Розділ II. Сучасні «ізми» в глобальному світі

Поняття «ідеологія» ввів|запровадив| в ужиток|побут| французький економіст Дестют де| Траси (1754-1836). Він стверджував, що існує нова наука, яка з|із| узагальнення ходу розвитку людських ідей виводить практичні правила виховання, моралі і політики.

Згодом європейські мислителі XIX ст. під ідеологіями стали мати на увазі більш-менш стрункі обґрунтування інтересів і цілей різних класів, суспільно-політичних рухів і партій. У цих ідейних системах певне відношення|ставлення| до існуючого порядку|ладу| і його суперечностей|протиріч| доповнювалося програмами діяльності, спрямованої на його зміну або закріплення.

Термін «консерватизм» ввів|запровадив| в широке вживання|вжиток,використання| Франсуа де| Шатобріан (1768-1848), «лібералізм» – Бенжамен Констан (1767-1830) і Жермена де| Сталь (1766-1817); «соціалізм» – Пьєр Леру (1797-1871) і Жорж Санд (Аврора Дюпен; 1804-1876); «комунізм» – Этьєн| Кабе (1788-1856), автор романа-утопії «Подорож|мандрівка| до Ікарії» (1840 р.).

Як відзначав сучасний дослідник Олександр Івін, «соціалізм, анархізм, консерватизм і лібералізм – це, так би мовити, типи соціальної думки|гадки|». На їх основі виникають різноманітні|всілякі| проміжні різновиди теорій, що набули поширення у XX ст. Так, демократичний соціалізм і соціальний лібералізм можуть розглядатися|розглядуватися| як синтез ідей лібералів і соціалістів-державників|, а неоконсерватизм|, що виник у середині XX ст. – як поєднання ідей лібералів і консерваторів.

Поняття «праві» і «ліві» в політичному словнику з’явилися|появилися| за часів Великої французької революції. В ті роки у французькому Конвенті (законодавчий і виконавський орган влади) на лівих лавах|лавках| сиділи революціонери, а на правих – прихильники|прибічники| королівської влади і старих порядків|ладів|. У подальші|наступні| 200 років лівими звичайно називали соціалістів – супротивників|противників| приватної власності і існуючого (буржуазного) ладу|строю,буд|. Вони виступали|вирушали| за перехід власності з|із| приватних рук до рук держави або суспільства|товариства|, за корінну зміну державного устрою|устрою|. Правими називали консерваторів, прихильників|прибічників| твердого порядку|ладу|, релігії, авторитарної держави (монархія або військова|воєнна| диктатура), приватної власності, ревнителів традицій. У «центрі» ж опинилися ліберали – прихильники|прибічники| приватної власності і парламентської демократії.

XIX століття перетворило Європу на своєрідну лабораторію, де різні ідейні течії мали можливість|спроможність| випробувати свої рецепти. Лібералізм був прапором|знаменом| революцій кінця XVIII ст., а в XIX ст. став домінуючим ученням|навчанням,вченням| серед правлячих класів і еліт Європи. Проте,|однак| у міру того як ліберальні ідеї втілювалися в життя і самі перетворювалися з|із| новації в традицію, це вчення|навчання,вчення| втрачало революційний пафос.

Марксизм. У формування марксизму важливу роль відіграв промисловий переворот в Англії, який розпочався у 70-х роках XVIII ст. Виникнення машинної індустрії свідчило про завершення формування матеріально-технічної бази капіталізму. Англійська фабрична система викликала зростання продуктивних сил та прогрес капіталізму, зростала продуктивність праці. Разом із зростанням продуктивності праці, зростала її інтенсивність, розширювались межі робочого дня.

Економічні кризи надвиробництва, які свідчили про певну неспроможність конкурентного механізму саморегулювання, потрясали ринкову економіку, викликаючи масове безробіття. Саме ці моменти викликали увагу фундаторів марксизму.

Соціальною базою революційних змін марксизм визнавав пролетаріат (робочий клас), який зростав разом із зростанням машинного виробництва.

Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс – фундатори марксистського вчення. Основні методологічні принципи марксистського економічного вченні –це діалектичний матеріалізм, історизм та аналіз внутрішніх суперечностей економічних явищ і процесів.

Праці К. Маркса та Ф. Енгельса „Злиденність філософії” (1847), „Наймана праця і капітал” (1849), „Економічні рукописи 1857-1858 р.” У вступі К.Маркс здійснив глибокий аналіз виробництва та його впливу на розподіл, обмін та споживання. „Критика політичної економії” (1864-1865 р.) К.Маркс 40 років працював над працею „Капітал”, яку йому не вдалося закінчити. Головні проблеми „Капіталу” К.Маркса теорія доданої вартості. Робітник продає на ринку не працю, а робочу силу сукупність фізичних та інтелектуальних сил, що використовуються у виробництві товару. Робоча сила є специфічним товаром, що має споживчу вартість (здатність до продуктивної праці) та мінову вартість (сума життєвих засобів, необхідних для утримання робітника та його сім’ї). Підприємець купує робочу силу заради споживчої вартості і повністю оплачує її вартість. Але робітник працює значно більше часу, ніж необхідно для створення вартості його робочої сили становить додану вартість. Розрізняє абсолютну та відносну форми доданої вартості. Доходи. Заробітна плата – грошове вираження вартості товару робочої сили.

Прибуток-форма доданої вартості, яка виступає у трьох функціональних різновидах: Промисловий прибуток; торговий прибуток; позичковий відсоток. Рента-форма доданої вартості у землеробстві. Виступає як: а) абсолютна рента (пов’язана з наявністю монополії приватної власності на землю); б) диференційна рента (пов’язана з різною якістю і продуктивністю земельних ділянок).

Теорія капіталу. Капітал – це вартість, що створює додану вартість. Самозростаюча вартість. Виступає у трьох функціональних формах: а) помисловий, б) торговий, в) позичковий. Ділить капітал на: а) основний та частину капіталу, яка постійно знаходиться у виробництві і переносить свою вартість на створений продукт частинами; б) о біговий та частина капіталу, яка використовується у виробництві раз і повністю переносить свою вартість на створений продукт; в) постійний (с) та частина капіталу, що витрачається купівлю засобів виробництва; г) змінний (v) та частина капіталу, яка витрачається на робочу силу. Виводить залежність між постійним та змінним капіталом і називає її органічною будовою капіталу (с/v).

У суспільстві весь обсяг виробленої продукції в матеріальному виробництві називає сукупним суспільним продуктом і вважає, що його формують два підрозділи – виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. Але в реальному житті ці пропорції можуть суттєво порушуватись. Бажання підприємців одержувати все більші прибутки приводить до масового оновлення основного капіталу, до розширення виробництва. За рахунок уведення в дію нових машин і обладнання зростає органічна будова капталу (с/v). Виробництво зростає більш швидкими темпами, ніж попит населення. Теорія соціально-економічного устрою суспільства. Розвиток марксизму наприкінці XIX століття проходить трьома напрямками:

1. Розповсюдження ідей марксизму, пропаганда та подальший розвиток його теоретичних концепцій з урахуванням нових історичних умов.

2. Розробка ідеї революційного перевороту та побудови нового суспільства.

3. Аналіз закономірностей еволюційного розвитку суспільства.

Протягом другої половини XIX-XX ст. наука збагатилася теорією К.Маркса. Її ключові положення: історичність форм суспільного виробництва, суспільні суперечності, класова боротьба, класові інтереси, криза.

Отже, науковий аналіз економічних явищ та процесів у межах буржуазного, тобто підприємницького, кругозору ставився в нерозривний зв’язок із загостренням класової боротьби, зміною становища в системі підприємництва різних класів та соціальних груп.

Узагальнюючи, можна зробити висновок, що підхід К.Маркса до історії політичної економії – це підхід з позиції розвитку підприємництва у буржуазній формі і загострення його суперечностей, зміни положення в суспільстві буржуазії та пролетаріату, Ортодоксальні марксисти абсолютизували Марксові положення і механічно перенесли їх на сучасність. Це класичний приклад поширеного серед прихильників марксизму прийому використання ідей свого вчителя, висунутих для конкретноісторичних умов, поза системою просторовочасових координат. Марксова теза про кризу класичної політекономії була догматично сприйнята як констатація кризи буржуазної політекономії взагалі. На сторінках ортодоксальної марксистської літератури надовго запанувало сумнівне поняття "перманентної кризи’’ посткласичної економічної думки Заходу.

Відкидання ортодоксальним марксизмом науковості плюралістичної економічної думки має своє підґрунтя. Людина, як відомо, є біосоціальною істотою. Виходячи з ще зовсім короткого, порівняно з розвитком життя на Землі, строку людської цивілізації (приблизно 10 тис. років), у відносинах величезної більшості людства превалюють біологічні основи. Проте ортодоксальний марксизм, виступаючи з месіанських (від давньоєвр. месія спаситель), рятівних засад, сконцентрував увагу саме на соціальних відносинах людей, насамперед економічних. Ортодоксальний марксизм визначає свою теоретичну побудову, в тому числі соціально-економічного розвитку, як єдиний шлях розвитку до соціального буття людини, відкидаючи плюралістичні концепції як вузько класові, що відображають інтереси невеликої меншини. Звідси непримиримість і нетерпимість до інших теорій розвитку відносин між людьми, зокрема економічних.

Відношення до Марксової теорії в світовій економічній науці ніколи не було однозначним. Представники немарксистської економічної думки критично розцінюють розглянуту тут концепцію. Типові прийоми критики містять роботи багатьох західних істориків економічної думки (Й.Шумпетера, М.Блауга та ін.)

В економічній літературі колишніх країн командно-адміністративної системи Марксова концепція безроздільно панувала до кінця 80-х років. Вона обумовила однобічний, конфронтаційний, зверхній характер відношення ортодоксальних марксистів до економічної думки Заходу. Все це призвело до свідомої самоізоляції марксистської теорії від світової, обмежило наукове вивчення немарксистських концепцій зарозумілим «викриттям» їх, завдало величезної шкоди розвитку економічної науки в колишньому СРСР та інших командно-адміністративних країнах.

Як відомо, трьома джерелами марксизму в цілому були класична німецька філософія, класична англійська політична економія та французький утопічний соціалізм. Щодо діалектики класичної німецької філософії, то вона загалом вписалась в марксистську теорію. Проте класична англійська політична економія з її ринковими, приватнопідприємницькими засадами не могла бути поєднана в практичному житті з французьким утопічним соціалізмом, з його соціальною та економічною справедливістю, рівністю, заснованими на суспільній власності, тощо. Практика, яка є критерієм істини, на прикладі розвитку країн командно-адміністративної системи довела це. Утопія залишилася тим, чим вона й має бути – нереальним місцем, якого не існує в умовах сучасного етапу розвитку людської цивілізації. Без реального ринкового господарства втрачався особистий інтерес людини до напруженої праці.

Щодо Марксової економічної теорії, то вона потребує сьогодні не бездумного відкидання, а розвитку відповідно до сучасних умов людської цивілізації зі збереженням позитивних її засад (виділення, дослідження економічних відносин у зв’язку із соціальними, ідея соціальної спрямованості економічної теорії на захист інтересів людей праці, системність аналізу, аналітичний пошук з поєднанням історичного і логічного, наукової абстракції і соціального експерименту і т.д.) як однієї з плюралістичних концепцій, що спрямована на соціальне буття людини. Тим більше, що сьогодення яскраво свідчить про необхідність використання різноманітних підходів як в економіці, так і в духовному світі людини в цілому. Про це свідчить навіть приклад взаємодії релігійних конфесій. Так, раніше непримиримі конфесії християнства знаходять точки співвідношення між собою та іншими релігійними напрямами, в тому числі іудаїзмом, мусульманством тощо. Водночас посилюються фундаменталізм, ортодоксальність в цих конфесіях, які намагаються доводити протиріччя до антагонізму.

Державний соціалізм до початку ХХ століття породив два нові рухи: соціал-демократію, що встала на шлях реформ і вважала за необхідне змінювати буржуазне суспільство з середини – шляхом поступових, мирних перетворень, і більшовизм, який прагнув до революції і встановлення всеосяжної «виховної» диктатури».

Анархізм у ХХ столітті виявився в цілому відкинутим на узбіччя соціального розвитку, хоча значною мірою вплинув на цілу низку грандіозних революцій.

Нарешті, у ХХ столітті з’явилося таке суспільно-політичне вчення як фашизм (від іт. fascismo – «пучок», «зв’язка», «об’єднання»), стали актуальними ідеї фундаменталізму (від лат. fundament – «фундаментальний»).

Колишній поділ на правих і лівих перестав відповідати новим реаліям. Наприклад, фашистів можна, за низкою ознак, віднести до украй правих (обожнювання порядку, ієрархії; підтримка приватної власності), але за іншими ознаками – до лівих (революційні методи боротьби, розвиток індустріального суспільства, проповідь активного державного регулювання економіки). А серед |неначебто,неначе| лівих, начебто, опинилися і більшовики, виступаючі за державну диктатуру і індустріальний розвиток, і анархісти – прихильники|прибічники| самоврядування|самоуправління|, безвладдя і громадських традицій, що критикують індустріальну цивілізацію.

Політичні ідеології, що виникли в Європі в Новий час, мають власне оригінальне походження і свою історію. Але|та| схожі теорії існували у різні часи, у різних культурах. Так вчення|навчання,вчення| Гоббса нагадує ідеї китайських легістів|, лібералізм – вчення |навчання,вчення| Арістотеля (правда, в цьому випадку існує певна спадкоємність). Анархістські теорії примушують|заставляють| в думках повертатися до даосів|, а консервативні – до конфуціанців.

Так, лібералізм – це ідеологія торговців, а соціалістичні учення|навчання,вчення| – виробників. Трохи|ледве| пізніше з’явиться|появиться| поняття космополіт, що позначає|значить| сьогодні людину всього світу.

Космополіт (від грец|. «космос» – «всесвіт» і «політас|» – «громадянин») – громадянин світу|світу|, людина, що вважає весь світ своєю батьківщиною і що не визнає національних меж|кордонів|.

Слід пам’ятати, що специфіка різних цивілізацій і епох, в рамках|у рамках| яких виникали політичні теорії, накладала на них свій відбиток. Тому може йтися лише про відому схожість, але|та| не про тотожність. Кожний з нас, потрапляючи|попадаючи| в світ, проживає своє унікальне життя, йде власними шляхами, але|та| часом несподівано для себе виявляє, що схожими шляхами|коліями,дорогами| йшли люди, що жили тисячі років тому. Те ж саме вірно і стосовно різних цивілізацій.

Термін «лібералізм» увійшов до широкого вжитку тільки|лише| в першій половині XIX ст., коли у ряді|в ряді| західноєвропейських країн з’явилися|появилися| політичні партії лібералів. Проте|однак| основні положення|становища| ліберальної теорії були сформульовані значно раніше – в XVII-XVIII ст|. Вони, в свою чергу|своєю чергою|, спиралися|обпиралися| на досягнення європейської думки|гадки| попередніх сторіч|століть|.

Один з найбільших ліберальних мислителів XX ст. Фрідріх фон Хайєк (1899-1992) відзначав: «Індивідуалізм, що йде|вирушає| корінням в християнство і античну філософію... поклав початок тієї цілісності, яку ми називаємо тепер західною цивілізацією. Її основною межею є|з'являється,являється| пошана|повага| до особи|особистості|, , якою вона є, тобто|цебто| визнання|зізнання| абсолютного суверенітету поглядів і схильностей людини у сфері її життєдіяльності, якою б специфічною вона не була, і переконання в тому, що кожна людина повинна розвивати властиві їй дарування».

Особливо слід відмітити перевагу християн-протестантів у формуванні ліберальної ідеології. Один з найважливіших постулатів протестантства свідчить: у справах|речах| віри варто слідувати|прямувати| тільки|лише| навіюванням власної совісті. Принцип внутрішньої релігійної свободи і неприпустимості|недопустимості| державного втручання в цю сферу поступово переріс в програму обмеження державної влади. Саме з|із| даного принципу народилася ідея захисту політичних, економічних і релігійних прав людини.

І, нарешті|урешті|, важливу|поважну| роль у формуванні ліберально-демократичної концепції зіграли ідеї європейської освіти XVII- XVIII ст|. У філософії цього ідейного вчення|навчання,вчення| було запозичене уявлення про можливість|спроможність| і необхідність організувати суспільне|громадське| життя на основі розуму.

Локк одним з перших в світовій історії обґрунтував принцип відділення|відокремлення| Церкви від держави і їх взаємного невтручання в справи|речі| одне одного. Цей принцип поліг в основу ліберального мислення і був втілений в життя в XVIII-XX століттях|століттях|.

Нове вчення |навчання,вчення| відкинуло становище, політичну владу Церкви, необмежену владу короля. Точкою відліку став індивід, здатний|здібний| самостійно обирати засоби для досягнення корисних йому результатів в рамках|у рамках| права. У основі ліберальної теорії лежить ідея про фундаментальні і невід’ємні права, якими володіє кожна людина. Ці права не даруються владою (отже, і не можуть бути нею відняті), а належать всім людям від природи, тобто вони природні. Природне право є|з'являється,являється| ідеалом, зразком|взірцем|, чимось початковим і належним. Засновники|фундатори| лібералізму не сумнівалися в тому, що воно вкорінене в самій «природі речей».

Природне право є виразом|вираженням| космічних законів – через нього людина причетна світові і Богу. Німецький філософ Імануїл Кант (1724-1804) вважав|лічив|, що природне право – «найсвятіше з|із| того, що є у|в,біля| Бога на землі|грунті|». Воно універсальне, вічне і позаісторичне|.

Найґрунтовніше вчення про природні права розробив британський ліберальний мислитель Джон Локк (1632-1704). Він відносив до природних законів необхідність дотримувати обіцянки і виконувати договори, початкову рівність людей в правах, «право на життя, свободу і власність». Ліберальні мислителі розвинули концепцію прав людини, включивши в їх число свободу слова, свободу віросповідання, свободу зборів|зібрань|, свободу створення|створіння| союзів|спілок,сполучників| тощо.

На думку лібералів, межею прав і свобод людини є|з'являються,являються| права і свободи інших людей. Філософ Карл Поппер (1902-1994) так ілюстрував цю думку|гадку|: «На заперечення про те, що важко|скрутно| сказати, де кінчається|припиняється| свобода і починається|розпочинається,зачинається| злочин, у принципі|в принципі| відповідає відома історія про хулігана, який стверджував|стверджував,ухвалював|, що, будучи вільним громадянином, він може рухати|сунути| кулаком в будь-якому напрямі|направленні|, на що суддя мудро відповів: «Свобода рухів вашого кулака обмежена положенням|становищем| носа нашого сусіда».

Природне право, вважають|лічать| ліберали, стоїть над законами, що видаються державною владою. Ніхто не має права робити замах на вищі цінності. Ліберали підкреслюють, що відмовитися від своїх прав – означає|значить| відмовитися від своєї людської гідності|чесноти,достоїнства|. Така відмова несумісна з|із| природою, протиприродна|.

Джерело державної влади не Бог, а народ, вона є продукт суспільного|громадського| договору. Якщо держава робить замах на невід’ємні права громадян, народ має право на повстання і переукладення суспільного|громадського| договору. Англійський філософ Джозеф Прістлі (1733-1804) підкреслював: «Делегована народом влада, що перекрутила первинну мету|ціль|, для якої вона була установлена|заснована|, природно знищується...».

Але|та| повстання – крайній захід. Виникає питання: як мирним шляхом|колією,дорогою| добитися, щоб держава не перероджувалася в тиранення, не прагнула підім’яти під себе суспільство|товариство|, не виходила за позначені суспільним|громадським| договором рамки? Відповісти на це питання покликане ліберальне вчення про розділення|поділ| властей і про правову державу.

Ідею природного права органічно доповнює концепція суспільного|громадського| договору, вперше|уперше| сформульована філософом Томасом Гоббсом (1588-1679) і перероблена Локком в ліберальному дусі. Згідно цієї концепції, окремі індивіди до появи сучасної цивілізації перебували в «природному стані», наповненому небезпеками, ворожнечею і взаємною боротьбою. Згодом люди вирішили|розв'язали| відмовитися від «природного стану» і, створивши державу, перейти в «цивільний|громадянський| стан». Вони уклали суспільний|громадський| договір, в якому визначили повноваження держави і передали їй частину|частку| своїх прав. Проте|однак| зробили це тільки|лише| для того, щоб зберегти решту прав.

Способи обмеження і ослаблення|ослабіння| держави були продумані Джоном Локком і Шарлем Луї Монтеск’є (1689-1755). Прагнучи поставити державу під суспільний|громадський| контроль, вони запропонували систему розподілу|поділу| влади (згодом названу|накликати| системою заборон|стримувань| і противаг). Єдиний моноліт держави необхідно розколоти на три гілки: виконавчу|виконавчу|, законодавчу і судову владу. Кожна з них не може зосередити в своїх руках занадто багато повноважень і буде уважно стежити, щоб цього не зробила інша гілка влади.

Виконавча влада, уряд, вирішує питання поточної політики, виконує закони, але|та| не приймає їх. Законодавча влада, парламент, навпаки, приймає закони, але|та| не здійснює повсякденне управління державою. Нарешті|урешті|, судова влада стежить за тим, наскільки дії уряду і парламенту відповідають конституції, чи не суперечать|перечать| дії окремих громадян конституції або законам, прийнятим на її основі.

З погляду лібералізму зовсім не будь-який державний закон – істинний. Законом може вважатися|лічитися| лише той акт, який вказує|вказує| розумній істоті поведінку, що відповідає її власним інтересам і що служить загальному|спільному| благу. А таким є|з'являється,являється| закон, що заснований на природному праві і не суперечить|перечить| йому. Інакше розпорядження|припис| влади не повинне виконуватися.

З |із|всіх політичних вчень Нового часу лише лібералізм з|із| його систематичністю, раціоналізмом, прагненням упорядкувати, захистити і розмежувати права людини шанобливо, благоговійно ставиться до права, яким воно є. Тому політичним ідеалом лібералів є|з'являється,являється| правова держава, тобто така, в якій дотримуються права людини, панує закон а не свавілля влади. Ліберали вірять у можливість|спроможність| втілення природного права в реальні закони. Згідно Канту (чиї погляди стосовно низки питань були близькі до лібералізму), «природа незборимо|нездоланно| хоче, щоб право одержало,|отримало| врешті-решт,|кінець кінцем,зрештою,урешті-решт| верховну владу».

Вольтер (1694-1778) писав: «Свобода полягає в тому, щоб бути незалежним від всього, окрім|крім| закону». Закон вносить в суспільство|товариство| порядок|лад| і гармонію, систематизує хаос, раціоналізує безрозсудне і зрівнює|урівнює| несхоже.

Підставою|основою,заснуванням| суспільства|товариства| і держави служить конституція (від лат. сonstitution – «пристрій|устрій|»), що визначає головні принципи життя і є результатом суспільного|громадського| договору. Поняття «конституція» – центральне в політичній філософії Пейна; «Держава – це всього лише дитина конституції». Конституція не є акт урядової влади, але|та|, навпаки, акт народної волі, що фундирувала|засновувала| політичну систему. Монтеск’є підкреслював, що конституційне правління є правління законів, а не людей.

Усі повинні знати закони і виконувати їх. У правовій державі жодна установа або особа|обличчя,лице| не може бути виведена з|із| підпорядкування|підкорення| законам. «Там, де немає законів, там немає і свободи» – така аксіома лібералізму.

Існує дві протилежності правової державі – тиранія правителя і анархія знедолених|безталанних|. Від деспотизму з боку державної влади суспільство|товариство| оберігають|запобігають| система розподілу|поділу| влади і як останній аргумент – право народу на повстання. У свою чергу|своєю чергою|, від свавілля народу і особливо його найбільш знедолених|безталанних| прошарків – «черні» захистом служить державна влада, здатна|здібна| пригнічувати|придушувати| народне обурення|збурення|. Ліберали завжди побоювалися|опасалися| знедолених|безталанних| нітрохи|анітрохи| не менше, ніж тиранів.

Тільки|лише| в XX столітті|столітті| ліберальна теорія відмовилася від дискримінаційного відношення|ставлення| до неєвропейських народів, жінок і найманих робітників|робітників|. На думку сучасних лібералів, всі ці категорії людей також володіють невід’ємними правами. Проте|однак| правова рівність дотепер|до цих пір| органічно уживається в ліберальній теорії і практиці з|із| економічною нерівністю.

Цивільне|громадянське| суспільство|товариство| – одне з базових понять лібералізму. Це сфера спонтанного самопрояву|вияву| вільних індивідів, їх добровільних асоціацій і організацій, що знаходяться|перебувають| поза|зовні| довільною регламентацією з боку державної влади. Ще давньоримський політик, мислитель і оратор|промовець| Марк Туллій Цицерон відзначав, що «народ – це не просто група людей, згуртованих тим або іншим чином; народ з’являється|появляється| там, де людей об’єднує згода|злагода| з приводу прав і законів, а також бажання|воління| сприяти взаємній вигоді». Наведені слова можна вважати|лічити| формулою цивільного|громадянського| суспільства|товариства|: усвідомлення індивідами своїх інтересів, їх готовність і здатність|здібність| домовлятися, утворювати союзи|спілки,сполучники| і асоціації – найважливіша гарантія особистої|особової| свободи.

Досліджуючи американське суспільство|товариство|, французький історик і соціолог Алексис де| Токвіль (1805-1859) відзначав особливу схильність американців до створення|створіння| цивільних|громадянських| і політичних організацій: «Американці самих різних віків, положень|становищ| і схильностей безупинно об’єднуються в різні союзи|спілки,сполучники|. Це не тільки|не лише| об’єднання комерційного або виробничого характеру|вдачі|, в яких вони всі без виключення|винятку| беруть участь, але й тисяча інших різновидів: релігійно-етичні суспільства|товариства|, об’єднання серйозні і дріб’язкові, загальнодоступні і замкнуті, численні|багаточисельні| і ті, що налічують|нараховувати| всього декілька чоловік... Таким чином, найдемократичнішою країною в світі є|з'являється,являється| та|із| країна, де в наші дні люди досягли найвищої досконалості в мистецтві спільно досягати мети|цілі|, що відповідає їх загальним|спільним| бажанням|волінням|, і частіше за інших застосовують цей новий метод колективної дії».

Цивільне|громадянське| суспільство|товариство| включає комерційні, кооперативні, спортивні, культурні, релігійні, молодіжні та інші організації, що створюють горизонтальні (невимушені, засновані на договорі) зв’язки між людьми на противагу вертикальним (заснованим на примушенні|примусі,силуванні|), породженим державою. Таким чином, цивільне|громадянське| суспільство|товариство| утворює противагу державі, забезпечує громадянам можливість|спроможність| спільно діяти, усвідомлювати і відстоювати свої інтереси.

На думку французького ліберала і філософа Бенжамена Констана де| Ребека| (1767-1830), цивільне|громадянське| суспільство|товариство| є|з'являється,являється| основою для свободи особи|особистості|. А його сучасник Кант стверджував, що «найбільша проблема для людського роду, вирішити яку його змушує природа – досягнення загального правового цивільного|громадянського| суспільства|товариства|».

Існує два основних типу виборчої|вибіркової| системи мажоритарна і пропорційна|пропорціональна|. Мажоритарна система (від лат. major – «більший») означає, що при визначенні результатів виборів враховуються тільки|лише| голоси, подані за кандидата, що одержала|отримав| більшість голосів. Самі вибори проводяться в один або в два тури. При виборах в один тур вибраним вважається|лічиться| кандидат, за якого проголосувало в даному окрузі більше виборців, ніж за будь-якого суперника окремо|нарізно|. Так обираються, наприклад, депутати палати общин британського парламенту. При виборах в два тури для перемоги необхідна абсолютна більшість голосів: спочатку змагаються всі висунуті кандидати, і якщо ніхто не набрав 50 % плюс один голос, то в другому турі вибирають одного з двох кандидатів, що одержали|отримали| найбільше число голосів. Так обираються Національні збори|зібрання| Франції.

Недолік|нестача| мажоритарної системи полягає в тому, що голоси, подані за кандидатів (залежно від того, наскільки високий їх результат), які зазнали поразки, начебто пропадають. На виборах у Великобританії 1974 р. так «пропало» 51,3 % голосів.

Усунути цей недолік|нестачу| покликана пропорційна|пропорціональна| виборча|вибіркова| система. Тут голосування проводиться за партійними списками, причому кожна партія отримає|отримує| кількість місць пропорційно числу поданих за неї голосів. Проте|однак| і у|в,біля| пропорційній|пропорціональної| системи є|наявний| мінуси. По-перше, виборці голосують не за окремих кандидатів, а за політичні партії. Таким чином, саме партії, що формують свої списки, визначають конкретних кандидатів. Виборці ж часто їх не знають. По-друге, до парламенту може потрапити|попасти| безліч партій, що утрудняє формування чіткої парламентської більшості і відповідно порушує керованість системи. Тому вводиться|запроваджується| виборча|вибіркова| квота – нижня межа|кордон| кількості голосів, які повинен одержати|отримати| партійний список, для того, щоб потрапити|попасти| до парламенту: наприклад, у ФРН – 5 % (так звана посилена пропорційна|пропорціональна| система). Партії, що зібрали більше голосів|повизбирували|, одержують|отримують| «надбавки» до пропорційно розділеної кількості місць за рахунок решти партій.

У багатьох країнах (зокрема в Італії і Росії) існує змішана виборча|вибіркова| система: коли частина|частка| парламенту обирається за мажоритарною, а частина|частка| – за пропорційною|пропорціональній| системою.

Принципи лібералізму, висунуті Дж. Локком та іншими мислителями ХVII-XVIII ст|., знайшли концентрований вираз|вираження|, а також практичне застосування|вживання| і розвиток в двох великих деклараціях, що заклали підставу|основу,заснування| сучасної західної політичної системи.

Перша з|із| них – Декларація незалежності Сполучених|з'єднаних| Штатів Америки, затверджена 4 липня 1776 р. (до цих|сих| пір 4 липня наголошується в США як День незалежності). Цей документ, написаний Томасом Джефферсоном, не просто сповістив про відділення|відокремлення| повсталих північноамериканських колоній від Британської імперії, але й теоретично обґрунтував його, виходячи з універсальних принципів.

Іншим видатним|визначним| документом, що проголосив ліберальні і демократичні принципи, стала Декларація прав людини і громадянина, прийнята 26 серпня 1789 р. Засновницькими|установчими| зборами|зібраннями| Франції на початку Великої французької революції.

Буває і так, що самоорганізація виривається за рамки окремих невеликих районів або підприємств і розповсюджується|поширюється| на великі території. Такі події все частіше відзначаються під час соціальних конфліктів кінця XX – початку|розпочала,зачала| XXI ст. Наприклад, весною 2001 р. мешканці|мешканці| декількох провінцій Алжиру (регіон Кабілія) виступили|вирушили| проти|супроти| деспотизму центральної влади, убогості і поліцейського свавілля. Приводом для протесту стало вбивство поліцією безробітного. Декілька мільйонів чоловік брали участь в кампанії громадянської непокори, яка нерідко|незрідка| набувала гострих, радикальних форм. Безробітна молодь (у Алжирі на той момент не мало роботи 40 % економічно активного населення) та інші жителі|мешканці| бідних кварталів захоплювали|захвачували| продовольство й інші необхідні їм речі в магазинах і на складах, підпалювали поліцейські ділянки, урядові установи, офіси політичних партій. Виникли незалежні від держави і партій органи боротьби і самоврядування|самоуправління| – Аарш, загальні|спільні| збори|зібрання| родових общин, міських кварталів і сіл. На рівні районів і провінцій збиралися конференції делегатів місцевих Аарш, утворюючи координаційні комітети. Створений був також міжпровінційний|провінціальний| координаційний комітет. Делегати всіх органів координації діяли в рамках|у рамках| наказів місцевих зборів|зібрань|, які їх висунули і могли відкликати|відгукнути,відізвати| у будь-який момент. Був узгоджений|погоджений| єдиний список вимог, причому Аарш навіть відмовлявся обговорювати його з|із| владою, добиваючись беззастережного ухвалення|прийняття,приймання| документа державою. Серед основних вимог – цивільні|громадянські| і соціальні права, виплата допомоги з безробіття, виведення поліції і армії з|із| Кабілії.

Схожі події мали місце в Аргентині у 2002 р. Вони були викликані|спричинені| убогістю величезної частини|частки| населення, провалом економічних реформ і свавіллям поліції. Сотні тисяч людей в Буенос-Айресі та інших містах брали участь в масових виступах|вирушаннях| протесту, перекривали дороги, захоплювали|захвачували| продовольство в магазинах, бастували|страйкували|. На декількох промислових підприємствах, захоплених трудовими колективами, було введене|запроваджене| самоврядування|самоуправління|. Керували рухом головним чином збори|зібрання| жителів|мешканців| міських кварталів (barrios) і їх координаційні ради|поради| (interbarrial).

Консерватор – це той, чиє кредо: «Старі добрі часи». Погляд консерватора пильно обернений в минуле. Саме там він прагне знайти відповіді на питання – і вічні, і «на злість|злобу| дня».

«Старі добрі часи» можуть сприйматися як достовірні, історично недавні|нещодавні| глави з|із| біографії своєї країни чи ж як нескінченно далекі, легендарні сторіччя|століття|, від яких в пам’яті нащадків не залишилося фактів – лише перекази|передання,віддання|. Залежно від вибраної точки відліку шикується|вишиковується| відповідна теорія. Та все ж таки сам спосіб відліку значною мірою єдиний. А ті, хто називають себе консерваторами в сучасному світі можуть довго дискутувати про те, хто з них точніше вважає|лічить|, і приходити до різних або навіть взаємовиключних практичних висновків.

Відлік часу для сучасного консерватизму правомірно вести з Великої французької революції (1789-1799 рр.). Враження свідків|очевидців| цієї події виявилися украй|надто| суперечливими|суперечними|. Одні бачили в ньому початок|розпочало,зачало| вічного царства Розуму і Свободи. Інші не вірили ні в розум повсталого народу, ні в свободу, проголошену революціонерами.

Цивілізація, що народжувалася в Європі, дуже сильно відрізнялася від всіх попередніх. Філософи-просвітителі|просвітники| – володарі думок XVII-XVIII ст|. – були переконані, що можливості|спроможності| людини необмежені|: його розуму під силу відкрити|відчинити| всі закони буття, а свідомій, освіченій|просвіченій| розумом волі – перебудувати життя на нових, правильних підставах. «Всі привабливі ілюзії, які робили|чинили| владу великодушною, покору добровільною, додавали|наділяли,надавали| гармонію різним життєвим відтінкам... всі вони зникли від нестерпного|непереносного| світла Розуму. Всі покрови|покривала|, що прикрашали життя... жорстко зірвані...» – жалкував один з основоположників консерватизму англійський публіцист і філософ Едмунд Берк (1729-1797). Але|та| «володарі думок» Нового часу не розділяли його елегійної скорботи. Вони висунули ідею Прогресу – сьогодні краще, ніж вчора|учора|, а завтра обов’язково буде краще, ніж сьогодні. Минуле розглядалося ними не як дорогоцінний|коштовний| спадок|спадщина|, а як перешкода, яка підлягає усуненню. Революція у Франції стала спробою утілити|втілити| цей хід думок|гадок| в дійсність. Потрібно було розчистити ґрунт від руїн Середньовіччя: зруйнувати|поруйнувати| старі рамки – соціальні (монархія і стани) і культурні інститути, викоренити забобони і релігію (плоди неуцтва!). Мета|ціль| – товариство людей розумних, а відповідно – рівних і вільних.

Логіка лібералів в той момент здавалася|видавалася| непохитною. Але|та| вже на самому початку їх тріумфу прозвучали голоси сумніву. «Коли з|із| життя підуть старі звичаї і правила, втрати будуть невичерпаними|. З цієї миті у|в,біля| нас немає більш компаса і ми не знаємо, в який порт пливемо... Немає нічого вірнішого, ніж наші звичаї і наша цивілізація, і все прекрасне|чудове|, невіддільне від звичаїв цієї частини|частки| Європи протягом століть|віків| залежало від двох принципів і було|з'являлося,являлося| результатом їх поєднання. Я маю на увазі дух рицарства і релігію. Дворянство і духівництво|духовенство|, спираючись|обпираючись| на них, міцніло і розвивалося... Без цих старих фундаментальних принципів в що перетвориться нація грубих, неосвічених|неписьменних| варварів, позбавлених релігії, честі, чоловічої гордості, що нічого не мають в сьогоденні і ні на що не сподіваються|надіються| в майбутньому?» – писав Берк в 1790 р. Історія людства, побачена очима консерватора, – це не історія становлення і розвитку, а історія втрат, втрати первинної істини, гармонії і краси|вроди|, що колись були доступні людям. Його мрія – це «золоте століття|вік| Еллади», цілісність людської натури героїв Гомера і «Пісні про Нібелунгів», живу|жваву| віру ранніх християн, духовні шукання містиків і присвячених всіх релігій. Тут – важливий|поважний| постулат консервативного мислення. Одкровення|прозріння|, що деколи|почасти| приходить в життя людей, є прояв|вияв| якогось|деякого| вищого початку. Соціальні інститути, на думку консерваторів, повинні бути підпорядковані такому початку – своєму першоджерелу|. «Бо, – вважав|гадав| Берк, – ґрунтуючись на релігійній системі, що належить нам сьогодні, ми живемо і діємо в руслі стародавньої|древньої| людської свідомості, яка дійшла до наших днів... Ця свідомість, подібно до архітектора, не тільки|не лише| замислила|задумала| державу як священну споруду, але|та| вона... оберігає|запобігає| її структуру від псування і руйнування, вона створює священний храм очищений від|обчищений|... фальші, насильства, несправедливості і тиранії».

Держава, згідно такого підходу, є зриме втілення в соціальному житті вищого принципу, передуючого становленню суспільства такого, яке воно є|товариства| . Отже, його походження не продукт договору, а таємниця, подібна таїнствам церковним. «Будь-яка писана конституція є не що інше, як клапоть паперу. Вона дуже|занадто| відома, дуже|занадто| зрозуміла, в ній немає таємничої сили помазання... завжди бездушна, а тим часом вся суть|сутність,єство| справи|речі| – в народному дусі, яким стоїть держава», – писав класик консерватизму французький публіцист і релігійний філософ Жозеф Марі де| Местр (1753-1821). Старогрецький|давньогрецький| філософ Платон говорив: тому, хто не має пана в собі, корисно мати його зовні. Сенс|зміст,рація| свободи в розумінні консерватора цілком|сповна| виражається|виказується,висловлюється| цією думкою|гадкою|. Людина вільна рівно в тій мірі, в якій вона здатна|здібний| відповідати за себе. Така здатність|здібність| не може даруватися суспільством|товариством| як пакет цивільних|громадянських| прав, але|та| вона є продуктом внутрішнього розвитку душі і тренінгу особи|особистості|, отримання через випробування. Внутрішня напруга|напруження| волі і духу – єдиний шлях|колія,дорога| повноцінного людського існування і єдина свобода, гідна того, щоб бути і щоб до неї прагнути.

Середньовічний рицарський принцип «свобода в служінні» теж|також| близький консерваторам. Служіння – це оптимальна формула відносин людини і зовнішнього світу. Відносини із|із| суспільством|товариством| і державою не становлять винятку. Соціальні інститути розуміються в даному випадку як система, що дозволяє людині реалізувати свою потребу в служінні. Вони ж є|з'являються,являються| обмежувачем, що перешкоджає їй відхилитися від даного шляху|колії,дороги|. Тут з’являється|появляється| фігура «пана ззовні». Авторитет, влада і примушення|примус,силування| – інструменти, що компенсує людську слабкість, нездатність до добровільного підпорядкування|підкорення| тому, що свідомо вище і краще за нас. Індивід знаходить сенс|зміст,рацію| існування, лише підкоряючись державі, Церкві, Богу. Відмова від подібних примусових меж згубна|шкідлива| для людської особи|особистості|, бо надає їй іншу – негативну свободу, свободу животіння|промерзання|. Відмова рівно згубна і для суспільства|товариства|, оскільки воно в цьому випадку перетворюється на сукупність людей, що забули про своє призначення, і замість священної «держави-храму» стає ареною гри низовинних інстинктів.

«Форма є деспотизм внутрішньої ідеї, що не дає матерії розбігатися. Розриваючи узи цього природного деспотизму, явище гине», – писав російський філософ-консерватор Костянтин Миколайович Леонтьєв (1831-1891). «Основною причиною... кризи сучасної людини стало завоювання негативної свободи, з|із| якою врешті-решт|кінець кінцем,зрештою,урешті-решт| навіть не знають, що робити|чинити|, беручи до уваги відсутність сенсу|змісту,рації| і абсурдність сучасного суспільства|товариства|», – вважав|лічив| італійський мислитель консервативний радикал Юліус Евола| (1898-1974), розглядаючи|розглядуючи| «добре відому відмінність між тими, хто вільний від чого-небудь і для чого-небудь (для даної справи|речі|...)». «Дійсна держава постійно вимагає від людини подолання|здолання| самого себе, меж простого рослинного існування». Саме таке подолання|здолання| і є шлях|колія,дорога| «справжньої|теперішньої,даної| свободи, в розумінні virtus згідно класичному значенню даного слова» (у латинській мові|язиці| це означає «мужність», «благородство», «гідність|чесноту,достоїнство|»).

Проте|однак| Евола| додав|наділив,надав| консервативному вченню про свободу нове звучання. «Свобода лібералів», що зневажається їм, є винахід людей, що «не насмілюються|наважуються| додумати цю думку|гадку| до кінця і забажати свободу для індивідуума і в індивідуумі, і неправомірно зводять її до „суспільства” і „людства”, де вона вже повністю втрачає|розгублює| своє первинне значення і стає помилкою». «Безумовна свобода, що безстрашно затверджується|стверджується,ухвалюється| до кінця», виявляється|опиняється| не чим іншим, як «прагненням до ієрархії», до панування і влади над людьми. Таким чином, свобода для Еволи| і його послідовників – «нових правих» (див. статтю «Фашизм») полягає|перебуває,складається| одночасно і в пануванні, і в підпорядкуванні|підкоренні|. Консерватизм цього типу співпадає|стулюється| з|із| фашизмом, важливою|поважною| складовою якого є|з'являється,являється|, за зауваженням німецько-американського мислителя Ериха| Фромма, садомазохізм – прагнення бути і паном, і рабом. Оптимальний суспільний|громадський| устрій|устрій|, на думку консерваторів, ієрархічний|. Адже здібності людей до служіння не рівні, не рівні зусилля, що додаються ними, і як наслідок не рівні їх права, обов’язки і майнове становище|становище|. Практичне втілення такого принципу – поділ|поділ| людей на соціальні категорії: касти або стани. Кожна з каст втілює|втілює| певний тип людини. Звичайне|звичне| це ступені|рівні|, присутні в середньовічній європейській системі трьох станів: духівництво|духовенство| (люди знання, хранителі|охоронці| мудрості), дворянство (воїни, варта соціального порядку|ладу|), трудящі|працюючі| (спочатку селяни, потім також торговці, дрібні|мілкі| і крупні|великі| власники, виробники матеріальних благ).

Чим вищий тип людини, чим більші її здібності, чим строгіші|суворо| вимоги до себе і уявлення про борг|обов'язок|, тим вище її суспільний|громадський| ранг. Спочатку, на ранніх етапах розвитку суспільства|товариства|, з|із| цього виходило, що кожен займає|позичає,посідає| те положення|становище|, якого гідний через свої особисті|особові| якості. Але|та| вже на зорі державності стану перетворюються на категорію спадкову|спадкоємну|. Передбачалося|припускалося|, проте|однак|, що для приналежності до того або іншого стану недостатньо в ньому народитися – потрібно ще продемонструвати відповідний набір якостей. Так, воїном міг стати тільки|лише| той, хто мав відвагу і був здатний|здібний| битися (і спадкоємець знатного роду не вважався|лічився| рицарем|рицарем|, доки не доводив цього і не проходив|минав,спливав| присвячення). Вважалося|лічилося|, що необхідні властивості виховуються в людині з самого народження і традиції його середовища|середа|, родини, уявлення про гідність|чесноту,достоїнство| предків стануть для нього опорою як в особистому|особовому| житті, так і при виконанні соціальних обов’язків. «Відчуття|почуття| і думки|гадки|, що склали цілу етичну систему, коренилися в стародавньому|древньому| рицарстві, – писав Берк, – сам принцип вірності зазнавав зміни, але|та| він продовжував існувати і робив вплив на тривалий ряд|лаву,низку| поколінь. Саме він додавав|наділяв,надавав| блиск будь-яким формам правління, не роблячи замах на ранги, забезпечував благородну рівність, що проходила через всі грані соціального життя... Дякуючи йому, королі вільно і дружньо спілкувалися з|із| своїми підданими, а ті відносилися до короля без підлесливості... Цей принцип примушував|заставляв| сувору|суворі| владу поводитися коректно, давав зрозуміти, що манери можуть бути важливіше|поважніше| за закони» Міркуючи про аристократію, Леонтьєв приводив|призводив,наводив| наступне|слідуюче| порівняння: «Породиста дорога|любий| собака кусається іноді|інколи|; можна ховатися від неї, можна убити, штовхнути,... але|та| не можна ж сказати, що собака нерозумна, неприваблива|негарний|, недекоративна тому, що вона мене вкусила|вкусила|». І навпроти|напроти|, думка|гадка| про рівність всіх людей викликає|спричиняє| в консервативному світосприйманні|світосприйнятті| живе|жваве| відторгнення. «Загальна рівність» для Леонтьєва – це синонім «загальної світової нудьги». Світ, що відмовився від ієрархічного принципу, приречений зрештою|врешті решт| на загальне|спільне| усереднювання. «Панування середнього класу є також спрощення і змішення. Мета|ціль| історії (на думку демократів, – прим. ред|.) полягає в тому, щоб обернути|звернути| всіх людей на скромних, однорідного розуму|глузду| і щасливих, не |занадтобагато працюючих буржуа... Хороший|добрий| ідеал!»

В уявленні консерваторів суспільство|товариство| не може бути механічною сукупністю окремих осіб, які переслідують свої егоїстичні інтереси і договорюються про правила гри. Швидше за все,|скоріше,скоріш| воно подібно до дерева, що корениться в ґрунті – у минулому, в переказі|переданні,відданні|, в природі людської свідомості. У стовбурі|стволі| дерева можна виявити річні кільця, що свідчать про його історію, а в кроні немає навіть двох однакових гілок|гілок|.

«Стадією квітучої складності» назвав|накликав| Леонтьєв період історії, коли людські уявлення|вистави,подання,представлення| і соціальні інститути не будувалися відповідно до загального|спільного| стандарту, але|та| розумілися органічно, як продукт природного живого|жвавого| розвитку. Саме тому, говорять консерватори, жодна країна або провінція не схожа тоді на іншу, а майстри-ремісники могли відноситися до власної праці як до мистецтва. Адже їх вироби задовольняли смаки різних категорій людей, що належать до неоднакових культурних спільнот|, кожна з яких (стан, місто, монастир, реміснича корпорація і т. д.) пишалася своєю відмінністю|відзнакою| від інших.

Таке «органічне» розуміння суспільства|товариства| припускає|передбачає| дуже серйозне відношення|ставлення| до його сукупного досвіду|досліду| – міфології, традиції, колективної мудрості поколінь. Подібний досвід|дослід| не може бути до кінця зрозуміли нами, але|та| це зовсім і не потрібно: якщо він працює, то достатньо|досить| того, що він є. «Люди поважають|шанують| і покоряються|коряться| активно в глибині серця тільки|лише| тому, що причетне|дієприкметниковий| таким же зрозумілим і могутнім силам, як вдачі, звичаї, забобони, ідеї, пануючі над нами без нашого відома і згоди|злагоди|», – вважав|лічив| де| Местр. Людина, отже, взагалі не є в першу чергу|передусім,насамперед| істотою розумною – її внутрішній світ парадоксальний, і соціальні інститути, щоб реально функціонувати, повинні враховувати це. Традиція – спосіб пов’язати реальну (і незбагненну), а не теоретично передбачувану природу людини із завданням|задачею| існування суспільства|товариства|. «Аргументи розуму, – писав Едмунд Берк, – виключають людські прихильності, але|та| не можуть їх замінити; суспільні|громадські| вдачі і схильності часом необхідні як доповнення, іноді|інколи| – як корективи і завжди – як опора закону».

Слово «консерватор» (лат. «охоронець») розуміється часто як «супротивник|противник| змін». Проте|однак| сенс|зміст,рація| «охорони|» припускає|передбачає| інше: зміни повинні бути завжди підпорядковані завданню|задачі| збереження|зберігання| кращого. Ранні консерватори – сучасники Едмунда Берка, бачили це краще в реліктах європейського феодалізму. Консервативні радикали XX сторіччя|століття|, для яких такі релікти давно стали надбанням історії, шукали його набагато далі – в міфології і витоках|джерелах| релігій. Загальне|спільне| для тих і інших – уявлення|вистава,подання,представлення|, що це краще не є продукт «обмеженого людського розуму|глузду|».

Принцип, в основі якого лежить панування кращих – елітарних груп, більш інших пристосованих до «нелегкого тягаря» духовної, військової|воєнної| і економічної влади, захищався консерваторами від демократичної критики.

Консервативний стиль в політиці припускає|передбачає| жорсткість. Для альтернативних йому політичних вчень|навчань,вчень| (лібералізму і соціалізму) в різній мірі характерне прагнення знайти консенсус (прийнятне|допустиме| для всіх рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування|). Проте|однак|, як затверджував|стверджував,ухвалював| консерватор Берк, «людська природа складна і заплутана|, суспільні|громадські| інтереси – надзвичайні, і, означає|значить|, немає такого політичного напряму|направлення|, немає такої влади, яка влаштувала|улаштувала| б всіх і кожного». Тому та або інша політика проводиться не через загальну|спільної| згоду|злагоди|, але|та| волею тих, хто здатний|здібний| ухвалювати рішення і відповідати за їх наслідки|результати|. Рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування|, іноді|інколи| життєво необхідні більшості, можуть самою більшістю відкидатися, оскільки вона не хоче платити за їх виконання. Завдання|задача| лідера – зробити так, щоб побачені ним рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| були реалізовані.

Жозефу де| Местру держава уявлялася не продуктом суспільного|громадського| договору всіх з|із| усіма, а єдиною живою|жвавою| істотою, питання про права окремих органів якого абсолютно|цілком| недоречне. «Правляча державою влада, щоб бути життєвою і твердою, повинна неминуче виходити з одного центру... Ви розраховуєте на досвід|опитуванням| прагнень і край організму замінити діяльність серця, що регулює кровообіг... Я думаю|вважаю|, що держава є живий|жвавий| організм, і як такий вона живе силами і властивостями, що кореняться у далекому минулому. Монархія є не що інше, як жива|жвава| форма патріотичного відчуття|почуття|. Таке відчуття|почуття| сильно, тому що|бо| воно позбавлено всякого|усякого| розрахунку, глибоке, тому що|бо| воно вільне від аналізу, і непохитне, тому що|бо| воно ірраціональне. Людина, що говорить „мій король”, не мудрує лукаво, не розраховує, не радиться, не укладає|ув'язнює,замикає,поміщає| контрактів... не позичає свого капіталу з|із| правом узяти його назад, буде| не виявиться дивіденду... Королю він може тільки|лише| служити, і нічого більшого».

Неоконсерватизм – це течія, яка, як відзначав у 1985 р. західнонімецький журнал|часопис| «Аргумент», сполучає|поєднує,з'єднує| «певне розуміння лібералізму з|із| певним розумінням консерватизму». Неоконсерватизм консервативний неолібералізм| (див. статтю «Ліберальна (демократія») – сучасний впливовий різновид консервативної ідеології.

Подібно до консервативних лібералів минулого, неоконсерватори визнають ліберальні цінності. Вони переконані, що тільки|лише| вільне ринкове господарство може захистити демократію. Більш того|більше того|, неоконсерватори прагнуть розробити політичну філософію сучасного західного суспільства|товариства|. Приватна власність, на їх думку|на їхню думку|, потребує стійкої державної ідеології. Згідно їй, «власність є, по суті, накопичена свобода», як запевняв|увіряв| сучасний німецький політолог В. Ляйснер. Прагнення до „зрівнялівки”|урівнялівки| підриває свободу, підкреслював інший німецький політолог, неоконсерватор| Г.-К. Кальтенбруннер, що заявляв, що «без еліт не обійтися», оскільки еліти і ієрархії закономірні і природні.

Подібно неолібералам|, неоконсерватори скептично ставляться до соціальної «держави загального добробуту». На їх думку|на їхню думку|, ця модель «не спрацьовує», «робить|чинить| не те, що потрібне», і «допомагає не тим, кому треба». Вона сприяє бюрократизму, завдає збитку економіці, затрудняє діяльність підприємців і заохочує паразитизм, небажання працювати. В результаті виникає «революція домагань, що зростають», яка підриває суспільство|товариство|. «Держава добробуту», зосередившись на невластивих для держави функціях, виявилась, як рахують неоконсерватори |, «переобтяженим». Вона перетворилося, за словами німецького теоретика Б. Гуггенбергера, в «некерованого монстра із|із| заліза і бетону». В той же час держава, що збільшилася в розмірах, стала неефективною, нездібною повною мірою забезпечити політичну стабільність, захист цивільних|громадянських| прав, безпеку. Вона не може належним чином|належно| справитися|впоратися| з|із| підривними елементами і тероризмом. Ось чому|ось чому| її слід «розвантажити» від соціальних та економічних функцій і переорієнтовувати на завдання|задачі| підтримки закону і порядку|ладу|.

Неоконсерватори дорікають соціальній державі за те, що вона руйнує традиційні соціальні інститути: родину, етнічну групу, релігійну спільноту|, замінюючи неформальні взаємостосунки між членами співтовариства|спілки| залежністю від державної бюрократії. Соціальна політика «віднімає|відтинає| у|в,біля| дитини|дитяти| батька, у|в,біля| дружини|жінки| чоловіка|мужа| і робить|чинить| батька родини непотрібним», – нарікав американський неоконсерватор| І. Крістол.

Наголос на традиційних інститутах і цінностях (самовладання, витримка|витяг|, працьовитість, ощадливість, відповідальність, що протиставляються критикованому американським неоконсерватором| соціологом Данієлом Беллом «культур гедонізму|») відрізняє сучасних консерваторів від «чистих» неолібералів|. «Без приватних чеснот|доброчесностей| будь-яке співтовариство|спілка| некероване», – підкреслював німецький політолог Ф. Тенбрук.

Неоконсерватори застерігають від «необмеженого прогресу». Науково-технічний розвиток, заявляв німецький політолог неоконсерватор| X. Шельські, втратило свою стабілізуючу силу і може знов|знову,щойно| знайти її лише в історичних, етнокультурних і моральних традиціях, що залишилися колись за межами нинішньої «наукової цивілізації».

Сучасні консерватори не вважають|лічать| ідеалом «атомізоване|» суспільство|товариство|, для взаємовідношення між членами якого досить|достатньо| вільної гри ринкових сил. Зміцнення родини, релігії, сусідства, місцевих інститутів, патріотизму і пошани|поваги| до держави покликане пом’якшити дію стихії ринку на людину, додати|наділити,надати| зв’язність і сенс|зміст,рацію| його існуванню.

На практиці, як показав досвід|дослід| урядів Рональда Рейгана в США і Маргарет Тетчер у Великобританії, неоконсервативні ідеї чудово уживаються з|із| економічною політикою неолібералізму|. Вони дозволяють обґрунтувати її на рівні цінностей і пом’якшити її наслідки|результати| в очах людей. Крім того, неоконсервативна програма зміцнення каральних функцій держави усередині країни і поза|зовні| нею дає можливість|спроможність| при необхідності скласти опір будь-яким реальним або потенційним супротивникам|противників| неоліберального курсу.

Багато людей на Заході під впливом розвитку ринку і товарів вважають за краще сповідувати геодонізм|.

Гедонізм (від греч|. «гедоне|» – задоволення») -вчення|навчання,вчення|, згідно якому мета|ціль| життя полягає в насолоді|втісі|, отриманні|здобутті| задоволень.

Інша половина суспільства|товариства| обрала для себе конформізм.

Конформізм (від. лат. сonformis – «подібний», «згідний» – пристосовництво, покірне ухвалення|прийняття,приймання|, існуючого порядку|ладу|, пануючих думок; відсутність власної позиції.

Фашизм (у різних країнах він іменувався по-різному: фашизм, націонал-соціалізм, націонал-синдикалізм тощо.) – історичне явище, яке виникло в XX ст. як реакція на проблеми, які були невирішеними|розв'язані| епохою і іншими ідейними системами.

Психологічною основою для фашистських настроїв стала, так звана, втеча від свободи, за визначенням філософа Ериха| Фромма. «Маленька людина» відчувала самоту|самітність,самотність| і безпорадність в «атомізованому суспільстві|товаристві|», де володарювали|панували| безликі економічні закони і гігантські бюрократичні інститути, а традиційні зв’язки з|із| соціальним оточенням були розірвані. Втративши сусідську, сімейну|родинну|, громадську єдність, люди нерідко|незрідка| знаходили|находили| йому заміну у відчутті|почутті| причетності нації, авторитарній і воєнізованій організації, тоталітарній ідеології (див. додатковий нарис «Тоталітаризм»), могутній|усемогутній| державі і його вождям.

Не меншу роль в розвитку нового руху відіграли економічна і політична нестабільність в європейських країнах після|потім| закінчення Першої світової війни. Соціальну базу фашизму склали, головним чином, дрібні|мілкі| і середні підприємці. Вони розорялися в ході конкуренції з|із| крупними|великими| власниками і в той же час живили|почували| страх перед організованим рухом найнятих робітників, що вимагали знищити приватну власність. Фашисти і пов’язані з ними суспільні|громадські| прошарки відкидали існуюче положення|становище|: правління олігархії, зусилля профспілок, дезорганізуючих економіку за допомогою страйків. Вони влаштовували|владнували,улаштовували| багатолюдні демонстрації і вуличні бої зі|із| своїми супротивниками|противниками|, не звертаючи уваги на принципи законності і конституційної демократії. Але|та| це був своєрідний «радикалізм середини», радикальний конформізм доведених до відчаю представників дрібного|мілкого| бізнесу, готових піти на кровопролитні безлади|безладдя| заради відновлення порядку|ладу|.

Підтримку руху подала і значна частина|частка| демобілізованих фронтовиків. Автор дослідження «Зліт і падіння Третього рейху» Уїльям Ширер відзначає, що лави|лави,низки| фашистів «стала поповнювати|доповнювати| армія демобілізованих солдатів,... будучи вирваними з|із| мирного життя у 1914 році, вони не могли знайти роботу і місце в сучасному суспільстві|товаристві|, війна загартувала і в той же самий час зробила жорстокими їх».

Поступово фашисти зуміли розширити свій вплив і на інші верстви населення, проте|однак| саме дві дані групи склали міцну опору руху.

Найбільший розвиток фашизм одержав|отримав| в Італії і Німеччині|Германії|. У Італії Національну фашистську партію організував в 1919 р. Беніто Муссоліні (1883-1945), у минулому лідер Італійської соціалістичної партії, який перейшов на позиції крайнього націоналізму.

Об’єднавши колишніх фронтовиків і дрібних|мілких| власників, що розорилися, італійський фашистський рух швидко розповсюдився|поширився| на інші верстви населення і розвернув кампанію терору проти|супроти| своїх політичних супротивників|противників| – профспілок, соціалістів, анархістів і комуністів. В ході більш ніж трирічної|трьохлітньої,трилітньої,трьохрічної| «повзучої» громадянської війни, що призвела|викликала,спричинила| за собою загибель багатьох тисяч людей, фашисти зуміли стати впливовою силою. Вони примусили|заставили| зважати на себе старі політичні еліти, які в жовтні 1922 р. передали їм владу. Після демонстрації сили («похід на Рим» фашистських загонів) Муссоліні очолив уряд Італії, одержав|отримав| диктаторські повноваження (став вождем – дуче) і встановив в країні фашистський режим, що зберігся до поразки|ураження| Італії в Другій світовій війні.

У Німеччині|Германії|, приниженій поразкою|ураженням| в Першій світовій війні і особливо умовами Версальського мирного договору 1919 р. (див. статтю «Версальський світ» в додатковому томі «Історія XX століття|віку|. Зарубіжні країни» серії «Енциклопедія для дітей»), розореної економічними кризами початку 20-х рр. і 1929-1932 рр., фашистські організації і угрупування росли|зростали| як гриби після|потім| дощу. До 1928 р. гегемонію в цьому таборі захопила одна з них – створена в 1919 р. Націонал-соціалістична робоча партія Німеччини|Германії| (НСДАП|) на чолі з колишнім військовим|воєнним| Адольфом Шикльгрубером (Гітлер; 1889-1945). Зібравши|повизбирувавши| на виборах 1932 р. більше 30 % голосів виборців, вона перетворилася на найбільш впливову партію Німеччини|Германії|. 30 січня 1933 р. Гітлер сформував націонал-соціалістичний (нацистський) уряд і став Рейхсканцлером і фюрером – вождем німецького народу.

На прикладі Італії і Німеччини|Германії| в 20-30-х рр. фашистські режими були встановлені|установлені| в багатьох інших країнах світу. Серед них за розмахом терору виділялася диктатура генерала Франсіско Франко Баамонде в Іспанії (1939-1975 рр.), винна в загибелі близько 1 млн. чоловік.

У відмінності|відзнаці| від інших фашистських режимів в Німеччині|Германії| склався нацизм, який є|з'являється,являється| концентрованим проявом|виявом| націоналізму.

Націоналізм – ідеологія і політика, засновані на зіставленні одних народів і національностей іншим, пропаганді національної винятковості і національної переваги|вищості|.

У основі фашистського світогляду лежало розуміння життя окремої людини, нації і людства в цілому|загалом| як активної агресії, боротьби за існування. Перемагає завжди сильніший – такий вищий закон всесвіту|світобудови|. Соціальна гармонія свідомо неможлива, а війна – вища героїчна і шляхетна|облагороджуюча| напруга|напруження| людських сил. Цю думку|гадку| яскраво виразив|виказав,висловив| італійський письменник, лідер і теоретик нового художнього напряму|направлення| – футуризму Пилипі|Філіпі| Марінетті, що став пізніше фашистом: «Хай живе війна – тільки|лише| вона може очистити світ|світ|!». «Живіть небезпечно!» – любив|кохав| повторювати Муссоліні.

Але,|та| якщо в центрі ліберального соціал-дарвінізму стояла особа|особистість|, що конкурує з|із| іншими, то в центрі фашистської доктрини знаходився|перебував| колектив.

Особу|особистість| слід було підпорядкувати|підкоряти| абсолютному, тотальному (всеосяжному|усеосяжному|) цілому – нації. Італійські фашисти заявляли, що визнають індивіда лише постільки, оскільки він співпадає|збігається| з|із| державою, що представляє|уявляє| універсальну свідомість і волю людини в його історичному існуванні. Програма НСДАП| проголошувала: «Загальна|спільна| користь вище особистої|особової| користі». Гітлер часто підкреслював, що в світі відбувається|походить| перехід «від відчуття до відчуття „ми”», від ліберальних прав особи до вірності боргу|обов'язку| і відповідальності перед суспільством|товариством|.

Нація – це «вища особа|особистість|», держава – «незмінна свідомість і дух нації», а фашистська держава – «вища і наймогутніша форма особи|особистості|» – так виразив|виказав,висловив| ключову|джерельну| ідею фашизму Муссоліні. Але|та| в різних напрямах|направленнях| нової ідеології суть|сутність,єство| нації розумілася по-різному. Для італійських фашистів визначальним моментом були «єдина свідомість і загальна|спільна| воля», носієм яких вважалася|лічилася| національна держава. «Для фашиста все в державі, і ніщо людське і духовне не існує і тим більше не має цінності поза|зовні| державою, – вчив італійський дуче. – В цьому сенсі|змісті,рації| фашизм тоталітарний, і фашистська держава як синтез і єдність всіх цінностей тлумачить і розвиває все народне життя, а також підсилює|посилює| його ритм».

Німецькі нацисти сповідали інший, біологічний погляд на націю, так звану расову теорію. Вони вважали|гадали|, що в природі існує «залізний закон» згубності змішення видів. Змішення (метизація) призводить|призводить,наводить| до деградації і заважає|мішає| утворенню вищих форм життя. В ході природного відбору слабкіші|слабіші|, расово неповноцінні істоти повинні загинути. Це, на думку нацистів, відповідає прагненню природи до розвитку виду і поліпшення|покращання| породи. Інакше слабка|слаба| більшість витіснила б сильну меншину|меншість|. Природа сувора до слабких|слабих|.

Цей примітивний дарвінізм нацисти переносили на людське суспільство|товариство|, вважаючи|лічивши| раси природними біологічними видами. «Єдиною причиною вимирання культур було змішення крові і як наслідок зниження рівня розвитку раси. Оскільки люди гинуть не в результаті|унаслідок,внаслідок| програних війн, а в результаті|унаслідок,внаслідок| ослаблення|ослабіння| сили опору, властивої тільки|лише| чистій крові», – запевняв|стверджував,ухвалював| Гітлер в своїй книзі «Моя боротьба». Звідси робився|чинився| висновок|виведення| про необхідність «расової гігієни», очищення і «відродження» німецької|германської| «арійської раси» за допомогою «народного співтовариства|спілки| людей німецької крові і німецького духу в сильній, вільній державі». «Неповноцінні» раси підлягали підпорядкуванню|підкоренню| або знищенню. Особливо «шкідливими», з погляду нацистів, були народи, що не мають власної держави, – євреї і цигани. Муссоліні заявляв, що «нерівність неминуча, благотворна і добродійна для людей». Гітлер в одній з бесід пояснив: «Не усувати нерівність між людьми, але|та| посилити її, поставивши непроникні бар’єри. Який вигляд|вид| прийме майбутній соціальний лад|стрій,буд|, я вам скажу... Буде клас панів і натовп різних членів партії, розміщених строго|суворо| ієрархічно. Під ними – анонімна маса, нижчі назавжди. Ще нижче – клас переможених іноземців, сучасні раби. Над всім цим стане нова аристократія...».

Фашисти звинувачували демократію в панування більшості над кращими, в орієнтації на рівність, в слабкості, неефективності і «колективній безвідповідальності». Вони вимагали встановити «організовану демократію», при якій справжня воля народу знаходить|находить| свій вираз|вираження| в національній ідеї, реалізованою фашистською партією. Така партія, що «тоталітарно керує нацією», призведе окремі соціальні прошарки або групи до загального|спільного| служіння і повністю зіллється з державою. Демократичні волевиявлення у формі виборів зайві|надмірні|. Згідно принципу «вождизму|», фюрер або дуче і їх оточення, а потім і вожді нижчих рангів концентрують в собі «волю нації». Ухвалення|прийняття,приймання| рішень|розв'язань,вирішень,розв'язувань| верхівкою (елітою) і безправ’я низів вважалися|лічилися| у фашизмі ідеальним станом.

На відміну від більшовиків, які використали схожі методи управління суспільством|товариством|, фашисти не ставили під питання принципи приватної власності, ринку, найманої праці. Вони виступали|вирушали| за „здоровий і виробляючий” «національний» капітал, на противагу «паразитичному» і «антинаціональному». Інтереси різних суспільних|громадських| станів і класів, зокрема підприємців і найнятих робітників, вважалися|лічилися| такими, що не суперечать|перечать| одне одному, а взаємодоповнюючими|взаємодоповнюючими|, що, повинно бути закріплено у вигляді відповідної організації.

Однією з базових в ідеології фашизму була ідея єдності нації-держави. Кожній соціальній групі із|із| загальними|спільними| економічними завданнями|задачами| (перш за все,|передусім| підприємцям і робітникам однієї і тієї ж галузі) належало утворити «корпорацію» або «стан». Соціальне партнерство праці і капіталу оголошувалося основою виробництва на користь нації.

Німецькі нацисти проголосили працю (включаючи підприємництво і управлінську діяльність) соціальним боргом|обов'язком|, що охороняється державою. «Перший обов’язок кожного громадянина держави, – свідчила програма нацистської партії, – працювати духовно і фізично заради загального|спільного| блага». Соціальні відносини повинні ґрунтуватися на «вірності між підприємцем і колективом, як між вождем і відомими, для сумісної|спільної| праці, виконання виробничих завдань|задач| і на благо народу і держави».

В межах|у рамках| фашистської корпоративної держави підприємець розглядався|розглядувався| як «вождь виробництва», відповідальний за нього перед владою. Найнятий робітник зобов’язаний був проявляти|виявляти| старанність, підтримувати дисципліну і піклуватися про підвищення продуктивності праці. Тих, хто не підкорюються або чинять опір чекало жорстоке покарання|наказання|. Зі свого боку держава гарантувала право на працю, право на відпустку|відпуск|, допомогу|посібник|, премії, страхування тощо. Справжній сенс|зміст,рація| системи зводився до того, щоб робітник ототожнював себе з|із| «своїм» виробництвом через «національно-державну ідею».

Уявлення про бажаність станової структури суспільства|товариства| фашисти запозичували у|в,біля| консерватизму. Проте|однак| вони, на відміну|відзнаці| від консерваторів, робили|чинили| ставку на постійну активність мас, що направляються|спрямовуються,скеровуються| державою. Величезну роль в цьому процесі грали їх харизматичні лідери Франко, Муссоліні, Гітлер.

Харизма (грец|. «милість», «божественний дар|дарунок|») – виключена обдарованість|обдарування|; харизматичний лідер – людина, наділена в очах його послідовників авторитетом, заснованим на виняткових якостях його особи|особистості| – мудрості, героїзмі.

Фашистські режими прагнули спиратися на широкі народні маси, пронизані обов’язковою для всіх ідеологією. За допомогою розгалуженої мережі|сіті| корпоративних і виховних установ, масових зборів|зібрань|, торжеств|урочистостей| держава прагнула повністю перетворити саму суть|сутність,єство| людини, підкорити і дисциплінувати ї, захопити і контролювати її дух, серце, волю і розум, формувати її свідомість і характер|вдачу|, впливати на поведінку. Преса, радіо, кіно, спорт, мистецтво були цілком поставлені на службу фашистській пропаганді, покликаній мобілізувати маси на рішення політичних, виробничих і військових|воєнних| задач. Ернст| Юнгер пророчо вигукував в 1930 р.: «Достатньо|досить| тільки|лише| окинути поглядом все наше життя, у всієї його... безжальній|безжалісній| дисципліні, з|із| його палаючими районами... з|із| багатомільйонними містами, щоб, сповняючись здивуванням|подиви|, зрозуміти: тут немає жодного атома, який не знаходився|перебував| б в роботі, та і самі ми, по суті, віддані у владу цьому несамовитому процесу!». Втім, існувала й інша думка. Німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889-1976), кажучи про спроби фюрера мобілізувати націю за допомогою публічних|прилюдних| істеричних виступів|вирушань|, помічав, що фашизм – це безперервний скандал, що базується на оскаженілому і зухвалому популізмі.

Популізм (від лат. рoplus – «народ») – спосіб політичної дії, заснований на прямому зверненні до широких народних мас з метою отримати їх підтримку і привернути|привабити,залучити,притягати| до рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| політичних і суспільних|громадських| проблем. Популізм звичайно пов’язаний з наявністю сильного авторитарного харизматичного лідера, що ухвалює рішення зі всіх основних питань, тоді як масам відводиться роль виконавців його волі.

Фашисти, звертаючись|обертаючись| до різних суспільних|громадських| груп, говорили саме те, що зустрічало співчуття цих груп. Але|та| далеко не завжди самі вірили у те, що говорили. Слід зазначити наявність у|в,біля| них жорсткого ідейного ядра і м’якої ідейно-пропагандистської оболонки, що дозволяла впливати на суспільство|товариство|. Популізм став найважливішою частиною|часткою| політики фашистів, без нього була б неможлива тотальна мобілізація.

Спочатку програми фашистських рухів містили|утримували| низку|лаву,низку| пропозицій|речень|, спрямованих проти|супроти| крупних|великих| власників, концернів і банків. Реалізація цих пропозицій|речень| повинна була істотно|суттєво| поліпшити положення|становище| дрібного|мілкого| бізнесу, створити соціальну державу, ліквідувати убогість і навіть дозволити робочим|робітникам| брати участь в управлінні виробництвом. Так, італійські фашисти обіцяли в 1919 р. ввести|запровадити| прогресивний податок на доходи, конфіскувати частину|частку| прибутків крупних|великих| підприємців, встановити восьмигодинний робочий день, забезпечити участь робочих|робітників| в управлінні фабриками, націоналізувати деякі заводи. Німецькі|германські| націонал-соціалісти в 1920 р. вимагали знищити «процентне|відсоткове| рабство», фінансову ренту, доходи монополій і крупні|великі| універмаги, що створило б сприятливі умови для дрібних|мілких| підприємців. Вони також виступали|вирушали| за участь робітників в прибутках підприємств, конфіскацію доходів спекулянтів, одержавлення крупних|великих| приватних компаній і ліквідацію безробіття. На практиці все виявилося інакше.

У 1921 р. Муссоліні призвав до «розвантаження» держави від господарських завдань|задач|, до приватизації шляхів сполучення і засобів|коштів| зв’язку. Він відмовився від більшості своїх обіцянок стосовно створення|створінню| соціальної держави. Наприкінці|у кінці,наприкінці| 20-х – початку 30-х рр. знов|знову,щойно| виступив|вирушив| за посилення державного втручання в економіку. Як і раніше, вважаючи|лічивши| приватну ініціативу чинником|фактором|, «найбільш дієвим|дійовим| і корисним для національного інтересу», він розширював участь держави там, де вважав діяльність приватних підприємців неефективною. Наймані робочі|робітників| так і не допустили|припустилися| до управління фабриками, а у 1927 р. заборонили страйки. Незабаром, після того, як італійські фашисти досягли влади, вони ввели|запровадили| восьмигодинний робочий день. Але|та| вже у 1926 р. в деяких галузях промисловості він був скасований.

У Німеччині|Германії| після|потім| перемоги нацистів кілька сотень тисяч дрібних|мілких| власників одержали|отримали| посади в бюрократичному апараті держави. Проте|однак| партія відмовилася від гасел|лозунгів|, спрямованих проти|супроти| великого бізнесу, і пішла шляхом зрощення підприємницької і фінансової еліти з|із| партійною верхівкою. Незадоволених|невдоволених| на чолі з лідером штурмових загонів Ернстом| Ремом знищили в 1934 р. Соціальну державу було створено, а безробіття ліквідоване. Але|та| найняті робітники позбулися права на страйк, яке мали при демократії, а робочий день тривав в середньому 12 годин.

Величезну роль в нацистській пропаганді відігравали судження про необхідність обмежити зростання|зріст| і вплив крупної|великої| промисловості і міст, про захист інтересів села, що піддавалося експлуатації з боку міських спекулянтів. Повіривши антиіндустріальним і антиурбаністичним гаслам|лозунгам|, селянство (що складало 29 % населення Німеччини|Германії|) надало підтримку нацистам. Ці ж гасла|лозунги| привернули|привабили,залучили,притягали| частину|частку| інтелігенції і студентство.

Такого роду настрої виказав|виказав,висловив| видатний|визначний| німецький публіцист і поет Готфрід Бенн, пояснюючи, чому він підтримав нацистів в 1933 р. «Народ – це так багато! Своїм духовним та економічним існуванням, своєю мовою|язиком|, своїм життям, своїми відносинами з|із| людьми, всіма своїми думками|гадками| і уявленнями|виставами,поданнями,представленнями| я зобов’язаний, перш за все,|передусім| моєму народові. З|із| нього вийшли пращури, в нього повернуться нащадки. І оскільки я виріс в селі, серед полів, я ще знаю, що таке Батьківщина. Велике місто, індустріальне суспільство|товариство|, інтелектуалізм, всі тіні, які відкидає епоха в мою свідомість, вся потужність цього сторіччя|століття|, яку я чекаю в моїй творчості, – бувають миті, коли все це вимучене життя зникає і не залишається нічого – тільки|лише| рівнина, простір, пори року, земля|грунт|, просте слово „народ". Ось|от| звідки моя рішучість віддати себе у розпорядження того, чому Європа відмовляє в щонайменшому визнанні|зізнанні|. Прийшов час випробувань, суспільство|товариство| об’єдналося, і тепер кожен, і зокрема літератор, поодинці і сам для себе повинен зробити вибір: особисті|особові| пристрасті або рівняння на державу. Я обрав останнє і пов’язав свою долю з цією державою...». У цьому вислові|висловлюванні| химерно змішалися прихильність до малої батьківщини, до солідарних і природовідповідних форм існування людини і прагнення повністю ототожнити свої інтереси з|із| багатомільйонним німецьким народом (розчинившись у ньому) і німецькою|германською| державою, що є нібито провідником волі і інтересів цього народу |з'являється,являється|.

Але|та|, дійшовши влади, нацисти і не думали|вважали| відповідати|прямувати| своїм антиурбаністичним гаслам|лозунгам|. Навпаки, вони стали вкладати величезні засоби|кошти| в розвиток важкої|тяжкої| промисловості, міського господарства, транспорту.

Багато дослідників називають суспільну|громадську| структуру нацистської Німеччини|Германії| «полікратією|», тобто системою паралельних ієрархій. В рамках|у рамках| цієї системи верхівка нацистської партії на певних негласних (і не завжди однакових) умовах ділила контроль над країною з|із| економічною, військовою|воєнною|, бюрократичною та іншими елітами.

Дійшовши влади, націонал-соціалісти ліквідовували демократичний лад |устрій| Німеччини|Германії|. Веймарскую| республіку (1919-1933 рр.) змінила|позмінювала| держава, заснована на принципі фюрерства| – вождизму|. Рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| з усіх питань ухвалювалися не більшістю голосів, а «відповідальним вождем» на відповідному рівні у дусі правила: «авторитет зверху вниз, відповідальність від низу до верху». Формально Конституція 1919г. продовжувала діяти, але|та| нацисти внесли в неї корінні зміни і скасували низку її принципових положень|становищ|. Перш за все,|передусім| прийнятий ними декрет «Про захист народу і держави» (28 лютого 1933 р.) ліквідовував гарантії особистих|особових| прав і свобод (свобода слова і друку|печатки|, об’єднань і зборів|зібрань|, таємниця листування і телефонних розмов, недоторканність|недоторканість| житла тощо).

Якщо в республіканській Німеччині|Германії| закони приймалися парламентом (рейхстаг) за участю представницького|показного| органу земель|грунтів| (рейхсрат|) і президента, то Закон про подолання|здолання| тяжкого становища народу і рейху від 23 березня 1933 р. дозволив їх видавати і урядові. Допускалося, що закони можуть розходитися з|із| конституцією країни, якщо тільки|лише| не торкаються установ рейхстагу. Таким чином, законодавча влада парламенту звелася нанівець. Німецький юрист Е. Р. Хубер підкреслював в 1939 р., що це був «перший Основний закон нового рейху. Його ядро – об’єднання законодавчої і виконавчої влади в одних руках. Це акт, що заперечує весь конституційний розвиток Заходу, який руйнує поняття конституційної держави XIX століття|віку|».

Протягом весни – літа 1933 р. режим розпустив або примусив|заставив| саморозпуститися всі політичні партії, окрім|крім| правлячої. 14 липня 1933 р. створення|створіння| нових партій було офіційно заборонено законом. З 12 листопада 1933 р. рейхстаг як орган народного представництва обирався вже за єдиним списком нацистської партії. Із|із| зникненням опозиції парламент перетворився на простого статиста при уряді. У 1936 р. один із сучасників писав про рейхстаг як про «збори|зібрання| політично благонадійних людей, які своєю згодою|злагодою| повинні надавати особливої ваги рішенням|розв'язанням,вирішенням,розв'язуванням| керівництва в країні і за кордоном». Верховним органом влади став уряд рейху, очолюваний рейхсканцлером.

Нацисти знищили федеральну структуру Німецької|германської| держави. Згідно із законом про уніфікацію земель|грунтів| в рейху від 7 квітня 1933 р. президент за уявленням рейхсканцлера затверджував намісників в землях|грунтах| (суб’єкти Федерації). Намісники були відповідальні перед рейхсканцлером.

Вони отримували право призначати глав урядів земель|грунтів| і затверджувати членів цих урядів, розпускати земельні парламенти, призначати нові вибори, вводити в дію земельні закони, головувати на засіданнях земельних урядів тощо. Закон про новий пристрій|устрій| рейху (30 січня 1934 р.) розпустив земельні парламенти і передав земельний суверенітет рейху, підпорядкував|підкоряв| земельні уряди центральному уряду.

Особливе місце в системі нацистського рейху займала|позичала,посідала| НСДАП|. Закон про забезпечення єдності партії і держави від 1 грудня 1935 р. оголосив її «носієм німецької|германської| державної ідеї».

Нацистський режим провів уніфікацію всіх існуючих громадських (професійних, кооперативних, цивільних|громадянських| та ін.) організацій. Їх замінили спеціалізовані підрозділи нацистської партії: Штурмові загони (СА|), Охоронні загони (СС|), Гітлерівська молодь, Націонал-соціалістичний моторизований корпус, Націонал-соціалістичний корпус льотчиків, Націонал-соціалістичний німецький союз|спілка,сполучник| студентів, Націонал-соціалістичний союз жінок, а також Організація націонал-соціалістичних| осередків|чарунок,вічок,комірок| на виробництві і Націонал-соціалістична організація ремісників і торговців.

Програма НСДАП| обіцяла створити станову державу. Такі імперські стани були утворені при нацистській партії: Націонал-соціалістичний німецький союз|спілка,сполучник| лікарів|лікарок|, Націонал-соціалістичний німецький союз|спілка,сполучник| юристів, Націонал-соціалістичний союз|спілка,сполучник| вчителів|учителів|, Союз|спілка,сполучник| німецьких чиновників, Націонал-соціалістичний союз|спілка,сполучник| німецьких техніків і Німецький трудовий фронт. Особливу роль грав Німецький трудовий фронт, що об’єднав робочих|робітників|, службовців і підприємців – «всіх німців, що працюють головою і руками». Саме на цій корпорації лежав обов’язок забезпечити соціальне партнерство праці і капіталу. Для запобігання конфліктам на виробництві вводилися|запроваджувалися| «соціальні суди честі», які розбирали випадки порушення.

Адміністративне ділення|поділка,розподіл,поділ| партійної структури не співпадало|збігалося| з|із| адміністративно-територіальною структурою держави: країна була розділена на партійні області (гау|), на чолі яких стояли гауляйтери|. Саме гауляйтери| часто призначалися намісниками рейху в землях|грунтах|. Пізніше, в 1959 р., землі|грунти| були скасовані і повністю замінені гау|. Таким чином, партійні і адміністративні власті на місцях значною мірою злилися.

Проводилися виробничі змагання і конкурси. Культурно-масовою роботою, організацією відпочинку, спортивно-оздоровчих заходів і розваг займалося створене при Трудовому фронті суспільство|товариство| «Сила через радість».

Гітлерівське керівництво не мало повної|цілковитої| влади над економікою, але|та| ділило цю владу з|із| найбільш могутніми підприємницькими елітами. 15 липня 1935 р. почала|розпочав,зачав| роботу Генеральна рада|порада| німецького|германського| господарства за участю найбільших підприємців. У той же час були розширені права Міністерства економіки в здійсненні контролю над кредитами, цінами і створенням|створінням| нових монополістичних об’єднань.

Згідно із законом про економічні заходи від 5 липня 1954 р. відомство міністра економіки Ялмара Шахта стало центром регулювання зовнішньої і внутрішньої торгівлі, а також ціноутворення. Пізніше укрупнили|укрупняли| і господарські структури. Під тиском|тисненням| держави приватні компанії примусово злилися в асоціації, які у обов’язковому порядку|ладі| підкорялися Економічній палаті рейху, що складалася з найбільш впливових бізнесменів. Очолював палату чиновник, який призначається державою. Перебудова економіки означала перерозподіл ресурсів на користь могутніх|усемогутніх| груп в електроенергетиці, важкій|тяжкій| і хімічній промисловості.

У зв’язку з світовою війною централізація німецької|германської| економіки ще більш зросла. Наприкінці 1959 – початку 1940 р. провідні концерни висловилися за єдине, диктаторське і компетентне керівництво господарством під керівництвом Управління озброєнь, але|та| Гітлер чинив опір розширенню функцій озброєних сил.

У лютому 1942 р. влада ввела в дію «Нову організацію господарського управління». З цієї миті вся крупна|велика| німецька промисловість перейшла під керівництво держави. Керував виробництвом міністр озброєнь і боєприпасів Альберт Шпеєр. Були створені регіональні і галузеві об’єднання на чолі з державними чиновниками і приватними промисловцями. Можливо, з часом такі заходи привели б до формування у Німеччині|Германії| економічної системи, схожої з|із| радянською. Не виключалося, проте|однак|, що після|потім| успішного завершення війни будуть відновлені норми «контрольованого ринку», і навіть розроблялися подібні проекти. «Відповідно до принципу фюрерства|, – заявив в лютому 1941 р. керівник імперської промислової групи В. Цанген, – коли держава тільки|лише| направляє|спрямовує,скеровує| економіку, але|та| саме господарською діяльністю не займається, деталі економічного співробітництва з|із| державами широкого простору визначатимуться приватним капіталом».

Ідеологія і практика фашизму не були якимсь|деяким| жахливим виключенням|винятком| або «зигзагом» людської історії. Фашизм став одним з варіантів розвитку індустріального суспільства|товариства|, про що наочно|наглядно| свідчать нацистські табори масового знищення, які німецький дослідник Роберт Курц назвав|накликав| «негативними фабриками». Не багато промислових підприємств працювали з|із| такою продуманою ефективністю і точністю, як ці заводи «індустрії смерті», що переробляють тих, кого нацисти вважали|лічили| «людським сміттям», в шкіряні вироби, добрива і запаси золота.

Була ще одна сфера, де нацистам довелося|припало| домовлятися з|із| колишньою елітою, – армія. Уряд Гітлера швидко присік всі надії і вимоги лідерів СА| про злиття армії з|із| їх поєднаннями|сполученнями,сполуками| з|із| подальшим|наступним| розчиненням армії в них. 30 червня 1934 р. армійські частини|частки| і СС| розгромили штурмовиків в ході «ночі довгих ножів». З лютого 1938 р. армія підкорялася безпосередньо фюреру, але|та| володіла відомою автономією. Припинялося членство в НСДАП| на час служби в озброєних силах. Рішучий удар по самостійності армії нацисти нанесли|завдали| тільки|лише| у кінці|у кінці,наприкінці| Другої світової війни. У грудні 1945 р. власті ввели|запровадили| у вермахті службу «офіцерів по здійсненню націонал-соціалістичного| керівництва». Після|потім| невдалої спроби військового|воєнного| перевороту 20 липня 1944 р. було відновлене членство військовослужбовців в партії, замість статутного вітання вводилося|запроваджувалося| партійне, політичні справи|речі| військовослужбовців передавалися з|із| військових|воєнних| в народні суди, а військову|воєнну| розвідку вилучили з|із| армійського відомства.

Ключову|джерельну| роль в Третьому рейху грала репресивна система. У квітні 1954 р. вищою судовою інстанцією їй стала Народна судова палата. Її члени призначалися особисто фюрером. До 1945 р. вона винесла близько 5 тис. смертних вироків.

Але|та| в основному, як і в сталінському СРСР, репресії в нацистській Німеччині|Германії| здійснювалися в позасудовому порядку|ладі|. Був створений величезний розгалужений апарат, який присікав будь-яку опозиційну або підривну діяльність і тримав населення в постійнім страху. Ще одним найважливішим мотивом державного терору стала расова ідеологія. Нацисти винищили близько 6 млн. євреїв, сотні тисяч циган, до 70 тис. людей, оголошених психічнохворими.

У березні 1933 р. була установлена|заснована| таємна державна поліція (гестапо). У 1936 р. вона перейшла в підпорядкування|підкорення| шефа СС| Генріха Гіммлера. В решті решт,|зрештою| виникло Відомство безпеки рейху (РСХА|), що включало СС|, гестапо, службу безпеки (СД|) тощо. РСХА| стало ще одним автономним центром влади.

З березня 1933 р. почалося|розпочалося,зачалося| створення|створіння| концтаборів, які також були у результаті підпорядковані СС|. До вересня 1939 р. через них пройшло близько 1 млн. німців. Всього до кінця Другої світової війни на території Третього рейху діяло 1100 концтаборів, де з|із| 18 млн. ув’язнених загинули 12 млн. чоловік.

Фашистські режими в Німеччині|Германії| та Італії були знищені в ході Другої світової війни. Проте|однак| сам фашизм як ідеологія і явище не зник. Він відродився в зовнішності|подобі|, що одержала|отримала| найзагальнішу назву – неофашизм. Неофашизм приймає різні форми. Дуже часто його прихильники|прибічники| самі заперечують, що вони неофашисти, або наступники|спадкоємці| фашизму. Сьогодні найбільш крупні|великі| і впливові з|із| подібних течій (Національний альянс в Італії, Національний фронт у Франції, Партія свободи в Австрії та ін.) заявляють про те, що визнають представницьку|показну| демократію, парламентаризм і принципи ліберальної економіки. В той же час вони підтримують розширення репресивних функцій держави, сповідають націоналізм, спрямований проти|супроти| іммігрантів та іноземців.

В останнє десятиліття XX ст. межа, що відокремлює|відділяє| крайніх, войовничих націоналістів від прихильників|прибічників| інших ідейних течій, все більше стирається. Колишні неофашисти з|із| Національного альянсу увійшли до уряду Італії на чолі з Сильвіо Берлусконі (у 1994 р. і з|із| 2000 р.), французькі ліберальні і консервативні партії нерідко|незрідка| блокуються з|із| Національним фронтом, а ультранаціоналістичні настрої і ворожість відносно іммігрантів глибоко проникли в ідеологію політичних партій, які беруть участь в урядах Австрії, Швейцарії, Данії і низці інших європейських країн.

Деякі дослідники називають режими СРСР, нацистської Німеччини|Германії|, фашистської Італії, моїстського| Китаю і низки інших країн тоталітарними (від лат. totalis — «весь», «цілий», «повний|цілковитий|»). Вони вважають|гадають|, що дані суспільно-державні системи можна об’єднати в одну групу. Так думає|вважає|, наприклад, відомий американський політолог Збігнев Бжезинській. Він виділяє декілька основних ознак тоталітарного ладу|строю,буд|, що відрізняють його від інших суспільних|громадських| систем. Це централізований контроль держави над суспільством|товариством|, і, перш за все,|передусім| над економікою, панування однієї масової партії з|із| харизматичним лідером, одна обов’язкова для всіх ідеологія, система масованої ідеологічної обробки населення цілком підконтрольними режиму ЗМІ і, нарешті|урешті|, терористичний поліцейський контроль.

Ханна Арендт відзначає, що основними елементами тоталітарної системи є|з'являються,являються| «атомізовані|» маси, позбавлені горизонтальних зв’язків і повністю підлеглі державі, тоталітарні масові рухи, тоталітарна пропаганда, обов’язкова для всіх ідеологія, терор, концтабори|. «Все, що ми знаємо про тоталітаризм, – підкреслює Арендт, – демонструє таку страхітливу оригінальність, яку не можуть зменшити|умалити| ніякі|жодні| історичні паралелі».

Знищення людей в умовах тоталітаризму перетворилося на рутину, стало чимось на зразок|ніби| роботи механічних верстатів.

«З|із| селянством можна поводитися тільки|лише| двома способами – або пряником, або палицею до безпам’ятства». «Безперечно, принциповий, наш погляд на козаків як на елемент, чужий комунізму і радянській ідеї, правильний, – писав в 1919 р. інший високопоставлений більшовик, І. Рейнгольд. – Козаків, принаймні величезну їхню частину|частку|, треба буде рано чи пізно винищити, просто знищити фізично, але|та| тут потрібні величезний такт, обережність і усіляке|всіляке| загравання з|із| козацтвом. Ні на хвилину не можна випускати з поля зору тієї обставини, що ми маємо справу|річ| з|із| войовничим народом».

Проте|однак| багато хто може сказати, що при тоталітарному режимі переживали почуття єднання, відчуття|почуття| причетності до великих подій, що люди були менше відчужені один від одного, ніж тепер. В рамках|у рамках| тоталітаризму поєднуються|сполучаються|, здавалося б, непоєднувані|сполучати| речі – холодна жорстокість і відчуття|почуття| солідарності.

На відміну від авторитарних режимів, які допускають існування напів самостійних суспільних|громадських| одиниць (громади, союзи|спілки,сполучники|, асоціації), тоталітарна влада усвідомлено прагне знищити будь-які горизонтальні зв’язки між індивідами і не допустити|припуститися| виникнення жодних просторів, вільних від державної опіки. Держава у такому разі|в такому разі| мислиться як регулятор|регулювальник| або навіть замінник всіх взаємостосунків, аж до самих інтимних (наприклад, в Радянському Союзі|спілці,сполучнику| сімейні|родинні| проблеми нерідко|незрідка| обговорювалися і вирішувалися на засіданнях партійних комітетів). Тоталітарна держава при цьому спирається|обпирається| на стимульовану і масову ініціативу, що направляється|спрямовується,скеровується| ним самим, знизу.

Тоталітаризм пропонує їм віру, струнку систему координат, відчуття|почуття| ліктя і, нарешті|урешті|, ейфорійне відчуття|почуття| розчинення у величезності тріумфуючих і людських потоків, що б’ються у ненависті.

Настрої, характерні|вдача| для стану «активної несвободи», передав російська письменниця-мемуаристка Євгенія|Ївга| Мельцер наприкінці 20-х рр. XX ст.: „Женя дуже любила|кохала| свята 7 Листопада і 1 Травня”.

Найсумніше і найабсурдніше в цій ситуації те, що люди святкують|відзначають| «перемогу» в убогій і напівголодній країні, на яку невблаганно накочується хвиля жахливих за розмахом і жорстокістю державних репресій. Люди святкують|відзначають| перемогу держави над собою, святкують|відзначають| свою нищівну поразку|ураження|. У ситуації, коли насильство стає нестерпним і немає сил і можливостей|спроможностей| від нього відхилитися, можна реагувати на це насильство проявами|виявами| любові до тих, від кого воно виходить.

Відбувається|походить| справжнє|теперішнє,дане| злиття всіх сторін життя, виходить справжній|теперішній,даний| синкретизм, хоча цей термін застосовується виключно|винятково| до первісного суспільства|товариства|.

Синкретизм (від грец|. «синкретисмос|» – «з’єднання|сполучення,сполука|») – змішення різнорідних елементів, зокрема релігійних систем і культів.

Останні десятиліття XX ст. стали епохою різкого посилення, а часом і вибухового зростання|зросту| релігійного фундаменталізму. Саме поняття «фундаменталізм» з’явилося|появилося| на початку XX ст. у зв’язку з рухом християн-протестантів у південних штатах США. Фундаменталісти виступають|вирушають| за «повернення до коріння», до традиційних релігійних цінностей минулого, а також за те, щоб перебудувати політичне і суспільне|громадське| життя на основі релігії. Подібні течії є також в ісламі, іудаїзмі, буддизмі і індуїзмі. У Японії і Китаї наприкінці|у кінці,наприкінці| XX ст.|століття| різко зріс вплив синкретичних релігійних сект. Деякі з них («Аум Сенріке» в Японії) були звинувачені властями в тероризмі, а інші («Фа Луньгун» в Китаї) переслідуються як політична опозиція (причому в «Фа Луньгун» перебувають декілька десятків мільйонів чоловік).

У реальності йдеться не про повернення в минуле, а про створення|створіння| нових соціальних систем, в основі яких лежать масові ієрархічно влаштовані|улаштовані| суспільно-політичні об’єднання. Учасникам такого об’єднання слід принести власні особисті|особові| устремління|спрямування| і пристрасті в жертву загальним|спільним| інтересам і політиці вождів. Але|та| на відміну від фашистських і більшовицьких організацій цей колектив – релігійна конгрегація (від лат. сongregation – «з’єднання|сполучення,сполука|») або створені на її основі партія, суспільний|громадський| рух або нація.

У Новий час люди вірили, що в змозі|спроможний| побудувати|спорудити| довершене|досконале| суспільство|товариство|, спираючись|обпираючись| виключно|винятково| на раціональні рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування|, здоровий глузд і наукові методи. Проте|однак| сьогодні фундаменталістські настрої часом охоплюють не тільки|не лише| соціальні низи, але і освічену частину|частку| населення. Економічні і політичні катаклізми, екологічну кризу поставили під питання саме існування цивілізації, заснованої на розумі.

Ісламський фундаменталізм – це релігійна течія, яка вимагає повернення до ісламу в тому вигляді|виді|, в якому він існував за часів пророка Мухаммеда| (570-632) і перших його наступників|спадкоємцях|, «праведних халіфах» Абу Бекре, Омарі I, Османі і Алі. Під загальною|спільною| назвою «ісламський фундаменталізм» часто об’єднуються найрізноманітніші рухи, напрями|направлення| і течії – від помірних до екстремістських.

Релігійно-політичний рух ваххабитів| виник в Аравії у середині XVIII ст. на основі вчення Мухаммеда ібн| Абд аль-Ваххаба| і стало згодом офіційною ідеологією першої держави Саудідів, що об’єднав значну частину Аравійського півострова |частку|.

Термін «аль-ваххабиййа|» міцно затвердився в мусульманському світі; саме так звані|накликати| послідовники аль-Ваххаба| в працях відомих мусульманських учених, що вступили з|із| ними в полеміку (Ібн ас-Сувайді|, Абдуллах Алі аль-Касимі| та ін.). З|із| їх робіт він і був запозичений західним ісламознавством. Проте|однак| цей термін, утворений від імені засновника|фундатора| руху, ніколи не застосовувався його прихильниками|прибічниками|. Більш того|більше того|, вони категорично відкидали і відкидають правомірність його вживання|вжитку,використання|, називаючи себе муваххідун| («послідовники єдинобожності») або салафиййун| («прихильники|прибічники| первинного ісламу»).

Ваххабітський рух, що виріс з|із| богословської полеміки з приводу очищення ісламу від єретичних нововведень, перетворився згодом на могутній чинник|фактор| ідейно-політичного життя мусульманського світу. До початку XIX ст. ваххабізм| завоював міцні позиції на Аравійському півострові і став проникати в інші регіони мусульманського світу. Нові реалії життя призвели до того, що на рубежі XIX-XX ст.|століть| ваххабітські ідеї закріпилися і там, роблячи серйозний вплив на процес пошуку релігійно-політичної самосвідомості мусульман. Наприклад, ваххабізм| використовувався як прапор|знамено| антиколоніальної боротьби в Аравії, Індії і деяких інших регіонах.

Термін «ісламський фундаменталізм» став активно використовуватися в дослідженнях російських і зарубіжних учених, приблизно, з 70-х рр. XX ст. Поступово із сторінок наукових видань він перейшов в засоби масової інформації, а потім і в наш лексикон. Проте|однак| ісламський фундаменталізм зародився не в XX ст., як це може показатися|здатися| на перший погляд, а має давню історію і навіть особливе позначення в ісламі. Тих, хто дотримується фундаменталістських поглядів, іменують салафітами| (від араб. «салаф|» – «предки», «попередники»). У суннізмі| термін «салафіййа|» відповідає терміну «фундаменталізм», проте|однак| вживається в ширшому контексті. У ісламській традиції до категорії салаф| або ас-салаф| ас-саліхун| («благочестиві предки») відносяться три перші покоління мусульман – сподвижники пророка (асхаб|), їх учні і послідовники і учні учнів. Іншими словами, салафітами| вважаються|лічаться| ті, хто закликав|призивав| або закликає|призиває| орієнтуватися на віру і спосіб життя «благочестивих предків», відкинувши всі пізніші нововведення.

У традиції, шиїта ісламу, використовується термін «усули|» (від араб. «асль|» – «корінь»). Походження його сходить до розділення|поділу| ранніх шкіл шиїта фікха| на два напрями|направлення| – ахбари| і усули|.

Сучасний іслам ділиться на дві гілки|гілки|: шиїти і суніти|.

Шиїти (шия|, аш-ши’а|; від араб. «ши’ат| Алі» – «партія Алі», «прихильники|прибічники| Алі») – загальна|спільна| назва угрупувань, що деколи|почасти| сильно розрізняються між собою, і громад, що визнали останнього «праведного халіфа», зятя пророка – Алі ібн| Абу Таліба та його нащадків єдиними законними спадкоємцями і наступниками|спадкоємцями| Мухаммеда. Сьогодні шиїти складають близько 10 % всіх мусульман.

Сунізм – один з двох (разом з|поряд з,поряд із| шиїзмом) напрямів|направлень| в ісламі. «Суна|» (від араб. «ас-суна|» — «звичай», «приклад|зразок|») – термін, який часто використовувався в значенні «життя пророка Мухаммеда як зразок|взірець| і керівництво для кожного мусульманина» і одне з джерел рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| всіх проблем особистого|особового| і суспільного|громадського| життя. Окрім|крім| цієї Стани, повністю іменованої «Сунат расул| аллах» («Суна| посланника|посланця| аллаха»), існують поняття «Суну аллаха», тобто Коран, і «Суна| праведних халіфів», а також суну в сенсі|змісті,рації| звичай, те що прийнято. Не дивлячись на|незважаючи на| поширену помилку, суну| визнають і суніти|, і шиїти, але|та| у|в,біля| шиїтів є|наявний| свої збірки|збірники| розповідей|оповідань| про Мухаммеда – хабарі (хадіси|), які повинні «підтвердити» право верховного керівництва Алі і його нащадків над мусульманською громадою. Суніти (ахль| ас-суна| ва-ль-джама’а| – «люди суни| і згоди|злагоди| громади») вважають|лічать|, що шиїти ввели|запровадили| в релігію багато недозволенних нововведень|новини|, і не визнають шиїтські хабарі, що нібито доводять особливу роль Алі і його нащадків. Сьогодні суніти| складають більшість – близько 90 % мусульман.

Для ваххабитів| характерне прагнення до встановлення майнової рівності. Як один з найважливіших принципів вони висувають ідею братерства|братства| мусульман. Таке братерство|братство| припускає|передбачає| особливий тип організації з|із| внутрішньою дисципліною набагато сильнішою, ніж в звичайному|звичному| мусульманському середовищі|середі|, яскраво вираженою|виказаною,висловленою| єдиноначальністю і круговою порукою. Це робить|чинить| ваххабитську громаду не просто релігійним, а відмінним|іншим| від інших, іноді|інколи| воєнізованим релігійно-політичним об’єднанням. Згодом ті ж принципи стали використовуватися в практиці різних релігійно-політичних структур ісламізму. Ухвалення|прийняття,приймання| важливих|поважних| для ваххабитської громади рішень|розв'язань,вирішень,розв'язувань| здійснюється її вождями. Проповідь і, найголовніше, послідовне втілення в життя в таких громадах ідей соціальної рівності і підтримки знедолених|безталанних| робить|чинить| їх привабливими для значної частини|частки| населення.

Тут відбувається|походить| соціальна реабілітація, здавалося б, нікчемних людей – вони починають|розпочинають,зачинають| відчувати себе повноцінними, затребуваними|зажадати|, що має велику силу дії. Але|та| на практиці такі заходи призначені лише для меншини|меншості| людей, для тих, хто ревно служить фундаменталістам.

У 1929 р. в Єгипті була створена «(Асоціація братів-мусульман». Заснував її Хасан Аль-Банна| (1906-1949) – найбільший теоретик, так званого, політичного ісламу. Його організація, що виступала|вирушала| як радикальна релігійно-політична опозиція єгипетської монархії, спиралася|обпиралася| на бідні, але|та| достатньо|досить| освічені міські прошарки: інтелігенцію, дрібну|мілку| буржуазію, учнів шкіл, і студентів, молодших офіцерів, окремих представників духівництва|духовенства|. Аль-Банна бачив завдання|задачу| «Асоціації» на захисті ісламу і мусульман від атеїзму, від західного впливу, який «розбещує». Він говорив, що іслам – це «віра і культ, батьківщина і нація, релігія і держава, дух і тіло мусульманина». Отже, необхідна повна|цілковита| ісламізація особистого|особового|, суспільного|громадського| і державного життя шляхом повернення до фундаментальних положень|становищ| релігії, представлених|уявленим| в Корані і Суні| та розтлумаченим у дусі часу. Передбачалося|припускалося|, що така політика прославить роль ісламу і мусульманської общини в очах всіх людей. При цьому Захід, що ототожнюється з|із| невірою|невір'ям| (куфр|), розглядався|розглядувався| як головний ворог ісламського світу. Кінцевою метою Аль-Банна| вважав|лічив| єднання всіх мусульманських народів в ісламі і відтворення ними єдиної державної освіти|утворення| – халіфату. Гаслом|лозунгом| «Асоціації» стали слова: «Бог – наша мета|ціль|, пророк – наш керівник, Коран – наша конституція, джихад – наш шлях|колія,дорога|, смерть в ім’я Бога – наше вище прагнення».

До середини XX ст. «Асоціація» вже мала бойову організацію – «Секретний орган» («Джіхаз сиррі|»), що здійснював терористичні акти проти|супроти| представників влади. В результаті|унаслідок,внаслідок| репресивних заходів уряду, що почалися після|потім| замаху в 1952 р. на єгипетського політичного діяча Гамаля Аблель Насера, був страчений найбільший ідеолог єгипетських «Братів-мусульман» Сейід Кутб (1906-1966), що представляв|уявляв| найбільш екстремістське крило організації. Саме він зробив основний внесок|вклад| в розробку доктрини «звинувачення|обвинувачення| в невірі|невір'ї| і відході|догляді| від світу». Суть цієї доктрини така: неприйняття людством шаріату як джерело влади є|з'являється,являється| причиною того, що в світі панує духовне неуцтво, незнання дійсного Бога і дійсної віри, многобожжя. Виходячи з цієї посилки|посилання|, Кутб всупереч ісламській традиції поділяти людей не на мусульман і немусульман|, а на мусульман, що строго|суворо| дотримуються законів шаріату, і «невірних», тобто всіх інших. Між першими і другими не може бути примирення і компромісу. Таким чином, Кутб відносить до «невірних» і більшість мусульман. У своїй книзі «Соціальна справедливість в ісламі» він писав, що всі соціальні проблеми вирішувані лише на основі Корану. Але|та| при цьому автор не заперечує проти|супроти| використання досягнень сучасної науки і техніки в ім’я суспільного блага.

Ісламські релігійно-політичні рухи як радикального, так і помірного характеру|глузду,пересудів| часто характеризуються одним терміном – «ісламізм». Ісламізм – це ідеологія і практична діяльність, направлені|спрямовані| на створення|створіння| умов, при яких проблеми і суперечності|протиріччя| суспільства|товариства| і держави, де живуть мусульмани, а також між цими державами вирішуватимуться виключно|винятково| за допомогою ісламських норм.

Ідейне коріння ісламізму звичайно знаходять|находить| в ученні|навчанні,вченні| Джамаля Пекло-Діна Аль-Афгани| (1839-1897). Згідно його теорії, етнічний або національний зв’язок між людьми – нижча форма зв’язку в порівнянні з єднанням віруючих в мусульманській общині. І тому успіх супроводитиме такому співтовариству|спілці|, в якому релігійні узи міцніше, ніж етнічні. При цьому Аль-Афгани| вважав|лічив|, що іслам зможе виконати свою історичну роль, лише пристосувавшись до сучасних умов. Іншими словами, мусульманам слід розвивати світську освіту|утворення|, науки і промисловість, тобто переймати багато що з|із| досягнень західної цивілізації.

У Ірані керівництво країною знаходиться|перебуває| в руках аятоли|.

Аятола – вищий релігійний лідер. Дослівно «аятола|» перекладається|перекладається,переказується| як «Божественне знамення».

Ісламська революція в Ірані, що відбулася в 1979 р., стала результатом реалізації версії, шиїтського ісламського фундаменталізму. Опозиційне шиїтське духовенство на чолі з аятолою Хомейні, що прийшло тоді до влади, проголосило кінцевою метою революції побудування всесвітньої ісламської держави.

Ще в 1940 р. в своїй роботі «Розкриття таємниць» Рухолла Мусаві Хомейні декларував право мусульманських релігійних авторитетів на управління всіма справами|речами| громади і держави. На його думку, світське керівництво зобов’язане підкорятися рекомендаціям ісламських учених і, більш того|більше того|, улемам| офіційно повинна належати вся повнота влади. Будь-які закони і встановлення, що виходять за межі шаріату, є|з'являються,являються| зайвими|надмірними| і навіть шкідливими. Зразком|взірцем| державно-правового регулювання Хомейні вважав|лічив| мусульманську общину часів пророка Мухаммеда. Іслам, затверджував|стверджував,ухвалював| аятола|, безумовно здійснений, тому справжня справедливість властива тільки|лише| істинно мусульманському лідеру. Керуючись шаріатом, улемы| повинні роз’яснювати|роз'ясняти| населенню мусульманський закон і здійснювати нагляд за всіма державними і суспільними|громадськими| інститутами. У сучасному Ірані більшість з|із| цих положень|становищ| втілена в життя. Крім того, Іран підтримує фундаменталістський рух, шиїта «Хизбалла» («Партія аллаха»), в Лівані.

Не дивлячись на|незважаючи на| антизахідну пропаганду, багато фундаменталістських і ісламістські рухів і організацій широко застосовують досягнення західної цивілізації, в першу чергу|передусім,насамперед| технічні. Вони по гідності|чесноті,достоїнству| оцінили переваги такого засобу|кошту| комунікації, як Інтернет, і мають свої сайти, підтримувані через західні країни (головним чином, через Великобританію). Активно використовують можливості|спроможності| Всесвітньої павутини і релігійні діячі Ірану. Наприклад, в місті Кум вже протягом 12 років створюється і підтримується Інтернет-сайт, що пропагує ідеї ісламської революції.

Іран здійснив модернізацію своєї економіки і озброєних сил. Сьогодні ця країна є|з'являється,являється| одним з найбільших в світі експортерів нафти. До найважливіших завдань|задач| іранське керівництво відносить розвиток власної ядерної енергетики.

Проголошуючи Іран ісламською республікою 1 квітня 1979 р., лідер мусульманського духівництва|духовенства| країни аятола| Рухолла Мусаві Хомейні заявив: «Сьогоднішній день я оголошую першим днем правління аллаха». Іран став теократичною державою. Хомейні особисто вносив зміни в проект нової конституції. «Всякий|усякий|, хто прагне до політичної системи без Бога або без священного Корану, – це наш ворог», – говорив він.

Конституція Ісламської Республіки Іран була остаточно розроблена і затверджена спеціальною Радою|порадою| експертів, обраною в серпні 1979 р. Відкриваючи|відчиняючи| її засідання і наказуючи депутатам, імам Хомейні сказав: «Ви тут для того, щоб розробити конституцію, яка буде ісламською на всі сто процентів. Кожну статтю цієї конституції, кожну її фразу повинен пронизувати дух ісламу... Тільки|лише| духовні керівники, такі, як ви, в змозі|спроможний| вирішити|розв'язати|, що відповідає духу ісламу, а що йому суперечить|перечить|».

Але|однак| просто повернутися до відкритого|відчиненого| правління духівництва|духовенства| і повністю об’єднати релігійну і політичну владу не представлялося можливим; йшло не VII, а XX ст., і на|із| це доводилося зважати. В результаті в іранській ісламській державі химерно змішалися елементи теократії і представницької|показної| демократії. Політична влада була відокремлена від духовної, але|та| врешті решт підпорядкована їй. Згідно конституції, прийнятої восени 1979 р., і схваленої на референдумі в грудні того ж року, главою політичної влади став президент, що обирається прямим загальним голосуванням строком на чотири роки. Він одержав|отримав| дуже широкі повноваження: контроль над виконавчою владою і озброєними силами, призначення членів уряду, право накладати вето на рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| парламенту і розпускати його. Проте|однак| поряд з|поряд із| президентом конституція за наполяганням самого Хомейні поставила іншу фігуру – верховного духовного керівника, велаят-е| факиха|. Він володіє правами призначати головнокомандуючого озброєними силами, командуючих родів військ і членів Верховного суду, оголошувати війну і укладати мир, відхиляти|відхилювати| кандидатури на пост|піст| президента, затверджувати президента після|потім| обрання і зміщати його з відома Верховного суду або парламенту. Пост|піст| факиха| Хомейні залишив за собою.

Такою ж подвійною|двоїстою| стала і організація законодавчої влади. З одного боку, був створений парламент – маджлис-е| шура| (Зібрання|зібрання| ісламської ради|поради|). Він обирається загальним голосуванням строком на чотири роки. З іншого боку, його діяльність контролює Наглядова|спостережливу,спостережну| рада|пораду| ісламських правознавців, половину членів якого призначають з|із| духівництва|духовенства|, а другу – з|із| юристів-теологів – затверджує парламент. Ця рада|порада| може відміняти|скасовувати| будь-яке рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| парламенту, якщо знаходить|находить| його «неісламським». Будь-яка неісламська політична і суспільна|громадська| діяльність в країні заборонена, влада узяла під контроль все суспільне|громадське| і культурне життя.

Офіційне розділення|поділ| влади на політичну і духовну не заважає|мішає| з’єднанню|сполученню,сполуці| державних і духовних постів на практиці. Так, в 1981 р. парламент, в якому більшість місць належали представникам консервативного духівництва|духовенства|, змістив президента Абульхасана Банісадра за відхід від «курсу імаму». З тих пір|відтоді| на пост|піст| президента в Ірані незмінно вибирається духовна особа|обличчя,лице|.

Імам Хомейні міцно утримував владу до своєї смерті 3 червня 1989 р. Після|потім| цього новим факихом| став аятола| Сейед Алі Хаменєї, що покинув пост|піст| президента, а новим президентом і главою уряду (пост|піст| прем’єр-міністра був скасований) – ходжат-оль-еслам| (один з вищих духовних титулів) Алі Акбар Хашемі-Рафсанджані. Новий президент почав|розпочав,зачав| відходити від консервативного ісламського курсу, прихильником|прибічником| і гарантом якого виступав|вирушав|, спираючись|обпираючись| на більшість в парламенті і Корпус вартових ісламської революції (революційна армія, створена Хомейні), аятола| Хаменєї. Після|потім| закінчення терміну повноважень Рафсанджані його прихильники|прибічники| добилися обрання на пост|піст| президента в 1997 р. прихильника|прибічника| лібералізації Мохаммеда Хатинамі. Новий голова держави зробив низку заходів з пом’якшення жорсткої політики ісламського диктату у області культури і в суспільному|громадському| житті. У 2000 р. прихильники|прибічники| реформ виграли парламентські вибори. Проте|однак| боротьба за владу в Ірані між консервативним і ліберальним ісламізмом не закінчена

Фундаменталісти, що дійшли влади в Ірані здійснюють неоліберальний курс в економіці. У країні введено|запроваджені| низькі податки на доходи приватних компаній, більше 90% економічно активного населення зайняте|позичене,посісти| в приватному секторі, багато соціальних пільг, що існували при колишньому режимі, ліквідовані. Проте|однак| в державі створена могутня мережа|сіть| соціальної і економічної підтримки – не для всіх верств неімущого|незаможного| населення, а тільки|лише| для тих, хто особливо ревно слідує|прямує| традиції і готовий по першому заклику духівництва|духовенства| вийти на боротьбу з|із| «ворогами ісламу». Ця мережа|сіть| складається з членів «Хизбалла» – суспільного|громадського| руху, режиму (у ньому налічується|нараховується| близько 3 млн. чоловік), що є|з'являється,являється| підтримкою, а також ветеранів ірано-іракської війни. Учасники цих об’єднань одержують|отримують| від держави роботу і матеріальну допомогу в обмін на всемірну|всіляку| підтримку теократичного режиму.

У 1999 р. студентська опозиція, що вимагала політичної лібералізації, отримала поразку, коли за закликом|призову| правлячого в країні духівництва|духовенства| на вулиці Тегерана вийшла контрдемонстрація, в якій взяли участь 1,5 млн. прихильників|прибічників| режиму, готових знищити будь-який існуючий лад|строю,буд|, що сумнівається у виправданості.

У Алжирі фундаменталісти прийшли на вибори в 1990 р. з|із| неоліберальною економічною програмою. Вони надавали соціальну допомогу своїм прихильникам|прибічникам|, організовували школи для дітей бідняків і цим змогли завоювати підтримку більшості населення.

У 80-х рр. XX в. виник фундаменталістський рух ХАМАС| в Палестині. Його активістам вдалося створити систему соціальної підтримки неімущих|незаможних| верств населення, побудувати|спорудити| безліч шкіл і лікарень, дати деяким біднякам надію на завтрашній день. У обмін від них була потрібна повна|цілковита| ідейна і політична лояльність по відношенню до лідерів фундаменталістів. І все це супроводжувалося|супроводилося| закликами|призовами| до боротьби з|із| ворогами ісламу, з|із| ідеєю світського уряду і світської освіти|утворення| і з|із| «світовим сатаною» – США.

Аспірант Інституту сходознавства РАН, що жив в дагестанському селі Карамахи, так описує громаду російських ваххабитів|: «Люди, що «вийшли на шлях|колію,дорогу| аллаха», були різного віку, від вісімнадцяти до тридцяти років. Склад «братів» був досить строкатий: безробітні, що особливо відрізнилися перед законом і знаходилися|перебували| в розшуку, що ховаються|переховуються| від призову до армії, а також ті, яких силою|силоміць| привели в джамаат| друзі, щоб врятувати від наркотичної і алкогольної залежності. (Ці бояться повертатися в джахилію| (неуцтво), щоб не взятися за старе. Лікують там просто – палицями при перших ознаках «ломки».) Національний склад був представлений|уявлений| аварцями, лакцами|, кумиками|, майже половину складали лезгини... У колективі панував дух братерства|братства| і взаємовиручки. Ніхто не мав права ображати один одного, не говорячи вже про серйознішу провину». Гроші на утримання общини, за словами цього очевидця, виділялися щедро, і вона не відчувала в них нестачі. Члени джамаата| були забезпечені безкоштовним живленням|харчуванням|, основи ісламу їм викладали вчителі|учителі| (аліми|), що навчалися|виучувалися| в Єгипті, Пакистані, Саудівській Аравії, Сірії|Сирії|. У розпорядженні громади знаходилася|перебувала| велика кількість літератури на російській мові (це були книги Сейіда Кутба, Мухаммеда ібн| Абд аль-Ваххаба|, Хасана Аль-Банна| та ін.), документальні фільми, зняті в різних «гарячих точках|точках|» де мають місце конфлікти між мусульманами і «невірними». Община мала в своєму розпорядженні різні види дорогої сучасної зброї. Фінансові кошти були одержані|отримані| із|із| зарубіжних джерел або шляхом оподаткування населення, що не входило в общину (Карамахи – одне з найбагатших сіл в Дагестані, саме тому воно виявилося ласим шматком для ваххабитов|, що експлуатували місцевих жителів|мешканців|).

Фундаменталістські суспільно-політичні рухи роблять|чинять| ставку на розвиток торгівлі і приватного сектора економіки. Нерідко|незрідка| сучасний ісламізм слідує|прямує| неоліберальним економічним рецептам: податки на доходи бізнесу знижуються, соціальні гарантії для більшості населення ліквідовуються. Вони надаються тільки|лише| тим, хто готовий із|із| зброєю в руках захищати фундаменталістський режим.

Найбільш зухвалі терористичні акти на рахунку|лічбу| розгалуженої організації «Аль-Каїда» («Основа»), створеної в 1988 р. саудівським мільйонером Усамой бен| Ладеном (народився в 1957 р.). Її завдання|задача| – «створення|створіння| справедливих ісламських держав, вільних від західного впливу». Найкрупніший|більший| теракт, здійснений членами «Аль-Каїди», – атака за допомогою аеробусів будівель Всесвітнього торгового|торгівельного| центру в Нью-Йорку і Пентагону (Міністерство оборони США) у Вашингтоні 11 вересня 2001 р.

Не обійшов стороною «фундаменталізм нової хвилі» і Росію. Перші мусульманські фундаменталістські громади стали з’являтися|появлятися| на території Північного Кавказу ще в 70-х рр. XX ст.|століття|, і поступово їх вплив поширився. Вони також не терплять назви «ваххабити|», вважаючи за краще називати себе «Громадою дійсних мусульман», «братами» або «салафітами|».

Ідеї ваххабизма| розповсюдилися|поширилися| серед горців, які переселилися на рівнину, які відірвалися від своїх материнських сільських і родових громад в горах. Особливо багато ваххабитів| було в багатонаціональних Кизілюртовському, Хасавюртівському і в передгірному Буйнакському районах Республіки Дагестан. Ідейний лідер дагестанських ваххабитів| Багаутдін Кебедов (Баха аддин| Мухаммед) відкрив|відчинив| в місті Кизілюрте медресе (мусульманська середня і вища школа), де навчалися|виучувалися| одночасно до 700 студентів (медресе діяло з 1989 по 1997 р.). У 1998 р. ваххабити| оголосили три села Буйнакського району – Карамахи, Чабанмахи і Кадар – ісламською територією, на якій діють лише закони шаріату, і видворили представників місцевої влади і силових органів. Анклав, що не підкорявся світській дагестанській владі, проіснував цілий рік. Втім, пануванням ваххабитів| виявилася украй|надто| незадоволена|невдоволена| переважаюча|пануюча| частина|частка|, населення цих сіл. Під час військової|воєнної| операції Російської армії в Карамахи у вересні 1999 р. багато місцевих жителів|мешканців| надавали допомогу федеральним військам і навіть заявляли про своє бажання|воління| виступити|вирушити| проти|супроти| фундаменталістів із|із| зброєю в руках.

Ідеологія ваххабитів| Кавказу будується на визнанні|зізнанні| джерелом віровчення лише Корана і Суни|. Вони виступають|вирушають| за очищення ісламу від «недозволених нововведень|новин|», які, на їх думку|на їхню думку|, перейняли мусульмани Північного Кавказу. Зокрема, відкидаються багато звичаїв і обрядів, укорінених серед місцевих мусульман, таких, як цикл поминальних обрядів, що включає читання Корану за покійним, проведення обряду викупу гріхів покійного|спокійного|, роздачу милостині на кладовищі; святкування Мавліда (День народження пророка Мухаммеда) та ін. «Невірними» ваххабити| оголошують всіх мусульман, що не розділяють їх точку зору.

Ведення джихаду російські ваххабити| вважають|лічать| обов’язком кожного мусульманина. При цьому вони переконані в тому, що сьогодні джихад неодмінно повинен прийняти форму озброєної боротьби проти|супроти| «ворогів, ісламу». Саме вимога постійної готовності до озброєної боротьби викликала|спричинила| до життя явище, яке можна назвати|накликати| «спорт в мечеті». Частина|частка| приміщення|помешкання| в багатьох ваххабитських| мечетях стала обладнуватися на зразок спортивного залу. Тобто|цебто| член джамаату| може одночасно з читанням молитви укріплювати|зміцнювати| і свою фізичну форму. У військових|воєнних| таборах ваххабитів| збагнення релігійних істин поєднується|сполучається| також з|із| військовою|воєнною| підготовкою (в учбовому центрі, розташованому|схильному| в селі Карамахи, активно використовувалася подібна практика). Очевидець описує це так: «Я був прийнятий в систему підготовки „Талабан”, яка складалася з двох етапів. Перший – ідеологічна підготовка, вивчення основ віри, бо той, хто бере зброю, повинен робити|чинити| все заради Аллаха, і з кожного, хто дотримується яких-небудь інших цілей, буде суворий попит в день Страшного суду. Другий – військова|воєнна| підготовка. „Брат” повинен уміти битися заради Аллаха. І ця головна відмінність|відзнака| моджахеда від бандита. Будь-яку справу|річ| слід починати|розпочинати,зачинати|, сказавши „Бисмілла"... Ми жили за наступним|слідуючому| розпорядком: піднімалися|підіймалися| дуже рано, о півна третьої ранку за місцевим часом, робили|чинили| обмивання, десь біля третьої години – намаз. Після|потім| цього ми вивчали Коран, вивчали напам’ять сури|. О шостій годині ранку починалася|розпочиналася,зачиналася| фізична підготовка – біг по горах (близько шести кілометрів). Як говорили „брати”, „моджахеда ноги годують” „важко бігати в горах, проте коли спустимося і підемо на Махачкалу, бігатимемо, як джейранчики|".... о восьмій годині всі сідали снідати. Після|потім| сніданку у|в,біля| нас були півтори години на те, щоб привести себе в порядок|лад|: попрати, помитися. Потім знов|знову,щойно| починалися|розпочиналися,зачиналися| заняття, що тривали до полуденного намазу. Потім ми обідали, дві-три години відпочивали, здійснювали|скоювали,чинили| намаз, надвечір’я». В кінці|у кінці,наприкінці| першого етапу навчання|вчення| члени громади повинні були витримати іспити|екзамени|. Необхідно було знати напам’ять 15 сур| і відповісти на ряд|лаву,низку| питань, пов’язаних з ісламським богослов’ям|богослов'ям|. Ті, кому не вдавалося скласти іспити, повинні були пройти|минути,спливти| підготовку ще раз. «… Лише ті, хто склали цей іспит допускалися до другої частини|частки| – військовій|воєнній| підготовки, що включає рукопашний бій, стрілянину|стрільбу| з|із| різних видів зброї, починаючи|розпочинаючи,зачинаючи| від пістолета і кінчаючи зенітними установками, тактику бою, зокрема в умовах гірської|гірничої| місцевості... По території села нам категорично заборонялося ходити поодинці. Покаранням|наказанням| за це було двадцять палиць...»

Організаційна структура ваххабитського| руху на Північному Кавказі досить проста. Кожен джамаат| очолює амір| – людина, що керує|провідна| як його релігійним, так і суспільним|громадським| життям. Джамаати звичайно автономні, хоча знають про існування один одного і, швидше за все|скоріш за все|, контактують, хай і|нехай і| не часто Проте|однак| якої-небудь об’єднуючої організації або партії у|в,біля| ваххабитів| в регіоні немає.

Кожна громада прагне мати два важливих ісламських інститути: школою при мечеті і шариатським| судом. В основному це вдавалося достатньо|досить| крупним|великим| джамаатам| на території Північно-східного Кавказу, спроби ж створення|створіння| таких на території Північно-західного Кавказу достатньо|досить| швидко присікла влада. Сьогодні по всьому регіону ці інститути ваххабитів| вимушені|змушені| діяти підпільно, за винятком деяких районів Чечні.

Найбільш екстремістські настроєні|налагоджені| ваххабити| організовують воєнізовані угрупування. Наприклад, в одній лише Республіці Дагестан до літа 1999 р. їх налічувалося|нараховувалося| більше 70. Наприкінці|у кінці,наприкінці| 1997 р. до сепаратистів в Чечні прилучилися багато дагестанських ваххабитів|, що перейшли туди разом зі своїм ідеологом Багаутдіном Кебедовим. З|із| декількох воєнізованих груп він створив так звану «Ісламську армію Кавказу», яка бере активну участь у військових|воєнних| діях на території Чечні проти|супроти| федеральних сил. Ще один лідер, воєнізованих груп ваххабитів| – дагестанець Джарулла Раджбаддінов. Він відомий як організатор озброєного ополчення в селах Карамахи і Чабанмахи, який мав найтісніші контакти з|із| польовим командиром Хаттабом. Значна частина|частка| тих ваххабитів, що пішли в підпілля, | більшою чи меншою мірою теж|також| озброєна.

На початку 90-х рр. XX ст. тотальний контроль з боку держави за діяльністю ісламських організацій припинився, і це значно полегшило ведення місіонерської діяльності. Основна маса тих, хто називав себе мусульманами, мала лише найзагальніші і не завжди вірні уявлення про свою релігію. Подібна неписьменність населення призвела на перших порах до різкого збільшення, чисельності реформаторськи наслаштованих|налагоджених| мусульманських общин, що закликали|призивали| повернутися до «чистого» ісламу. Дійсно, за 70 років панування атеїзму на Північному Кавказі під виглядом ісламу існували вірування і обряди, які деколи|почасти| суперечили|перечили| духу і букві|літері| Корану і Суни| пророка. Багато з|із| них з|із| початком економічних реформ, що супроводжувалися|супроводилися| зубожінням більшості населення, стали вельми|дуже| руйнівними для мусульман. Найбільш важким|тяжким| тягарем на них лягала традиційно пишна на Північному Кавказі церемонія поховання і омивання покійних, висхідна до того ж значною мірою до доісламским| часів.

Одним зі шляхів|колій,доріг| проникнення ваххабитської| ідеології у Росію стало навчання молодих людей з|із| республік Північного Кавказу в Саудівській Аравії і Кувейті. Так, за даними на 1996 р., тільки|лише| з|із| Республіки Дагестан ісламську освіту|утворення| за кордоном здобули понад 1230 хлопців|юнаків|.

Багатьох мусульман привертали|приваблювали,залучали,притягали| простота і доступність проголошуваних ідей, здоровий спосіб життя членів ваххабитських| громад, пануючий в них дух братерства|братства| (прийняте звернення|звертання,ставлення,обіг| серед членів джамаатов| – «брат»). Чималу|неабияку| роль зіграли розорення і безробіття економічно активного населення, зростання|зріст| негативних настроїв у зв’язку з корупцією в керівництві держави і злочинністю. Ваххабітські проповідники активно критикували всі ці негативні явища в сучасному північнокавказькому суспільстві|товаристві|, вміло|вправно| використовували в своїх цілях ідеї братерства|братства| і соціальної справедливості, закладені в ісламі, і закликали|призивали| негайно і будь-якими методами встановити шаріат для усунення існуючих пороків|вад|. Успіху ваххабитської| пропаганди сприяла також солідна допомога зарубіжних недержавних ісламських фондів|фундацій|, в основному з|із| Саудівської Аравії і Кувейту. На їх засоби|кошти|, зокрема, велася активна видавнича діяльність і навіть робилися спроби організувати теле-| і радіомовлення відповідної спрямованості на території так званої Кадарськой зони в Буйнакському районі Дагестану. Широку популярність одержали|отримали| добродійний|благодійний| фонд|фундацію| «Аль-Харамейн», «Аль-Ігаса», міжнародна ісламська добродійна|благодійна| організація «Тайба», Всесвітня асамблея ісламської молоді, Суспільство|товариство| соціальних реформ, Міжнародна ісламська організація порятунку|спасіння|, фонд|фундація| «Ібрагим бін| Абдулазіз Аль| Ібрагим» тощо.