, але й потреби в більш досконалих формах громадського життя. Моральні цінності — своєрідне вираження ідеалів, прагнення до здійснення яких підсилює практично діючий характер моральних орієнтацій. Моральні орієнтації виступають як міра відповідності людським діям, відносинам, соціальним і моральним вимогам реальних можливостей досягнутого етапу суспільного прогресу. На основі моральних цінностей формується нормативно-ціннісна орієнтація особи. У ній є і вимога того, як знаходити і оцінювати існуючі явища. Без регулярного і невпинного задоволення моральних потреб, без відносно постійного залучення до моральних цінностей, без оволодіння ними в людини порушується психіка, змінюється характер його поводження. Наскільки велика роль моральних цінностей у житті людини і суспільства, наочно показують кризи моралі, переоцінка її цінностей. У сучасних умовах йде процес ламання старих ідеалів, принципів моралі. Втрачають виправданість колишні прагнення і дії людини, у неї вселяються розгубленість і непевність. Людина в кризі, що настала, випробує почуття втрати, у неї ніби зникає ґрунт під ногами. Втрата моральних цінностей — це втрата морального здоров'я людини і суспільства.

Естетичні цінності. Естетичні цінності — предмети і явища природи, доступні людському пізнанню; сама людина (її вигляд, дії, вчинки, поведінка); речі, створювані людьми й створена друга природа, продукти духовної діяльності; твори мистецтва. Наявність об'єктів, що володіють цінністю, залежить від того, в яку конкретну систему соціально-політичних відносин включені, які ідеали служать критерієм оцінки. Основні види естетичних цінностей — прекрасної, піднесеної і їх протилежності — потворне і низьке. Особливу групу естетичних цінностей становлять трагічне і комічне, що характеризують ціннісні засоби різних драматичних ситуацій у житті людини, образно моделюються в мистецтві. Низька естетична культура, а тим більше естетичне неуцтво може залишити людину байдужою до краси природи, ЇЇ гармонії, до краси і гідності людської діяльності, до творів літератури і мистецтва. Тому-то в сучасних умовах треба добиватися, щоб кожна людина уміла чітко розрізняти прекрасне і потворне, насолоджуватися прекрасним, переживати і співчувати трагічному, сміливо повставати і вести боротьбу проти потворного в діях людей, проти низькопробності і несмаку в мистецтві, побутового хамства та ін.

Релігійні цінності. Незважаючи на те що релігійна свідомість спотворено відбиває дійсність, релігійні ідеї, догми, культові обряди та ін. свого ціннісного значення не втрачають, тому, що виконують повністю певні світоглядні, регулятивні, комунікативні та інші завдання. Тут враховуються два моменти. По-перше, релігійні ідеї, догми і культові обряди мають позитивне значення в основному для людей, у яких сформовані відповідні ціннісні орієнтації. При відсутності позитивної орієнтації релігійні цінності або відкидаються, або оцінюються негативно. По-друге, в основі ціннісних орієнтацій релігійної особи лежить переконання, що своє вище вираження цінності є Бог, що виступає як створена істина, справедливість, добро, краса та ін. Цінності, на які орієнтована така особа, лише належать світу і виявляються в результаті божественного одкровення, а сприйняття явищ як цінності й орієнтація на них нібито споконвічно властиві особі, людській душі як божественному творенню. Історично багато релігійних цінностей повністю справедливо розглядаються як надбання культури людської цивілізації.

Пізнавальні гносеологічні цінності — це ціннісне значення процесу і результатів пізнавальної діяльності людини, насамперед, знань, в усьому їх різноманітті. Ступінь їх значимості визначається мірою адекватності, правильності відображення у свідомості суб'єкта об'єктивної реальності, а також ефективністю знань у розвитку суспільного виробництва. Ціннісне значення усіх видів достовірних знань — природничо-наукових, технічних, суспільних, фундаментальних і прикладних в умовах сучасної науково-технічної революції має тенденцію до неухильного зростання.

Моральною оцінкою встановлюються заслуги особи або її провина. Заслуги і гідність оцінюються суспільством, стають об'єктами честі і слави так само, як оцінюється провина, породжуючи безчестя, ганьбу, покарання. Честь — добре ім'я, позитивна моральна репутація, особливий механізм морального регулювання. Честь і слава — важливі збудники людської діяльності у суспільно корисних .Цінність життя є сукупність елементів особистісних орієнтацій. Життя людини — вища цінність, тому, що поза життям людини немає і не може бути цінностей. Це єдиний критерій і умова для існування будь-якої іншої цінності.Цінність життя фундамент і вершина для всіх інших цінностей. Також залежно від розуміння цінності життя будуть формуватися відносини суспільства до людини. тобто тут значимість життя визначається не для самого індивідуума, а для суспільства. Питання, чи є сама людина цінністю, розглядається з двох сторін: У чому ж для людини полягає цінність іншої людини і людини взагалі? У чому цінність власного життя людини? Визначення цінності життя соціально перебуває в прямій залежності від історичних умов. Що таке раб для рабовласника? Що таке кріпак для феодала? Що таке пролетар для буржуа

Здоров'я як цінність. Здоров'я природна, абсолютна і неминуща життєва цінність, що займає один із верхніх шаблів на ієрархічній градації цінностей. Від ступеня володіння здоров'ям залежить рівень задоволення практично всіх потреб людини. Потреба в здоров'ї має загальний характер, властива окремим індивідам і суспільству. Розрізняють індивідуальне (особисте) здоров'я і суспільне здоров'я населення. Пропонується виділяти три рівні цінностей здоров'я: біологічний — початкове здоров'я; соціальний — здоров'я як міра соціальної активності; особистий, психологічний — здоров'я не як відсутність хвороби, а як заперечення її в змісті подолання.

Воля як цінність. Воля — це здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети, ґрунтуючись на пізнанні об'єктивної необхідності. Воля стає цінністю, коли людина її усвідомлює. Там, де немає усвідомлення цінності волі, усвідомлення себе як рівного з іншими людьми, там немає ні справжнього самолюбства, ні людської гідності. Усвідомлення цінності волі утверджується і зміцнюється в боротьбі, найповніше виявляється в періоди революційного піднесення, бурхливих політичних подій.

3.Вірогідність соціологічного знання Істинність соціологічного знання, його відповідність реальності, яку вивчає соціолог. Проблема вірогідності соціологічного знання належить до кола проблем соціологічної епістемології. Отримання вірогідного знання є метою, ідеалом соціологічної дослідницької діяльності. Проблема вірогідності соціологічної інформації може бути вирішена тільки в процесі одержання достовірного знання про досліджуваний об'єкт У традиційній схемі побудови програми соціологічного дослідження увага акцентується на функціях, виконуваних тими або іншими методологічними засобами. Проблеми, пов'язані з обґрунтуванням вибору тих або інших конкретних методів дослідження або оцінки вірогідності отриманих даних, при такому підході залишаються відкритими.Найважливіший фактор вірогідності інформації - це конкретна теоретична модель об'єкта й предмета дослідження. У програмі прикладного соціологічного дослідження модель предмета включає якісні характеристики, що відбивають його типовий стан, адекватність методу реєстрації об'єктивних факторів і відповідність проекту вибірки об'єкту й предмету дослідження. Основними параметрами вірогідності служать об'єктивність попередньої інформації про об'єкт і предмет дослідження, вибір надійного інструментарію й логічне обґрунтування дослідницьких етапів цілісного процесу прикладного соціологічного дослідження. У методологічному відношенні тут також важливо виключити ті помилки в аналізі фактів, які «вкрадаються» через невірну теоретичну концепцію, невірного вибору підстави угруповання даних, неадекватного використання методів дослідження й інших погрішностей. Найважливішим критерієм вірогідності соціологічної інформації є також результати впровадження в практику вироблених на її основі рекомендацій. На жаль, про вірогідність даних більшості прикладних досліджень важко судити саме тому, що їх кінцевим «виходом» служить тільки публікація, а не практичне впровадження. Отже, підсумком застосування принципів і правил наукових методів у прикладному соціологічному дослідженні є не одержання нового теоретичного висновку, а пристосування теорії до специфіки об'єкта її додатка. Ця особливість прикладного аналізу не збігається із процедурами емпіричної й теоретичної інтерпретації. У процесі прикладного дослідження ми одержуємо знання того, якою мірою соціальний об'єкт підкоряється відомим об'єктивним законам і принципам соціологічної науки і які нові обставини й факти в реальній дійсності треба врахувати, щоб більш точно встановити умови успішного застосування теорії до рішення практичних завдань.

4.Громадянське суспільство і його соціальне значення. Громадянське суспільство є сукупністю міжособових відносин і сімейних, суспільних, економічних, культурних, релігійних і інших структур, які розвиваються в суспільстві зовні кордонів і без втручання держави,воно предстає у вигляді соціального, економічного і культурного простору, в якому взаємодіють вільні індивіди, реалізовуючі приватні інтереси і здійснюючі індивідуальний вибір.Історично громадянське суспільство прийшло на зміну традиційному, станово-кастовому, в якому держава практично співпадала з майновими класами і була відособлена від основної маси населення. Громадянське суспільство по суті буржуазне: його основою є вільний індивід, незалежний від влади і форм колективного життя. Сам термін «громадянське суспільство» використовується як в широкому, так і у вузькому значеннях. В широкому значенні громадянське суспільство включає всі соціальні структури і відносини, які не регулюються державою. Воно виникає і змінюється в ході природно-історичного розвитку як автономна, безпосередньо не залежна від держави сфера. У вузькому значенні - це суспільство на певному етапі свого розвитку, коли воно виступає соціально-економічною основою демократичної і правової держави. Громадянське суспільство - це сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави, а також розгалужена мережа незалежних від держави суспільних інститутів, реалізуючих індивідуальні і колективні потреби. Громадянське суспільство є системою, в якій переважають невладні зв'язки і відносини, що само організовується і само розвивається. В державі ж переважаючими є вертикальні зв'язки. В основі функціональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави лежить принцип єдності і боротьби протилежностей.З одного боку вони протистоять один одному, а з іншою - вони неможливі один без одного. Слід відмітити, що, громадянське суспільство утворюють лише вільні та рівні індивіди та створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи, а також вільна преса як засіб комунікації та самовираження Також треба зазначити, що громадянське суспільство характеризується виконанням наступних функцій:

самоорганізація громадського механізму для виконання суспільних справ;

противага владним структурам, головного заборола проти можливих спроб узурпації влади;

засіб соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;

сприятливе суспільне середовище для поширення громадянської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

Отже, що розвинутішим є громадянське суспільство, то легше громадянам захищати свої власні інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами чи окремими особами.

5. Девіантна поведінка та її види. Девіáнтна поведíнка (відхильна поведінка) — поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, внаслідок чого відбувається порушення цих норм.

Проблема девіантної поведінки та її корекції завжди була важливою у педагогіці, психології, кримінології, але останнім часом вона набуває масового характеру.У період різких переломів у суспільстві часто порушується єдність буття і свідомості, виникає невідповідність взаємодії суб'єктів і соціальних інститутів, неадекватність соціальної політики і моралі. Розмитість норм, ослаблення соціальної регуляції спотворює духовні і культурні підвалини. Відбувається розрив між прагненням до швидкого зростання матеріального добробуту і відсутністю важелів саморегуляції, заснованих на високій культурі, духовності.

Девіантна поведінка підрозділяється на дві великі категорії. По-перше, ця поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я, наявність явної або прихованої психопатології, що має на увазі. Цю групу складають наступні типи: астеніки, шизоїди, епілептоїди і особи з акцентуйованим характером. По-друге, ця поведінка, що порушує якісь соціальні і культурні норми, особливо правові. Воно виражається у формі провини або злочинів. Коли такі вчинки порівняно незначні, їх називають правопорушеннями, а коли серйозні і караються в кримінальному порядку - злочинами. Відповідно говорять про делінквентну (протиправну) і кримінальну (злочинну) поведінці.На підставі ключових положень робіт вітчизняних і зарубіжних учених слід визнати доцільність розподілу девіантної поведінки на злочинну (кримінальне) і аморальну, аморальну (не несуче за собою кримінальної відповідальності). Поведінка, що відхиляється від морально-етичних норм людського гуртожитку, виявляється в різних формах соціальної патології - пияцтві, наркоманії, крадіжці. Зв'язок між цими видами поведінки полягає в тому, що здійсненню злочинів передує аморальна поведінка.

В залежності від способів взаємодії з реальністю та порушенням тих чи інших норм суспільства прояви девіантної поведінки поділяються на 5 видів:

Делінквентний вид девіантної поведінки - сукупність протиправних вчинків та злочинів, які не відповідають формально зафіксованим соціальним та юридичним нормам.

Адиктивний вид девіантної поведінки - поведінка, що зумовлюється залежністю від різних хибних пристрастей.

Патохарактерологічний вид девіантної поведінки - поведінка, що зумовлюється патологічними змінами характеру, що сформувалися в процесі виховання.

Психопатологічний вид девіантної поведінки - ґрунтується на психопатологічних симптомах та синдромах - це прояви тих чи інших психічних порушень та захворювань.

Ґрунтується на суперцінностях - це виявлення обдарованості, таланту, геніальності в якійсь сфері діяльності, які виходять за рамки звичайного, нормального сприйняття.

6.Експлуатація людини людиною, як соціальне відношення. Однією із фундаментальних проблем є проблема експлуатації людини людиноюю. Через експлуатацію людини людиною відбувається збагачення одних і збіднення інших. Правильне розв’язання цієї проблеми може сприяти усуненню соціального свавілля і соціальних ілюзій, які складають найбільшу загрозу національній безпеці. Експлуатація – це присвоєння людиною результатів праці іншої людини всупереч природному закону економіки, згідно з яким економічний обмін між людьми у суспільстві має відбуватися за принципом еквівалентності: від інших людей (суспільства) кожен має отримувати рівно стільки, скільки він їм дає. Отже, збагачення одних і збіднення інших через фактор експлуатації людини людиною є протиприродним.

А якщо є експлуатація, то має бути і поділ на «класи»: «клас» експлуататорів і «клас» експлуатованих. Історичний досвід показав, що К.Маркс був не правий, відносячи до «класу» експлуататорів підприємців, а до «класу» експлуатованих найманих працівників.

Якщо експлуатація – протиприродне присвоєння результатів чужої праці, то таке присвоєння за законами природного права має визнаватися злочином. Отже, експлуатація – кримінальний феномен. Тому основними класами, на які ділиться будь-яке суспільство, є «клас» злочинців і «клас» незлочинців. А експлуатація означає, що «клас» злочинців протиприродним чином присвоює працю «класу» незлочинців. Звичайно, що між цими «класами» має відбуватися боротьба – так звана «класова» боротьба. Саме така боротьба властива будь-якому суспільству, а не боротьба між найманими працівниками і підприємцями. Якщо вони беруть участь в економічному обміні при розвинутій ринковій конкуренції, то між ними завжди існує мир – це соціальна закономірність. Звідси стає очевидним, що насправді природним засобом «класової» боротьби, спрямованої проти експлуатації людини людиною, є не пролетарська революція, як вважав К.Маркс, а правосуддя, поєднане із сприянням максимальному розвитку ринкової конкуренції, яка має властивість мінімізувати поширення експлуатації у суспільстві. Але слід непорушно дотримуватися правила: боротися треба не з тими, хто багатший, а з тими, хто багатіє способом експлуатації ближнього, тобто є злочинцем. За таким критерієм мають розрізнятися люди в суспільстві, аби це суспільство могло прогресувати. Ще давньогрецький філософ Антисфен застерігав: «Держави гинуть тоді, коли не можуть правильно відрізняти хороших людей від поганих

Відповідно до зазначеної вище закономірності розшарування суспільства на багатших і бідніших є цілком природним лише за наявності розвинутої ринкової конкуренції, без цього таке розшарування має визнаватися протиприродним. Якщо немає у суспільстві такого природного механізму як розвинута належним чином ринкова конкуренція, то збагачення одних відбувається за рахунок збіднення інших, тобто протиприродним способом експлуатації людини людиною, в той час як за наявності такої конкуренції кожен отримує в результаті участі в економічному обміні те, що дорівнює його особистому вкладу в суспільний продукт. Саме за останнім принципом організована, наприклад, економіка Японії.

Отже, для того, щоб позбавитися цих симптомів треба, крім покарання експлуататорів-злочинців, розвивати ринкову конкуренцію в Україні – лише вона може усунути коріння експлуатації людини людиною як перешкоду на шляху українського суспільства до прогресу. А робити це можна - розвиваючи соціальну (політичну, економічну, правову, моральну) культуру громадян. Соціальна культура громадян є своєрідною матрицею суспільства, яка приводить життя цього суспільства до злагоди із законами соціальної природи, необхідної для його прогресивного розвитку.

7. Емпіричні школи в соціології Базуються на конкретному соціологічному дослідженні, на відмінну від теоретичних. Чиказька школа. Історичні корені емпіричної соціології знаходимо у ранніх емпіричних дослідженнях 19 ст. соціального і морального здоров`я (Е. Чадуік, Л. Віллерне, Р. Вірхов, Дж. Кей-Шаттлуор, А. Геррі, А. Вагнер). З 1920 по 1950 рік емпіричні дослідження стають пріоритетним напрямом в американській соціології. Початок цьому процесу поклали представники Чіказької школи (Р. Парк, Е. Берджесс, У. Томас, А. Смолл та ін.). займаючи домінуюче становище в американській соціології протягом 20-40 р.р., Чіказька школа здійснила значний вплив на формування світової емпіричної соціології. Першою працею Чіказької школи в галузі емпіричної соціології була книга У. Томаса і Ф. Знанецького «Польський селянин в Європі і Америці» (1918-1920 р.р.). в ній викладені і апробовані на практиці основні ідеї соціологічної теорії Томаса. Томас стверджував, що розвиток суспільного життя і культури визначається творчими особистостями, здатними до економічних, політичних і технологічних інновацій. В розвитку техніки соціологічного дослідження велику роль відіграло використання Томасом і Знанецьким особистих документів (біограм). Їх праця знаменувала перехід американської, а потім і європейської соціології до емпіричних досліджень. Одним із засновників Чиказької школи вважають автора «класичної» соціально-екологічної теорії Роберта Е. Парка. Соціальна еволюція, за Парком, проходить 4 стадії, і будь-який соціальний організм переживає чотири відповідних уклади: екологічний (просторова, фізична взаємодія), економічний, політичний і культурний. В міру просування до культурного укладу посилюються соціальні зв`язки і суспільство досягає оптимальної «змагальної кооперації» і «згоди», в дію вступає формула «суспільство як взаємодія». Міграція, як колективна поведінка, утворює, за Парком, екологічний уклад суспільства. Економічний, політичний і культурний уклади в сукупності утворюють «організацію контролю». Основні положення соціально-економічної теорії викладені Р. Парком в підручнику «Вступ в науку про суспільство» (1921 рік), написаному ним у співавторстві з Е. Берджесом. Соціально-екологічна теорія Парка-Берджеса відіграла значну роль в дослідженнях Чіказької школи і вплинула на подальший розвиток як екологічного теоретизування, так і пов`язаної з ним емпіричної практики. Вплив Чіказької школи на розвиток емпіричної соціології відчувався про тягом 30-40 років після чого ініціатива перейшла до Гарвардського і Колумбійського університетів. Школа Колумбійського університету. Розлядала універсальні закономірності поведінки людини у суспільстві, визначила структуру соціальної взаємодії, і роль особистості в суспільстві Гарвардська школа. Елтон Месіо, висунув ідею гуманізації праці. Представники цієї школи вважали, що головними чинниками підвищення людської праці є соціальні чинники, тобто добрі взаємовідносини в трудовому колективі, а не поліпшення умов праці.

8. Закони та категорії соціології Закони соціології. У процесі функціонування спільнот формується безліч різних соціальних зв'язків. Нерідко вони сприймаються як щось тимчасове, випадкове. Та насправді всі вони зумовлені суспільними зв'язками, відносинами, що характеризуються загальністю, необхідністю та повторюваністю. Ці зв'язки називають законами. Соціальний закон — об'єктивний і повторюваний причинний зв'язок між соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової діяльності людей або їх дій. Соціальні закони визначають відносини між різними індивідами та спільнотами, виявляючись в їх діяльності. Це — відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними і соціально-професійними групами, містом і селом, суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і родиною, суспільством та особистістю. Як і закони природи, соціальні закони перебувають у природному плині подій, є результатом цілеспрямованих послідовних дій більшості індивідів у соціальних ситуаціях та об'єктивних зв'язках (причинних, функціональних та ін.). Об'єктивність соціального закону полягає в тому, що нові покоління успадковують готові відносини, зв'язки, тенденції, сформовані без їх участі. За масштабом реалізації соціальні закони поділяються на загальні й специфічні. Загальні закони діють в усіх суспільних системах (наприклад, закон товарно-грошових відносин). Дія специфічних законів обмежена однією чи кількома суспільними системами (наприклад, закони, пов'язані з переходом від одного типу суспільства до іншого; закон первинного нагромадження капіталу). За способом вияву соціальні закони поділяють на динамічні й статичні (стохастичні). Динамічні визначають напрям, чинники і форми соціальних змін, фіксують жорсткий, однозначний зв'язок між послідовністю подій у конкретних умовах. Статичні закони не детермінують соціальні явища, а відображають головні напрями змін, їх тенденцію до збереження стабільності соціального цілого. Вони зумовлюють зв'язок явищ і процесів соціальної дійсності не жорстко, а з певним ступенем вірогідності. Динамічні закони поділяють на причинні та функціональні. Причинні динамічні закони фіксують суворо детерміновані (причинно-наслідкові) зв'язки розвитку соціальних явищ (наприклад, роль способу виробництва при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої). Функціональні динамічні закони відображають емпірично спостережувані й суворо повторювані взаємні залежності між соціальними явищами. Категорії соціології. Поняття «категорія» виражає універсальні особливості дійсності, загальні закономірності розвитку матеріальних, природних і духовних явищ. Як родове поняття, воно означає розряд, групу предметів, явищ тощо. Категорії та поняття в соціології відображають передусім особливості об'єктивної реальності, виокремленої практикою людей, яка стала об'єктом даної науки. У категоріях соціології втілюються якісна конкретність і цілісність, суттєві риси і характеристики, вузлові моменти, стан зрілості, а також можливості розвитку та вдосконалення досліджуваного об'єкта. Розрізняють дві основні групи категорій соціології: 1. Категорії, що пояснюють статику суспільства, його структуру з виокремленням її основних підсистем та елементів. Серед них такі категорії, як «соціальна спільність», «соціалізація», «особистість», «соціальна група», «соціальна верства», «соціальна стратифікація», «соціальний контроль», «соціальна поведінка» та ін. 2. Категорії, що характеризують динаміку суспільства, його основні зміни — причини, характер, етапи тощо. Ці категорії вказують, як змінюється соціальний об'єкт, якими є особливості його розвитку. Серед них такі категорії, як «соціальний розвиток», «соціальний протест», «соціальна трансформація», «соціальний рух», «соціальна мобільність» та ін. Більш поширеним є підхід, за яким виділяють три групи категорій: 1. Загальнонаукові категорії у соціологічному заломленні («суспільство», «соціальна система», «соціальний розвиток» тощо). 2. Безпосередні соціологічні категорії («соціальний статус», «стратифікація», «соціальний інститут», «соціальна мобільність» тощо). 3. Категорії дисциплін, суміжних із соціологією («особистість», «сім'я», «соціологія політики», «економічна соціологія» тощо).

9. Закономірності культурного життя. Розвиток особистості в гармонії із загальнолюдською і національною культурою залежить від рівня засвоєння базової культури. Цією закономірністю обумовлений культурологічний підхід до відбору змісту виховання. Він вимагає виділення у змісті виховання ядра – системи цінностей, яка становить його виховний потенціал. Стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу "порядок-хаос". Модель культурно збалансованого суспільства — плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, , нездатність суспільства розрізняти "культурне" і "некультурне". Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, в ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо "приміряти" їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом "етнічного ренесансу" останніх десятиліть нинішнього століття. Відбувається відверта експлуатація "новими українцями" наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж міні-мальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність в доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених. Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є формування його специфічних структур в окремих регіонах України відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, складання інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевогосередовища. Достатньо чітко визначились особливості духовного життя Львівського культурно-художнього комплексу, м. Харкова, Одеси та багатьох інших. Особливо виразно вони виявляються у своє­рідності системи засобів масової комунікації, в єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль, оформлення, зв'язок з традиціями, установки щодо перспектив розвитку і щодо змісту національної культури, форм її побутування в певному регіоні.

10.Засобі аналізу данних, одержання емпірично-обгрунтованих узагальнень,рекомендацій та висновків.Розглянувши основні соціологічні методи збирання інформації, можна зробити узагальнюючий висновок, що, по-перше, їх діапазон досить широкий і кожний із них харакіїзризується тими чи іншими позитивами. По-друге, ефективному проведенню соціологічних досліджень сприяє раціональний вибір і комплексне поєднання певних методів, залучення фахівців різного профілю: соціологів, соціальних психологів, математиків, педагогів та інших спеціалістів. По-третє, доцільність застосування того чи іншого методу у даному дослідженні залежить від потенціалу методу, від змісту і завдань дослідження, ступеня опрацювання проблеми, людських, фінансових і економічних ресурсів, якими володіє дослідницький колектив. По-четверте, часто для збирання соціологічної інформації використовуються комбінації різних методів, що нерідко формує нові методи її збирання та аналізу, сприяє утворенню нових нетрадиційних способів отримання даних (наприклад, фокус-група, мозкова атака тощо). Заключний етап емпіричного соціологічного дослідження зумовлює обробку, аналіз та інтерпретацію даних, отримання емпірично обгрунтованих узагальнень, висновків і рекомендацій. Залежно від методів отримання первинної інформації можливо застосування різних прийомів обробки й аналізу даних. Так, якщо соціолог певну частину інформації запозичує із документальних джерел, то він використовує два основних методи аналізу документів: неформалізований (традиційний) і формалізований (контент-аналіз). Традиційний аналіз ґрунтується на сприйнятті, розумінні, осмисленні й інтерпретації змісту документів згідно з метою дослідження. Формалізований аналіз документальних джерел (контент-аналіз — аналіз змісту) розрахований на запозичення соціологічної інформації з великих масивів документальних джерел, які недоступні традиційному аналізу. Він базується на виявленні деяких кількісних статистичних характеристик текстів (або повідомлень).

Завершується емпіричне соціологічне дослідження формулюванням висновків, пропозицій та рекомендацій, які повинні носити конкретний, і реалістичний характер, мати необхідні обґрунтування в матеріалах дослідження, підтверджуватися документальними й статистичними даними.

11.Класи та страти. У суспільстві впродовж тисячоліть зберігається соціальна нерівність. Воно виражається, перш за все, в тому, що різні соціальні групи мають нерівний доступ до матеріальних і духовних цінностей суспільства.

Верстви населення, що розрізняються за майновим станом, у Давньому Римі з VI ст. до н. е.. стали називати класами (лат. dassis - розряд.

Вже в Аристотеля закладаються основи вчення про класи і класову боротьбу. «У кожній державі, - зазначає він, - є три частини: дуже заможні, вкрай незаможні і треті, що стоять посередині між тими і іншими ... Між простим народом і заможними виникають чвари і боротьба ... а на чиєму боці виявилася перемога, ті й отримують перевагу в державному устрої в якості нагороди за перемогу, і одні встановлюють демократію, інші - олігархію ».

Деякі соціалісти утопісти розглядали класси як торжесьтво несправедливості, інші, як непереборний поділ суспільства, треті, як необхідність поділу суспільства на класи тим, що люди отримують дохід різними шляхами.

Створення теорії класів і класової боротьби вважається одним з найважливіших досягнень марксизму. Відповідно до Маркса, виникнення класів є закономірний історичний результат розвитку первісного суспільства. Поки продуктивність праці в ньому була настільки низькою, що люди не могли створювати додатковий продукт (тобто надлишок понад той мінімум, який потрібен для підтримки життя), ні експлуатація чужої праці, ні класову нерівність були неможливі. Коли люди навчилися виробляти додатковий продукт, тоді виникла і можливість відібрати його у виробника. А відносини приватно-сімейної власності дозволяли цією можливістю користуватися. Так виникли умови, які призвели до майнової нерівності і виникнення класів.

Марксизм стверджує, що класова боротьба між пригнобленими і гнобителями (рабами і рабовласниками, селянами і феодалами, пролетарями і буржуазією) є рушійна сила розвитку суспільства. Ця боротьба, зрештою, призведе до соціалістичної революції, в результаті якої пролетаріат, взявши владу, встановить новий, соціалістичний суспільний лад. В умовах цього ладу буде досягнута висока продуктивність праці, на основі якої зітруться класові відмінності і відбудеться перехід до соціально однорідному безкласового комуністичного суспільства.

У представників різних класів є, крім класових, й інші інтереси, в тому числі такі, які можуть зближувати і об'єднувати їх (наприклад, релігійні, національні). А з іншого боку, національні, релігійні й інші конфлікти можуть відсунути протиріччя між класами на другорядне місце.

Оцінка класової боротьби як рушійної сили суспільства є односторонньою. Не можна скидати з рахунків згубні наслідки, які супроводжують її (особливо коли вона доходить до своїх вищих форм - повстань, революцій): насильство, масовий терор, розгул злочинності, руйнування економіки. Навіть переможне завершення революцій дається дорогою ціною, а їх поразка (що в історії трапляється частіше) заливає країни морем крові. Таким чином, класова боротьба може розглядатися і як сила, що гальмує розвиток суспільства

Узагальнюючи Марксів підхід до аналізу класової структури суспільства, соціологи стали виділяти різні соціальні страти (лат. stratum - Шар). Страта - більш загальне поняття, ніж клас. Класами зараз зазвичай називають соціальні верстви, що розрізняються по економічним (як у Маркса і Леніна) або політичними ознаками. Страти ж можуть розрізнятися і по іншим соціально важливим критеріям.

Страта - шар людей, що мають схожі показники по якому-небудь критерію соціальної нерівності.

Стратифікація, тобто поділ людей на страти, характеризує неоднорідність суспільства. в суспільстві страти представляють собою ієрархічно розташовані соціальні верстви

Соціальна стратифікація – це система соціальної неоднорідності суспільства,яка заснована на відмінностях у положеннях, які займають люди,и у функціях, які вони виконують у цьому суспільстві.

Теорія соцю стратифікації заснована на таких критеріях:статус,роль,престиж,характер власності,розмір доходів,об’єм влади.

Існує три основних ознаки диференціації (відмінності) людей:

1)Біологічна (якості,характер людей,якими вони наділені з народження)

2)Професійна (відмінності у зв’язку з виконанням трудової діяльності людей і сукупність тих ролей, які їй відповідають)

3)Володіння власністю та іншими благами

Існують 4 основні типи стратифікації

1)рабство

2)касти

3)стани

4)класи

Рабство - найбільш виражений тип соціальної стратифікації, при якому частина індивідів належить іншим на праві власності, виділяється два види :

А)патріархальне (раб є молодшим членом родини)

Б)класичне (раб немає ніяких прав і є повною власністю рабовласника)

Касти – тип соц. Стратифікації, що розділяється на групи, де членство у головній групі передається лише по народженню та виключена можливість переходу в іншу групу.

Стани – тип соц.. стратифікації,де права та обов’язки людей належать до певного станута закріплені у законах та звичаях, і як правило передаються спадково. На відміну від кастової системи міжстанові одруження та індивідуальна мобільність сприймаються суспільством толерантно. Виділяються два основні стани:

1)привілейовані (духовенство,дворянство)

2)непривілейовані (селяни,купці,ремісники)

Класи – відкритий тип стратифікації.Особливість класової системи:

А) класи не створюються на основі правових та релігіозних норм

Б) членство в них не основується на спадковому положенні та звичаях В)більш рухливі ніж інші системи соц. Стратифікації, та кордони між ними ніколи не бувають чітко визначеними

Г)належить індивіду і певному класу,визначається його індивідуальними заслугами, а не правом за народженням

У сучасному світі виділяють три стратифікаційних шари:вищій, середній, нищій.

Чим більш розвинені вищі шари,тим більш розвинуте та стабільніше суспільство.

12.Малі соціальні нрупи і їхні види. Мала група — невелика за чисельністю спільність, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування.

Мала група розвивається на основі спільної мети, яка породжує спільну діяльність, спільні цінності і способи взаємодії, а також за безпосереднього контакту осіб у групі, що створює можливості для міжособистісного спілкування.

Дискусійним залишається питання стосовно кількісних характеристик малої групи. Одні психологи найменшою її кількістю вважають дві особи (діада), аргументуючи це тим, що більшість досліджень особливостей малої групи проведена саме на діадах. Інші доводять, що найменшою малою групою є тріада, оскільки:

— під час конфлікту група з двох осіб може легко розпастися. Третя особа може взяти на себе роль “третейського судді” або, підтримавши чиюсь позицію, зберегти групу;

— діада фіксує лише найпростішу, первинну форму спілкування. В основі його — емоційний контакт, що утруднює розгляд діади як суб'єкта діяльності, оскільки в ній неможливо виокремити спілкування, опосередковане спільною діяльністю;

— у діаді більшість процесів розгортається не в повному обсязі.

Тривалий час дослідники вважали, що мала група не може об'єднувати більше семи осіб. Такі міркування мали в своїй основі обґрунтування американського психолога Джеймса Міллера “магічного числа” 7 плюс/мінус 2, що означає кількість предметів, котрі одночасно утримуються пам'яттю. Цим числом позначалась гранична кількість осіб, які безпосередньо контактують і з якими можна здійснювати спілкування без посередника. Однак реальне функціонування малих соціальних груп свідчить, що вони можуть об'єднувати десять, п'ятнадцять, тридцять і більше осіб. Тому найвдалішим щодо цього можна вважати функціональний підхід, згідно з яким критерієм максимальної кількості малої соціальної групи є існування її як реальної спільності, якій притаманні всі її сутнісні та функціональні ознаки.

Види малих груп. Малі групи класифікують з огляду на тривалість існування, особливості взаємин, спосіб входження індивіда у групу та ін. Соціальна психологія поділяє їх на лабораторні і природні, первинні і вторинні, формальні і неформальні, тимчасові і постійні, відкриті і закриті, референтні і групи членства та інші групи.

Малі групи можна класифікувати за такими критеріями: за способом організації — зовнішньоорганізовані та самоорганізовані, формально фіксовані й неформальні групи; за основними сферами функціонування — виробничі, навчальні, сімейні, дружні тощо; за терміном функціонування — короткочасні та постійні; за складом — елементарні, нечленоваяі (не більше 7—10 членів) та складні (до 40—50 членів), що об'єднують кілька елементарних груп; за соціально-психологічними критеріями — типи малих груп з різними рівнями згуртованості, різною внутрішньо-груповою атмосферою (демократична, авторитарна, стихійна) тощо.

Лабораторні малі групи спеціально створюють для виконання експериментальних наукових завдань у штучних умовах, природні групи існують у реальних життєвих ситуаціях, незалежно від волі дослідника.

Первинні групи (поняття запровадив Ч. Кулі) характеризує безпосередність контактів (сім'я, сусіди, друзі тощо). Індивіди, які належать до первинної групи, знають одне одного особисто і спілкуються між собою у процесі вирішення завдання. У вторинних групах безпосередніх контактів немає, для спілкування між індивідами використовуються різноманітні “посередники” (засоби зв'язку тощо). Одночасно людина може належати до кількох первинних груп.

У формальній групі чітко запрограмовані всі позиції індивідів, які підпорядковані груповим нормам. Формуються вони в умовах конкретної діяльності: виробнича бригада, студентська група, спортивна команда, відділ постачання на виробництві, штат учителів і співробітників школи та ін. Мала формальна група створюється на основі штатного розпису, статуту або інших офіційних документів. Між учасниками формальної групи встановлюються передбачені документами ділові контакти

неформальні групи, які виникають і формуються стихійно. У них відсутні структура “влади”, система відносин по вертикалі та ін. Наприклад, у студентській групі можуть утворюватись дрібні угруповання з друзів, любителів спорту тощо

Поділ малих груп на тимчасові і постійні зроблено за ознакою, пов'язаною з тривалістю існування спільноти. Об'єднання індивідів, обмежене часом (наприклад, учасники групової дискусії), належить до тимчасових груп. Натомість існування постійної групи зумовлене довготривалими цілями функціонування (сім'я, трудові і навчальні колективи), стабільними і відносно постійними зв'язками.

Залежно від ступеня довільності входження людини в групу, участі в її життєдіяльності, розв'язанні спільних завдань та досягненні цілей, а також виходу з неї малі соціальні групи поділяють на відкриті (передбачають широкі можливості членства, ініціативу індивідів) і закриті (жорстко регламентують членство і внутрігрупову поведінку).

Малі групи поділяють і на референтні (лат. refero — доповідаю) та групи членства (реальна належність людини до малої групи),

частина малої групи поділяє норми поведінки не своєї групи, а тієї, на яку вона орієнтується. Групи, до яких індивіди не належать, але норми яких сприймають, Г. Хаймен назвав референтними (еталонними) групами.

Беручи до уваги ставлення індивідів до референтних груп, їх поділяють на позитивні (групи, з якими людина ідентифікує себе і членство в яких вважає бажаним для себе) і негативні (викликають в індивіда неприйняття).

За соціальною спрямованістю виокремлюють соціально корисні і соціально небезпечні групи; за типом головної діяльності та головної функції — виробничі, політичні, військові, спортивні та ін.

13.Метод вивчення документів у соціологічному дослідженні. Аналіз документів широко використовують у соціології права, політики, громадських рухів, медицини тощо. Часто він є основою для формулювання гіпотез, які потім перевіряють методами опитування, спостереження або експерименту. Статистичні документи є традиційним джерелом емпіричної інформації при вивченні демографічних процесів.

Для аналізу документів насамперед треба з'ясувати суть поняття «документ». Найточніше воно сформульоване в державному стандарті.

Документ — це засіб закріплення різним способом на спеціальному матеріалі інформації щодо фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини.

Інформацію фіксують за допомогою літер, цифр, стенографічних та інших знаків, малюнків, фотографій, звукозаписів тощо.

Документи містять інформацію, яка характеризує соціальні процеси на різних рівнях дослідження: соцієтальному, інституціональному, груповому, особистісному, індивідуальному. При використанні документальних джерел слід враховувати досвід і традиції у цій галузі суміжних гуманітарних наук. Ретроспективний аналіз документів вимагає знань архіво- і джерелознавства, які дають знання щодо системи зберігання документації, правил користування архівними фондами, аналізу історичних документів тощо. При використанні документів слід дотримуватися критичного підходу, що допоможе правильно оцінити їх об'єктивність.

Документи класифікують за різними ознаками. Залежно від технічних засобів фіксації інформації їх поділяють на письмові (всі види друкованої та рукописної продукції), іконографічні (відео-, кіно, фотодокументи, картини, гравюри тощо), фонетичні (радіо- магнітофонні записи, грамплатівки). Активно розвиваються нові носії документальної інформації: мікрофільми, мікрофіші, диски для ЕОМ, лазерні диски.

Залежно від авторства розрізняють офіційні документи і Документи особистого походження. Офіційними вважають Документи, створені юридичними або офіційними (посадови-

ми) особами, оформлені або засвідчені належним чином. Документи особистого походження створені окремими особами і їх не вважають офіційними.

Методи аналізу документальних джерел поділяють на неформалізовані (традиційні) та формалізовані.

Неформалізований метод — тлумачення документа через з'ясування основних думок та ідей конкретного тексту, оцінку його змісту згідно з політичними, моральними або естетичними критеріями.

Він передбачає зовнішній і внутрішній аналіз документа. Зовнішній аналіз — це відновлення обставин створення документа в історичному і соціальному планах. Внутрішній аналіз — безпосередній аналіз змісту документа, спрямований на виявлення розбіжностей між фактичним і літературним змістом, встановлення рівня компетентності автора, систематизацію відомостей, які містяться у документах.

Під час неформалізованого методу аналізу документів дослідник повинен з'ясувати такі питання:

1. Що являє собою документ (його вид, форма)?

2. Який його контекст?

3. Хто його автор?

4. Яка мета створення документа?

5. Яка надійність документа?

6. Яка достовірність зафіксованих у ньому даних?

7. Яка суспільна дія, суспільний резонанс документа?

8. Який фактичний зміст документа?

9. Які висновки можна зробити щодо автора документа?

Методи неформалізованого аналізу значною мірою засновані на інтуїції дослідника і містять потенційну можливість суб'єктивних зміщень у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Такі зміщення можуть спричинити, наприклад, психологічні особливості дослідника (стійкість уваги, пам'яті, стомлюваність), неусвідомлені захисні психічні реакції на зміст документів (виділення «приємних» і пропуск «неприємних» аспектів) тощо. Ймовірність і небезпека таких зміщень зростає із збільшенням кількості проаналізованих документів і обсягу їх змісту.

Недоліки традиційного аналізу документів вимагали пошуків нових методів їх розгляду. Ними стали формалізовані, кількісні методи. Формалізований метод — пошук таких ознак документа, які б відображали істотні сторони його змісту.

Під формалізованим методом найчастіше розуміють кон-тент-аноліз (від англійського — аналіз змісту). метод контент-аналізу застосували для вивчення пропаганди, а також у військовій розвідці.

Контент-аналіз — точне дослідження змісту текстових масивів з метою виявлення чи виміру соціальних тенденцій, репрезентованих цими масивами.

Контент-аналіз не є ні сукупністю технічних прийомів, ні особливою методологією. Це специфічний вид науково-пізнавальної діяльності, метод соціального (переважно соціологічного) дослідження..

Застосування методу контент-аналізу на практиці вимагає спеціальних процедур і техніки. Як і при застосуванні будь-якого іншого методу збору соціологічної інформації, визначають проблеми, мету завдання, об'єкт, предмет дослідження, формулюють гіпотези, виробляють програму. Важливим є формування репрезентативної вибірки, відбір необхідних документів. Однак поки що не вироблено технології формування вибіркової сукупності при застосуванні контент-аналізу.

Обсяг вибірки залежить від мети дослідження і характеру одержаної інформації. Він повинен бути обґрунтованим у програмі дослідження. Необхідно також брати до уваги надійність і достовірність інформації, що міститься у документах.

Визначивши емпіричні об'єкти, дослідник розробляє методику контент-аналізу.

14. Метод виміру в соціологічному дослідженні

Метод вимірювання в соціологічному дослідженні являє собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання — це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру. Основні функції' методу вимірювання в соціологічному дослідженні є:

1) фіксація кількісних характеристик об'єкта;

2) класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Сутність вимірювання полягає в тому, що, незважаючи на ідеальну природу (тобто, походженням з людської свідомості), ці властивості існують безвідносно до конкретного індивіда і можуть ним навіть не усвідомлюватись . Крім того, вони принципово можуть мати різну екс тенсивність . Якщо так, то можливо порівнювати між собою, або представити їх як певний вимір в уявному багатовимірному просторі ознак-властивостей. Отже, ці властивості можна навіть квантифікувати, осягати як певну їхню кількість . Причому, вимірювання не обов'язково повинно відповідати канонам класичної математичної статистики . Навпаки, в соціології часто є доречним застосування нечислової математики [7, c . 98]. Використання Методу уможливлюється припущенням, що можливе гомоморфне відображення емпіричної системи властивостей в математичну систему [7, c . 70]. При цьому відбувається певна редукція лише до тих властивостей, які вважають важливими для дослідника.

15. Метод експерименту в соціологічному дослідженні Експеримент у соціологічних дослідженнях — це засіб отримання інформації про кількісну та якісну зміну показників діяльності та поведінки соціального об'єкта внаслідок впливу на нього деяких чинників, що управляються та контролюються (змінних).Змінна, що управляється та контролюється дослідником, називається незалежною. Вона визначається як експериментальний чинник (експериментальна змінна). Чинник, зміна якого визначається незалежною змінною, називається залежною змінною.Незалежна змінна повинна відбиратися так, щоб її легко було спостерігати та вимірювати.Соціальний експеримент має дві функції: досягнення ефекту в практичній діяльності, тобто отримання певного ефекту управління соціальною системою, та перевірка наукової гіпотези.За способом створення експериментальної ситуації розрізняють експерименти реальні, тобто практичне освоєння дійсності у межах деякої матеріальної моделі, та уявні, тобто ті, які здійснюються у свідомості людини.За часовим напрямом процесу експериментування бувають проективні, ретроспективні та експерименти, які оцінюють стан процесу в даний момент часу.За характером логічної структури доказу гіпотез розрізняють паралельні та послідовні експерименти. В паралельному експерименті висновки щодо ефективності новоутворення, що перевіряється, робляться за допомогою порівняння стану досліджуваного процесу в експериментальній та контрольній групах. В умовах послідовного експерименту аналізується динаміка стану об'єкта дослідження «до» та «після» введення в дію експериментального чинника.За характером умов експерименти поділяються на польові (коли об'єкти перебувають у природних умовах) та лабораторні (коли експеримент здійснюється у штучно створеному середовищі).За наявністю або відсутністю впливу дослідника на створення експериментальної ситуації розрізняють контрольовані та природні експерименти. В контрольованому експериментатор сам уводить в дію експериментальний чинник як гіпотетичну причину змін, що припускаються у майбутньому. В природному експерименті дослідник тільки спостерігає та чекає, доки в досліджуваному об'єкті настане чітко виражена зміна, що його цікавить, яка відіграла роль незалежної зміни.За ступенем розробленості соціальної проблеми виділяють експерименти, що уточнюють, та експерименти, які вирішують.За ступенем практичного напряму експерименту виокремлюють дослідні та інноваційні експерименти.

17. Метод спостереження в соціологічному дослідженні Під спостереженням розуміється цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності, у ході якого ми дістаємо знання про зовнішні сторони, властивості та стосунки об'єктів, що вивчаємо. Спостереження у соціологічному дослідженні є методом збирання первинної інформації про об'єкт, який вивчається, шляхом прямої реєстрації подій, що стосуються цього об'єкта і відповідають цілям дослідження. На відміну від звичайного спостереження, в соціології у науковому спостереженні наперед планується його організація, розробляється методика реєстрації, обробки та інтерпретації даних, що дає змогу забезпечити відносну надійність інформації. Спостереження у соціологічних дослідженнях мають низку особливостей. Перша з них стосується зв'язку спостерігача з об'єктом. Соціолог спостерігає соціальні процеси та ситуації, суспільство, до яких він сам належить, з якими пов'язаний та від яких безпосередньо залежить. Цей нерозривний зв'язок спостерігача з об'єктом спостереження позначається на сприйнятті дослідником соціальної дійсності, на розумінні соціальних процесів, ситуацій, дій окремих індивідів, а також на інтерпретації явищ, які спостерігаються. Сприйняття спостерігачем соціальної дійсності завжди позначається на його світогляді. Об'єктивність соціального дослідження полягає в тому, щоб критерії наукового дослідження були чітко визначені, не підмінялись емоціями, моральними та іншими ціннісними критеріями. Друга особливість полягає у тому, що спостерігач не може зовсім позбутися емоційності сприйняття соціальних явищ. При цьому вона тим вище, чим тісніше дослідник пов'язаний з об'єктом спостереження. Це завжди слід враховувати як один з можливих чинників викривлення інформації. Третя особливість стосується складності повторного спостереження, тому що соціальні процеси повсякчас змінюються і рідко бувають ідентичними. У зв'язку з цим спостереження має бути дуже ретельним. Головним об'єктом спостереження у соціології є поведінка окремих людей та соціальних груп, а також умови їх діяльності. Метод спостереження цінний саме тим, що дає змогу безпосередньо фіксувати реальні поведінські акти. Але спостереження фіксує факти поверхового рівня та вельми вузького кола. Це й зумовлює те, що спостереження рідко використовується як основне джерело соціологічної інформації. За ступенем формалізації спостереження поділяють на неструктуралізовані та структуралізовані. У неструктуралізованому спостереженні (такому, що не контролюється) дослідник не визначає наперед, які саме елементи процесу, що вивчається, він буде спостерігати. У цьому разі немає суворого плану, визначено лише безпосередній об'єкт спостереження. Структуралізоване спостереження (контрольоване) — це таке, при якому соціолог наперед визначає, які з елементів процесу, що вивчається, мають найбільше значення для його дослідження, та складає спеціальний план запису спостереження до початку збирання інформації. Залежно від ступеня участі спостерігача у ситуації, що досліджується, розрізняють включне (з участю) та невключне (без участі) спостереження. При невключному спостереженні дослідник перебуває поза об'єктом, що вивчається, лише фіксуючи те, що відбувається. Включним є такий різновид спостереження, за якого дослідник безпосередньо є учасником процесу, що вивчається, перебуває у контакті з людьми, яких він спостерігає, та бере участь у їх діяльності.За місцем впровадження та умовами організації спостереження поділяються на польові та лабораторні.За регулярністю проведення можна розрізняти спостереження систематичні та випадкові.

18. Методи соціального пізнання Метод в соціології — це спосіб побудови і обґрунтовування соціологічного знання, сукупність прийомів, процедур та операцій емпіричного та теоретичного пізнання соціальної реальності. Метод в соціології залежить не тільки від дослідження соціологією проблеми і побудованої теорії, але й від загальної методологічної орієнтації. Метод включає певні правила, що забезпечують надійність та достовірність знання. Методи соціального пізнання можна розділити на загальні та конкретно-наукові. Загальними методами соціології є матеріалістична діалектика. Суть загальних методів соціології в тому, що економічний базис суспільства признається первинним, а політична надбудова — вторинної. При вивченні соціальних процесів застосовуються такі принципи матеріалістичної діалектики: об’єктивність, історизм і системний підхід Принцип об’єктивності означає вивчення об’єктивних закономірностей, якими визначаються процеси соціального розвитку. Кожне явище розглядається як багатогранне й суперечливе. Вивчається вся система фактів — позитивних та негативних. Об’єктивність соціологічних знань припускає, що процес їх дослідження відповідає об’єктивній реальності та незалежним від людини й людства законам пізнання. Об’єктивність наукових висновків базується на їх довідності, науковості аргументування. Принцип історизму в соціології припускає вивчення соціальних проблем, інститутів, процесів у виникненні, становленні й розвитку, збагнення специфіки відповідних історичних ситуацій, розуміння загальних тенденцій розвитку і своєрідності конкретних обставин. Історизм тісно зв’язаний з розумінням протиріч як рушійних сил зміни сформованих взаємин, які розкриваються у взаємодії потреб та інтересів відповідних соціальних спільнот. Історизм дає можливість витягнути уроки з минулого досвіду і, тим самим, розробити обґрунтування сучасної політики. Використовуючи принцип історизму, соціологія має нагоду досліджувати внутрішню динаміку соціальних явищ й процесів, визначити рівень та напрям розвитку і пояснити ті їх особливості, які обумовлені їх історичним зв’язком із іншими явищами та процесами. Системний підхід — спосіб наукового пізнання та практичної діяльності, при якому (тобто системному підході) окремі частини якого-небудь явища розглядаються в нерозривній єдності із цілим. Системний підхід сформувався шляхом конкретизації принципів матеріалістичної діалектики при вивченні складних об’єктів та отримав розповсюдження в соціології в другій половині XX в. Основним поняттям системного підходу виступає система, яка позначає певний матеріальний або ідеальний об’єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. У зв’язку з тим, що одна й та ж система може розглядатися з різних точок зору, системний підхід припускає виділення певного системо-створюючого параметра, тобто властивості, що зумовлюють пошук сукупності елементів системи, мережу зв’язків та відносин між ними, її структуру. З причини того, що будь-яка система знаходиться в певному середовищі, то системний підхід повинен враховувати її зв’язки і відносини із оточенням. Звідси відбувається друга вимога системного підходу — враховувати, що кожна система виступає підсистемою іншою, більшої системи, і, навпаки, виділяти в ній менші підсистеми, які в іншому випадку можуть розглядатися як системи. Системний підхід в соціології обов’язково припускає з’ясування принципів ієрархії елементів соціальної системи, форм передачі інформації між ними, способів їх впливу один на одного. При вивченні суспільної свідомості, громадської думки. різних соціальних спільнот — класів, шарів, потреб та вимог різних соціальних шарів тощо — використовуються методи аналізу документів, опиту, у тому числі анкетування, спостереження і т.п. При дослідженні міжособових стосунків усередині малих груп, шарів, ставлення особи до тих або інших суспільних явищ, життєвих і ціннісних орієнтацій та установок особи використовуються методи соціометрії, соціальної психології і т.п. методи статистики, факторного, латентно- структурного, коректувального аналізу, використовування математики і т.п.

19. Методи соціологічних досліджень Виділяється чотири основних методи емпіричного соціологічного дослідження: аналіз документів, спостереження, опит і соціальний експеримент, що розділяються в залежності від становлення фактів свідомості, а також способу їх фіксації, шляхи та методи їх використання.

Аналіз, класифікація документа.

В соціології документом називається спеціально створений людиною предмет, що призначається для передачі або збереження інформації. За способом фіксації інформації розрізняють: рукописні і друковані документи, записи на кіно- і фотоплівку, магнітній стрічці. За ступенем персоніфікації документи поділяються на особові і безособові. В

залежності від статусу джерела,виділяються: офіційні і неофіційні.

Офіційні документи: урядові документи, матеріали, постанови, декрети, заяви, комюніке, стенограми офіційних засідань, дані державної та відомчої статистики, архіви і поточні документи різних установ і організацій, ділова кореспонденція, протоколи судових органів, прокуратури тощо. Неофіційні документи — багато особистих матеріалів, а також залишені окремими особами документи

Важливий метод дослідження — спостереження. Люди вдавались до спостереження як одного з важливіших джерел соціальної інформації, що безпосередньо сприймалась і прямо реєструвала всі факти про об'єкт і його значимість з точки зору мети. Характерні риси спостереження: систематичність, планомірність і цілеспрямованість.

В основі методу опитування — сукупність питань, що пропонується респонденту, відповіді якого і створюють необхідну інформацію. В будь-якому варіанті опитування — одна з найскладніших різновидностей соціально-психологічного спілкування. Зв'язок між головними його учасниками — дослідником і респондентом — забезпечується з допомогою різних проміжкових ланок, що впливають на якість одержаних даних. Необхідно мати на увазі, що тут важливе значення має візуальний контакт з опитуваними. Є два основні методи опитування: інтерв'ю і анкетний, інтерв'ю — це проведена за певним планом бесіда, що пропонує прямий контакт інтерБюера з респондентом, причому запис відповідей

І Анкетне опитування — один з важливих методів з'ясування суті тих чи

інших явищ, подій, суспільної думки тощо. Що таке анкета? Анкета —

опитувальний лист, що самостійно заповнюється опитуваним за

певними правилами і відповідаючи на поставлені питання.

В соціологічних дослідженнях є поняття - соціальний експеримент.

Соціальний експеримент — спосіб одержання інформації про кількісні і

якісні зміни показників діяльності і поведінки соціального об'єкту в

результаті впливу на нього деяких керуючих і контролюючих факторів.

Натуральний експеримент передбачає безпосереднє втручання

дослідника в реальний хід подій і явищ. Виділяються такі види

експерименту: екологічний, правовий, педагогічний, соціологічний,

соціально-психологічний та ін. (ПРОДОВЖЕННЯ В ЗОШИТІ)

20. Міграція та еміграція Міграцією називають переміщення населення, пов'язані із зміною місця проживання. Однак це визначення стосується тільки постійних (стаціонарних) міграцій, а вони можуть бути і тимчасовими (маятниковими). Маятникові міграції здійснюються щоденно, щотижнево і т. ін., але не пов'язані із зміною постійного місця проживання. Метою маятникових поїздок, як правило, є трудова діяльність, навчання, лікування тощо. Міграції поділяються також на внутрішні та зовнішні. За рахунок зовнішньої міграції (еміграції та імміграції) відбувається механічний приріст населення країни. Внутрішні міграції здійснюються в межах країни між окремими регіонами, містами, селами, між містами і селами. Причини міграції — економічні, політичні, національні, релігійні. Виды миграции Внутренняя, Внешняя, эмиграция на постоянное место жительства, Временная (возвратная), долгосрочная (ООН,Россия > 6 месяцев), кочевничество и паломничество, маятниковая, эпизодическая, приграничная/транзитная, вынужденная (выезд по независимым от субъекта причинам, въезд обратно под вопросом), обратная (по своей инициативе или инициативе государства; например, в Израиле это — программа репатриации). Еміграція — це виїзд за межі країни проживання в іншу країну, який обов'язково передбачає перетинання державного кордону. Саме́ поняття еміграції виникає зі встановленням та розвитком держави. Раніші переселення людей, як і сучасні переселення в межах однієї держави — місцевості, району тощо, називають міграціями. Еміграція здійснюється з метою постійного — довготривалого або тимчасового — проживання в іншій країні та часто з відповідною зміною правового статусу, чим і відрізняється від цільових та туристичних поїздок, робочих відряджень за кордон тощо. У той же час еміграція не завжди пов'язана або тягне за собою натуралізацію, тобто зміну громадянства або підданства. Еміграція може бути, і добровільною, і вимушеною, — але здійснення усіх процедур з виїзду (еміграції) із країни відбувається особою, яка виїжджає з країни, добровільно. Примусове (нерідко насильницьке) переселення чи виселення особи/осіб, здійснене представниками державних органів країни, звідки відбувається переселення, називають депортацією. Еміграцією називають і сукупність емігрантів за межами вітчизни. Поняття не набагато відрізняється від поняття діаспора: останнє втім ширше, адже охоплює не тільки осіб, що виїхали з вітчизни, — а й тих, що в силу різноманітних обставин, нікуди не переселяючись, опинилися в тій чи іншій країні унаслідок змін державних кордонів етнічної батьківщини; поняття стосується також іх нащадків (наступних поколінь), і первісних емігрантів. Крім того, діаспора — поняття, пов'язане з етнічністю, етнічним походженням осіб, а еміграція - з громадянством, тобто з правовим зв'язком з тією чи іншою державою. Саме тому можуть бути діаспори недержавних народів, наприклад, «курдські діаспори» в Туреччині, Іраку тощо, а еміграції — ні. «Рееміграція» — це повернення емігранта у країну початкового проживання, тобто зворотна еміграція. Антонім до слова «еміграція» — імміграція, тобто приїзд у країну для постійного проживання.

21. Національна культура і проблеми соціальної свободи Культура розуміється по-різному, але, при всьому розмаїтті її визна¬чень, в підході можна виділити два основних аспекти. З одного боку, культура існує в предметно-результативних формах - матеріальних і духовних цінностях, мові, традиціях, звичаях, і в такому вигляді успадковується новими поколіннями від старших. Другий ас¬пект - творча діяльність людини, що освоює багатство культури, формується в особис¬тість, здатну бути культурною, дієвою і розвинутою. Якщо в першому випадку свідомість живих людей і їх діяльність у всіх сферах життя суспільства виявлялася винесеною за межі культури, то тепер культура вже включає в себе свідомість і самосвідомість, і зокрема на¬ціональну самосвідомість. Із цього випливає, що при розумінні культури як єдності (взає¬модії) творчої діяльності людини і її предметно-результативних сторін і передумов відпадає необхідність окремих посилань на національну психологію, традиції, звичаї і т.д., оскільки культура вже має їх, синтезуючи у щось загальніше і значніше. Відносно само¬стійне значення можуть мати тільки національна мова і самосвідомість. Хоча існують у великій кількості наукові дослідження, присвячені проблемам розвитку національної куль¬тури, у цих роботах, на жаль, національна культура не знайшла свого конкретного концеп¬туального визначення, заснованого на єдиній думці авторів, за винятком робіт останнього часу, де зроблена така спроба (наприклад, робота О.М. Ломшиної . Сьогодні ясною і зрозумілою є та істина, що справжня культура йде своїми коре¬нями в глибину життя народу і є єдиним носієм національної своєрідності. Однією із серйозних помилок, допущених у трактуванні національної культури, що породжують аморальність, втрату довіри до народу, виникнення психологічної відчуженості від рід¬ного краю, інертність до знання власних духовних цінностей, залишених попередніми поколіннями, є недостатня увага до успадкованих духовних цінностей . Невичерпний потенціал народної культури, по-перше, включає у себе всю суму знань, умінь, соціального досвіду, втіленого в результатах матеріальної і духовної діяль¬ності людей. У їх світорозумінні й відчутті навколишнього середовища закладена емо¬ційно-духовна й ідейно-теоретична спрямованість кожного народу (нації чи народності). По-друге, цей духовний потенціал має у собі й історичній пам'яті усвідомлення інтере¬сів і цілей народу. Народний потенціал завжди був головним джерелом формування і розвитку націй і народностей, їх культури й самосвідомості. У формуванні і розвитку національної культури і національної самосвідомості ве¬лику роль відіграє рівень суспільного розвитку, його інститути, партії й ідеологія. Останні не можуть існувати поза об'єктивними закономірностями розвитку суспільст¬ва, його матеріальної і духовної сфер, проте відіграють істотну роль: можуть прискори¬ти той чи інший процес чи тимчасово загальмувати його. Однак вони неспроможні постійно припиняти суспільний розвиток, формування і розвиток національної культу¬ри і національної самосвідомості. І хоча у процесі формування національної культури і національної самосвідомості завжди існують об'єктивні закономірності і суб'єктивні фактори, їх аналіз і висвітлення в науковій чи художній літературі може бути неодно¬значним. Процеси розвитку націй, нагромадження його економічного, соціально-політичного й інтелектуального потенціалу стали важливим фактором, що сприяє під¬несенню культури і всіх духовних запитів націй і народностей. поняття свободи досить щироке та єдиного визначення не має. Свободу можна розглядати як людський вимір буття, як відповідальність, як інфраструктуру культури, як результат ставлення відповідальності та в контексті самосвідомості. Жодне з цих розумінь не дає однозначного пояснення терміна “свобода”. Проте не можна розглядати ці підходи окремо. Свобода – це складний термін, складові частини якого є взаємодоповняючими. Науковці дійшли висновку, що соціальні обмеження можуть бути визначені як прояв соціальної необхідності у вигляді системної сукупності експліцитних (явних) і імпліцитних (прихованих) соціокультурних правил і норм, моделей поведінки, стереотипів мислення, засобів, способів, а також результатів самовираження людей, яким свідомо або несвідомо підкоряються люди і за межі яких вони не можуть або не хочуть виходити навіть тоді, коли це необхідно для них самих або суспільства, в якому вони живуть. Соціальні обмеження створюють систему у вигляді піраміди, де одні сторого підпорядковуються іншим. Вищим рівнем соціальних обмежень є обмеження концептуальні. Наступним рівнем соціальних обмежень є ідеологічні обмеження Наступними трьома вищими формами ідеологічних обмежень виступають онтологічно-гносеологічні, етичні і естетичні обмеження. Ідеологічні обмеження, що мають переважно ідеальний характер, знаходять свою подальшу конкретизацію і матеріалізацію на нижчих рівнях піраміди соціальних обмежень(політико-адміністративні; правові; інформаційно-освітні; техніко-технологічні; економічні; військово-силові; структурно-демографічні). Звичайно, вивчаючи питання свободи, не можна обійти таке питання, як уявлення сучасних студентів-не науковців про свободу. Це можна зробити на основі досить широкого за своїм змістом опитування. Саме з цього опитування нам стає зрозуміло, що в уяві сучасної молоді існує 8 основних(наголошую – основних) видів свободи. Це свобода духовна, гармонійна, соціальна, економічна, політична, абсолютна та інфантильна. Проте, не дивлячись на існування спільних рис, кожний індивід виділив свою, неповторну свободу.

22. Повсякденне й культурологічне розуміння нації . Досить цікавою і поширеною, на наш погляд, є культурологічна теорія нації. її засновником цілком слушно вважається один із відомих теоретиків австромарксизму Карл Реннер /літературні псевдоніми -РШпрингєр, Сіноптікус та ін./. Хоча, заради справедливості, зауважи-мо, що у нього були досить талановиті попередники в особі Й.-ГГердсра та Мозеса Гесса. Перший - в своїх чисельних працях доводив, що нація базується на засадах спільної культури і особливо мови. Другий - у своїй роботі "Рим та Ієрусалім" /1862 p./ визначив націю, як значну групу людей, об'єднаних спільною культурою чи культурними цінностями. Розвиваючи ці ідеї, К.Реннер досить переконливо доводив, що "нація - це культурне співтовариство". Для її виникнення потрібна "спільна літературна мова'', "розвинута національна література" та "національно-духовна культура". На думку К.Реннера, бажано, щоб у державі існувала одна мова. Проте, застерігав він, спроби ввести одну державну мову в багатонаціональній країні, буде "проявом панування, а не рівноправ'я і може викликати в суспільстві ворожнечу та сепаратистські настрої. Підсумовуючи свої міркування, К.Реннер писав: "нація - це союз, однаково мислячих і однаково розмовляючих осіб. Це культурна спільнота ." Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй. спільність походження, спільність мови. Власна мова часто вважається визначальною особливістю нації (незалежно від її комунікативного значення). У деяких випадках мова є винятковою для нації, і, можливо, основою національної ідентичності (напр. Баскська мова). В інших випадках, національна мова також використовується іншими націями (характерна для нації, але не виняткова для неї, наприклад німецька мова). Деякі нації, як наприклад Швейцарська нація, самоідентифікуються як багатомовні. Папуа Нова Гвінея відстоює 'Папуаську' національну ідентичність, не зважаючи на наявність близько 800 чітких мов. Жодна нація не може бути визначена винятково мовою: це фактично створило б відкриту спільноту (для будь-кого, хто вивчав мову).спільність культури. Більшість націй частково визначаються власною культурою. На відміну від мови, національна культура звичайно є унікальною для нації, хоча й включає багато елементів, спільних з іншими націями. Національна культура також включає в себе культурну спадщину попередніх поколінь. Як і у випадку етнічного походження, ототожнення минулої культури із сучасною культурою, в певній мірі символічне. Наприклад, Стоунхендж розташований у Великобританії, хоча ніякого англійського народу чи держави в часи його побудови (4000—5000 років тому), не існувало. Інші нації так само вважають стародавні археологічні культури, літературу, мистецтво, і навіть цивілізації національною спадщиною. Проте, як через багатоманітність культурних явищ в середині однієї нації, так і через неспівпадіння кордонів політичних утворень та культурних особливостей,[1]культура не може бути єдиним визначальним чинником нації. спільність релігії. Релігія також може бути привласненою, що робить її національною. Релігія може не бути винятковою: декілька націй визначають себе, як католицькі, хоча безпосередньо релігія є універсалією. Інші релігії притаманні одній етнічній групі, зокрема Іудаїзм. Проте, сіонізм загалом уникає релігійного визначення євреїв, віддаючи перевагу етнічним і культурним чинникам.

23. Поняття особи та особистості в соціології Першим поняттям, з якого варто починати вивчення проблеми особистості, є "індивід". Дослівно воно значить неподільну далі частку якогось цілого. Цей своєрідний "соціальний атол", окрема людина розглядається не тільки як одиничний представник роду людського, але і як член якоїсь соціальної групи. В історії філософії і соціально-політичної думки відомий індивідуалізм - філолофсько-етична концепція, що затверджує пріоритет особистості перед будь-якою формою соціальної спільності, що виходить із представлень про атомарності індивіда. Індивідуальність - не просто "атомарність" людини, скоріше характеристика її одиничності і своєрідності, що виводять за рамки цієї одиничності. Інакше індивідуальність людини не відрізнялася б від індивідуальності скажемо стільця чи столу. Добре сказав з цього приводу сучасний німецький філософ Ю. Хабермас, "моя концепція мене самого" має сенс лише тоді, коли людина визнається і як взагалі особистість, і як саме ця індивідуальна особистість. З іншого боку, не менш справедливе твердження, що людина є множинність і в неї, як вважає, наприклад, Г.М. Гурджиев, "немає індивідуальності...немає єдиного великого Я". Людина розділена на безліч малих "я". Напевно правий і Оскар Уайльд, що стверджував, що душа людини не може бути осягнена людським розумом: “Ти сам – остання з усіх таємниць”. Очевидно, що до новонародженої дитини термін “особистість” не прикладаємо, хоча всі люди з'являються на світло як індивіди і як індивідуальності. Під останнім розуміється те, що в кожній новонародженій дитині унікально, неповторним образом відбита як у генотипі, так і у фенотипі вся його передісторія. немовля - уже виражена, яскрава індивідуальність, і щодня його життя збільшує потреба в різноманітних реакціях на навколишній світ. Буквально з перших днів життя, з перших годівель, формується свій, особливий стиль поводження дитини, так добре пізнаваний матір'ю і близькими. Індивідуальність дитини наростає до двох-трьох літнього віку, що порівнюють з мавпою по інтересі до світу й освоєння власного “Я”. Велике значення для подальшої долі мають особливі “критичні” моменти, під час яких відбувається збереження яскравих вражень зовнішнього середовища, що потім багато в чому визначає поводження людини. Вони носять назву "імпресінга" і можуть бути дуже різними, наприклад, музичною п'єсою, що потрясла душу історією, картиною якоїсь події, зовнішнім виглядом людини. Становлення особистості відбувається в процесі засвоєння людьми досвіду і ціннісних орієнтацій даного суспільства, що називають соціалізацією. Людина учиться виконувати особливі соціальні ролі, тобто учиться поводитися відповідно до ролі дитини, студента, чоловіка і т.д. усі вони мають виражений культурний контекст і, зокрема, значно залежать від стереотипу мислення. Становлення особистості – підсумок взаємодії людини і суспільства. У плині життя людина може в тім чи іншому ступені втратити особистісні риси внаслідок розвитку хронічного алкоголізму, наркоманії, важких захворювань ЦНС і т.п. у принципі особистість може “вмерти” у ще живій людині, що говорить про складну внутрішню структуру цього феномена. Говорячи про становлення представлень про цінність людини, потрібно підкреслити, що це поняття універсальне і не зводиме до "корисності" людини для суспільства. Спроби поділяти людей на "потрібних" і "непотрібних" порочні по самій суті, тому що їхня реалізація неминуче породжує сваволю, що веде до деградації і людини, і суспільства. Цінність людської особистості у визначеному змісті вище всього того, що робить чи говорить дана людина.

24. Поняття соціальної стратифікації Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ресурсів та володінні ними, називають соціальною стратифікацією. Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспільстві в певний історичний період. Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституцій-ними механізмами, постійно відтворюється й модифікується. Соціальна стратифікація має такі особливості: • стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви перебувають у більш привілейованому становищі порівняно з нижчими; • кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих. Стратифікація має такі основні виміри (критерії):• прибуток, власність;• освіта;• влада;• престиж. Перші три критерії стратифікації- прибуток, освіта, влада-мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди). Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяльності в суспільній думці. Пітерин Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види: • економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність -полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви; • політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість; • професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства. Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критеріями прибутку (а також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства та за критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей, наявністю знань, навичок, умінь, які оцінює та винагороджує суспільство. Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціальних структурах. Саме тому влада є тим чинником, який визначає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію. У наш час найбільш упливовою думкою щодо процесу формування соціальних верств є теорія стратифікації К. Девіса й У. Мура, в якій вони запропонували функціональне пояснення нерівності. Вони вважають, що суспільство є певним чином організованою сукупністю нерівноцінних позицій, одні з яких більш важливі для функціонування суспільства як цілого, інші - менш важливі (менеджер/вахтер). Соціальний порядок у суспільстві базується на розподілі індивідів за соціальними статусами (відповідно до їхніх функціональних можливостей, тобто за їхнім максимальним внеском у досягнення суспільної мети), а також мотивації до виконання соціальних ролей, що цим статусам відповідають. Чим вищий статус, тим більше має здійснити витрат для розвитку здібностей, кваліфікації та компетентності індивід, який претендує на цей статус. Отож суспільство заздалегідь "закладає" винагороду в статус і людина знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю. Пояснення нерівності під кутом функціональної користі має свої вади, містить суб'єктивізм при оцінці функції та неспроможний пояснити деякі реалії соціального життя. З огляду на це, Т. Парсонс пов'язує конфігурацію соціальної системи з панівною в суспільстві системою цінностей. Ієрархія соціальних верств визначається сформованими уявленнями про значущість кожної з них, виходячи з чинної на певний період ціннісної системи.

25. Поняття соціології права. Соціологія права — галузь соціології, що вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспільстві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, суспільства. Вона покликана досліджувати взаємозв'язки і взаємовпливи соціальної дійсності з правовими системами і нормами права, розглядаючи право як систему встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які регулюють суспільні відносини, дотримання і виконання яких забезпечується як методом переконання, так і методом примусу. Предметом соціології права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соціальна зумовленість права, а також вплив права на соціальні процеси, формування і розвиток суспільних відносин. Це означає, що предмет соціології права охоплює всі суспільні явища, які містять правовий елемент, соціальні чинники, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми та закономірності такої взаємодії. Об'єктом соціології права є соціально-правові відносини. Проблематика досліджень соціології права охоплює кілька головних напрямів. Одним з них є походження правових норм, що складаються на підставі існуючих суспільних відносин, відображаючи волю законодавця, потреби суспільства, тенденції суспільного розвитку, тобто є соціально зумовленими. Наскільки адекватно правові норми відтворюють вимоги життя, реальний стан речей, сприяють розвитку суспільних відносин, завдяки чому і як виникають конкретні правові інститути — усе це досліджує соціологія права. Соціальна зумовленість правових інститутів та права передбачає глибокий аналіз соціальних відносин, які потребують правового регулювання. Оскільки вони перебувають у постійному розвитку, важливо не тільки з'ясувати їх особливості на певному етапі, а й спрогнозувати розвиток у майбутньому. Соціальні відносини, що є об'єктом правового регулювання, постають як інтереси, мотиви, які, подолавши певну систему процедур, втілюються у законодавчі акти. Предметом соціально-правових досліджень у такому разі є не тільки регламентовані форми діяльності з підготовки правових актів, але й різні неформальні відносини в цьому процесі. Не менш важливим є вивчення ефективності правових настанов, що виявляється у їх впливі на практичні відносини. Таке розуміння конкретизується у різних проблемних напрямах, які склалися в сучасній соціології права. Так, у полі зору досліджень щодо соціальної зумовленості права є соціальні непра-вові чинники, які впливають на розвиток права. А вивчення ефективності дії права пов'язане зі з'ясуванням особливостей правового чинника і ступеня його впливу на розвиток суспільних відносин.

26.Поняття та види інтересів у соціології. Особистість як соціальний тип характеризується цілою системою понять, що

виражають її внутрішню структуру і зовнішню поведінку.Це насамперед потреби, цінності та інтереси. Соціологи розуміють інтерес як усвідомлене, вибіркове ставлення особистості чи групи до будь-якого об'єкта, що має для них життєву значущість, бо зв'язаний із задоволенням їхніх потреб.

Інтерес — це насамперед усвідомлення індивідом свого соціального стану, тобто належності до певної соціальної групи, і свого місця в системі соціальних позицій. Це може бути місце у сфері професійного поділу праці, у системі управління суспільними процесами, у сім'ї тощо. Отже, соціальний інтерес є основною ланкою, яка зв'язує реальний стан із відображенням його у свідомості людини.Інтерес- одна з найважливіших рушійних сил поведінки і діяльності будь-якого соціального суб’єкта,особистості, соціальної спільності,верстви, суспільства.

Гельвецій (французький літератор і філософ) розрізняв три види інтересів:

1) інтереси індивідів, або “особисті”, “приватні” інтереси;

2) інтереси тих чи інших соціальних груп всередині певного суспільства або “інтереси спів-товариств”;

3) інтереси суспільства чи “суспільний інтерес”.

Здравомислов (доктор філософських наук, професор. Спеціаліст в убласті теорії інтересу, социології конфликту,) визначає інтерес як реальний мотив соціальних дій, подій, звершень і класифікує інтереси за такими ознаками: за ступенем спільності (індивідуальні, групові, суспільні); за сферою спрямованості (духовні, економічні, політичні); за ставленням до

тенденції розвитку суспільства (прогресивні, консервативні, раціональні); за можливістю їхньої реалізації (реальні, хибні); за ступенем усвідомленості (стихійні чи програмові).

Отже, сучасна філософська та соціологічна думка визначає інтерес як причину дій індивідів і соціальних спільнот. Інтереси мають складну внутрішню структуру: об’єктивна сторона інтересу полягає в тих зв’язках, які в неї виражено; суб’єктивна – розкривається у всій сукупності ідеальних спонук діяльності, у сприйнятті власного соціального становища

Інтереси можуть бути вродженими і набутими. Вчені називають три фактори, які сприяють зростанню інтересу:

а) схильність, яка дає задоволення, зберігається і зростає;

б) те, що цікавить весь колектив, цікавить і окремого його члена;

в) знання, оволодіння будь-яким предметом призводять до інтересу

Інтереси, як і потреби, є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. Вони, говорив Гегель, рухають народами. Тому для розуміння суті суспільних процесів, практичних дій людей, політичних програм, гасел, заяв, передвиборних обіцянок тощо треба відшукувати справжні інтереси дійових осіб. Складність цієї важливої акції полягає, зокрема, у тому, що справжні інтереси далеко не завжди правдиво зображаються їх носіями. Часто буває, що про інтереси одних говорять інші.

Рушійна сила інтересу проявляється, зокрема, ось у чому. Людина зацікавлена у чомусь і за певних умов діє саме у цьому напрямі. Зацікавленість працівника у результатах виробництва, ефективності діяльності заводу, фірми, установи є основою дієвості мотивів і стимулів до праці. Тому впроваджувані в Україні ринкові відносини мають бути такими, щоб породжувати зацікавленість працівника приватного чи державного виробництва у підвищенні продуктивності та ефективності праці, поліпшенні якості продукції та послуг. Інтереси, повторюємо, рухають народами.