8.4. Універсальні міжнародні стандарти спеціального характеру.

Як вже зазначалося вище, до цієї групи міжнародних стандартів належать міжнародні акти, які були прийняті в рамках ООН та безпосередньо призначені для регламентації поводження із засудженими.

До основних міжнародних актів, які належать до цієї класифікаційної групи можна віднести наступні:

– Мінімальні стандартні правила поводження з ув‘язненими (1955р.);

– Процедури ефективного виконання Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими (1984р.);

– Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі (1988р.);

– Основні принципи поводження з ув’язненими (1990р.).

Найбільш детально спеціальні загальносвітові стандарти поводження із засудженими до позбавлення волі виписані саме у Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими. Правила мають свою довгу та цікаву історію. Ідея розробки універсальних норм, які стосуються поводження з ув’язненими, вперше була висунута Міжнародною кримінальною і пенітенціарною комісією, яка діяла в рамках Ліги Націй. Робота над Правилами була розпочата ще у 1926 році. У 1934 році підготовлений Комісією збірник правил, який називався Стандартними мінімальними правилами поводження із ув’язненими був схвалений Лігою Націй та рекомендований її Асамблеєю урядам країн – членам Ліги Націй (до речі, СРСР у 1940р. був виключений з Ліги Націй). У 1951 році, після того, як провідну роль у міжнародній діяльності стала відігравати ООН, Комісію було розпущено. Проте, перед тим, як передати свої функції ООН, Комісія переглянула текст правил, які мали бути представлені першому Конгресу ООН з профілактики злочинності і поводження з ув’язненими. 30 серпня 1955 року перший Конгрес одностайно затвердив нові правила, які носили назву Мінімальні стандартні правила поводження з ув‘язненими і рекомендував Економічній і Соціальній Раді ООН схвалити їх. Після додаткового обговорення цих Правил, Рада своєю резолюцією від 31 липня 1957 року схвалила затверджені першим Конгресом Мінімальні стандартні правила поводження з ув‘язненими.

Схваливши Правила, Рада рекомендувала урядам прихильно поставитися до їх прийняття і застосування в пенітенціарних і виправних установах, а також кожні 5 років повідомляти Генерального секретаря ООН про хід їх застосування. Генеральна Асамблея ООН також рекомендувала державам-членам ООН докласти всіх можливих зусиль для забезпечення впровадження Правил в їх пенітенціарних та виправних установах і враховувати вимоги Правил при розробці національного законодавства.

12 травня 1976р. Економічна і Соціальна Рада ООН своєю резолюцією доручила Комітету з профілактики злочинності і боротьби із нею сформулювати комплекс процедур для здійснення Правил, тобто подати рекомендації про те, як слід забезпечувати гласність і дотримання цих Правил у національному пенітенціарному праві, в тому числі й процедури представлення доповідей ООН з питань їх застосування. У 1977 році Правила були доповнені ще однією статтею – 95. Остаточно розробка тексту процедур виконання Правил була завершена у 1984році, а 25 травня 1984р. Рада своєю резолюцією схвалила Процедури ефективного виконання Мінімальних стандартних правил поводження з ув‘язненими і запропонувала державам-учасницям враховувати їх у процесі виконання Правил і в своїх періодичних доповідях, які подаються до ООН.

У сучасному вигляді Правила стосуються практично всіх питань відбування покарання у виді позбавлення волі і в них регламентуються: класифікація засуджених до цього виду покарання, режим у місцях позбавлення волі, праця засуджених, виховна робота із засудженими, вимоги до житлових приміщень та забезпечення побуту засуджених, харчування та медичне обслуговування засуджених тощо.

Необхідно враховувати, що Правила не мають обов’язкового статусу в міжнародному праві, про що прямо говориться як в резолюціях, якими Правила були введені у дію, так й у самих Правилах. Зокрема ст.1 Правил визначає, що “Правила не мають на меті детально описати взірцеву систему пенітенціарних установ, а призначені лише для того, щоб на основі загальновизнаних досягнень сучасної думки і з урахуванням найзадовільніших у наш час систем викласти те, що звичайно вважається правильним з принципового і практичного поглядів у галузі поводження з ув’язненими та в управлінні установами”. Ст.2 Правил звертає увагу на той факт, що “з огляду на розмаїття юридичних, соціальних, економічних і географічних умов зрозуміло, що не всі правила можна застосовувати повсюди і водночас. Вони повинні, однак, покликати до життя постійне прагнення до подолання практичних труднощів, що стоять на шляху їх здійснення, оскільки загалом відбивають ті мінімальні умови, які ООН вважає прийнятними”.

Отже, Правила являють собою ні що інше, як мінімальні умови, що розглядаються ООН як прийнятні, і як такі, що покликані також забезпечувати захист ув’язнених від поганого поводження з ними.

Правила містять 95 статей і складаються з двох частин: частина І – “Загальні правила”, частина ІІ – ”Правила, що застосовуються до особливих категорій” (А – засуджені в’язні, В– душевнохворі та розумово відсталі в’язні, С – особи, що перебувають під арештом або чекають суду, Д – ув’язнені за цивільними справами, Е – особи, заарештовані або поміщені у в’язницю без пред’явлення обвинувачення).

Частина І Правил містить основні вимоги до тюремного ув’язнення взагалі. Правила забороняють дискримінацію за ознакою кольору шкіри, статі, мови, релігійних, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, сімейного становища або соціального стану і зобов’язують поважати релігійні переконання та моральні засади в’язнів, які належать до тих чи інших груп населення (ст.6 Правил). Ст.7 Правил встановлює, що нікого не можна приймати до в‘язниці без офіційного наказу про ув’язнення, подробиці якого заносяться до реєстру. При прийнятті до в‘язниці кожному ув’язненому необхідно надати письмову інформацію, яка стосується правил поводження з ув’язненими, дисциплінарних вимог, дозволених способів отримання інформації та подання скарг. Неписьменних необхідно інформувати про це усно.

Різні категорії ув’язнених повинні утримуватися окремо з урахуванням статі, віку, попередньої судимості та інших чинників. Зокрема роздільно необхідно утримувати: чоловіків і жінок, не засуджених і засуджених в’язнів, неповнолітніх і дорослих.

Умови утримання ув’язнених повинні відповідати санітарно-гігієнічним вимогам. Вимоги до обладнання житлових та побутових приміщень закріплені у ст.ст.9-14 Правил. Зокрема там, де ув’язнені ночують у камерах або кімнатах, кожен з них повинен мати окрему камеру або кімнату. Якщо передбачені загальні камери, ув’язнених, яких в них розміщують необхідно ретельно відбирати, аби переконатися, що вони здатні жити разом таких умовах (ст.9 Правил). Всі приміщення, якими користуються в’язні, особливо спальні повинні відповідати всім санітарним вимогам, причому належну увагу необхідно звернути на кліматичні умови, особливо на кубатуру приміщень, їх мінімальну площу, освітлення, опалення та вентиляцію (ст.10 Правил).

Відповідно до ст.ст.15-16 Правил ув’язненим повинні бути створені всі необхідні умови для забезпечення особистої гігієни, їхній зовнішній вигляд повинен бути сумісним з їхньою людською гідністю.

Ув’язнені мають право на чистий і придатний одяг або обмундирування, яке відповідає клімату, дозволяє підтримувати здоров’я в задовільному стані та не має образливого чи принизливого вигляду. Кожний ув’язнений повинен бути забезпечений окремим ліжком, окремими чистими постільними речами, які регулярно міняються (ст.ст.17-19 Правил).

Адміністрація повинна забезпечувати кожного в’язня у регулярним харчуванням, калорійним і достатнім для підтримання його здоров’я, а також питною водою (ст.20 Правил).

Вимоги до медичного обслуговування ув’язнених, які закріплені у ст.ст. 22-26 Правил передбачають наступне. Всі заклади повинні мати принаймні одного кваліфікованого медичного працівника, досвідченого в галузі психіатрії. Медичне обслуговування необхідно організовувати в тісному зв’язку з місцевими або державними органами охорони здоров’я. Кожного ув’язненого необхідно піддавати медичному огляду при його прийнятті до в’язниці, а пізніше в міру потреби. Хворих в’язнів необхідно переводити до особливих закладів або цивільної лікарні. Лікар повинен щоденно приймати або відвідувати хворих ув’язнених і всіх тих, хто скаржиться на хворобу. Крім того, лікар зобов’язаний регулярно здійснювати інспекцію та доповідати керівнику установи з таких питань: кількість, якість приготування і умови роздавання їжі; гігієна і чистота установи та осіб, які там утримуються; санітарія, опалення, освітлення й вентиляція установи; придатність і чистота одягу та постелі в’язнів.

Оскільки в’язниці є інститутами примусу і вимагають забезпечення належного рівня управління та безпеки, у ст.ст.27-34 Правил закріплені вимоги щодо забезпечення дисципліни, покарання правопорушників, а також застосування засобів вгамування. Зокрема ст.27 Правил передбачає, що дисципліну і порядок необхідно підтримувати, вводячи однак, тільки ті обмеження, які потрібні для забезпечення надійного нагляду і дотримання належних правил спільного життя в установі. В’язні не можуть бути у дисциплінарному порядку призначені на роботу з обслуговування самого закладу. Жоден в’язень не може бути підданий дисциплінарному покаранню, не будучи попередньо поінформований про провину, яка ставиться йому в вину, і не отримавши належної можливості висловитися на своє виправдання. Адміністрація повинна кожну таку справу ретельно розглядати. Правила (ст.31) забороняючи тілесні покарання та ув’язнення у темній камері, одночасно зазначають, що жорстокі, нелюдські або принизливі для людської гідності види покарання не можна допускати як покарання за дисциплінарні провини. Ст.ст.33-34 Правил забороняють застосовувати такі засоби вгамування як наручники, кайдани, гамівні сорочки або ланцюги для покарання ув’язнених. Їх дозволяється застосовувати лише для запобігання втечам, попередження завдання шкоди, за медичними показаннями або в інших випадках, коле це необхідно і передбачених законом.

Основні способи забезпечення контактів ув’язнених із зовнішнім світом, правила користування книгами, відправлення ними релігійних обрядів закріплені у ст.ст.37-42 Правил. Зокрема ст.37 Правил вимагає, що ув’язненим необхідно давати можливість через регулярні проміжки часу спілкуватися під належним наглядом з їхніми сім’ями або друзями, що мають бездоганну репутацію, як шляхом листування, так і безпосередньо в ході відвідин. Ув’язнені іноземці повинні мати можливість спілкуватися з дипломатичними або консульськими представниками своєї країни. Кожний заклад повинен мати бібліотеку, доступну для всіх в’язнів. Кожний ув’язнений повинен мати можливість задовольняти свої релігійні потреби у стінах закладу, маючи відповідну релігійну літературу. У закладах, де велика кількість ув’язнених належить до однієї конфесії, доцільно взяти у штат кваліфікованого служителя культу або дозволити йому відправляти обряди у закладі.

Окремий розділ частини І, який має назву “Персонал установ” (ст.ст.46-54 Правил) містить сукупність правил, які присвячені вимогам до персоналу установ. Зокрема передбачається, що адміністрація повинна забезпечити ретельний відбір персоналу всіх категорій, оскільки належна робота установ безпосередньо залежить від добросовісності, гуманності, компетентності і особистих якостей цих співробітників. Адміністрація повинна постійно прищеплювати своїм працівникам та громадськості думку про те, що вона виконує роботу великого суспільного значення. Персонал повинен бути достатньо освіченим і розвиненим. Заробітна плата персоналу повинна встановлюватися з таким розрахунком, щоби приваблювати і втримувати людей на цій роботі. Беручи до уваги винятково тяжкі умови цієї роботи, таким людям слід забезпечувати відповідні пільги й умови для праці. Перед прийняттям на роботу працівника необхідно готувати до виконання загальних і конкретних завдань, після чого від нього слід вимагати складання іспитів у теоретичному і практичному аспектах. Всі працівники місць ув’язнення повинні так себе поводити і так виконувати свої обов’язки, щоб бути прикладом для ув’язнених і завоювати їх повагу. Штат установ в міру можливості повинен включати достатню кількість спеціалістів, таких як психіатри, психологи, соціальні працівники, вчителі та викладачі ремісничих дисциплін. У стосунках з ув’язненими персонал закладів має право вдаватися до насильства тільки для самозахисту або при спробі втечі, а також у випадку активної або пасивної протидії наказам, що грунтуються на чинних законах чи правилах.

Частина ІІ Правил містить правила, що застосовуються до певних категорій ув’язнених. Як вже зазначалося вище, у розділі А частини ІІ Правил визначені правила, що застосовуються до засуджених в’язнів. Положення про засуджених стосуються у рівній мірі всіх інших категорій ув’язнених, якщо вони не суперечать правилам поводження з цією категорією і є на користь іншим групам ув’язнених.

Всі правила, розміщені у розділі А згруповані в окремі підрозділи, які мають наступні назви: “Основні принципи”(ст.ст.56-64); “Поводження з в’язнями”(ст.ст.65-66); “Класифікація та індивідуалізація”(ст.ст.67-69); “Пільги” (ст.70); “Праця”(ст.ст.71-76); “Освіта і відпочинок”(ст.ст.77-78); “Стосунки із зовнішнім світом і опіка після звільнення” (ст.ст.79-81).

У першому підрозділі закріплені декілька основних, визначальних принципів. По-перше, оскільки засуджені караються шляхом позбавлення волі, в’язнична дисципліна не повинна поглиблювати страждань, що витікають з такого становища (ст.57 Правил). Відповідно до ст.58 Правил метою і виправданням вироку до позбавлення волі є в кінцевому підсумку захист суспільства і попередження злочинів, що загрожують йому. Цієї мети можна досягти лише тоді, коли після відбуття терміну ув’язнення і повернення до нормального життя у суспільстві правопорушник виявляється не тільки готовим, а й здатним підкоритися закону та забезпечити своє існування.

По-друге, в’язничний режим, прийнятий у закладі, повинен прагнути зводити до мінімуму різницю між життям у в’язниці і життям на свободі, що вбиває у в’язня почуття відповідальності та усвідомлення людської гідності. Засуджені повинні поступово готуватися до життя у суспільстві (ст.60 Правил). З цією метою у спілкуванні з в’язнями слід підкреслювати не їхню ізоляцію від суспільства, а ту обставину, що вони продовжують залишатися його членами. Тому треба всюди, де це можливо заохочувати громадські організації до співробітництва з персоналом закладів з метою повернення засуджених до життя у суспільстві (ст.61 Правил).

По-третє, медичні заклади повинні виявляти всі фізичні і психічні захворювання або вади, які б могли зашкодити перевихованню засудженого і піклуватися про його лікування. Для цього заклади повинні мати можливість забезпечувати необхідне медичне, хірургічне та психіатричне обслуговування (ст.62 Правил).

По-четверте, необхідним є застосування індивідуального підходу до засуджених, що відповідно потребує наявності гнучкої системи класифікації їх по групах та розміщення таких груп в окремих закладах. У цих закладах бажано варіювати суворість заходів безпеки залежно від групи в’язнів. Найсприятливіші умови для перевиховання створюються у відкритих закладах, де основний акцент робиться на самодисципліні. Для забезпечення індивідуального підходу також бажано, щоб кількість засуджених у закладах не була занадто великою. У відкритих закладах треба утримувати якнайменше в’язнів (ст.63 Правил).

По-п’яте, оскільки обов’язки суспільства не припиняються з виходом засудженого на волю, необхідно мати державні і приватні органи, які здатні виявляти дійове піклування про в’язнів, які звільняються, борючись з їхніми упередженнями та забобонами, жертвами яких вони є, і допомагати їм знову включатися у життя суспільства (ст.64 Правил).

Принцип забезпечення гнучкої системи класифікації засуджених та індивідуалізації виконання покарання знаходить свою деталізацію у ст.ст.67-69 Правил. Зокрема ст.67 Правил визначає, що метою класифікації засуджених на групи є: а) відокремлення ув’язнених від тих, хто в силу свого злочинного минулого або негативних рис характеру може погано на них впливати; б) розподіл ув’язнених на категорії, що полегшувало б роботу з ними, спрямовану на повернення їх до життя в суспільство.

Роботу з різними категоріями засуджених необхідно вести у різних закладах, або у різних відділеннях одного й того ж закладу. Після прийняття засудженого до установи в найкоротший термін на основі вивчення його характеру необхідно розробити програму роботи із ним, виходячи при цьому з його індивідуальних потреб, здібностей та нахилів (ст.69 Правил).

Окремий підрозділ присвячений питанням праці засуджених (ст.ст.71-76 Правил). Правила встановлюють, що усі засуджені повинні працювати відповідно до їхніх фізичних і психічних здібностей, засвідчених лікарем. Робота, якою забезпечуються засуджені, повинна бути такою, щоб підвищувати або давати їм кваліфікацію, що дозволила б їм зайнятися чесною працею після звільнення. Разом з тим, бажано, щоб засуджені мали можливість виконувати роботу за своїм вибором, якщо це сумісно з правильним вибором ремесла і вимогами управління та дисципліни у закладі (ст.71 Правил). Відповідно до ст.72 Правил, організація і методи роботи в закладах повинні максимально наближатися до тих, що прийняті за стінами закладів, щоб в’язні привчалися таким чином до умов праці на волі. Разом з тим, передбачено і наступне правило: інтереси в’язнів і їхню професійну підготовку не варто підкорювати міркуванням про отримання прибутку від в’язничного виробництва.

До засуджених повинні застосовуватися ті ж правила безпеки праці та охорони здоров’я, які застосовуються до вільних працівників. Максимальна тривалість робочого дня чи тижня встановлюється законом або на основі адміністративних постанов, з урахуванням місцевих правил і звичаїв для умов праці вільних працівників. Робочий час засуджених необхідно розподіляти таким чином, щоб вони мали принаймні один день відпочинку на тиждень, а також час для навчання та інших видів діяльності, що необхідні для їхнього перевиховання. За виконану працю засуджені повинні отримувати справедливу винагороду в рамках певної системи (ст.74-76).

Як зазначалося вище, у 1984 році Економічна та Соціальна Рада ООН схвалила Процедури ефективного виконання Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, які містять перелік 13 процедур, що повинні виконуватися з метою забезпечення реалізації Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими. До основних з них належать наступні:

– прийняття Правил усіма державами, в яких норми захисту ув’язнених та поводження з ними не відповідають вимогам Правил (процедура 1);

– втілення Правил в національне законодавство та в інші положення з урахуванням, якщо це необхідно, їх адаптації до чинних законів і культури, але без шкоди для духу і мети Правил (процедура 2);

– надання Правил в розпорядження всіх осіб, що займаються підтриманням правопорядку та належать до персоналу виправних закладів для того, щоб вони могли застосовувати та виконувати їх (процедура 3);

– Мінімальні стандартні правила, втілені в національному законодавстві та в інших положеннях доводяться і роз’яснюються ув’язненим при їх прийнятті до виправної установи (процедура 4);

– Держави інформують Генерального секретаря ООН один раз на 5 років (у форми відповідей на питання анкети) про масштаби здійснення заходів і досягнутий прогрес в плані застосування Правил, а також про наявні фактори і труднощі, що впливають на їх застосування (процедури 5 та 6);

– Генеральний секретар ООН розповсюджує Правила і ці процедури їх застосування на якомога більшій кількості мов, забезпечує доступ до них усіх держав, зацікавлених міжурядових та неурядових організацій, з тим, щоб досягти максимально широкого розповсюдження Правил і процедур їх застосування. Крім того, він забезпечує також якнайширше використання тесту Правил в усіх відповідних програмах ООН (процедури 7-9);

– Комітет профілактики злочинності та боротьби з нею ООН регулярно проводить перегляд Правил з метою розробки і впровадження нових норм, стандартів і процедур, що застосовуються до осіб, позбавлених волі, а також здійснює контроль за виконанням процедур застосування Правил, в тому числі надає періодичні доповіді відповідно до процедури 5 (процедура 11).

Отже, Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими отримали широке визнання у міжнародній світовій спільноті як фундаментальні і загальновизнані рекомендації з питань поводження з ув’язненими та забезпечення ефективного управління місцями позбавлення волі. В подальшому, їх вихідні положення знайшли своє відображення та конкретизацію у цілому ряді інших міжнародних документів спеціального характеру і зокрема у Зводі принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі.

Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі був затверджений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 року. Вказаний документ хоча й не має сили обов’язкового міжнародного акту, проте має велику вагу серед міжнародної спільноти, оскільки був прийнятий шляхом консенсусу. Звід складається з 39 принципів, основним завданням яких є забезпечення належного захисту всіх осіб, що піддані затриманню або ув’язненню у будь-якій формі. Хоча й більшість правил переважно стосується процедур затримання та арешту, процедур здійснення судового контролю над арештами та затриманнями, цілий ряд правил, закріплених у Зводі стосується поводження із засудженими до покарання у виді позбавлення волі та має важливе значення для забезпечення їх прав і законних інтересів.

Зокрема Звід передбачає, що всі особи, піддані затриманню чи ув’язненню мають право на гуманне ставлення до них та повагу до їх гідності. Щодо цих категорій осіб не може бути застосоване будь-яке обмеження або зменшення прав людини, які визнаються або існують у будь-якій державі у відповідності з правом, конвенціями, правилами або звичаями на тій підставі, що ці права не визнаються або визнаються у меншому обсязі у Зводі. Затримання або ув’язнення у будь-якій формі повинні здійснюватися на підставі постанови або підлягати ефективному судовому контролю іншого органу (Принципи 1-4).

Особливе значення мають положення Принципу 6, який передбачає, що жодний затриманий або ув’язнений не може бути підданий катуванням, нелюдському або такому, що принижує його гідність поводженню чи покаранню. Принцип 22 закріплює правило, відповідно до якого жодна особа, яка перебуває в ув’язнені не повинна навіть з її згоди бути підданою будь-яким медичним або науковим дослідам, які можуть зашкодити її здоров’ю.

З метою забезпечення належного інформування ув’язнених про обсяг наданих їм прав, будь-якій особі, яка перебуває в ув’язненні повинні бути роз’яснені її права та те, як ці права вона може реалізувати. (Принцип 13).

Положення Зводу містять і ряд принципів, які спрямовані на підтримання корисних соціальних зв’язків ув’язненого із зовнішнім світом. Так, затриманому або ув’язненому надається право на відвідування членами його родини та листування з ними, а також відповідна можливість спілкуватися із зовнішнім світом згідно з розумними умовами та обмеженнями, які містяться у законі. За клопотанням затриманого або ув’язненого, ця особа, якщо таке можливо, утримується на розумній відстані від його звичайного місця проживання (Принципи 19-20).

Основні принципи поводження з ув’язненими були представлені восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками і ухвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року. Необхідність прийняття цього міжнародного акту була обгрунтована у преамбулі Основних принципів та пояснювалася тим, що ООН визнаючи що Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими мають велике значення і вплив на розвиток кримінальної політики і практики, стурбовані тим фактом, що виникають перепони, які заважають повній реалізації правил, а тому повній реалізації цих правил буде сприяти застосування основних принципів, що їх визначають. В цьому міжнародному документі закріплено 11 основних принципів поводження із ув’язненими, в тому числі й наступні:

– усі ув’язнені користуються повагою, притаманною гідності та значущості, як людей (принцип 1);

– не допускається ніякої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження чи за іншою ознакою (принцип 2);

– бажано також поважати релігійні переконання і культурні традиції тієї групи, до якої належать ув’язнені, в усіх випадках, як того вимагають місцеві умови (принцип 3);

– тюрми несуть відповідальність за утримання ув’язнених і захист суспільства від правопорушень у відповідності з іншими соціальними завданнями будь-якої держави і її основними обов’язками (принцип 4);

– усі ув’язнені мають право брати участь у культурній і просвітній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток особистості (принцип 6);

– слід докладати і заохочувати зусилля для скасування одиночного утримання як покарання і обмеження його застосування (принцип 7);

– необхідно створювати умови, які дають в’язням можливість займатися корисною оплачуваною працею, що полегшить їх реінтеграцію на ринку робочої сили їх країн і зобов’яже їх надавати фінансову допомогу своїм сім’ям і родичам (принцип 8);

– ув’язнені користуються медичним обслуговуванням, яке є в даній країні, без дискримінації у зв’язку з їх юридичним станом (принцип 9);

– за участю і за сприяння громадських і соціальних інститутів, з належним врахуванням інтересів потерпілих створюються сприятливі умови для реінтеграції колишніх в’язнів у суспільство в найбільш сприятливих умовах (принцип 10).

Всі принципи, які передбачаються цим міжнародним документом повинні застосовуватися без упередженості (принцип 11).