58. Соціологія в системі соціальних наук

Наука - багатогранне суспільне явище. II можна розглядати як:

- сукупність знань про світ

- основу світогляду -форму суспільної свідомості

-форму відображення світу у свідомості

- елемент духовної культури

Наука є практичним перетворювачем світу. Без неї не може успішно розвиватися жодна сфера людського життя.

Залежно від сфери дослдницьких інтересів сучасні наукові дисципліни можна поділити на чотири основні групи:

-природничі

-технічні

-гуманітарні

-соціальні

Якщо природничі науки зосереджуються на розкритті таємниць природи, то технічні — на пошуку нових можливостей техніки, гуманітарні - на заглибленні у світ самої людини, то соціальні - вивчають сумісне життя в суспільстві.

Кожна із соціальних наук (крім соціології) займається якоюсь окремою сферою суспільного життя. Наприклад, економіка досліджує

госп. життя, політологія сферу політики, історія - процеси розвитку суспільсвта, педагогіка -проблеми навчання і виховання.

У системі суспільних наук соціологія найчастіше взаємодії з і історією.Об'єктом і предметом досліджень історії і соціології є суспільство,закономірності його розвитку та функціонування у конкретних часових вимірах. Обидві науки відтворюють соціальну дійсність єдності необхідного і випадкового. Але історія вивчає минуле суспільства, його розвиток у хронологічні послідовності, причому часто іншими засобами, ніж соціологія. Соціологія більше переймається актуальними сучасними проблемами. Джерела, використовувані історією та соціологією, збігаються лише частково.

Багато спільного між соціологією та філософією. Але соціологія має справу не лише з абстрактними законами та категоріями, а й конкретними фактами дійсності. Її висновки та узагальнення здебільшого мають частковий, але не універсальний характер.

Соціологія працює і на межі з економічною наукою, предметом якої є вивчення закономірностей і форм функціонування й розвитку відносин, що складаються в процесі виробництва, обміну і розподілу матеріальних благ. Оскільки спосіб виробництва є основою всіх соціальних відносин і процесів, умовою життєдіяльності людини, багато економічних досліджень безпосередньо змикаються з соціологічними студіями. І навпаки,соціологічні дослідження (соціологія праці, міста і села, економічна соціологія) значною мірою ґрунтуються на результатах пошуку економічної науки.

Соціологія тісно пов'язана з політологію. Її взаємозв'язок виявляється в тому, що з'ясування закономірностей політичного життя є ефективним за умови розгляду суспільства, як соціальної системи. Крім того, суспільство не можна пізнати і змінити без впливу на політичні структури. Взаємодія соціології та політології покликала до життя нову галузь науки — політичну соціологію.

Із психології як науки соціологія запозичує теорію мотивів поведінки, особистих та масових реакцій, методи дослідження соціальних орієнтацій особистості, які є необхідними компонентами при дослідженні поведінки особистості в колективі та суспільстві.

Отже, соціологія функціонує у тісній взаємодії з комплексом, соціально-гуманітарних наук, генеруючи ідеї, теорії про людину, її місце і роль у системі соціальних зв'язків тощо.

59. Специфіка молодіжної субкультури У всі часи існувало розшарування суспільства на різні класи. На бідних і багатих, на розумних і безграмотних, на буржуазію і пролетаріат, але за весь час існування суспільства ніколи не спостерігалося такого яскравого і насиченого розшарування молоді. Як дивно б це не звучало, але кого зараз тільки немає? Панки, готи, емо, фріки, растамани... Існує безліч молодіжних субкультур, як і безліч стереотипів про те, що субкультура - це обов'язково погано. Свідчення тому, що половина безграмотних у цій справі людей вважають, що всі неформали ( люди з різних субкультур) є божевільними сектантами. У складній економічній, соціальній, та культурній ситуації сьогодення дітей потрібно виховувати на кращих зразках національної та світової культури, щоб зробити їх високодуховними громадянами своєї країни. Сучасний педагог, навіть якщо від є справжнім професіоналом, не може чинити опір засобам масової інформації. І тому педагогу потрібно гарно розбиратись в субкультурі, щоб зрозуміти підлітка, зменшити негативний вплив деяких проявів субкультури та направити культурний розвиток підлітка у потрібне русло.Основне завдання педагога - виховувати мислячих, висококультурних, духовних людей. Репери і хіп-хопери.Всім відомі і знайомі люди. Вони носять широкий і вільний одяг, більшість захоплюється баскетболом, бітбоксом і, звичайно, написанням репу. Плюси: людина-репер не лише займається спортом (що вже є плюсом), вона проявляє себе творчо. А прояв таланту завжди спричинює зростанню особистості. Мінуси: все ніби добре, але є така підтечія як «Ганста». Ось саме тут «в моді» агресивний стиль поведінки. Такі люди можуть володіти вогнепальною зброєю, оскільки вважають, що світ жорстокий, і лише вони самі можуть себе захистити. Вони вважають себе за королів і не визнають нікого і нічого вище за себе Готи. Упізнати таких людей не складе жодних труднощів. Гот обов'язково одягнений у чорне і в нього обов'язково мармурово-біла шкіра. Проте сенс життя готів – ця сама готика – як кут сприйняття життя, а зовсім не культ смерті. Готика – явище естетичне, а похмурі образи - не більше ніж епатаж. Безглуздо шукати сенс життя в смерті – його там немає. Смерть - це нагадування, привід прагнути до життя. Плюси: як правило, готи - це люди, які шукають натхнення, а значить творчі люди. І їх захоплення даною субкультурою ніщо інше, як просто спосіб насититися енергією. А їх вигляд (нехай навіть він декого лякає), це просто відповідь, створена на противагу нічого не вартому гламуру, в якому за картинкою порожнеча. Мінуси: тут так само є небезпечні підтечії. Існують сатаністи. Їх ідеологія – ідеологія епатажу і бунт проти церковно-традиціоналістської системи. Саме люди з такої субкультури можуть піти на осквернення церковних предметів, жертвопринесення та інші дії, засновані на поклонінні сатані. Скінхеди. Це неофашистські молодіжні угрупування закритого типу. Проповідують культ сильної особи, расизм, шовінізм, культ чорної магії, систематично займаються фізичною підготовкою. Не приховують своїх поглядів. Вітанням є витягнута вперед рука. Часто на чолі такого молодіжного угрупування стоїть доросла людина з профашистськими поглядами. Плюси: звичайно, справжнім плюсом це не назвеш, але ідея скінхедів - тільки сильні можуть жити. Отже, потрібно бути сильним, і не лише тілом, але і духом. Саме це прагнення з натяжкою можна назвати позитивним. Мінуси: мінусів набагато більше. Свою ідею вони сприймають дуже буквально. Саме за скінхедами дуже часто помічаються напади безпричинної агресії по відношенню до інших людей. Вони абсолютно не бояться убити «не свого», і навіть в деякій мірі прагнуть до цього. Растамани (растафарі). Із їхньої точки зору, можна: любити людей, палити траву, байдикувати, осягати сенс життя, розповідати іншим про растафарі, філософствувати, грати на барабанах, боротися з Вавілоном, носити дреди і слухати реггі; не можна: їсти свинину, молюсків, сіль, оцет, рибу без луски, коров'яче молоко, палити тютюн, пити ром і вино, носити речі з чужого плеча, їсти приготовану іншими їжу, грати в азартні ігри, торкатися мертвих, проповідувати негідним. Плюси: досить спокійна культура і нешкідлива для суспільства. Як кажуть «чим би дитя не тішилося.» Мінуси: по суті, їх заняття - це неробство, така людина навряд чи стане кимось великим у соціальному житті. Ролеві ігри, ролевими. Це люди, які люблять грати за сценарієм. Вони можуть поставити свою улюблену книжку як спектакль і жити так довгий час. По суті все те ж саме як при зйомках фільму, тільки без камер. Плюси: тільки розвинені люди в інтелектуальному плані стають ролевиками. Вони обов'язково освічені, начитані, і вельми інтелігентні і миролюбні. Мінуси: є небезпека «загратися» за тим або іншим сценарієм і вже не вийти з ролі. При таких ситуаціях людина просто вибивається з суспільства. Фріки. Люди, які люблять яскраво одягатися і поводитися, привертати до себе увагу. Тут і яскраві кольори одягу, і тату і різний пірсинг. По суті, ці люди не лише яскраво виглядають, вони і яскраво мислять. Зазвичай такі люди - це співаки, письменники, композитори. Взагалі, знову люди творчої натури. Фрік-культура – це культура сміливих і абсолютно відв'язних людей. Плюси: немає ніякого негативного ставлення до світу і до «не своїх». Немає нічого такого, проти чого вони вороже виступають. Мінуси: саме їх свобода є їх головним мінусом. Вона дає їм все, тоді як на них самих неможливо вплинути ззовні, тобто якщо поки це нешкідливо і весело, то хто знає, в що це виллється потім… І ніхто їх не зможе зупинити… Металісти, рокери. Їх зовнішній вигляд зухвало агресивний: чорний одяг з великою кількістю металу, зображенням черепів, крові, написом "сатана" англійською мовою. Хоча одяг чистий, охайний. Класичні металісти носять вузькі чорні джинси, заправлені у високі черевики або «козаки», шкіряні куртки з косою блискавкою - "косухи", "косовороти", сережки в лівому вусі, персні із зображенням черепів або інших чорних магічних символів (пентаграма, скелет і т. д.) Але їх зовнішня агресивність і похмурість найчастіше є засобом епатажу оточуючих людей. Ті, яким за 25 років, займаються серйозною роботою, як правило, миролюбні, хоча інколи можуть побешкетувати разом з тими, хто молодший. Плюси: як правило, люди вельми цікаві і не замкнуті в своєму маленькому світі. Для них це всього лише спосіб провести час. Мінуси: надмірний алкоголь і агресія на їх «залізних друзях» - крутих мотоциклах, можуть привести до аварій і інших ситуацій, пов'язаних з алкоголем. Панки. Їх можна відразу впізнати по ірокезові на голові. Часто носять чорні шкіряні куртки, люблять пірсинги. В їх стилі завжди присутня неохайність і недбалість. Грубий жаргон, близький до жаргону "зони". Поведінка непристойна. Багато хто з них вживає наркотики, спиртні напої, токсичні речовини. Плюси: може вони і є, але збоку їх не видно. Мінуси: там, де з'являються панки, - бійки, грабунки, насильство з метою наруги над особистістю. Емо . За традиційну зачіску емо вважається косий, рваний чубок до кінчика носа, що закриває одне око, а ззаду коротке волосся, що стирчить в різні боки. Перевага віддається жорсткому прямому чорному волоссю. У дівчат можливі дитячі, смішні зачіски — два маленькі хвостики, яскраві заколочки — сердечка з боків, бантики. Часто емо-кіди проколюють вуха або роблять тунелі. Окрім того, на обличчі емо-кіда може бути пірсинг (наприклад в губах і лівій ніздрі, бровах, переніссі). Їх легко можна впізнати по кольорах в одязі: рожевий і чорний. Плюси: якщо не рахувати їх емоційність, то цілком мирний і тихий народ .Не налаштовані вороже і не хочуть поневолити світ. Мінуси: прагнення до переживання яскравих і чистих емоцій і їх вираженню — головне правило для емо. Їх відрізняє: жадання самовираження, протистояння несправедливості, особливе, чутливе світосприйняття. Отже все це може привести до нервового зриву і до проблем у подал 60. Становлення соціології права Елементи соціологічного погляду на право простежуються ще у працях давніх мислителів, які розмірковували над проблемами облаштування суспільства, держави, влади, закону, справедливості й порядку, еволюціонуючи з розвитком цивілізації. Формування соціології права є закономірним наслідком розвитку як юридичної, так і соціальної наук. Вона зумовлена відповідною зрілістю цих наук, а також реальною потребою осмислення, прогнозування процесів, що виникали і розвивалися на їх стику. У зв'язку з цим наприкінці XIX ст. у юридичній науці сформувалися нові течії: соціологічна юриспруденція (США) і так звані школи вільного права (Європа). Але вони ще не були домінуючими на той час та й мало чим нагадували соціологію права в сучасному розумінні, яка остаточно оформилась як самостійна галузь знань на початку XX ст. А сам термін «соціологія права» на позначення самостійного наукового напряму запроваджений до вжитку в 1962 р. на Міжнародному соціологічному конгресі, де було заявлено, що інтелектуальний клімат, розвиток соціологічної теорії і суспільних наук загалом зумовили необхідність інституціалізації соціології права як науки. Це стало підставою для створення у межах Міжнародної соціологічної асоціації Дослідницького комітету соціології права. На розвитку європейської школи соціології права суттєво позначилася діяльність австрійського юриста 0. Ерліха, який висунув концепцію «живого права», французького соціолога Жоржа Гурвіча (1894—1965), який окреслив предметну галузь соціології права, та багатьох інших сучасних соціологів, які працюють у цій проблематиці — Ж. Карбоньє, Б.-М. Блегвард, А. Арно, Л. Фрідман та ін. Засновником американської школи соціології права вважають Р. Паунда, який першим порушив питання про дослідження права в його соціальному контексті (під впливом його ідей перебували О. Холмс, Л. Брендейс, Б. Кардозо, Д. Френк, X. Оліфеат, В. Кук та ін.). Представники американської школи розглядають право з позиції емпіричного досвіду, інтуїції та доцільності, вважаючи суб'єктивний розсуд судді головним критерієм правомірності вчинку, стверджуючи, що право створюється судом і є засобом досягнення соціальних функцій. У руслі загальноцивілізаційних поглядів на суспільство, владу, право та особливості їх взаємодії розвивалася й українська суспільно-правова, філософська думка. Роздуми, ідеї, втілені у творах Г. Сковороди, 1. Котляревського, Т. Шевченка, свідчили про високий рівень української соціоправової думки, але вони, як і пізніші праці М. Драгоманова, І. Франка, С. Подолинського та М. Грушевського, ще не відповідали критеріям соціоправових досліджень. Значний внесок у розвиток правознавства зробили провідні теоретики української соціологічної школи наприкінці XIX — на початку XX ст. В. Вергановський, С. Дністрянський, Б. Кістяківський, О. Кістяківський, М. Ковалевський, Л. Петражицький та ін. Було проголошено, що право на території України дослідники будуть вивчати як таке, що «...матиме самостійний інтерес для правника, історика, соціолога».Після 1917 р. радянська юридична наука деякий час зважала на соціальні особливості дії права, що підтверджують праці відомих юристів М. Гернета, М. Ду-ховського, А. Малицького, Є. Пашуканіса, П. Стучки та ін. Але з 30-х років соціологічний напрям у правознавстві був зведений нанівець. Соціальні проблеми права вивчалися лише в Українському вільному університеті в Празі та Українському науковому інституті в Берліні. Відновилися соціологічні дослідження у галузі юридичної науки, насамперед у межах карного права, лише в середині 60-х років XX ст. Серед юристів знову було визнано необхідність і важливість соціологічної орієнтації. Це дало змогу з'ясувати природу та особливості явищ правової дійсності, які раніше не були охоплені проблематикою правознавства, а низку традиційних питань юридичної науки розглянути під особливим кутом зору. Вийшло друком чимало робіт, присвячених соціології права, написаних відомими соціологами та правознавцями П. Зиковим, В. Кудряв-цевим, В. Казимирчуком, В. Орєховим, Л. Спиридоно-вим, А. Яковлєвим, а також колективні монографії «Право та соціологія» (1973), «Проблеми соціології права» (1970), «Деякі проблеми соціології права» (1967), «Управління, соціологія та право» (1971). Однак надалі робота в цьому напрямі пішла на спад, оскільки застійні явища, які утвердилися в радянському суспільстві в середині 70-х років, негативно позначилися на розвитку і соціології, і правознавства. Поновлення процесу соціологізації теорії права відбулося наприкінці 80-х років XX ст., коли одним з головних чинників демократизації суспільства стало проведення правової реформи.

60. Становлення соціології права(в зошиті лекція №5) Соціологія права стала відображенням реакції юридичної теорії на нові проблеми, що виникли в практиці соціології, тому що юридичний позитивізм виявився негнучким і мало пристосованим для динамічного вирішення комплексу нових проблем. Однією з таких проблем стало пристосування правової теорії та практики до умов монополістичного капіталізму, пристосування юридичної і політичної надбудови до вимог розвитку зростаючого грошового і господарського обігу, зростання класових і національних суперечностей. У таких умовах виявилась вся ілюзорність теорій, що обґрунтовували природний характер державно-правової надбудови, різних ідей і загальної соціальної справедливості, непорушності ідейних і правових цінностей. Тоді буржуазна юриспруденція займалась правом не як системою людської поведінки, а як сумою правил, і саме правових правил і норм. Західні дослідники охоче віддали дань історії права (Момзену, Гірке, історичній школі права Савіньї, представникам природно-правової доктрини та ін.) за той вплив, що сприяв формуванню соціології права. Та не варто переоцінювати роль різних течій правознавства, бо історична школа права займала центральне місце в юриспруденції, а нормативний характер правового мислення, хоча б в континентальній Європі, особливих змін не зазнав. На рубежі століть соціологія і право зблизились. Два мислення доповнювали один одного. Соціологія права, дещо зв'язана з традиційно-позитивістським мисленням, давала можливість називатись і соціологією права, і філософією права. Та посилення викладу правових явищ і філософським і соціологічним їх поясненням, привело до формування соціології правз

Соціологія права стала відображенням реакції юридичної теорії на нові проблеми, що виникли в практиці соціології, тому що юридичний позитивізм виявився негнучким і мало пристосованим для динамічного вирішення комплексу нових проблем. Однією з таких проблем стало пристосування правової теорії та практики до умов монополістичного капіталізму, пристосування юридичної і політичної надбудови до вимог розвитку зростаючого грошового і господарського обігу, зростання класових і національних суперечностей. У таких умовах виявилась вся ілюзорність теорій, що обґрунтовували природний характер державно-правової надбудови, різних ідей і загальної соціальної справедливості, непорушності ідейних і правових цінностей. Тоді буржуазна юриспруденція займалась правом не як системою людської поведінки, а як сумою правил, і саме правових правил і норм. Західні дослідники охоче віддали дань історії права (Момзену, Гірке, історичній школі права Савіньї, представникам природно-правової доктрини та ін.) за той вплив, що сприяв формуванню соціології права. Та не варто переоцінювати роль різних течій правознавства, бо історична школа права займала центральне місце в юриспруденції, а нормативний характер правового мислення, хоча б в континентальній Європі, особливих змін не зазнав. На рубежі століть соціологія і право зблизились. Два мислення доповнювали один одного. Соціологія права, дещо зв'язана з традиційно-позитивістським мисленням.

давала можливість називатись і соціологією права, і філософією права. Та посилення викладу правових явищ і філософським і соціологічним їх поясненням, привело до формування соціології правз

61.Суспільний соціальний прогрес: критерії та тенденції Першу теоретично обґрунтовану концепцію соціального прогресу висунув французький філософ-просвітитель, економіст Анн-Робер-Жан Тюрго (1727—1781), який і сформулював тезу про прогрес як загальний закон історії. Він наголошував, що маса людського роду завжди перебуває у стані розвитку, хоча й повільно, дедалі вдосконалюється. Основою прогресу, на його думку, як і суспільного життя в цілому, є людський розум. Він має дивовижні можливості — звершує в історії значущі акти і стає дієвішим та активнішим у наступні епохи. А. Тюрго висловив надзвичайно конструктивну на той час думку про три стадії культурного прогресу людства: релігійну, спекулятивну і наукову. Ідею прогресу як прогресу розуму і науки розвивав також французький мислитель Жан Кондорсе (1743—1794). Найбільш ґрунтовний і всебічний розвиток концепція прогресу знайшла у поглядах на історію суспільства Г. Гегеля. Він розглядав історію як єдиний закономірний процес, у якому кожна епоха є унікальним і водночас необхідним щаблем у загальноісторичному розвитку людства. У межах цілісного соціально-історичного процесу відбувається всесвітнє сходження до свободи, де у кожної історичної епохи є своя міра усвідомлення і реалізації свободи. Міра усвідомлення і реалізації свободи визначається рівнем розвитку культури як царства Духа, як результату формотворень людського духу в його загальноісторичних, "цивілізаційних" вимірах. Гегель дає діалектичне тлумачення проблем прогресу, розглядаючи історію і з боку накопичення жорстокості, і з боку людинотворчого злету культури. Подібні ж погляди на розвиток людської історії як на поступальний прогресивний рух до стрибка з царства необхідності у царство свободи обстоювали К. Маркс і Ф. Енгельс. Проте механізм цього руху у них суттєво відмінний від гегелівського. Історія людства постає у них насамперед історією суспільно-економічних формацій. Носієм прогресу завжди є передовий клас, який виступає проти консервативних суспільних відносин, що гальмують розвиток суспільства. Про­блема ж регресу в марксизмі виявилася практично не розкритою. Мова здебільшого йшла про суспільно-економічні формації як щаблі прогресу. Теорія прогресу "замкнулася на самозабезпеченні".Ідею прогресу людства від її виникнення майже всі мислителі пов'язували з розвитком тієї чи іншої сфери культури, проте лише у XX ст. дійшли висновку, що без гармонійного розвитку всіх сфер культури в їхній цілісності неможливий не тільки прогрес у розвитку людства, його удосконалення, а й гідне людства існування загалом. Сучасні мислителі вибудовують концепції прогресу, виходячи з визнання системи факторів: ефективності виробництва, рівня споживання, організації соціального управління, стану сфери побуту, розвитку науки і культури, освіти і виховання, правового захисту людини, її загального статусу і самопочуття в соціальній системі. Сьогодні соціальні системи порівнюються за такими критеріями, як рівень споживання матеріальних і духовних благ, якість продукції, рівень розвитку соціальної інфраструктури, характер функціонування інформаційних систем, зайнятість населення і можливість оперативної перекваліфікації, рівень розвитку культури, освіти, науки, виховання, взяті в системній єдності. Про рівень розвитку (міру прогресу) тієї чи іншої суспільної системи можна говорити і з точки зору її незаперечного внеску в надбання світової культури і цивілізації. На думку переважної більшості сучасних зарубіжних і вітчизняних вчених, універсальним критерієм суспільного прогресу є загальне становище людини в соціальній системі, діапазон її загальнокультурного розвитку, рівень матеріальної, соціально-політичної і духовної свободи. Прогресивнішою вважатиметься та система, яка відкриває ширші можливості для задоволення людських життєвих потреб, забезпечення такого рівня і структури створення та споживання загальнокультурних благ і цінностей, що найповніше відповідають природі та призначенню людини, створюють сприятливіші умови для самореалізації її як особистості, розкриття індивідуальних обдаровань, реалізації повної духовної свободи, психологічної вдоволеності людини своїм життєвим статусом та життєдіяльністю. Отже, суспільний прогрес — це такий поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку її індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми і соціальними групами гуманізму, соціальної справедливості, злагоди і демократи.

62. Сутність еліти суспільства, її роль у суспільному житті. Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих ікерованих.Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою". При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарюючи еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу. Володарюючи еліта складається з таких елементів: економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній; військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства; бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень; ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас; власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики. Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість.

63. Сутність соціального контролю, його роль у регулюванні соціальних відносин Соціальний контроль — це нагляд, здійснюваний цілим колективом (сім'єю, друзями, установами чи спеціальними інститутами) за соціальними діями окремих індивідів. Він допомагає зберігати і передавати нащадкам моральні закони, норми і правила поведінки, традиції і звичаї, які становлять зміст культури і без яких не можлива практика соціальних відносин, життєдіяльність суспільства. Соціальний контроль складається із соціальних норм, приписів щодо поведінки в суспільстві та санкцій — засобів заохочення й покарання, що стимулюють людей додержуватись таких норм і приписів. Для здійснення соціального контролю необхідна певна міра кооперації і солідарності. Соціальний контроль неможливий у групі, в якій індивіди діють окремо. Наприклад, неможливо контролювати поведінку людей в безладному натовпі, що утворився біля виходу з будинку, в якому спалахнула пожежа. Навпаки, легко контролювати діяльність трудового колективу, бо дії його членів чітко зкоординовані. Отже, для групи, що розвивається, необхідна солідарність, ідентифікація кожного її члена з колективом. Тільки за таких умов формуються межі соціального контролю. Відсутній соціальний контроль у соціальних класах, прошарках, стратах; незначний— у натовпах, глядацьких аудиторіях; досить відчутний — у неорганізованих групах, творчих колективах; сильний — у малих групах, сім'ях і т. ін. Соціальний контроль поділяється на внутрішній (самоконтроль), в основі якого лежать цінності, норми, ролеві очікування, звичаї, традиції, інтералізовані в процесі соціалізації, та зовнішній, який базується на заохоченнях або обмеженнях та примусі, що становлять систему санкцій. За внутрішнього контролю людина самостійно узгоджує свою поведінку з існуючими нормами. Це відбувається, коли індивід у процесі соціалізації глибоко засвоює норми, а порушення таких породжує в нього відчуття провини, те, що часто називають «тортурами сумління». Совість і є виявом внутрішнього контролю. Приблизно 70% соціального контролю здійснюється за рахунок внутрішнього контролю. Що більше розвинуто внутрішній контроль, то меншою є потреба в зовнішньому контролі. Зовнішній контроль здійснюється сукупністю інститутів і механізмів, що гарантують дотримання загальних норм і законів поведінки. Він поділяється на:· формальний (інституціональний), заснований на постановах, законах, інструкціях державних інститутів: армії, міліції, служби безпеки, судів тощо; неформальний (внутрішньогруповий), заснований на схваленні чи осуді з боку родичів, друзів, колег, а також з боку громадської думки.

64. Сучасна соціологія Заходу Західна соціологія у XX ст. відзначається великою різноманітністю шкіл і течій, розвиваючись багатьма напрямами. Тому предметом розгляду стануть концепції, які відіграли або відіграють важливу роль у соціологічній теорії й становлять найбільший інтерес з пізнавальної точки зору. В ХХ ст. соціологія розвивалася в основному як емпірична наука. В 20-30 рр. ХХ ст. відбувався справжній бум емпіричних соціологічних досліджень. Соціологія оформлювалася і організаційно. Першими академічними центрами емпіричних досліджень стали Чикагський та Колумбійський університети США. Одночасно створюються численні приватні чи незалежні, як вони себе називали, бюро, центри, інститути по проведенню конкретних досліджень у найрізноманітніших сферах суспільного життя. Поступово складається спеціалізація дослідників і центрів за тими чи іншими проблемами - соціології злочинності, соціології національних меншостей, соціології освіти, сім'ї та шлюбу тощо. Особлива увага надавалася вивченню методики і процедурам досліджень. Емпірична соціологія активно розвивалася у США, чому сприяло те, що там панував прагматизм, який став основою діяльності в усіх галузях життя, в тому числі і в соціології. Емпірична соціологія, здавалось, відповідала всім вимогам часу. Вона використовувала методи точних наук, в першу чергу, статистику, і тим самим як би переносила на себе частину популярності та довіри, якими вже користувалися ці науки. Однак, не ігноруючи дійсних успіхів конкретної соціології в розвитку методики і техніки досліджень, необхідно враховувати, що застосування кількісних методів, в тому числі в суспільних науках, є особливістю науки ХХ ст. взагалі, а не виключно соціології.Західна соціологія цього періоду розвивалася під впливом двох основних концепцій, органічно пов’язаних з позитивізмом, - еволюції та натуралізму. Теоретична соціологія прагнула реконструювати головні фази історичної еволюції, описавши одночасно структуру суспільства. Розвиток суспільства соціологи-позитивісти розглядали як прямолінійну еволюцію, а його структуру зводили до механічного підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що висували вони на передній план – природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки, формувалися певні натуралістичні школи в соціології.

65. Сучасні школи соціології права Структурний функціоналізм Засновниками сучасного структурного функціоналізму вважають американських соціологів Толкотта Парсонса (1902-1979) і Роберта Мертона (нар. у 1910), які у своїх працях творчо використовували ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, М.Вебера та інших своїх попередників. При структурному підході об'єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру. Функціональний підхід з'ясовує зв'язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. При цьому соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що притаманні даному системному об'єкту за умови збереження його структурної цілісності. Для Парсонса система є сталим комплексом соціальних дій, які повторюються і взаємопов'язуються. Тоді соціальна система дня нього виступає усталеним комплексом мотивованої людської поведінки. Одним з важливих положень концепції Парсонса є розмежування таких відносно автономних підсистем дії, як особа і культура. Це дозволяє йому уникнути уявлень про цілком незалежну особу, з одного боку, і уявлень про індивідів, жорстко запрограмованих пануючою культурою і залежних від її цінностей, з другого. В цілому формалізована модель системи дії включає культурну, соціальну, особистісну і органічну підсистеми, які знаходяться між собою у відносинах взаємного обміну. Кожна з цих підсистем спеціалізується на виконанні певних функцій: особа — функції ціледосягнення, соціальна підсистема — функції інтеграції індивідів, культурна підсистема — функції поширення взірців дій, цінностей, вірувань, знань; організм — функції адаптації до середовища. На найбільш загальному рівні соціальний порядок виступає продуктом двох процесів: тенденції системи до самозбереження і самодостатності та тенденції до охорони своїх кордонів і стабільності щодо навколишнього середовища. Р.Мертон також створює цілісну теорію суспільства і парадигму функціонального аналізу. Але якщо Парсонс основну увагу приділяє механізмам підтримки соціального порядку, то Мертон зосереджує зусилля на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від суспільних норм, стану ано-мії, соціальних конфліктів тощо. Мертон вдається, на відміну від Парсонса, до більш тонкого пояснення суспільних та соціально-психологічних явищ. Основні вихідні положення функціональної теорії стверджують, що: • соціальні види діяльності є функціональними для всієї соціальної системи (функціональна єдність); • елементи соціальної системи виконують соціальні функції (функціональна універсальність); • тому ці елементи є необхідними для системи (функціональна примусовість); • функції поділяються на явні і латентні (приховані). основними складовими теорій структурно-функціонального аналізу виступають: • розгляд суспільства як системи взаємопов'язаних структур, що складають його й утворюють єдине ціле; всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій; • розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не стільки як самостійних утворень, скільки частин соціальної системи, які впливають на функціонування всього суспільства; • визнання індивіда ( діючої особистості) як основного елемента системи; він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ним соціальну роль; • твердження, що суспільне життя залежить від солідарності, засновується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів; • положення про те, що в основі соціального життя лежать норми й цінності; воно включає певні обов'язки людей і необхідність соціального контролю; • висновки, що соціальні системи є інтегрованими і тяжіють до стабільності; дисфункції у суспільстві є ненормальним, патологічним станом, який слід долати; велику роль у цьому відіграє соціологія, бо саме вона здатна виявляти соціальні відхилення і попереджати про них відповідні соціальні інститути. Конфліктна теорія У середині 60-х pp. XX ст. в західній соціології виникає свого роду повстання проти монополії на істину структурно-функціонального підходу, в якому чільне місце займає теорія конфлікту,, або конфліктна парадигма. «конфліктна модель суспільства» німецького соціолога Ральфа Дарен-дорфа (нар. у 1929). Його концепція заснована на 4-х положеннях, протилежних до положень структурно-функціонального аналізу: • кожне суспільство безперервно перебуває у процесі постійних змін — зміни всюдисущі; • у кожному суспільстві Ј незгоди й конфлікти .— соціальні конфлікти є повсюдними; • кожний елемент у суспільстві сприяє його інтеграції та змінам; • кожне суспільство базується на насильстві одних його членів над іншими. Суть соціального конфлікту в теорії Дарендорфа зводиться до антагонізму влади і супротиву: діалектика влади й опору владі є рушійною силою історії, а влада неминуче породжує конфлікт. Визнаючи конфлікти природним станом суспільства, Дарендорф (як раніше А.Смолп) вважає, що їх слід регулювати й не допускати «соціальних потрясінь». Цю думку продовжує американський соціолог і економіст Кеннет Боулінг (нар. у 1910). Він підкреслює, що конфлікт — велика руйнівна сила, і соціологія повинна досліджувати динаміку кризових ситуацій, щоб уможливити контроль над конфліктами і не допустити руйнації суспільства. основними рисами конфліктної парадигми є визнання, що: • соціальні системи роздираються протиріччями; • соціальні системи прагнуть до змін; • в основі соціального життя лежать непримиримі інтереси, тому конфлікт є постійним, органічним внутрішнім станом кожної соціальної системи; • соціальні конфлікти мають радше позитивне значення для суспільства, оскільки сприяють його адаптації до змін, появі нового й прогресу у кінцевому підсумку; • соціальні конфлікти вимагають соціального контролю з метою недопущення соціальних вибухів і повної руйнації соціальної системи; соціологія займає провідне місце у профілактиці конфліктів та їх оптимальному розв'язанні. До другої гілки теоретичного соціологічного знання належить Інтерпретативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства в цілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людей і малих груп. Серед них провідне місце займає символічний інтеракціонізлі (від англ, interaction — взаємодія). Ця течія визначається принциповою відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних факторів, що зближує її з соціологічною феноменологієюнамагання досягнути цієї мети призводить представників символічного інтеракціонізму до визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Всі ці положення можна знайти у концепції американського соціолога Джорджа Міда (1863-1931) та його послідовників. Мід то його учні вважають центральною категорією «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Продовження ідей Міда, але водночас і їх переосмислення зустрічаємо у концепції іншого американського соціолога Герберта Блумера (1900-1987). Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності й обмеженості структурного функціоналізму з його загостреною увагою на статичності соціальної структури та конфліктної парадигми з її акцентом на суперечливості суспільства, людей і груп, що його складають. Як і Мід, Блумер поділяє взаємодію на символічну (притаманну лише людині, яка використовує жести і мову) та несимволічну (притаманну усьому живому, окрім людини). Людина-діяч для Блумера стає основною соціологічною категорією. для символічного інтеракціонізму характерим є: • розуміння суспільства як символічної взаємодії людей та груп; • у процесі взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють зовнішнє середовище; • взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей. Феноменологічна соціологія Ще одним напрямком інтерпретативних парадигм, досить близьким до символічного інтеракціонізму, є феноменологічна соціологія, тобто дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціології і скерована, в першу чергу, проти позитивізму й натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами природи. Представники феноменологічної соціології намагаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції — це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної взаємодії людей. Найбільш вагому роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899-1959), який, у свою чергу, опирався на ідеї М.Вебера і Г.Міда. Соціальний світ, згідно з думками Шюца, є світом, створеним смислом (сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди ще до появи соціології або іншої науки розчленували й осмислили цей світ з наміром визначитися у ньому і діяти у відповідності з ним. Слід підкреслити, що феноменологічна соціологія, будучи близькою до символічного інтеракціонізму, відрізняється від нього тим, що акцент ставиться не стільки на поведінковій взаємодії людей, скільки, насамперед, на осмисленій, духовній взаємодії. Отже, основними принципами феноменологічного підходу до розуміння й пояснення соціальної реальності виступають насг/пні положення: . соціальна реальність є існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ; а люди можуть прилучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточуючими їх людьми. Основну роль у цьому відіграє виховання у сім'ї та навчання у школі; • токе прилучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх; • тому соціальна дія — це продумана, осмислена і спланована поведінка людини у ЇЇ духовній взаємодії з інши-МИ людьми. Інтегральна соціологія Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки виступає інтегральна соціологія російського, а згодом американського соціолога Пітіріма Сорокіна (1889-1968). Дослідники вважають, що творчість Сорокіна — якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперніка у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer — цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в ЇЇ найширшому вияві. Суспільство Сорокін визначає як сукупність людей, які перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, — це найпростіша модель соціального явища, її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, починаючи від захоплення танго і закінчуючи світовою війною та революцією. Сорокін вирізняє різні типи взаємодії і формулює завдання соціології: вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, які взаємодіють і живуть у середовищі «собі подібних». Окремими проблемами для соціології є: • проблема реформ і революцій, у розв'язанні якої Сорокін займає позиції поступового реформування суспільства; • проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти абстрактно чи в дусі марксизму; • проблема соціальної стратифікації (від лат. stratum — прошарок); згідно з Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-антагоністи, а на страти, групи, які складають різноманітну соціальну структуру суспільства; творчий внесок П.Сорокіна в історію сучасної соціологічної думки є надзвичайно вагомим. Йому належать: • створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії з залученням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інтегрального синтезу; • розробка структури інтегративної соціології, яка включає соціальну аналітику (вчення про будову суспільства), соціальну механіку (вчення про соціальні процеси) і соціальну генетику (теорію еволюції суспільного життя); • вироблення й обгрунтування теорії соціальної дії; • розв'язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності; • дослідження соціальної структури суспільства і вироблення поняття «соціальна стратифікація» як постійної характеристики будь-якого організованого суспільства; • створення моделі соціокультурної динаміки, центральною категорією якої виступає цінність. 66. Тенденції розвитку правової культури в Україні Правова культура, процес її формування, функціонування та розвитку є неодмінною умовою динамізації трансформаційних процесів, становлення в Україні правової держави і громадянського суспільства. Зрілість правової культури є важливим чинником здійснення суспільно-правової реформи в країні, утвердження принципу верховенства права в усіх сферах суспільного життя, реалізації правового статусу особистості, її прав і свобод. Розвинений рівень правової культури людини і суспільства, в якому функціонують ефективні інститути відтворення її цінностей, є умовою формування в Україні демократичних засад життєдіяльності, багатовимірних способів освоєння особистістю суспільно-правового буття. Правова культура є необхідною умовою розвитку інтелектуального, духовного потенціалу народу, утвердження цілісної системи світоглядно-ціннісних орієнтацій, передусім сучасного юридичного світогляду, правових ідеалів, сучасного праворозуміння. Правова культура, яка органічно поєднує в собі національні і загальнолюдські цінності, є неодмінною передумовою наближення й інтеграції України в європейський і світовий правовий простір. Нарешті, правова культура - це детермінанта, здатна стимулювати правовий прогрес, формувати суспільно-правове та духовне поле для реалізації правових цінностей, правового потенціалу людини. Таким чином, актуальність правового та філософського осмислення феномена правової культури зумовлена як практичними проблемами трансформації посттоталітарного українського суспільства, так і теоретичними проблемами, пов’язаними зі світоглядно-методологічною переорієнтацією правознавства на глибоке осмислення процесів сучасного суспільно-правового розвитку. Вищезазначене, а також важливе суспільне значення правової культури в суспільно-правовому житті України актуалізує необхідність всебічного дослідження цього феномена, розкриття його змісту, аналізу шляхів розвитку в сучасних умовах реформування суспільних відносин.