71. Формальні та неформальні соціальні інститути

Соціальний інститут (з лат. — устрій, установа) - це форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

Це поняття широко використовується у вітчизняній і зарубіжній " літературі. Воно втілює в собі чотири основні значення:

1. Відносно складна соціальна практика, яка підлягає широкому соціальному контролю за допомогою системи позитивних і негативних санкцій (інститут приватної власності, інститут шлюбу).

2. Будь-яка складна організація великого розміру (університет, лікарня тощо). Однак соціальний інститут слід відрізняти від конкретних організацій чи соціальних груп. Так, поняття «інститут моногамної сім'ї», тобто сім'ї, заснованої на шлюй одного чоловіка й однієї жінки, має на увазі не окрему сім'ю, а комплекс заходів, що реалізуються у безлічі сімей цього типу.

3. Складна система дій і відносин, яка виконує певні соціальні функції (економічний інститут, інститут освіти тощо).

4. Нормативна і відносно стабільна соціальна практика. Таке тлумачення соціального інституту властиве працям із структурно-функціонального аналізу.Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснює репресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів, забезпечує внутрішню згуртованість спільноти. У сучасному суспільстві кожна людина належить до безліччі різних інститутів. Вона народжується в сім'ї, навчається в школі, працює на виробництві, користується громадським транспортом тощо. Соціальні інститути можна поділити на формальні й неформальні. Формальні соціальні інститути регулюються законами, іншими нормативними актами. Коли ж функції, засоби соціального інституту не знаходять втілення у формальних правилах, маємо неформальний інститут. Соціальніінститути виконують у суспільстві функції соціального управління і соціальногоконтролю як одного з елементів управління. Соціальні інститути керуютьповедінкою членів суспільства через систему санкцій і нагород. У соціальномууправлінні і контролі інститути грають дуже важливу роль. Їх завданнязводиться не тільки до примусу. У кожному суспільстві існують інститути,що здійснюють гарантії волі у певних видів діяльності-свободутворчості або нововведень, свободу слова, права на отримання певноїформи і величини доходу, на житло і безкоштовне медичне обслуговування.

Саме соціальні інститути підтримують спільну кооперативнудіяльність в організаціях, що визначають стійкі зразки поведінки, ідеїі стимули.

Соціальні інститути класифікуються на підставі змісту іфункцій, які вони виконують - економічні, політичні,виховні, культурні, релігійні.

Соціальні інститути можна поділити на формальні і неформальні.

Критерієм розподілу служить ступінь формалізації існуючих у них зв'язків,взаємодій, відносин.

Формальні інститути-спосіб організованого побудови на основісоціальної формалізації зв'язків, статусів і норм. Формальні інститутизабезпечують проходження ділової інформації, необхідної дляфункціональної взаємодії. Регулюють щоденні особистісніконтакти. Формальні соціальні інститути регулюються законами,нормативними актами.

До формальних соціальних інститутів відносяться:

. економічні інститути-банки, виробничі установи;

. політичні інститути-парламент, міліція, уряд;

. виховні і культурні інститути-родина, інститут та ін навчальні заклади, школа, художні установи.

Коли ж функції, засоби соціального інституту не відображені вформальних правилах, законах, створюється неформальний інститут. Неформальніінститути - спонтанно сформована система соціальних зв'язків, взаємодійі норм міжособистісного і міжгрупової спілкування. Неформальні інститутивиникають там, де несправність формального інституту викликає порушенняважливих для жізнідеятельності всього соціального організму функцій. В основімеханізму такої компенсації лежить певна спільність інтересіворганізацій її членів. Неформальний інститут заснований на особистому виборізв'язків і асоціацій між собою, припускаючи особистісні неформальніслужбові відносини. Ні жорстко закріплених стандартів. Формальніінститути спираються на жорстку структуру відносин, у той час як унеформальних інститутах подібна структура носить ситуаційний характер.

Неформальні організації створюють більше можливостей для творчоїпродуктивної діяльності, розробки та впровадження нововведень.

Приклади неформальних інститутів-націоналізм, організації за інтересами

- Рокери, «дідівщина» в армії, неформальні лідери в групах, релігійнігромади, діяльність яких суперечить законам суспільства, коло сусідів.

З 2-й пол. 20 в. у багатьох країнах з'явилося безліч неформальнихорганізацій і рухів (у т. ч. «Зелені»), що займаютьсяприродоохоронною діяльністю та екологічними проблемами,неформальна організація любителів телевізійної драми.

Отже, інститут - це своєрідна форма людської діяльності,заснованої на чітко розробленій ідеології, системі правил і норм, а такожрозвинутому соціальному контролі за їх виконанням.

72. Форми та види культури Соціологи виокремлюють насамперед дві особливі форми культури:1) матеріальну — сукупність опредмечених результатів людської діяльності, що включає як фізичні об'єкти, створені в результаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, продукти, одяг, прикраси тощо), так і природні об'єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне символічне значення, виконують певні функції. 2) духовну — сукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об'єкти, створені розумом і почуттями людини (мова, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідомості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об'єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книжках, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо. Залежно від того, хто створює культуру і яким є її рівень, розрізняють її види. Так, загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справедливості тощо. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як елітарна, народна й масова. Елітарна культура — сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті. До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що вони призначені для високоосвічених людей. Створюється елітарна культура фахівцями високого класу. Народна культура (її ще називають аматорською, чи фольклором) — це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв'язана з життям широких народних мас. її репрезентують казки, легенди, міфи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими. У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інформації виникла ще одна, так звана масова культура, що апелює до всіх і розрахована на масове вживання. Вона поширюється засобами масової інформації і з'явилась у середині XX ст., коли засоби масової інформації стали доступними всім верствам населення. Масова культура витісняє і елітарну, і народну. їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу художню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культура. Національна культура — це сукупність символів, цінностей, норм, взірців поведінки, вірувань, що характеризують конкретну спільноту (народність, націю) певної держави, країни. Одна національна культура може бути лише в тій державі, в якій панує лінгвістична та етнічна єдність. Більшість сучасних держав мають кілька, а то й багато національних культур — субкультури національної більшості та субкультури національних меншин. конфесійна культура, яка формується на спільних віруваннях, належності до однієї конфесії, церкви. Це породжує спільність символів, цінностей, ідеалів і взірців поведінки. Найбільш поширеними у світі є християнська, мусульманська, буддійська конфесійні культури. Кожна з них має відгалуження — субкультури. Наприклад, християнська культура має такі субкультури, як православна, католицька, протестантська. У свою чергу ці субкультури мають власні субкультури.

73. Формування соціологічної думки в Середньовіччя та епоху Відродження За середньовіччя формою соціальної і політико-правовї теорії стали єритичні рухи народних мас (богоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики християнства, виражали соціальний протест проти існуючої католицької церкви та феодально-кріпосницького ладу. Яскравим прикладом є вчення Марселія Падуанського (1280-1343). Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники середньовічного гуманізму Аліг’єрі Данте (1265-1321), Франческо Петрарка (1304-1374), Леонардо Бруні (1370-1444), В. Лоренцо (1407-1457) та ін. Проте в цілому середні віка – це період спаду в історії політичних, соціальних і правових вчень порівняно з античним світом, що було зумовлено догматичним тиском, насамперед з боку католицтва, схоластичністю, метефізичністю свідомості. Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм – своєрідне світське вільнодумство – витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними.У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи: 1. Гуманістичний (середина XIV – середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного геоцентризму інтересу до людини, її зв’язків зі світом. 2. Неоплатонівський (середина XV – перша третина XIV ст.), на якому домінує розгляд проблем буття. 3. Натуралістичний (середина XIV ст. - XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.У цей період на історичній арені постають нові класи – буржуазія і пролетаріат, хоч політичне панування ще утримували у своїх руках феодали, підтримувані церквою, яка монополізувала духовне життя. З особливою гостротою поставала необхідність дослідження нових реалій і тенденцій соціально - політичного буття. Молода буржуазія виявляла власний і стимулювала інтерес вчених до проблем розвитку держави, права, політичного устрою, функціонування і розвитку механізмів влади.Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII ст. як ідейний рух формується Просвітництво, представлене у творах видатних французів, письменників, філософів Вольтера (1694-1778), Шарля-Луї Монтеск’є (1689-1755), Дені Дідро (1713-1784), філософа Поля-Анрі Гольбаха (1723-1789), філософа, психолога Клода-Адріана Гельвеція (1715-1771). Ці вчені критикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першопричиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільства.

74.Якість життя як соціальне явище. Якість життя - це ступінь задоволення матеріальних, культурних і духовних потреб людини. Якість життя визначається порівнянням фактичного рівня задоволення потреб із базовим. Якість життя розглядається як система показників,характеризують ступінь реалізації життєвих стратегій людей,задоволення їхніх життєвих потреб. Програмні поліпшення якості життя розглядається як соціальний проект, спрямований на збільшення можливостей людей вирішувати свої проблеми, домагатися особистого успіху ііндивідуального щастя.

Якість життя - сукупність показників загального добробуту людей,характеризують рівень матеріального споживання (рівень життя), а такожспоживання безпосередньо не оплачуваних благ.

Якість життя передбачає:

- чисте довкілля;

- особисту і національну безпеку;

- політичні та економічні свободи;

- + інші умови людського благополуччя, важко піддаються кількісному виміру.

Кожне співтовариство розробляє це поняття самостійно, виходячи зі своїх ідеалів. У багатьох країнах ідея якості стала національною ідеєю. Підякістю життя розуміється, як правило, фінансова безпекаспівтовариства, єдність з природою, відповідальність перед майбутніми поколіннямиі багато іншого. Характеризуючи сутність якості життя як соціально-економічної категорії необхідно підкреслити ряд її особливостей:

По-перше, якість життя надзвичайно широке, багатоаспектне, багатограннепоняття, незрівнянно більш широке, ніж «рівень життя». Це категорія,далеко виходить за межі економіки. Це, перш за все соціологічна категорія, що охоплює всі сфери суспільства, оскільки всі вони містять усобі життя людей і її якість.

По-друге, якість життя має дві сторони: об'єктивну і суб'єктивну.

Критерієм об'єктивної оцінки якості життя служать наукові нормативипотреб та інтересів людей, за співвідношенням, з якими можна об'єктивносудити про ступінь задоволення цих потреб та інтересів.

З іншого боку, потреби та інтереси людей індивідуальні і ступінь їхзадоволення можуть оцінити тільки самі суб'єкти. Вони не фіксуютьсябудь-якими статистичними величинами і практично існують лише всвідомості людей і, відповідно, в їх особистих думках і оцінках. Таким чином, оцінка якості життя виступає у двох формах:ступінь задоволення науково-обгрунтованих потреб та інтересів;задоволеність якістю життя самих людей.

По-третє, якість життя є категорією,що містить у собі багато інших соціально економічних категорій. Так, компонентами якості життя є і спосіб життя, і рівень життя, інавколишнє середовище, збагачені якісними оцінками.

Якість життя - це ступінь розвитку та повнота задоволення всього комплексу потреб та інтересів людей, що виявляються як у різнихвидах діяльності, так і в самому жізнеощущеніі. Проблема якості життя включає в себе умови, результати та характер праці, демографічні, етнографічні та екологічні аспекти існування людей.

Досягнення максимально високої якості життя населення є пріоритетною метою соціальної ринкової економіки.

Якість життя для людей невідривно від цілей, які вони ставлять перед своєюжиттям, тобто, пов'язана з ефективністю життя в широкому сенсі слова, і не тільки з задоволенням своїм особистим життям, але і з задоволеністю зі своїм становищем у країні і в світі, яке позначається на самопочутті людей.

75. Якість населення як суб’єкта суспільства Останнім часом все більше усвідомлюється той факт, що якість життя є не стільки об'єктивним показником рівня соціально-економічного благополуччя суспільства, скільки суб'єктивною оцінкою людьми особливостей зміни умов життєдіяльності і способів їх взаємодії з навколишнім социо-пріродним світом. Дуже показовою в цьому відношенні є точка зору відомого російського економіста і фахівця в області теорії вимірювання якості життя С.Айвазяна. він пише, що основні властивості якості життя населення формуються і виявляються в його взаємодії з «зовнішніми об'єктами» і один з одним, в його здатності адаптуватися до навколишнього світу, вижити, відтворюватися, задовольняти свої потреби. С.Айвазян розглядає людину одночасно як істота біологічна (що функціонує відповідно до всіх законів біологічного гомеостазу) і як істота соціальна (що реалізовує себе тільки в соціумі, в системі процесів і механізмів, що функціонують за специфічними «соціальними правилами»). На цій підставі автор виділяє п'ять базових компонентів, створюючих середовище і систему забезпечення життєдіяльності населення: Якість населення , інтегрірующєє в собі такі його властивості як очікувана тривалість життя, рівень освіти, кваліфікація, народжуваність і смертність, брачность і т.п.; Добробут населення , інтегруючий в собі основні показники рівня життя і що відображає ступінь задоволення його матеріальних і духовних потреб (реальні доходи, їх диференціація, рівень споживання благ і послуг, рівень охорони здоров'я, культури і т.п.); Соціальна безпека (або якість соціальної сфери), що відображає рівень умов праці, соціального захисту, фізичної і майнової безпеки члена суспільства, кріміногенності і соціально-політичного здоров'я самого суспільства і т.п.; Якість навколишнього середовища (або якість екологічної ніші), що акумулює дані про забруднення повітряного простору, грунтів і води (відмітимо, що людська популяція - це єдина земна популяція, що не забезпечує утилізації відходів своєї життєдіяльності, небезпечних для навколишнього середовища і не включених в природні природні технології - «трофічні ланцюги біосфери»; Природно-кліматичні умови , що характеризуються складом і об'ємами природно-сировинних ресурсів, кліматом, частотою і специфікою форс-мажорних ситуацій.

76. Поняття ефективності права. Фактори ефективності права Эффективность права является одним из важнейших объектов изучения общей теории государства и права. В связи с очевидной важностью вопроса об эффективности права как для понимания механизма действия права, так и для понимания воздействия права на состояние общества в целом, отдельных индивидуумов и их взаимоотношения, большинство теоретиков права занимались изучением этой проблемы, отстаивая различные, порой противоположные, мнения относительно существа данного вопроса. Основные концепции теории права (в частности нормативная, материалистическая ) исходят из чисто формального подхода к эффективности права, рассматривая ее, как соответствие правореализационной деятельности положениям закона и достижение цели закона, без учета истинных интересов и ценностей отдельных граждан, групп и классов, а также общественных затрат необходимых для достижения этой цели. Для того чтобы максимально точно определить значение термина «эффективность права» необходимо рассмотреть, как трактовали это понятие различные ученые. Для этого, в свою очередь, необходимо сравнить различные дефиниции и содержание данного термина с точки зрения разных авторов. Большинство российских исследователей, говоря о дефиниции эффективность права, ссылаются на определение, данное в работе В.Н. Кудрявцева, указывая, что под указанным термином чаще всего понимается «соотношение между фактическим результатом их действия и теми социальными целями, для достижения которых эти нормы были приняты» [26]. Подобное этому, дано определение в работе А. А. Зелепукина «Эффективность российского законодательства»: «Понимая правовое регулирование как воздействие на общественные отношения, осуществляемое при помощи права и других юридических средств, мы говорим о его эффективности, имея в виду степень достижения цели, которая ставилась при разработке конкретных нормативных актов»[27]. В учебнике В. В. Лапаевой представлено определение эффективности права, исходящее из основной (по мнению автора учебника) функции права – как «средства объективного, общесправедливого для конфликтующих сторон разрешения социальных конфликтов». По мнению автора под эффективностью закона следует понимать степень соответствия реального уровня конфликтности в урегулированной законом сфере отношений оптимальному для данной сферы уровню конфликтности 28. Юрист Александр Добровольский в своей работе «Критерии эффективности хозяйственного законодательства», подходит к определению данного термина с другой стороны. Он пишет: «Можно определить понятие эффективности правового регулирования экономических отношений как величину, обратно пропорциональную той доле совокупных общественных издержек, которая связана с правовым регулированием Для того чтобы правильно оценить эффективность права необходимо также знать ее структуру, то есть нужно определить какие составляющие определяют эффективность конкретной нормы. Большая часть авторов, занимающихся этой проблемой, сходятся в том, что эффективность права зависит от трех основных факторов (состоит из трех элементов): 1. Качество нормативного акта (закона) 2. Эффективность правореализации и правоприменения; 3. Уровень правосознания и правовой культуры

37