Книга скачана с сайта librarium.110mb.com

Наш e-mail: [e-mail]

Наши телефоны: [phone] (Djuice)

[phone] (МТС)

[phone] (Beeline)

[phone] (Life)

ББК63.3(0)6я73

УДК 94 (100) «1945/...» (075.8)

1-19

О.П. Іваницька «Новітня історія країн Європи та Америки» (1945-2002). Навчальний посібник. - Вінни­ця: Видавництво «Фоліант», 2003. - стр. 560.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України 9.12.2002р, протокол № 14/18.2-2331

Рецензенти:

Б.М. Гончар — доктор історичних наук, професор

Київського Національного Університету імені Тараса

Шевченка.

В.О. Горбик - доктор історичних наук, професор

Інституту історії України НАН України.

А.Л. Зінченко - доктор історичних наук, професор

Київського Міжнародного Університету.

В навчальному посібнику на основі широкого конкретно-історичного матеріалу та найновіших здобутків зарубіжної історіографії висвітлюються провідні тенденції та перебіг соціально-економічного, політичного та куль­турного розвитку країн європейського та американського континентів, з'я­совуються періодизація, особливості становлення та краху світової соціалі­стичної системи, типологія, хід і результати демократичних революцій кінця 1980-х - початку 1990-х років у східноєвропейському регіоні, аналізується біполярна система повоєнних міжнародних відносин та наслідки її розпаду.

ISBN 966-96212-1-6

© Іваницька О.П.

© Видавництво "ФОЛІАНТ"

ЗМІСТ

Розділ І. Основні проблеми світу після другої

світової війни

1. Поляризація суспільно-політичних систем у

післявоєнному світі 10

2. Особливості політичного розвитку. Соціал-реформістська модель організації суспільства: становлення та криза. Неоконсерватизм: суть та особливості : 12

3. Розпад колоніальної системи та модернізація країн третього світу... 18

4. Науково-технічний прогрес та постіндустріальне суспільство .20

5. Глобальні проблеми сучасності 21

6. Міжнародний тероризм як планетарна проблема 23

Розділ II. Провідні країни Європи та Америки

І.Сполучені Штати Америки 27

Гаррі Трумен - 33-й президент США 28

Наслідки другої світової війни для США. Повоєнна

реконверсія та економічний розвиток 30

''Справедливий курс". Президентські вибори 1948 року.

Внутрішня політика адміністрації Г.Трумена. Закон Тафта-Хартлі 31

Маккартизм 35

Зовнішньополітичні пріоритети. Політика "стримування" комунізму.. .38

"Доктрина Трумена" 42

Близькосхідна політика _; 44

США та їхні стосунки з американськими державами 45

Президентські вибори 1952 та 1956 років. 34-й президент США

Дуайт Ейзенхауер (1953-1961 роки) 47

Внутрішня політика адміністрації Д.Ейзенхауера 50

Зовнішньополітична діяльність 34-го президента США. Стратегія

"відкидання" комунізму. "Доктрина Ейзенхауера" 56

Американо-радянські відносини 62

Правління демократів 1961-1969 років. Президентські вибори

1960 року. Джон Кеннеді-35-й президент США .'.: 64

Економічний розвиток США у 1960-х роках 68

Внутрішня політика Дж.Кеннеді .. 68

Демократичні рухи '. 71

Зовнішня політика Дж.Кеннеді 74

Висадка на Плайя-Хірон .-.76

Даллаське вбивство ; 79

"Велике суспільство" та "війна з бідністю" президента Ліндона

Джонсона (1963-1969 роки) 83

Зовнішня політика 87

З

Вибори 1968 року і перемога республіканської партії. Річард

Ніксон та "нова економічна політика" 89

Зовнішня політика. "Доктрина Ніксона". Американо-радянські

відносини 93

Уотергейтська справа та відставка Р.Ніксона 95

38-й президент США Джеральд Форд та його діяльність

(1974-1976 роки) 97

Президенство Джеймса Картера (1977-1981 роки) 98

США на рубежі 1970-1980 років. Президентські вибори 1980 року

Рональд Рейган - 40-й президент США (1981-1989 роки) 103

"Програма оздоровлення" адміністрації Р.Рейгана 106

Зовнішня політика 109

"Поміркований курс" Джорджа Буша (1989-1993 роки) 111

Президентські вибори 1992 року та перемога демократичної

партії. Уільям Клінтон -42-й президент США (1993-2001 роки) 114

"Нова економіка" адміністрації У. Клінтона 118

Зовнішня політика 42-го президента США У Клінтона 122

Президентські вибори 2000 року. "Консерватизм з людським обличчям" Джорджа Уокера Буша - 43-го президента США 123

2. Великобританія 126

Наслідки війни. Парламентські вибори 1945 року. Перемога

лейбористів. Клемент Еттлі 126

Економічний розвиток 128

Створення "держави загального добробуту" '. 130

Зовнішня політика лейбористського уряду. Розпад Британської

колоніальної імперії ...131

Правління консерваторів (1951-1964 роки) 132

Політика лейбористського уряду Гарольда Вільсона

(1964-1970 роки) 136

"Нові консерватори" та уряд Едварда Хіта (1970-1974 роки) 139

Правління лейбористів в 1974-1979 роках 142

Великобританія наприкінці 1970-1980-х років 146

Парламентські вибори 1979 року та перемога консервативної партії. Маргарет Тетчер - прем'єр-міністр Великобританії

(1979-1990 роки) 147

Приватизація, її особливості та створення "демократії власників" : 150

Страйк шахтарів 1984-1985 років та антипрофспілкове

законодавство 153

Реформування "держави загального добробуту" 156

Зовнішня політика М.Тетчер. Війна за Фолкленди 160

Результати неоконсервативного десятиріччя та відставка М.Тетчер... 163 Джон Мейджор та політика "здорового консерватизму"

4

(1990-1997роки) ■ 165

"Новий лейборизм" ("третій шлях") Ентоні Блера (1997-2002 роки)... 171 Внутрішня та зовнішня політика 175

3. Франція 178

Результати другої світової війни. Період Тимчасового режиму.

Відставка Ш.де Голля 178

Четверта республіка (1946-1958 роки). Економічний розвиток 185

Розпад тристоронньої лівоцентристської коаліції. Діяльність

урядів "третьої сили" 186

Міжнародне становище та зовнішня політика 189

П'ята республіка (1958-1969 роки). Повернення Ш. де Голля до

влади 192

Підготовка та прийняття Конституції П'ятої республіки 192

Шарль Андре Жозеф Марі де Голль - перший президент П'ятої республіки... 194

Зовнішня політика Ш. де Голля 195

Внутрішньополітична діяльність 199

"Червоний травень" 1968 року. Відставка Ш. де Голля 201

Жорж Помпіду. Політика "спадковості та діалогу" 202

Президентські вибори 1974 року. Валері Жіскар д'Естен -третій

президент П'ятої республіки 204

Перемога лівої коаліції на президентських та парламентських виборах 1981 року. Франсуа Моріс Адріен Марі Міттеран

президент Франції. "Лівий експеримент" 1981 -1984 років 206

Парламентські вибори 1986 року. Внутрішній курс уряду

Ж.Шірака: французький варіант неоконсервативно! політики 210

Повернення соціалістів та їхня діяльність (1988-1993 роки) 212

Поразка лівих і нове "співіснування" (1993-1995 роки) 215

Президент Франції Жак Шірак 216

4. Італія 219

Наслідки другої світової війни та економічна реконструкція 219

Процес дефашизації Італії. Проголошення республіки та

прийняття Конституції 223

Діяльність правоцентриєтських урядів (1948-1963 роки) 230

Італійське "економічне диво" 1950-1960-х років 233

Правління "лівого центру" (1963-1976 роки) 234

Прихід до влади коаліції "національної солідарності" та її

діяльність (1976-1979 роки) 236

Італія 1980-х років 237

Внутрішня та зовнішня політика уряду Б.Краксі (1983-1987 роки)....238 Італія 1990-х років ■ ■ -239

5. Іспанія 252

5

Франкізм в роки міжнародної ізоляції та автаркії (1945-1959 роки)...252 Франкістська Іспанія в період переходу до відкритої ринкової економіки, "економічного дива"' та міжнародної співпраці

(1960-1975 роки) 258

Іспанія в роки переходу від авторитаризму до парламентської

демократії (1976-1982 роки) 262

Парламентські вибори 1982 року та перемога 1СРП. Правління

соціалістів на чолі з Ф.Гонсалесом (1982-1996 роки) 267

Перемога Народної партії на иарламенстських виборах 1996 року.

Діяльність правоцен і ристського уряду Х.М. Аснара

(1996-2002 роки) 274

7. Німеччина 277

Проблеми післявоєнного влаштування. Берлінська криза

1948 року та розкол Німеччини 277

ФРН 282

Відродження партій. Діяльність Парламентської ради. Схвалення

Конституції та проголошення ФРН 282

К.Аденауер - перший канцлер ФРН (1876-1967) 285

"Ера Аденауера" (1949-1963 роки). Здійснення господарських реформ та створення соціальної ринкової економіки. Німецьке

"економічне диво", причини та результати 285

"Залізний канцлер" та розвиток повоєнних міжнародних відносин...288 Спадщина "ери Аденауера". Проблеми внутрішньої політики урядів Л. Ерхарда (1963-1966 роки) та К.Кізінгера (1966-1968 роки).. .293 Вибори 1969 року. Створення "малої коаліції". В.Брандт- "канцлер

внутрішніх реформ" (1969-1974 роки) 296

"Нова східна політика" В.Брандта 299

Канцлерство Г.Шмідта (1974-1982 роки) 301

"Ера Г.Коля" (1982-1998 роки). Внутрішня та зовнішня політика 303

Парламентські вибори 1998 року та перемога СДПН. Канцлер

ГШрьодер. Внутрішня та зовнішня політика 310

НДР 317

Антифашистські перетворення в радянській окупаційній зоні Утворення НДР. Будівництво "соціалізму національних кольорів"...З 17

Берлінський червень 1953 року 321

Крах "соціалізму національних кольорів" в НДР. Демократична

революція 1989 року 324

. Об'єднання Німеччини: проблеми та перспективи 327

Розділ III. Країни Східної Європи

Періодизація, її зміст та особливості 329

Революції кінця 1980-х початку 1990-х років, зовнішні та

6

в. 4 внутрішні передумови, національні форми та особливості 332

1. Албанія 335

Особливості руху Опору. Визволення країни від окупації та її

наслідки 335

Міжнародне становище. Радянсько-албанські відносини 336

Становлення та розвиток тоталітарного режиму 343

Демократична революція кінця 1980-х - початку 1990-х років, її розвиток та особливості 351

2. Румунія 355

Період "народної демократії" (1944-1947 pp.) 355

Соціально-економічний й політичний розвиток румунського

суспільства наприкінці 1940-х-1965 років .363

Становлення та розвиток диктатури Н.Чаушеску 364

Народна революція 1989 року, її особливості та розвиток 368

3. Угорщина 374

Період "народної демократії" (1944-1947 pp.) 374

Особливості соціалістичного будівництва наприкінці

1940-х-1953 років 378

Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного

життя (1953-1955 роки) 383

Поглиблення кризи та крах ракошизму (березень 1955 - жовтень

1956 року) .387

Народна революція 1956 року 392

■ Угорські реформи 1960-1970-х років. "Епоха" Я.Кадара 399

Революція кінця 1980-х- початку 1990-х років, її розвиток та особливості 403

Розділ IV. Країни Латинської Америки

1. Бразилія 408

Економічний розвиток після другої світової війни 408

Формування партійно-політичної системи. Конституція 1946 року...408 Президентські вибори 1950 року. Повернення Ж.Варгаса

(1950-1954 роки) ...410

Внутрішня та зовнішня політика уряду Ж. Варгаса 411

Серпнева криза 1954 року 413

Внутрішня та зовнішня політика президента Ж.Кубічека

(1956-1961 роки) .414

Президентські вибори 1960 року. Правління Ж.Гуларта

(1961-1964 роки) 416

7

Квітневий державний переворот 1964 року та встановлення

військового авторитарного режиму (1964-1984 роки) 418

Бразилія в другій половині 1980-х - 1990-х років 422

2. Куба 426

Куба в 1945-1952 роках 426

Державний переворот 1952 року та встановлення диктатури

Ф.Батисти( 1952-1959 роки) • 428

"Штурм" казарм Монкада в липні 1953 року 429

Фідель Кастро Рус. Підготовка, початок та перемога революції

1956-1959 років : 438

Фіделістський режим, становлення та особливості розвитку 444

"Соціалізм або смерть" 449

3. Мексика 452

Період "стабільного розвитку" (1940-1960-і роки) 452

Курс на побудову "суспільства соціальної демократії" президента Луіса Ечеверіа Альвареса (1970-1976 роки) та перехід до політики модернізації уряду Хосе Лопеса Портільйо

(1976-1982 роки) 454

Фінансово-економічна криза 1980-х років та політика уряду

Мігеля де ла Мадрида (1982-1988 роки) 456

Мексика наприкінці 1980-1990-х років та перехід до відкритої ринкової економіки 458

4. Чилі 463

Соціально-економічний та політичний розвиток у

другій половині 1940-1960-х років 463

Чилійська революція (1970-1973 років) 466

Правоавторитарний режим А.Піночета (1973-1990 роки) 469

Чилі в 1990-х роках 475

Розділ V. Міжнародні відносини після другої світової війни

1. Міжнародні відносини у другій половині 1940-х-1950-х років 479

Утворення ООН, її структура, органи 479

Потсдамська (Берлінська) конференція 1945 року 481

Нюрнберзький та Токійський судові процеси 481

Паризька мирна конференція 1946 року та укладення мирних

договорів з колишніми союзниками Німеччини 482

Початок та розгортання "холодної війни": періодизація, причини 483

Бреттон-Вудська валютна система, план Маршалла, економічна

8

інтеграція в Європі та Америці 485

Німецьке питання 488

Створення військово-політичних блоків 489

Корейська війна 1950-1953 років 491

2. Міжнародні відносини у 1960-х-першій половині 1970-х років 492

Друга берлінська криза 1961 року ",..492

Карибська криза 1962 року та її наслідки 494

В'єтнамська війна 495

Послаблення міжнародної напруги та прихід короткочасного

періоду розрядки 496

Радянсько-американські відносини 496

Нова східна політика 497

Нарада в Гельсінкі та підписання Заключного акту 1975 року 497

3. Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років.

Поворот від розрядки до нового витка напруженості 498

Радянська інтервенція в Афганістан 498

Радянсько-американські відносини 501

4. Міжнародні відносини наприкінці 1980-х - 1990-х років 501

Об'єднання Німеччини. 501

Розвиток Гельсінкського процесу. 502

Інтеграційні процеси. Маастріхтські угоди 502

Війна у Перській затоці 503

Розділ VI. Художня культура у другій половині XX століття (Автор О.А. Коляструк)

Загальні тенденції розвитку культури 504

Освіта , 506

Наука і техніка 508

Тенденції у розвитку літератури 513

Розвиток архітектури 518

Образотворче мистецтво 527

Розвиток кіно 535

Музична культура 544

З історії рок-музики на Заході 549

Джерела та література 552

Розділ І. Основні напрямки розвитку світу після другої світової війни

1. Поляризація суспільно-політичних систем у післявоєнному світі.

Боротьба з нацистсько-фашистською агресією у роки другої світової війни продемонструвала, з одного боку, унікальний приклад результативної співпраці країн з протилежними суспільно-політичними системами, з іншо­го, дала новий шанс для об'єднання їхніх зусиль у повоєнному світовлашту-ванні. Проте сподівання народів на співпрацю країн антигітлерівської ко­аліції у розв'язанні не менш нагальних, аніж розгром фашизму, економіч­них, політичних та соціальних проблем у мирний час не справдилися.

Друга світова війна призвела, як і перша, до насильницької зміни гло­бальної геополітичної ситуації у світі, яку юридично зафіксовано було рішен­нями Ялтинської та Потсдамської конференцій 1945 року. У результаті пере­розподілу зон геоіюлїтичного впливу суттєво змінилася розстановка сил у всіх стратегічно важливих регіонах світу. Найбільших територіальних втрат знову зазнала Німеччина, а також Японія, вони втратили й статус регіональ­них лідерів. Німеччину до того ж поділено на чотири окупаційні зони, час­тина її східних земль відійшла до Польщі та СРСР. У Японії відібрали прак­тично всі її володіння у Південно-Східній Азії. Англія і Франція, незважаю­чи на перемогу у війні, втратили великі зони впливу та колоні)', також позбу­лися статусу провідних держав і не мали змоги суттєво впливати на хід по­воєнної історії.

На політичну авансцену вийшли дві наддержави - СРСР та США, які по-різному сприймали наслідки другої світової війни, неодинаковий був їхній погляд на перспективи розвитку світової цивілізації.

Економічний потенціал США був вражаючий. Обсяг валового націо­нального продукту зріс з 90,5 млрд. доларів у 1939 році до 211,9 млрд. у 1945, тобто удвічі. Ще 1943 року випуск зброї, військової техніки та бойово­го спорядження США зрівнявся за своїми масштабами з аналогічним ви­робництвом Німеччини, Великобританії та Радянського Союзу, разом узя­тих. 1947 року Сполучені Штати контролювали 59 відсотків світових запасів нафти, виробляли половину машинного парку, 41 відсоток товарів та по­слуг. Вони опинилися на вершині своєї могутності і виступили з претензія­ми на роль єдиної наддержави, яка визначає розвиток однополярного світу. У новій системі міжнародних відносин жодна країна чи коаліція держав були не в змозі конкурувати зі Штатами з основних параметрів економічної, військової та політичної потуги.

Відповідно до цього кардинально змінилися настанови зовнішньої пол-

10

ітики США. Якщо сформулювати коротко, то відбувся докорінний поворот від досі декларованого ізоляціонізму до інтервенціонізму, тобто політики активної участі в глобальному сві говому регулюванні. Глобалізація зовніш­ньополітичних пріоритетів США означала відмову від "доктрини Монро" (1823 рік), за якою світ ділився на "американську" та "європейську" сфери, невтручання Штатів у справи європейських держав як відповідь на відмову останніх від прагнення "поширити свою систему" на Північну та Південну Америки.

Після другої світової війни США стали беззастережним лідером усьо­го західного світу. У цих умовах американське керівництво почало ототож­нювати свої національні інтереси з глобальними прагненнями всієї капітал­істичної системи. Курс на встановлення у світі американської гегемонії дістав назву " Pax Americana" (від латинського - "світ по-американськи"). Сценарій був чіткий і одвертай: перебудова світу за американським проек­том та зразком, а підстави очевидні: монополія на ядерну зброю, гегемонія у світовій економіці та культурі ( масована пропаганда "американського спо­собу життя").

Проте шлях Вашингтона до досягнення "глобального лідерства" пере­пинив не менш могутній у військовому відношенні Радянський Союз, в орбіті якого за домовленістю з партнерами по антигітлерівській колації опинився весь східноєвропейський регіон. Польщі, Угорщині, Румунії, Чехословач-чині, Албанії, Болгарії, Югославії Москва нав'язала так званий соціалістич­ний шлях розвитку. Жорсткий контроль СРСР у цьому регіоні дав відомі наслідки: за кілька повоєнних років в усіх цих країнах комуністичні та роб­ітничі партії узурпували владу і стали її монополістами.

Східноєвропейську модель розвитку було нав'язано і деяким країнам Азії: Китайській Народній Республіці, Корейській Народно-Демократичній Республіці, Соціалістичній Республіці В'єтнам, Лаоській Народно-Демок­ратичній Республіці, Народній Республіці Кампучія. На початок 1960-х років про будівництво соціалізму оголосило й керівництво Куби на чолі з Ф.Каст­ро. Так виникла світова соціалістична система, очолювана Радянським Со­юзом, яка об'єднала всі країни з соціалістичними та народно-демократич­ними режимами.

Створення та протистояння двох систем та військово-політичних блоків (НАТО та ОВД) породило таке унікальне історичне явище, як холодна війна, яка стала, по-суті, новим типом світової війни. її основним політичним змістом стало протиборство двох розділених ідеологіями гігантських соц­іально-політичних систем, яке здійснювалося у контексті науково-технічної революції переважно жорсткими невійськовими засобами. Політична геге­монія двох великих держав в очолюваних ними блоках і усвідомлення не­можливості використання ядерної зброї, хоча й дозволили уникнути глобаль-

11

ного воєнного конфлікту, разом з тим зумовили тривале протистояння цих держав практично в усіх кутках планети. Практичним віддзеркаленням хо­лодної війни стали так званий "синдром двох держав" (дві Німеччини, дві Кореї, два Китаї, два В'єтнами), корейська війна 1950-1953 років, в'єтнамська війна, друга берлінська та карибська криза тощо.

Крах Радянського Союзу та ОВД призвели до завершення холодної війни й тотальної трансформації міжнародних відносин. Найбільш глибокі зміни сталися в Євразії, де склалася принципово нова геополітична картина, зумовлена практично незаперечним домінуванням США. В результаті Спо­лучені Штати опинилися в унікальній ситауції: вони стали першою і насправді єдиною світовою державою.

2. Особливості політичного розвитку. Соціально-реформістська модель організації суспільства: становлення та криза.

Домінування ідей соціал-реформізму та їхнє практичне втілення в зах­ідних країнах припало на повоєнний період. Інтелектуальним фундаментом цієї політики стала теорія Дж. М. Кейнса з її концепцією регульованої еко­номіки і "повної зайнятості", згідно з якою уряди західних держав узяли на себе відповідальність за стан економіки і соціальних процесів у своїх краї­нах. Поряд з підтримкою курсу на "повну зайнятість" населення характер­ними рисами соціал-реформізму у сфері соціально-економічної політики були настанови на суспільний егалітаризм і націоналізацію та інші форми "соц­іалізації" власності.

В 1950-1970-х роках переважала думка, що "повної зайнятості" і за­безпечення економічного зростання можна досягти за рахунок часткової інфляції. Мало того, в політично-урядових колах побутувало переконання про необхідність підтримання "повної зайнятості" будь-якою ціною. Високі рівні безробіття вважалися згубними не тільки для тодішніх урядів, а й для західної соціально-економічної системи загалом. Саме ця пересторога й спо­нукала уряди боротися з безробіттям шляхом стимулювання споживчого попиту навіть в умовах інфляції, що часто-густо спричиняло новий стрибок цін. Проте швидке економічне зростання, відсутність масштабних кризових струсів і суттєве підвищення добробуту населення, які стали відчутними з кінця другої світової війни до 1970-х років, підтверджували переваги та доцільність соціал-реформістської практики. Водночас сформульована у повоєнні роки концепція регулювання пов'язувала підтримання курсу "по­вної зайнятості", як і інших завдань економічної політики держави, зокрема, стримування інфляції, забезпечення економічного зростання і рівноваги пла­тіжного балансу, із зміцненням господарської могутності держави. Звідси

12

закономірним результатом соціал-реформістської тактики стало не просто активне, а зростаюче втручання держави у процеси відтворення. Найяскра­віше це проявилося у перерозподілі суспільного продукту. Після більш-менш поміркованих на початках державні витрати стали згодом потужно зроста­ти. Це відбилося у збільшенні їхньої частки у валовому національному про­дукті. Так, з 1960 по 1980 рік вона виросла у США з 28,1 до 35,4; у ФРН - з 31 до 46,6; у Франції - з 33,6 до 46; у Великобританії - з 33 до 44,4 відсотка.

Збільшення масштабів перерозподілу відбувалося також під впливом низки економічних і соціальних факторів, передовсім за рахунок зростан­ня соціальних витрат у загальній сумі державних витрат: з 1960 по 1980 рік вони зросли у США з 38,7 до 58,5; у ФРН - з 65,3 до 66,1; у Великобританії - з 42 до 49,6; в Італії - з 56,5 до 64, 7 відсотка.

Кейнсіанська модель регулювання економічної кон'юнктури передба­чала її вирівнювання, попередження криз та різких стрибків. Для цього не­обхідне було продумане регулювання економіки шляхом компенсаційної політики - стимулювати попит за рахунок збільшення державних витрат у роки погіршення економічної кон'юнктури та обмежувати їх у періоди ви­сокого економічного зростання. Передбачалося, що дефіцити держбюджетів, які спричинилися збільшенням державних витрат у кризові роки та в час безробіття, будуть компенсовуватися позитивним сальдо в період високих темпів економічного зростання. Реальність виявилася іншою. Ліквідація зро­стаючих державних витрат виявилася непростою справою, оскільки такі спроби неминуче наштовхувалися на опір зацікавлених груп (як виборців, так і бізнесу). В результаті розвиток державних фінансів набрав однобічно- . го характеру, він відбувався лише по лінії зростання, а дефіцит держбюдже­ту перетворився у стабільне явище,

До середини 1970-х років дефіцитність державних фінансів була прак­тично перманентною. Так, з 1951 по 1975 рік, тобто упродовж 25 років, сальдо державних фінансів Італії ні разу не було позитивним чи нейтральним, а державні бюджети у США і Швеції зводилися 20..разів, у Великобританії і Франції - 18, у ФРН - 17 разів. Осторонь цього ряду перебувала лише Япо­нія, конституція якої вимагала обов'язкового збалансування бюджету.

Окрім цього, імпульс збільшення державних трансфертів (переведен­ня) ішов не тільки через політику "точного настроювання" економіки, але й через "відкриті" витратні програми, кошти на які не могли бути заздалегідь і точно визначені (економічні та демографічні зміни, рівень безробіття тощо). Часто-густо свій негативний внесок у зростання державних витрат робили особливості процедури їхнього планування, яка здійснювалася за принци­пом потреб, а не ресурсів, якими розпоряджалася держава.

Суттєве зростання державних витрат закономірно супроводжувалося посиленням податкового тиску. З 1955 по 1980 рік він збільшився в частці

13

від ВВП у США з 23,6 до 30,7 відсотка; у ФРН - з 30,8 до 37,2; у Великобри­танії- з 29,8 до 35,9; у Канаді - з 21,7 до 32,8 відсотка.

Проте підвищення податків не встигало за збільшенням державних витрат і в результаті дефіцитність бюджетів західних країн з кон'юнктурно­го і змінного перетворилися в структурний і постійний феномен.

Масштаби участі держави в економічних процесах у післявоєнні роки зросли також у зв'язку з націоналізацією промисловості. За першою повоє­нною хвилею її одержавлення в ряді країн (Франції, Великобританії та інших) піднялася нова. Державний підприємницький сектор у багатьох країнах по­сідав важливе місце в економіці за кількістю зайнятих на виробництві лю­дей, капіталовкладень та виробленої продукції. Суттєво зросли інтенсивність та ареал адміністративно-правового регулювання. Врешті-решт, у соціал-реформістській моделі "змішаної економіки" пропорції між державним та приватним сектором все більше зміщувалися на користь першого.

Соціал-реформістська модель мала дві основні вади: практично цілко­вите заперечення здатності економіки до саморегулювання та акцент на пе-рерозподільчих аспектах відтворення на шкоду власне виробничим. Здатність економіки до саморегулювання заперечувалася і тим, що її суб'єкти, на думку ідеологів соціал-реформізму, нібито керувалися лише приватними, взаємосуперечливими інтересами. Таким чином, соціал-реформістська прак­тика свідомо чи несвідомо обмежувала чи принижувала роль приватних еко­номічних стимулів.

До того ж соціал-реформісти вбачали у державному регулюванні лише позитивні моменти, ігноруючи негативні, яких виявилося чимало. Передовсім економічна політика держави деформувала ринкові стимули, а разом з цим і пропорції між споживанням.! нагромадженням, збереженнями та інвестиц­іями, прибутковістю різних сфер господарювання, які стихійно формували­ся. При цьому урядове втручання далеко не завжди правильно орієнтувало­ся на стимулювання об'єктивних тенденцій соціально-економічного розвит­ку. Фактори соціальної політики часто суперечили завданням забезпечення максимальної ефективності економіки. В результаті надання економіці більшої контрольованості породжувало диспропорції; субсидовані капіта­ловкладення (прямі чи з допомогою податкових пільг) спричиняли зростан­ня фондосмкості і зниження капіталовіддачі, заохочення найму робочої сили стимулювало, окрім всього іншого, зниження темпів підвищення продук­тивності праці; обмеження «зайвої» конкуренції вело до штучної монополі­зації.

Одержавлення спричинило низку інших негативних явищ, зокрема, роз­ростання державного апарату та гальмівної бюрократизації. Слід вказати на ще один тин деформації - на безсистемне, заплутане, і надмірне оподат­кування трудових доходів, яке послаблювало стимули підприємництва, ско-

14

рочувало пропозицію робочих.рук тощо.

На початок 1980-х років гранична ставка оподаткування (прямого чи побічного) на одного робітника, який отримував середню зарплату, складала у США - 48,6 відсотки, у ФРН - 60,9, у Франції - 68,8, в Італії - 62,7, у Великобританії - 54,5 у Швеції - 73 відсотки. Опозиція щодо зростаючого податкового тиску набирала форму ухилення від сплати податків, «податко­вих бунтів», тобто еміграції коштів у країни з низьким податком, зростан­ням тіньової економіки тощо.

Чимало вад мала і соціальна політика. Амбіційні плани створення «дер­жави добробуту», «боротьби з бідністю», помилкові пріоритети та непроду­мані методи соціальної політики, паралелізм, відсутність взаємопогодженості створювали передумови поширення соціального паразитизму.

Таким чином, на кінець 1970-х років традиційні кейнсіанські важелі економічного регулювання, які лежали в основі соціал-реформізму, вичер­пали себе. В умовах бурхливого розвитку техніки та новітніх технологій, необхідності структурної перебудови народного господарства постала про­блема пошуків нової соціально-економічної теорії та практики.

Неоконсерватизм: суть та особливості. Безпосередньою відповіддю на кризу соціал-реформістеької моделі став неоконсерватизм. Наприкінці 1970-х - початку 1980-х років у працях багатьох західних політологів, у ви­ступах політиків і оглядачів відчутною стала теза про вступ капіталізму в «еру консервативної політики». Якщо раніше термін «консерватизм» був не дуже популярним, то наприкінці 1970-х він знову набрав респектабельності. Прихід до влади в США 1980 року Р.Рейгана і його переобрання на другий термін 1984 року, перемога консервативної партії на чолі з М.Тетчер в Англії тричі підряд, успіх правих на парламентських та місцевих виборах у ФРН, Італії, Франції, активізація расистських і профашистських угруповань у ряді розвинених країн засвідчили, що ідеї і принципи, які висувалися цими пол­ітичними силами, є співзвучними настроям досить широких соціальних верств: від великих підприємців до «синьокомірцевих» робітників, що мова йде про масштабний, не обмежений національними кордонами, процес.

Консерватизм - це не просто політична програма тієї чи іншої партії чи політичний принцип, а система поглядів на довколишній світ, це тип світог­ляду і політико-ідеологічних орієнтацій та установок, які не завжди асоцію­ються з конкретними політичними партіями. Всі варіанти сучасного консер­ватизму як на національному, так і на міжнародному рівні, об'єднані відпов­ідним комплексом концепцій, ідей, принципів, ідеалів, які у сукупності скла­дають течію неоконсерватизму як самостійного різновиду західної суспіль­но-політичної думки. У західній літературі існує різнобій щодо визначення і характеристики консерватизму: в ньому, як правило, виділяють чотири, п'ять, сім, а то й більше течій чи напрямів. У дифініційному сенсі неоконсерва-

15

гизм отримав різні назви: власне «неоконсерватизм», «нові праві», «ради­кальний консерватизм» (Р.Рейган, М.Тетчер), традиціоналістський чи па-терналістськмй консерватизм, неолібералізм тощо.

Завдання неоконсерватизму в економічній сфері зводилися до віднов­лення старих, традиційних настанов - економічної свободи, конкуренції, обмеження господарських прерогатив держави, опори на власні сили. Дек­ларувалося, що економіка має високий потенціал до саморегулювання і тому необхідність державного втручання (окрім регулювання конкуренції) по­винна бути не апріорною, а винятково обгрунтованою у кожному конкретно­му випадку.

На думку нових консерваторів, наявне державне регулювання перешкод­жало розвитку ринку і спричиняло порушення рівноваги в господарській системі. Звідси завдання нового консерватизму у сфері економіки полягало в тому, щоб забезпечити простір для дії ринкових сил, тобто вільної взає­модії приватних інтересів.

Слід підкреслити, що першопочатки економічного неоконсерватизму відносяться ще до приходу до влади консервативних урядів. Його відлік зви­чайно починають з часу урядування адміністрації Дж. Картера в США та кабінету Дж. Каллагена у Великобританії. Саме ці політики першими у своїх країнах усвідомили обмеженість можливостей державного регулювання і зробили спроби, щоправда, дуже помірковані, зменшити його масштаби.

Ідеї економічного неоконсерватизму найбільш вичерпно сформулюва­ли й активно спопуляризували Мілтон Фрідмен - голова монетаристського напрямку і Фрідріх фон Хайєк - видатний представник австрійської економ­ічної школи. Зміну економічного курсу підготовали інші науковці-економі-сти.

Все ж головну роль в інтелектуальній атаці на кейнсіанство відіграли монетариста. Вони вважали, що підтримка «цілковитої зайнятості» за раху­нок «підкачки» попиту не може бути перманентною. На їхню думку, зрос­тання попиту справді веде на перших порах до збільшення зайнятості і об­сягів виробництва, проте вневдовзі це породжус інфляцію. До того ж збере­ження попередніх рівнів зайнятості в кожний наступний момент досягалося тільки за рахунок "ін'єкції"", а це ще більше динамізує інфляцію.

Важливою, хоч і короткотерміновою, метою майбутньої неоконсерва­тивно! економічної стратегії стало подолання інфляції шляхом здійснення рестриктнвної (обмежувальної) кредитно-фінансової політики. Боротьба з інфляцією тісно пов'язувалася з ліквідацією дефіцитності державних бюд­жетів та зменшенням витрат, а у перспективі - із збалансуванням бюджету. Поширення набула також монетаристська теорія " природного" рівня безро­біття .

Одним з найважливіших заходів у країнах із сильним профспілковій

рухом неоконсерватори вважали обмеження його монопольного впливу на ринок праці.

Важливим елементом неоконсервативно']' економічної програми стала приватизація-розпродаж державних підприємств. Нові консерватори зага­лом негативно ставилися до державної власності. Первинною і природною за моральними, релігійними, політичними і економічними мотивами вони визнавали лише приватну власність. Загалом негативне ставлення до націо­налізації, яке сповідували не тільки неоконсерватори, а її широкі верстви, мало під собою реальні підстави. Досвід націоналізації, якщо не у всіх, то у більшості країн розчаровував, оскільки ефективність функціонування дер­жавного сектору виявилася нижчою, аніж у приватному; Неоконсерватори пропонували покінчити з проблемами державного сектору шляхом його ліквідації.

Консервативна соціальна політика також різнилася від соціально-ре­формістської філософії, хоча практично ніхто з неоконсерваторів не підтри­мував ідею повної ліквідації системи допомоги. Стрижнем їхнього підходу стала ідея, за якою умовою добробут знедолених є не державна допомога, а свобода економічної діяльності. "Головний ворог бідності,- заявляв прези­дент США Р.Рейган, - система вільного підприємництва". Вказуючії на не­гативні наслідки соціальної політики "держави добробуту", він вирізнив пе­редовсім провокування нею паразитизму, нові консерватори пропонували змінити її принципи. Держава, на їхню думку, повинна підтримувати тільки тих, хто через різні обставини, не зможе забезпечити себе засобами до існу­вання. Через це вони пропонували переорієнтувати соціальну політику на ті верстви, які насправді потребують допомоги.

Значне місце в конструкціях неоконсерватизму займають питання куль­тури, морально-етичних чеснот, соціальних настанов, релігії тощо. Необхід­но підкреслити, що інтерес нових консерваторів до цих питань невипадко-вий і мас під собою життєву основу, а саме: невдоволення широких верств населення типовими для останніх десятиріч тенденціями - розгулом пор­нографії, вседозволеності, руйнацією сімейних традицій, релігійним нігілізмом тощо. Особливий акцент неоконсерватори робили на зникненні у людей впевненості у своїх можливостях, на занепаді таких "традиційних" цінностей, як "закон і порядок", "дисципліна", "стриманість", "взаєморозу­міння", патріотизм тощо. їхня стурбованість соцюкультурними і морально-етичними проблемами знаходила відбиття в одвертій ностальгії за більш простим, більш організованим і гомогенним світом, який, на їхню думку, існував у ХУІІІ-ХІХ століттях, у період вільного капіталізму. Вони аргумен­товано наполягають на потребі зміцнення родини, громади, церкви і в цьому мали підтримку з боку широких верств населення.

Неоконсерватори внесли суттєві корективи ігВгДШЧК¥^фмйкціонування

17

16

державних інститутів. "Розвантаживши" державу від багатьох, передовсім соціально-економічних функцій, які вона взяла на себе в період функціону­вання кейнсіанської моделі, скоротивши державний апарат і підвищивши його якість, вони прагнули зміцнити авторитет держави і підвищити її полі­тичну роль. Значну увагу звернули неоконсерватори на питання місцевого самоврядування та регіональної політичної активності.

Загалом неоконсерватизм - суперечливе і неоднозначне явище сусп­ільного життя Заходу. При цьому неоконсервативна політика, позначена за­гальними для розвинених капіталістичних країн рисами, має у кожному кон­кретному випадку свої національні особливості.