3. Принцип партнерства, співпраці і діалогу.

До певної міри сім'я і її соціальний працівник - це ніби партнери в бізнесі: якщо вони працюють злагоджено, не обдурюють один одного, довіряють один одному, то і їх «бізнес» розвивається нормально і процвітає, але варто одному із партнерів почати водити іншого за носа, тягнути у свій бік, і спільна справа з часом занепаде.

Процес співпраці полягає в тому, що обидва його учасники беруть на себе певні зобов'язання, які, як правило, прописуються в договорі про співпрацю. Сім'я повинна сприймати спеціаліста не як сторонню особу або керівника, а як партнера, що підтримує у складний період життя та допомагає подолати його.

При цьому спеціаліст повинен дати зрозуміти сім'ї, що від того, як клієнт виконує взяті на себе зобов'язання, залежить те, наскільки ефективно зможе виконувати свої зобов'язання її соціальний працівник. Наприклад: часто у договорі про співпрацю із сім'єю прописується таке зобов'язання для соціального працівни­ка: захищати та представляти інтереси сім'ї перед різними орга­нізаціями, установами, комісіями. У реальній роботі соціального працівника це означає допомогти оформити матеріальну допомогу , відстояти право дітей залишитися виховуватися в їх сім'ї, а не бути вилученими до інтернату. Сім'я повинна усвідомлювати, що для виконання таких функцій у соціального працівника повинні бути вагомі аргументи, якими б він міг скористатися. Цими аргу­ментами можуть бути виконані сім'єю зобов'язання. Наприклад, Члени родини вилікувалися від алкогольної залежності, упоряд­кували будинок, влаштувалися на роботу тощо. Це дає підставу соціальному працівнику аргументувати, що сім'я змінюється на краще і тому їй потрібно допомогти.

Також слід відзначити, що соціальний працівник не може мати у цій співпраці домінуючої ролі. Роль спеціаліста повинна

зводитися до корегування планів сім'ї, а не їх складання, адже ви­конувати всі дії доведеться сім'ї. Повинен бути конструктивний діалог, який допоможе прийти до співпраці. Варто пам'ятати, що одне й те ж саме завдання можна поставити по-різному і відпо­відно отримати різний результат. Скажімо, соціальний працівник може сказати в наказовому тоні: «За три дні необхідно провести прибирання будинку, і мене не хвилює, як ви це зробите». Наразі членів сім'ї взагалі не запитали, чи їм потрібно це прибирання і як швидко це може бути зроблено. І зовсім інший варіант, коли соціальний працівник говорить: «Через три дні в нашому районі відбудеться рейд по сім'ях, що перебувають у складних життє­вих обставинах. Можливо, представники соціальної служби за­їдуть і до вас. Сприймайте їх як гостей, а коли чекають гостей, то що роблять у будинку? Прибирають. Як ви вважаєте, вам треба прибрати? А як ваш будинок раніше сприймали представники служб? Вам давали завдання його прибирати? Ви ж розумієте, що для того, щоб я змогла відстояти ваше право виховувати власних дітей, ми повинні довести, що ви це справді можете. То як, за три дні ви зможете прибрати? Вам це не складно? Я вірю, що у вас все вийде...». У цьому випадку сім'я розумітиме для чого вона це робить, а відповідно намагатиметься виконати заплановані дії.

У разі, коли робота із сім'єю проводиться в односторонньому порядку, тобто активно працює або сім'я, або соціальний праців­ник, то вдалий вихід з кризи може бути тільки тоді, коли рушій­ною стороною є сім'я.