Розділ IV. Минуле і сьогодення України у світі сучасних тенденцій філософсько-політичного розвитку світу

Після екскурсу в сучасний філософсько-політичний світ і в античність, настав час поговорити про філософсько-політичний і соціальний розвиток України. Для порівняння розвитку України та найбільш розвинених країн світу треба нагадати деякі деталі розвитку капіталу у світі, а потім зіставити їх з розвитком України.

В радянські часи всі добре знали марксистську ідею поділу історії людства на п’ять відомих соціально-економічних формацій. За Марксом це були:

1) первісно-суспільна формація (без певного капіталу та держави);

2) рабовласницька (вже з державою та капіталом);

3) феодальна;

4) капіталістична;

5) соціалістична (або комуністична).

Ця схема діяла в радянський період і в певній мірі пояснювала загальний хід розвитку подій у Європі. Але, якщо її застосовувати стосовно Америки, Африки та Азії, то марксистська теорія не зовсім підходила, і в науковій літературі ще тоді заговорили про особливий азіатський спосіб виробництва.

Дійсно, в азіатських країнах можна виділити правителя і всіх інших мешканців країни, які працюють та обслуговують правителя та його державу.

Виникнення і розвиток капіталізму проходить у кінці феодального ладу так у своїй теорії вважав Маркс, коли виникає промисловість, яка використовує найману працю. Елементи капіталізму зустрічаються раніше його сформованої системи.

Першим виникає лихварський капітал, наприклад в Ассирії, Вавилоні, Іудеї та ін.

Особливо великого розвитку лихварський та торговий капітал набирає наприкінці рабовласницького і в період переходу до феодального ладу. В цей час існують цілі компанії, які позичають гроші під великі проценти королям, царям, правителям та їхнім країнам. Щоб уникнути ризику з позичками, цей капітал все більше бере під заклад нерухомість (найкращі землі, палаци тощо).

Таким чином, бачимо, що капітал все більше і більше володіє землею і займається нею та залежними людьми, які на ній працюють. Власники земель (барони, графи та ін.) не дуже хотіли і не квапились повертати зайняті гроші. Вони сподівалися на монарха, на його щедрість, подарунки і заступництво. Положення капіталістів було не дуже добрим, але треба було пристосуватися до ситуації і вони робили це з великим хистом.

Життя спонукало капіталістів примусити свої гроші працювати в сільському господарстві. Процес проникнення капіталу в землю був дуже і дуже повільним. Він трохи прискорився в період переходу від феодального устрою до капіталістичного, особливо у Англії та Голландії. Ці країни раніше за інших почали вести сільське господарство по-новому, по-буржуазному. Таке ведення виявилося вельми прибутковим і все більше притягувало капіталістів.

Земля потребує коштів для переробки харчів, молочної продукції, ячменя у пиво тощо. Наступним об’єктом застосування грошей стала легка та переробна промисловість. Для їхньої роботи потрібні механізми та машини, пристосування тощо. Попит на них кожен рік зростає і це теж стає вигідним вкладенням капіталу. Капіталісти починають розвивати виробництво, яке забезпечує ці галузі технікою.

Виникає ціла ланцюгова реакція, яка потребує створення нових банків, фабрик, підприємств тощо. Ця реакція примножувала капіталістів і вела всіх їх до великих прибутків.

Настає час вкладати капітал у важку промисловість, тому що потрібен метал, вугілля тощо. Накопичивши величезні грошові активи з торгівлі, з лихварства, з землі, з легкої та переробної промисловості склалася можливість вкладати капітал у промисловість типа А, тобто в будівництво залізничних доріг, здобуток руди, нафти тощо.

Великі вклади в ці галузі не давали таких швидких прибутків, як сільське господарство або переробна промисловість, проте вкладення капіталу в важку промисловість відкривали чудову довгострокову перспективу. Вирощування томатів, продаж, їхня консервація дає дуже швидкі за часом прибутки. Але якщо на них напали хвороби або видався великий неврожай, тоді вкладник капіталу несе великі збитки. Будівництво металургійного заводу і в грошовому обсязі, і в будівництві досить тривале. Воно вимагає довготривалого запуску корекції постачання, збуту продукції тощо. Прибутки можна отримати не одразу, як з томатів, а через деякий час. Але ці прибутки будуть набагато вищі та й попит на метал з кожним роком має тенденцію до зростання.

У ході розвитку таких процесів і йде формування промислового капіталу. Всі його кошти будуть залучені до розвитку галузей важкої промисловості і саме грошей буде сильно не вистачати. Промисловий капітал вимушений буде звернутися за позичкою до банківського капіталу. Банківські воротили будуть дуже зацікавлені у вкладення своїх грошей у промисловість, бо побачать в цьому великий прибуток.

Перед нами постає процес зближення промислового та банківського капіталу. Але обидва ці капітали не звикли одне одному довіряти, тому вони між собою закріпляють різні угоди, шлюби тощо. Директор провідного банку стає співдиректором промислового підприємства, а директор шахти, рудника або фабрики входить до керівництва банку тощо. Між дітьми керівництва подібних закладів складаються шлюби не через кохання, а для того, щоб контролювати іншу галузь, іншу родину, іншу справу. Як казав колись В.І. Ленін, створюється фінансова олігархія.

Поширення і розвиток грошей (капіталу) у світі

№	Найменування капіталу		Назва ладу або часу		Примітки
1		Лихварський		Початок рабовласництва та кінець первісного ладу
2		Торговий		Рабовласницький та феодальний
3		Вкладення капіталу в промисловість		Кінець феодального – початок буржуазного		3-5 пункти свідчать про формування промислового капіталу
4		Капітал інвестують в легку та переробну промисловість		Початок капіталізму
5		Вкладення грошей в землю та сільське господарство		Буржуазна формація
6		Виникають нові за змістом банки		Фінансовий капітал
7		Вкладення в залізницю, в великі шахти, фабрики, заводи і взагалі у важку промисловість
8		Злиття промислового та грошового капіталу

Тепер поговоримо про філософсько-політичні чинники виникнення буржуазної країни.

На місце рабовласницької держави приходить феодальна. Почесне місце в формуванні феодальної держави належить монарху. Саме монарх повинен землями, новими країнами привертає до себе інших феодалів. З часом багатства феодалів на службі короля стають настільки великими, що вони починають боротьбу з монархом за відокремлення себе і своєї землі від королівства. Для цієї боротьби феодалам потрібні були великі кошти, які вони вибивали з міст. Саме тому міста разом з монархом вели боротьбу за єдність країни і проти свавілля місцевих феодалів. По закінченню цієї боротьби буржуа зрозуміли, що настає час брати політичну владу з рук короля в свої. Але національна буржуазія за своїм складом була малочисельною і тому вона вклала капіталістичний переворот у руки пролетаріату та селянства. А сам результат революції, тобто політичну владу бере в свої руки. Таким чином, національна буржуазія виступає головною шестерінкою, яка заводить інші шестерінки механізму капіталістичного ладу. Для зразка візьмемо Францію, де відбулась найбільш впливова буржуазна революція в світі. До революції соціальна структура французького суспільства виглядала так:

Політична влада

Король

Священники

ІІ прошарок

Дворянство

І прошарок

Буржуа, купці, ремісники, робітники, селяни та інші.

ІІІ прошарок

В результаті буржуазної революції схема соціального розкладу у Франції змінилася:

Політична влада

Національна буржуазія

Пролетаріат (робітники)

Селянство та інші

Повернемося до питання про створення єдиної централізованої сильної держави і спробуємо виразити схемою.

Економічні, соціальні та політичні причини:

1. Виникнення великої кількості міст;

2. Наявність в містах національної буржуазії (інакше кажучи доморощених капіталістів);

3. Виділення одного міста, як правило резиденції перебування монарха, який служить центром об’єднання країни.

У фізиці є такі поняття як відцентрові сили, які діяли в період роздроблення, та доцентрові, які діяли в період об’єднання держави. Головною соціальною силою у цьому процесі виступає національна буржуазія. Якщо міста країни зобразити у вигляді крапок, а столицю (або головне місто) у вигляді центра кола, тоді економіко-соціальні процеси графічно можна представити так:

Оскільки нас цікавить соціально-економічний та соціально-політичний аспект буржуазної революції, то розглянемо події в Англії, найбільш капіталізованої країни в Європі у XVI-XIX століттях, у Голландії, де пройшла перша буржуазна революція в світі та США, сьогоднішнього лідера капіталізму.

Англія. Розвиток капіталізму в цій країні тісно пов’язаний з процесом „обгороджування”. Він почав з того, що феодал надавав свободу всім своїм кріпакам і відпускав їх на волю, тобто юридично вони ставали вільними людьми. На їх та своїх землях замість традиційного землеробства починав розводити овець, стрижуть їхню шерсть та виробляють з неї тканину, яку вигідно реалізують на внутрішньому і світовому ринку. Внутрішній ринок Великобританії був надзвичайно великий , бо до його складу входили і ринки колоній таких як Індія, підлеглих територій таких як Канада та інших. Тканину з великим успіхом продавали і в інші незалежні країни. Саме на продажі тканини, яку отримували з сільського господарства, Англія зробила величезні гроші, які спромоглася інвестувати у важку промисловість: в залізничний транспорт, будівництво пароплавів, видобуток сировини та інше. Велике значення мало і те, що Англія була морською країною і вела інтенсивну торгівлю зі всім світом. Нагадаємо, що саме торгівля є одним з основних факторів накопичення початкового капіталу. Найважливішим фактором збагачення Англії був розвиток сільського господарства.

Голландія (Нідерланди). Слово „нідер” – означає нижче, а „ланд” – земля. Тобто це країна, яка лежить нижче за інших країн-сусідок. Для того, щоб забезпечити себе землею в Голландії прорита сила силенна каналів. Канали, шлюзи рятують країну під час приливів та відливів в океані. Під час приливів вода з моря далеко по каналам заходить в глибину країни і саме вони не дають змоги затопити її. Такі чудові споруди змогли зробити тільки розумні землероби.

Коли тільки чуєш назву Голландія, то в пам’яті виникає асоціація, пов’язана з великою кількістю млинів та тюльпанів. Отже, країна відразу показує, наскільки в неї ефективне землеробство. При постійному дефіциті землі було просто неможливе велике феодальне землеволодіння. Земля знаходилася в приватних руках і господарство на ній велося ефективними буржуазними методами.

Дуже велику користь Голландія мала зі свого географічного положення. Вона знаходиться в центрі пересічення головних морських та сухопутних торгових шляхів, у самому центрі Європи. Торгівля для країни завжди мала велике значення. Найбільшими картами Європи і сьогодні вважаються голландські міста Антверпен та Амстердам. Квіти з Голландії і зараз продаються у всьому світі.

Перед буржуазною революцією Нідерланди входили до складу Іспанської держави і отримували від цього великий зиск. Вони отримували товари з Латинської Америки, Азії та Африки по низьким внутрішнім цінам іспанської держави, а перепродували її контрабандним засобом в Англію по високим. В Англії дешево купували тканину і перепродували її іспанцям дорого. Так контрабандна торгівля приносила великий прибуток.

Пізніше голландці стали самі розводити овець, стригти шерсть, робити гарні тканини і продавати їх на ринку. Але цей капітал не набув в Голландії такого розмаху як в Англії, тому що не вистачало землі. Завжди існувала велика потреба у землі і голландці навчилися відвойовувати її у моря. Саме тому другою назвою країни є Нідерланди. Свій капітал Голландія здобула з землі та торгівлі, як і Англія. Таким чином, добре розвинуте сільське господарство заклало основну базу, яка дозволила Нідерландам добре розвинути інші галузі, у тому числі і важку промисловість.

США. Спочатку Сполучені Штати Америки були колонією Англії. Адміністрація, військо, авантюристи, священики довели країну до того, що корінне населення цієї країни – індійці – були майже знищені. Жити за їх рахунок стало більше неможливо і переселенці змушені були зайнятися сільськім господарством. Переважна кількість товарів: одяг, взуття, інвентар для обробки полів… – продовжували завозити з метрополії (з Англії) і продавати переселенцям за дуже високими цінами. Така політика Англії спонукала мешканців США налагодити випуск інвентарю на місце в США. Ця суперечність призвела до зіткнення з Англією і утворення нової держави – США. Подальший розвиток підтверджує вже відому нам схему розвитку. За сільським господарством почала розвиватися легка і переробна промисловість, потім інші галузі і нарешті важка промисловість.

Розвиток в США почався з сільського господарства. Сільське господарство є головним базисом успішного розвитку країни і капіталізму, без успішного розвитку сільського господарства стає просто неможливим економічний розвиток і соціальний розвиток країни.

Головною російською силою в ході реалізації переходу політичної влади від монарха до капіталістів є національна буржуазія (вона є гегемоном революції). Гегемоном революції є не вся буржуазія, а тільки найбільш свідома і підготовлена до цього ліберальна буржуазія (юристи, лікарі та ін.) Ліберальна буржуазія згуртовує навколо себе робітників і селян, та їх руками доводить справу до логічного кінця. Відбувається захоплення політичної влади і проголошення свободи слова, віри, зібрань, особистості, тобто формується лібералізм.

В ході самої революції, чи після її завершення формуються перші політичні партії країни. У всіх країнах крім Росії, першими були буржуазні партії. Згодом формуються умови для мілко буржуазних партій.

Базу для цього соціального процесу складає великий прошарок так званих „білих комірців”, тобто робітників зайнятих не важкою ручною працею, а високопрофесійних і навіть інтелектуальних робітників, які обслуговують, налагоджують і керують технікою високого ґатунку і отримують заробітну плату трохи нижчу ніж доходи дрібного буржуа. Ці „білі комірці” мають свою власну соціальну мрію, що дуже скоро їхні прибутки дозволять їм жити як справжнім капіталістам. Все це схематично можна зобразити так:

Політична структура буржуазного суспільства базується

І ІІ

Буржуазні партії

Дрібнобуржуазні партії

ІІІ

Соціалістичні партії

І тільки через десять років перемоги буржуазної революції формуються перші робітничі або, як раніше казали, пролетарські партії. Таким чином, розрив між першою буржуазною і першою пролетарською партією є не менш ніж 10 років. За цей час в соціальному сенсі слова буржуазна партія підросла, пройшла період соціалізації, виробила свої власні політичні погляди, методи і перспективи розвитку.

Наступна боротьба між буржуазною першістю і пролетарською на Заході носить більш реформаційний характер, ніж революційний.

На той час, коли у більшості країн Заходу проходять буржуазні революції, а саме в XVIII-XIX ст., Україна вже не мала самостійності. Переважна більшість території і населення України входило до складу Російської імперії, інша частина входила до складу Австро-Угорщини, Румунії.

Через те, що український народ був розділений між цими країнами, була розділена й українська національна буржуазія. На відміну від Заходу, де капіталісти були консолідовані, згуртовані, проживали в містах і мали чіткі цілі політичної та соціальної боротьби, українська буржуазія всього цього не мала.

Вона була дуже малочислена і розділена на невеликі групи, які орієнтувалися на буржуазію тієї країни, до якої ця частина українських капіталістів входила. Таким чином, українська буржуазія з самого початку свого існування не носила яскраво вираженого національного характеру як це було в Голландії, Англії, Франції чи США. З самого початку буржуазія України носила яскраво вираженого національного характеру як це було в Голландії, Англії, Франції Чи США. З самого початку буржуазія України носила компрадорський характер. Вона робила свій бізнес і підкорялася інтересам тієї країни, у склад якої вона входила. Українська буржуазія не мала чіткого національного забарвлення і не могла за собою повести пролетаріат і селянство, як це було на Заході.

Несамостійний характер української буржуазії можна умовно зобразити за допомогою кола, яке буде представляти всіх капіталістів України, а потім коло розіб’ємо на сектори, які будуть вказувати кому вона підкорялася:

Така підпорядкованість призводила до того, що всі міста України мали чужонаціональний склад. В містах Заходу переважна кількість робітників були або поляками, австрійцями, угорцями, румунами. Навіть місто Львів всі на Заході тоді вважали не українським, а польським. На півдні, центрі і на сході робітники і самі міста були російськими. Не можна говорити, що українських робітників не було зовсім, але їх було набагато менше, ніж інших національностей. Тому і буржуазію, і міста на Україні сміливо можна називати скоріше інтернаціональними, ніж національними.

Згадаємо, яку роль відігравали міста та національна буржуазія в процесі становлення єдиної цілісної, національної держави. Висновок напрошується сам по собою – процеси на Заході і в Україні йшли зовсім іншими шляхами.

Чи були перспективи буржуазного розвитку України у складі Російської імперії?

Якби перемогло грудневе повстання декабристів в 1825 році в Санкт-Петербурзі, тоді весь розвиток капіталістичним шляхом пішов би зовсім по-іншому.

В 1859-1861 роках в країні склалася нова революційна ситуація, але й вона не закінчилися перемогою буржуазії.

В 1905-1907 роках майже без результату закінчилася I російська буржуазна революція.

І тільки в лютому 1917 року буржуазна революція перемогла, але соціально-економічна і політична ситуація на Україні була зовсім іншою ніж на Заході.

Проведений аналіз свідчить, що революція на Україні відбувалася майже на два століття пізніше і в інших умовах. Майже за два століття кожна країна може пройти великий шлях капіталістичного розвитку, але Україна цього шансу не мала.

В умовах феодального ладу сільське господарство України розвивалося дуже слабо. Жодних нових, передових технологій не велося, капіталістичного впливу майже не було за виключенням крайнього півдня країни.

Для України великий вплив мала Кримська війна 1853-1856 років. Росія цю війну програла і пережила велике державне пригноблення. Війна велася на теренах України і дуже відбилася на долях її народу.

Зосередимося тільки на економічних, соціальних та політичних чинниках війни.

Спочатку Росія вигравала війну у Турції. Однак після вступу у війну Англії та Франції на боці Терції, їхня перевага над Росією стала очевидною. Доки воювали дві феодальні імперії, Російська та Турецька, перемога більш полюбляла Росія, але, коли проти феодальної Росії виступили дві найбільш розвинуті на той час економіки капіталістичного світу (Англії та Франції) – справи стали кепськими.

Ці дві капіталістичні країни продемонстрували, перш за все, перевагу свого нарізного озброєння перед гладкоствольним російським. Вбивча сила англійських та французьких гвинтівок дорівнювала 1000-1200 метрів, а в росіян 200-300 метрів. Пересування військ, боєприпасів, продовольства англійцями та французами, залізницею, пароплавами проводилося значно швидше і ефективніше ніж росіянами. У Росії на той ас не було жодної залізничної колії, жодної дороги з каміння, а флот використовував тільки парусні кораблі. Під час осінньої та зимової слякоті перевозка вантажу транспортом ставала майже неможливою. Добре постачання армії хліба, патронів, підкріплення також. До цього додається всім відоме російське казнокрадство, неповоротність чиновників, надія на „може” тощо. Як результат – війну програли.

Росія, а разом з нею і Україна, отримали дуже образливого ляпасу від Англії та Франції. Були зруйновані всі фортеці і укріплення вздовж берегу Чорного та Азовського морів. Країна змушена була затопити весь воєнний флот. Сухопутні війська відводилися на 200-300 км від узбережжя морів. Росія сплачувала велику і принизливу контрибуцію.

Такого приниження, такого глузування царська Росія не знала ніколи. Люди, які до цього обожнювали свою країну, її правителів, її вплив, її значимість – враз її зненавиділи. В народі є прислів’я: „Від кохання до ненависті лише один крок”. Після поразки Росії в Кримській війні з’являється велика кількість різного роду різночинців – революціонерів, анархістів, соціалістів, соціал-демократів. Після Миколи І на український престол приходить новий, досить прогресивний цар Олександр ІІ. Приниження Росії він сприймає як особистісне, і робить все можливе і навіть неможливе, щоб позбавитися цієї наруги.

Він починає будівництво залізничних доріг на південь України. На Заході в якості підрядчика виступали капіталістичні фонди, кампанії, а на Україні цю роль бере на себе головний феодал Росії – цар. На Заході управлінці, менеджери, інженери, майстри були представниками національної буржуазії, а в Росії та Україні цю роль виконують феодальні чиновники і сам феодальний самодержець. Цар і феодали швидко вирішують фінансовий бік капіталістичної проблеми. Вони наймають велику кількість іноземців і забезпечують важку галузь виробництва потрібною кількістю високопрофесійних робітників із закордону. Ніде більше царські службовці не виконували ролі і обов’язків місцевої буржуазії. Інакше кажучи, феодальні бюрократи допомагали капіталізувати країну.

Наступним кроком було будівництво великої кількості металургійних заводів. Метал був потрібен не тільки для залізниці, але й для будівництва нових великих пароплавів. Будувалися нові заводи для виробництва нарізної зброї, патронів. Почали вводитися нові брущаті дороги у Сімферополь, Севастополь, Одесу та інші міста півдня України.

Патенти, документи на виробництво, економічні та інженерні розрахунки, спеціалісти купували за великі гроші за кордоном. Царизм широко відкрив двері країни для бельгійців, німців, голландців та інших представників іноземного капіталу.

Українські капіталісти не грали ніякої самостійної ролі в цих процесах. Вони розпорошувалися у двох напрямках: 1) пряме співробітництво з царизмом; або 2) співробітництво з окремими іноземними представниками (бельгійцями, німцями, голландцями та ін.) та їхніми компаніями, а через них знову з феодальною державою, тобто з царем.

Все це приводило до того, що українська буржуазія ніяк не могла консолідуватися і виконати ту історичну роль, яку вона виконувала на Заході. Для капіталу та створення національного об’єднання ринку країни не було ні об’єктивних, ані суб’єктивних умов. Події на Україні розвивалися у зовсім іншому напрямку, ніж це було у Англії, Голландії, Франції чи США. На виробництві в Україні корінні робітники (98%) займалися важкою фізичною працею. Їхній праці була притаманна низька кваліфікація, жорстока експлуатація, велика тривалість робочого дня (12-14-16 годин на добу). Вони виконували всю чорну роботу, пов’язану з колосальним фізичним навантаженням.

Працівники не мали об’єктивної змоги створити прошарок „білих комірців” як у Англії, Голландії, США. Тут були відсутні причини для створення когорти „білих комірців” серед робітників.

Після Кримської війни капіталізм почав бурхливо розвиватися на Україні, але без національної буржуазії. Вона не могла сформувати свої політичні партії, бо співробітничала з феодальною державою та її царем. Отримуючи великі прибутки від царя, місцева буржуазія не висовувала ніяких економічних, ані соціальних чи політичних вимог.

Робітники України теж не могли сформувати дрібнобуржуазні партії, тому що не мали перспектив в майбутньому зажити так як дрібний буржуа на Заході.

Таким чином, життя на Україні пішло зовсім іншим шляхом ніж в країнах класичного капіталізму.

Робітники і мешканці міст України були вихідцями з Росії. В минулому вони були кріпосними селянами, які отримали свободу тільки в 1861 році. Серед селян Росії була поширена селянська спільнота та її ідеологія. Головною метою була справа зробити так, щоб всі були однаково бідними. Серед українських пролетарів російського походження панувала зрівнялівка, придушувалася ініціатива, пропагувалася рівність у всьому.

Ніяких змін у світогляді цих людей не відбулося. Ставши робітниками, виконуючи важку працю багато годин, не відбулося ніяких змін у світогляді робітників. У них закріпилося бажання все забрати, все розділити і усіх зрівняти.

Друга частина робітників була пронизана стійким духом козацтва, як українського (запорожці) так і російського (донці, уральці тощо).

На Україні існуючий пролетаріат був проникнутий духом козацтва та російської общини, де всі однаково бідні, однаково вільні, де панує головний принцип соціальної взаємодії – один за всіх і всі за одного.

Після 1856 року, після Кримської війни в Росії з’явилися різночинці – революціонери, які хотіли підняти селян на соціалістичну революцію. Стали вони працювати і серед робітників, вбачаючи в них колишніх селян.

Соціалістичні ідеї революціонерів тотожні ідеям козацтва та російської общини. Серед робітників злилися в єдиний потік, що знаменувало злиття в єдине ціле робітничого та революційного руху. Це відбулося набагато раніше ніж на Заході. Там вже десятки років існували буржуазні партії, у робітників були дрібнобуржуазні партії і перспективи подальшого розвитку, і лише потім виникають соціал-демократичні, соціалістичні партії.

На Україні всього цього не було і першою партією, яка виникла на Україні була РСДРП (1898р.), у 1900-1901 році – Українська Радикальна партія (УРП). Тобто першою виникла соціалістична партія робітників. Перша буржуазна партія на Україні виникла тільки у 1917 році, тобто рівно через 10 років після виникнення соціалістичної партії робітників. Таким чином бачимо кардинальну відмінність України від усього капіталістичного світу.

Зобразимо процес економічного, соціального і політичного розвитку

України, і ще раз порівняємо зі світовим.

№	Розвиток капіталу на Україні	№	Розвиток капіталу у світі
1	Будівництво залізничних доріг	1	Лихварський
2	Розбудова нових металургійних заводів	2	Торговий
3	Нові військові пароплави	3	Вкладання грошей в промисловість
4	Заводи для зброї та патронів	4	Легка та переробна промисловість
5	Брущаті сухопутні шляхи	5	Вкладення грошей в землю та сільське господарство
		6	Нові за змістом банки
		7	Будівництво залізниць, шахт, фабрик…

Україна та світ розвивалися зовсім іншими, відмінними одне від одного шляхами.

Порівняємо політичну структуру України та Західної Європи.

№	Політична структура України	№	Політична структура Західної Європи
1	РСДРП (Російська соціал-демократична партія) – соціалістична (1898 р.)	1	Буржуазні партії
2	УРП – Українська радикальна партія – соціалістична партія (1901-1902 р.р.)	2	Дрібнобуржуазні партії
3	Буржуазні партії (лютий 1917 р.)	3	Соціалістичні партії

Тільки у 1917 році на Україні почався процес формування українських буржуазних партій і консолідація української буржуазії як клас. У листопаді 1917 року Україна проголосила свою незалежність і проголосила демократичний капіталістичний шлях свого розвитку. Роль ліберальної буржуазії в Україні відігравала національна інтелігенція (студенти, вчителя, професори тощо). Нечисленна українська інтелігенція намагалася виконати ту роль, яку зіграла ліберальна буржуазія у світі.

Інтернаціональна буржуазія

Національна інтелігенція

Інтерна­ціональний пролетаріат

Національне селянство

Не сумісні за розміром шестерні не можуть довго та ефективно працювати на благо України. І у маленької шестерінки (української інтелігенції) не вистачає сил та потужності, щоб постійно крутити своїми зубчиками велику, масивну , інертну селянську шестерінку. Врешті решт, зубці маленької шестерінки ламаються і механізм зупиняється.

Дійсно, коли провідні зубці (люди) за різними причинами покинули Україну (М.С. Грушевський, В.В.Винниченко, С. Петлюра та ін.), то завмер весь хід історичного руху України до капіталізму і демократії.

Інакше кажучи, в 1917-1920 роках на Україні були відсутні головні економічні і соціальні чинники переходу до демократичного буржуазного суспільства, а саме національна українська буржуазія, національний український пролетаріат і українські міста. Тому українська держава 1917-1920 років була приречена на поразку. Вона була не життєздатна. За допомогою інших країн світу, можливо, Україна і змогла б сформувати українську буржуазію та український пролетаріат, піти класичним шляхом розвитку капіталізму. Звичайно час формування класу капіталістів і класу робітників у світі займав не менш 200-300 років.

Економічне, соціальне та політичне життя на Україні зовсім не йшло тим шляхом, який обрав світ у цілому.

Розвиток капіталізму почався не в сільському господарстві, а у важкій промисловості. Одразу після Кримської війни Україна, яка входила до складу Росії, почала готуватися до воєнного реваншу.

Але взяти реванш не вдавалося.

Навіть успішна на перший погляд російсько-турецька війна 1877-1878 років показала слабкість розвитку Росії. Згадаємо героїчну оборону російсько-болгарськими силами гори Шипка. Солдати генерала Гурко проявили велику мужність і героїзм. Вони водою залили схили гори, щоб вона замерзла і її було важко штурмувати. У захисників гори не вистачало харчів. Вони варили шкіряні ремні, взуття, щоб хоча б щось поїсти. Не вистачало набоїв для пушки. Захисники змушені були робити великі снігові кулі, обливати їх водою, щоб вони перетворилися на кригу і потім ними збивати турків, що йшли в атаку. Таким чином, виходить, що перебудова економіки давала лише незначний результат.

Важка промисловість і далі працює, але нова російсько-японська війна 1904-1905 років знову показує не тільки поразку Росії, але її воєнну і технічну негативність.

На початку І світової війни у 1914-1918 роках на 10-15 солдат була лише одна гвинтівка. Солдати змушені її здобути у рукопашному бою або чекати смерті озброєного солдата, щоб підібрати зброю. Висновок не втішний, країна до війни знову була не готова.

У радянські часи: збройна сутичка біля озера Хасан (1937 р.), на річці Халхин-Гол (1939 р.) в Монголії, російсько-фінська війна (1939-1940 р.р.), початок Великої Вітчизняної війни (1941 р.) – вказують, що до бойових дій країна знову була не готова.

Головна причина цих невдач полягає в тому, що промисловість, як база і основа всього економічного процесу країни, та сільське господарство, були відсталими, нерозвинутими, не мали достатньо коштів для свого розвитку. Основою соціально-економічного прогресу в світі є безумовно розвиток промислового виробництва. Але й розвиток сільського господарства має великий вплив на розвиток економіки.

В ХІХ столітті, при царизмі, на сільське господарство ніхто не звертав уваги, були інші більш перспективні проблеми. За радянські часи, у ХХ столітті, вирішувалися не менш глобальні проблеми – перемога світової революції і збройна боротьба зі світовим капіталізмом. Зрозуміло, що політичній владі було не до землі і не до селян. Навіть під час підкорення цілинних земель не вирішувалася задача розвитку сільського господарства, а ставилася мета сховати від американців будівництво Байконуру та ракетного щита СРСР, та країн соціалізму. В той час, як в інших країнах сільське господарство вже давно розвивалося інтенсивними методами, у Радянському Союзі воно продовжувало розвиватися екстенсивним порядком. Такий стан речей зберігся аж до 1991 року, року проголошення Україною незалежності.

Сьогодні, в 2009 році, сільське господарство України знаходиться в поганому стані. За всі роки незалежності жодна політична сила так і не спромоглася звернути на нього увагу. На порядку денному стояли більш пріоритетні економічні і політичні завдання, а село майже не розвивалося, все більше і більше зубожіло.

Розвиток України у складі царської і радянської Росії підтверджує головний висновок, що всі біди економічного, політичного і соціального плану на українських землях витікають через нерозвиненість сільського господарства.

Майже 20-річний шлях розвитку незалежної України свідчить про величезні проблеми в соціальній, економічній і політичній сферах. Очевидно, що головна причина цих недоліків лежить в тому ж сільському господарстві.

Для подальшого гармонічного розвитку України в соціальній, політичній та економічній сфері необхідно невідкладно, як можна швидше, вирішувати питання з господарювання на землі. Вирішення цієї глобальної проблеми ніяких втішних перспектив в соціальній, економічній та політичній сферах діяльності України немає.

Декілька зауважень щодо сучасного кризового становища в Україні.

Експерти ООН підготували доповідь про економічну ситуацію в світі. Згідно з її даними, найгірше йдуть справи в Україні. Країна катастрофічно втрачає довіру інвесторів. Україна вийшла в світові лідери з падіння промвиробництва, за зростанням інфляції, знеціненням національної валюти і падінням фондового індексу. Про падіння довіри інвесторів свідчить і різке зростання прибутковості українських держоблігацій.

Як повідомляє «Дело», підливають масло у вогонь і не зовсім радісні прогнози на 2009 рік.

За даними економістів ООН, зростання економіки знизиться до 2,1%, безробіття збільшиться в два рази – до 6%, а інфляція залишиться на рівні 2008 року. На відміну від фахівців ООН, українські експерти менш схильні драматизувати ситуацію. Вони вважають, що у нас є час – основні виплати за боргом припадають на 2010-2011 роки.

Про ймовірність дефолту України в 2009 році свідчить і різке зростання прибутковості українських держоблігацій. Прибутковість державних облігацій України, загальний об’єм яких становить 105 мільярдів доларів, в останні 4 місяці зросла до 30%. Для порівняння: ще за місяць до дефолту 1998 року середня процентна ставка за облігаціями Росії була більш ніж в 2 рази нижче (10,8%). Крім того, згідно з даними аналітиків, ціни CDS (страховок від дефолтів за облігаціями) за українськими паперами за минулий рік підскочили більш ніж у 10 разів – з 238 до 2535 базисних пунктів.

Втім, українські експерти не схильні драматизувати ситуацію. «На сьогоднішній день золотовалютні резерви України дозволяють нам дивитися в майбутнє з обережним оптимізмом. Але з іншого боку, зрозуміло, що ситуація достатньо складна і в нашій економіці проявляються проблеми, які проявлялися в економіках латиноамериканських країн перед дефолтом», – відзначає Ігор Бурковський, директор Українського інституту економічних досліджень і політичних консультацій.

Перш за все, частка держборгу України складає всього близько 12% ВВП, що значно нижче, ніж у країн з аналогічним рівнем кредитного рейтингу. Крім того, найближчі виплати за державними єврооблігаціями припадають лише на 2011 рік, а в 2009-му держава повинна виплатити міжнародним кредитним організаціям тільки 1,8-1,9 мільярда доларів. «Державний борг не є особливим ризиком, – відзначає Андрій Пархоменко, економіст інвесткомпанії «Конкорд Капітал». – Ризик несе корпоративний борг. Найголовніший чинник – це те, що велика частина цього боргу не може бути рефінансована через неможливість знайти кошти за кордоном». За оцінкою Нацбанку, сукупний корпоративний борг становить 30-40 мільярдів доларів.

Крім оцінки ризику дефолту країн світу, експерти ООН підготували також прогноз розвитку економіки в 2009 році. З чотирьох найбільших країн СНД (Росія, Білорусь, Казахстан і Україна) світова економічна криза найбільшою мірою позначиться на показниках України, найменшою – на Білорусі. Автори доповіді прогнозують у 2009 році зниження темпів зростання економіки Білорусі до 8%, Росії – до 4,8%, Казахстану – до 4%, України – до 2,1%. Основними причинами тенденції експерти називають падіння цін на нафту і метали, погіршення інвестиційного клімату і зниження споживання. Експерти також передбачають збільшення в багатьох країнах СНД безробіття – в основному у зв’язку зі скороченням обсягів будівництва. Очікуваний рівень безробіття в Україні досягне 6,4% проти 3% за підсумками грудня 2008 року. На думку ж аналітиків, 2009 рік буде дійсно дуже важким для України. «ВВП однозначно піде в мінус. Про величину цього мінуса можна буде судити в першому кварталі, – прогнозує Бурковський. – Безробіття ж може стати великою соціальною проблемою».

Тернопільська обласна рада закликає керівництво держави переглянути зміни до законів, внаслідок яких жителів сіл перестали реєструвати в центрах зайнятості. Як повідомили в прес-службі обласної ради, відповідне звертання, прийняте на засіданні комісії з питань земельних відносин, направлено Президенту України Віктору Ющенку, голові Верховної Ради Володимиру Литвину, прем’єр-міністру Юлії Тимошенко. У зверненні від імені сільських, селищних, міських голів районних рад облрада вимагає невідкладно ініціювати перегляд Верховною Радою України Закону України „Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення”, який набув чинності з 13 січня 2009 року, у частині, що стосується членів особистих селянських господарств. „Прийняті зміни до законів України „Про зайнятість населення” та „Про особисте селянське господарство” стосовно членів особистих селянських господарств суперечать частині 3 статті 22 Конституції України, яка гласить про те, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Крім того в оновленій редакції Закону України „Про особисте селянське господарство” законодавець безпідставно анулював другу частину статті 8, яка стверджує, що члени особистого селянського господарства належать до категорії зайнятого населення в разі, якщо розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює або перевищує розмір мінімальної заробітної плати”, – наголошується у зверненні.

Облрада закликає вжити невідкладних заходів, оскільки „практично всі мешканці сільської місцевості є членами особистих селянських господарств, відтак в області наростає соціальне невдоволення”. Звернення від імені 150 учасників зборів підписав голова Тернопільської обласної ради Михайло Миколенко. // УНІАН

Незважаючи на довгі дискусії і діалоги між представниками влади та людьми, ситуація для „звичайних” людей, як і раніше, знаходиться біля критичної точки.

Функціонування ринкової економіки забезпечується відносинами між виробниками товарів і послуг, покупцями й фінансовими інститутами. Підприємці виробляють товари та послуги і продають їх покупцям, які є або кінцевими споживачами, або частиною технологічного ланцюга від виробництва до кінцевого споживача. Якщо той чи інший товар користується попитом, підприємець, який його виробив, має від цього зиск. У якийсь момент обмеженість ресурсів для виробництва товарів, підштовхує його до необхідності залучити додаткові кошти для розвитку свого бізнесу. Він іде в банк і просить видати йому кредит. Якщо банк, проаналізувавши доходи клієнта, можливості збуту його продукції доходить висновку, що клієнт відповідальний, йому можна довіряти і його бізнес розвивається успішно, то він надає кредит. За рахунок цього підприємець отримує можливість придбати додаткову сировину, обладнання, здійснити здійснити інші заходи, які дають змогу збільшити обсяги виробництва продукції, що користується попитом.

Після успішного завершення циклу „виробництво-продаж-отримання додаткового доходу” підприємець має можливість вчасно повернути кредит банкові. Задоволені і підприємець, і банк, бо в результаті такої співпраці й довіри одне до одного і той, і інший отримали додатковий прибуток. При цьому їхня співпраця дала змогу наростити обсяг вироблених товарів і послуг. Працівники як підприємства, так і банку, отримали зарплату, за рахунок якої змогли створити додатковий платоспроможний попит на інші товари й послуги.

В умовах економічного зростання таких кредитних угод щоденно укладається тисячі й навіть десятки тисяч. Кредити стимулюють як попит на продукцію, так і можливості збільшення обсягів її випуску. Але чим більший, зокрема й за рахунок кредитів, платоспроможний попит на різноманітну продукцію, тим більша ймовірність того, що виробництво тих чи інших товарів і послуг не встигатиме за попитом. Таким чином, надмірний попит породжує зростання цін на ці товари і послуги. В умовах зростання обсягів кредитів і грошових доходів покупці товарів не звертають увагу на зростання цін. До того ж продавці радять купити їхні товари прямо зараз, бо завтра вони можуть коштувати ще дорожче. Нові покупки робляться часто-густо за рахунок кредитів, ще більше розганяючи інфляцію.

Але раптом виявляється, що ціни настільки зростають, а набраних кредитів так багато, що поточних доходів вже не вистачає, аби обслуговувати наявні кредити та ще й збільшувати споживання товарів і послуг. Настає момент, коли нарощування виробництва товарів є неможливим. Більше того, виробники вже не можуть продавати свої товари за такими цінами, за якими ще вчора їхню продукцію, як-то кажуть, відривали з руками.

Таким чином, зростання виробництва припиняється й навіть починає падати. Зростають складські запаси виробленої, але непроданої продукції. Отже, зменшуються доходи підприємців. При цьому повертати залучені кредити, які були отримані для збільшення обсягів виробництва, стає дедалі важче. Банки починають з більшою настороженістю дивитися на кредитні заявки навіть від раніше абсолютно благонадійних та платоспроможних клієнтів. Починаються затримки з обслуговуванням кредиторської заборгованості перед банками та іншими контрагентами.

Так формується атмосфера загальної взаємної недовіри, і розпочинається економічна криза. Коли саме настає той день, що попит і ціни вже не зростають, а починають падати, – зрозуміти досить важко навіть найпрофесійнішим експертам та аналітикам. Вони лише можуть прогнозувати наближення цього дня. Бо певною мірою це пов’язано з не передбачуваною одночасною поведінкою великої кількості суб’єктів економічних відносин. Перефразуючи відомий вислів Михайла Жванецького, можна сказати: якби знати, що попит і ціни почнуть падати сьогодні, то вони б упали ще вчора.

Через деякий час, коли певна частина неефективних виробників та банків збанкрутує і відбудеться розчищення балансів від безнадійних боргів, а запаси раніше виробленої продукції скоротяться і з’явиться поки що обмежений платоспроможний попит на продукцію, – починається новий економічний цикл: зростання економіки – її перегрів – знову спад.

Поглянемо на економіку з банківської дзвіниці. Де банки беруть гроші для кредитування під час економічного зростання і куди вони діваються під час кризи. Ресурсна база банків формується за рахунок поточних та строкових депозитів фізичних та юридичних осіб, міжбанківських кредитів та власного капіталу. При цьому потреба у власному капіталі банку пов’язана з необхідністю забезпечити впевненість вкладників, що в нього достатньо власних коштів, щоб покрити можливі збитки і їхні вклади в будь-якому випадку не постраждають.

Функцію емітента грошових знаків завжди виконує центральний банк країни. Але банки суттєво відрізняються від інших суб’єктів господарювання, і головною такою унікальною відмінністю є те, що вони мають можливість збільшувати кількість грошей в обігу, крім тих, що емітував центральний банк. Така можливість пов’язана з тим, що вони можуть надавати грошові кредити клієнтам, навіть не маючи реально вільних коштів ані на коррахунках в інших банках, ані у вигляді готівки в банківській касі. Ця можливість у них виникає в тому разі, якщо кошти, які він дав клієнтові у вигляді кредиту, той перерахує іншим клієнтам цього самого банку. У такому разі кількість коштів на рахунках клієнтів цього банку зростає, а отже, формально зростає і платоспроможний попит цих клієнтів. Чим більше пов’язаних між собою бізнес-стосунками клієнтів обслуговується в одному банку , тим більше таких кредитів той може видати, і тим більший обсяг платоспроможного попиту тисне на ринок товарів і послуг. Тобто чим більший банк і чим більше він залучив клієнтів, які пов’язані коопераційними зв’язками між собою, тим більше він отримує можливостей збільшувати кредитний портфель, не маючи реальних грошей. Це унікальне явище має назву кредитний мультиплікатор. Потреба в реальних грошах у банку виникає лише тоді, коли хтось із цих клієнтів захоче перерахувати кошти клієнтам інших банків або отримати готівку, наприклад, на виплату зарплати співробітникам. Центральні банки чудово знають про таку можливість комерційних банків і з метою обмеження агресивного нарощування ними кредитних портфелів та недопущення надмірного розігріву економіки, встановлюють певні економічні нормативи діяльності (адекватність капіталу – співвідношення капіталу до активів, ліквідності тощо), які мають обмежити ці їхні можливості.

Коли економіка зростає виробництво й попит, у тому числі підігрітий банківськими кредитами, – усе чудово. Але в певний момент банки починають відчувати, що в їхніх позичальників з’являються проблеми, і припиняють нарощення кредитних портфелів. В умовах перегріву економіки центральні банки підвищують процентні ставки рефінансування та обмежують доступ банків до нього. Більш того, банки самі вдаються до певного самообмеження, зберігають більше коштів на коррахунках і в банківських сховищах. Причому їх поведінка нічим не відрізняється від поведінки інших суб’єктів економічних відносин. У певний момент вони, як і всі інші суб’єкти економіки, починають недовіряти своїм клієнтам – наявним чи потенційним позичальникам. Як при першому ж повідомленні про можливі проблеми банку реальні чи удавані вкладники роблять спроби негайно забрати свої кошти з нього й покласти їх у більш надійне місце – під подушку, – так і банки, у свою чергу, роблять спроби, якщо вже не повернути видані раніше кредити, то принаймні точно не видати нові. І чим менше в економіці коло таких над великих банків, у яких обслуговується більшість клієнтів країни, тим вища ймовірність різкого скорочення обсягів кредитування суб’єктів господарювання в умовах початку та зростання економічної кризи. Той кредитний мультиплікатор, що збільшував грошову масу за економічного зростання, в умовах кризи стрімко її скорочує. Так несподівано для багатьох за досить короткий проміжок часу велика пропозиція грошей замінюється їх жахливою нестачею. І простим збільшенням обсягів рефінансування з боку центрального банку цю проблему не розв’язати, тому що комерційні банки мають проблему не так нестачі ресурсів, як браку довіри до позичальників, котрі зможуть не тільки отримати ці кредити й виробити ті чи інші товари та послуги, а ще й продати їх іншим споживачам і повернути отримані кредити.

В умовах дедалі більшої глобалізації світової економіки послідовність етапів зростання, кризи й нового економічного зростання така ж сама, як і в межах окремої країни. Спочатку відчувається нестача певних товарів і послуг, які призводять до зростання попиту й цін на них. У свою чергу, це провокує необхідність у кредитах задля нарощування з їхньою допомогою виробництва додаткових обсягів цих товарів і послуг. При цьому уряди й центральні банки країн емітентів резервних валют (США та Євросоюзу) зацікавлені в доступі суб’єктів господарювання до кредитних ресурсів, бо це стимулює попит і сприяє зростанню економік цих країн. Центробанки на певному етапі економічного циклу (зростання економік) знижують процентні ставки за своїми кредитами банкам. Це дає змогу комерційним банкам збільшувати обсяги кредитування не тільки суб’єктів господарювання своїх країн, а й інших. Вони або безпосередньо дають кредити підприємствам інших країн, або надають їх банкам цих країн, і потім уже ті кредитують ці підприємства. Це, в свою чергу, стимулює зростання цін і попит на продукцію на світових ринках, що породжує нову хвилю зростання обсягів кредитування . А це ще більше провокує попит на продукцію та стимулює спекулятивне зростання цін на біржові товари. Згадаймо певною мірою абсурдне спекулятивне зростання цін на енергоносії та інші біржові товари (нафту, вугілля, зернові, цукор тощо). Ціни на ці біржові товари спочатку зростали з об’єктивних причин підвищення попиту на них, а потім – вже суто на спекулятивній основі. Зрозуміло, що, коли наприклад, собівартість видобутку нафти становить від 15 до 25 дол. США, а ціни на біржах сягають 150 дол., – це навряд чи те, що може бути нормою довгий період часу.

У той момент, коли інфляція в США та Євросоюзі сягає певної межі, їх центральні банки здійснюють кроки з обмеження рефінансування, що провокує підвищення процентних ставок за кредитами. На жаль, центральні банки США та Євросоюзу ці обмеження здійснюють з досить істотним запізненням, коли вже відбулося надування бульбашки віртуальних вартостей активів, починаючи від тих чи інших товарів і закінчуючи різними видами цінних паперів (акцій, облігацій, деривативів першого, другого порядку і т.д.). Але причина цього запізнення певною мірою зрозуміла. Ці центральні банки отримують лише звітність фінансових інститутів своїх країн, хоча, як показують події, і не дуже достовірну. А от операції з резервними валютами та з деривативами, які номіновані в цих валютах, проводять корпорації всіх країн світу. Й узагальненої інформації щодо цих операцій на сьогодні не має ніхто. Тому аналізувати й прогнозувати події, що відбуваються у світовій економіці, нині практично неможливо. Недарма одна з декларацій про наміри, яку нещодавно проголосили лідери країн «Великої двадцятки», стосувалася тісного обміну інформацією між країнами світу щодо операцій, які проводять їхні національні компанії.

Отже, у якийсь момент, коли величезні міжнародні банки з активами в сотні мільярдів і навіть трильйонів доларів, усвідомлюють, що ціни на активи нереально роздуті, до того ж зростають ставки рефінансування від центральних банків країн резервних валют, вони починають різко обмежувати видачу нових кредитів. Так, уже в межах світової економіки всі стають свідками дії кредитного мультиплікатора, який спочатку сприяє зростанню економік різних країн, а потім в умовах різкого зростання – ставить багатьох позичальників (окремі суб’єкти господарювання й навіть цілі країни) на межу банкрутства.

В умовах глобалізації світової економіки, вільного руху товарів, технологій, капіталів, зростання ролі спеціалізації та кооперації, у який можуть бути задіяні одночасно сотні й тисячі виробників не просто різних країн, а й різних континентів, прогнозувати розвиток світової економіки стає дедалі складніше й складніше. Економічна криза в одній з великих економік світу, навіть пов’язана внутрішніми проблемами, б’є по всій світовій економіці. До того ж відверто застаріла Бреттон-Вудська валютна система, про фундаментальні вади які, не дають можливості ефективно впливати на розвиток світової економіки. А шанси розробки та впровадження нової міжнародної моделі валютних відносин поки що досить примарні.

Можна, безперечно, страждати маніакальною впевненістю щодо існування якоїсь змови у світовому масштабі, яка передбачає спочатку навмисне сприяння економічного зростанню й розкручуванню кредитного мультиплікатора, а потім його згортанню – з метою пожирання найбільш цікавих підприємств тих чи інших країн. Але хто ж тоді ті змовники і в якій країні вони знаходяться, якщо зараз банкрутують стовпи американської економіки. Так, на межі банкрутства перебувають одні з найбільших автобудівних корпорацій світу – «Дженерал Моторс» і «Форд». Ще донедавна одні з найпотужніших фінансових інститутів світу Merril Lunch та Lehman Brothers припиняють існування. А такі фінансові монстри як Goldman Sachs та Morgan Stanley стають холдінгами, розраховуючи лише на допомогу ФРС США. Не набагато краща ситуація в City Bank та Bank of America, які, якщо і виживуть, то лише завдяки уряду США. Фактично збанкрутувала одна з найбільших страхових компаній світу – AIG, яку був змушений націоналізувати уряд США, бо якби він цього не зробив, то відбулася б ланцюгова реакція банкрутства більшості корпорацій США, які зав’язані на страхові операції цієї компанії. І це все ще далеко не кінець банкрутства у США. За оцінками експертів, до половини всіх американських корпорацій, котрі мають рейтинги міжнародних рейтингових агенцій зараз перебувають у переддефолтному стані. Враховуючи сорокатрильйонний борг американських юридичних і фізичних осіб, тобто більше як 130 тис. дол. на кожного американця, потрібно розуміти, що найгірше для економіки США ще попереду.

Якщо ж вірити в змову, то потрібно списати, навіщо змовникам була потрібна малюсінька Ісландія, що перетворилася на суцільного банкрута, з боргом в 300 тис. дол. США на кожного громадянина країни.

На жаль, усе є простим і складним одночасно. Розвиток та регулювання світової фінансової системи поступово дедалі менше відповідав викликам, пов’язаним з глобалізацією світової економіки. І жертвами такої невідповідності стають як транснаціональні корпорації, так і окремо взяті країни та підприємства.

Тепер поглянемо на ще одних „винуватців” світової фінансової кризи – Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. Саме вони є тими, хто допомагав появі економічних криз. Особливо багато критичних стріл спрямовано на адресу МВФ, який надає кредити центральним банкам тих чи інших країн для підтримки курсової стабільності національних валют і збалансованості зовнішньої торгівлі.

Спроби використати одні й ті самі механізми подолання кризи в різних країнах світу далеко не завжди можуть бути успішними. Хоча економічні закони діють однаково в усіх країнах, але їх функціонування може суттєво різнитися. Це залежить від традицій та звичок, характерних для кожної країни. До того ж і причини економічних криз у тих чи інших країнах можуть бути різними.

Водночас маю відзначити, що за час своєї діяльності МВФ видав сотні кредитів багатьом десяткам країн світу. При цьому більшість із них сприяла подоланню кризових явищ. Навряд чи хтось мав би підстави звинувачувати звичайний комерційний банк, який видає кредити, у тому, що певна частина позичальників унаслідок недотримання домовленостей і невдалого використання кредиту стають банкрутами. Саме позичальник несе відповідальність за те, щоб використати наданий кредит найбільш ефективно й потім повернути його. Частіше за все саме небажання країни-позичальника дотримуватись вимог здорового глузду, які висуває МВФ, як і будь-який кредитор, є однією з причин невдалого кредитування тих чи інших країн.

Якщо, наприклад, український уряд спочатку підтримує меморандум з МВФ, у якому бере на себе відповідальність щодо прийняття збалансованого бюджету, а потім, отримавши перший транш кредиту, проводить через парламент відверто нереалістичний головний державний кошторис країни, який не тільки не стабілізуватиме ситуацію в економіці країни, а навпаки – призводитиме до додаткової дестабілізації, то невже провина за це має покладатись на МВФ? Але ж вимога МВФ щодо збалансованості державного бюджету – це бажання змусити український уряд дотримуватись елементарного здорового глузду. І якщо після таких дій нашого уряду МВФ відмовиться видавати наступні транші кредиту, що, у свою чергу, призведе до ще глибшої кризи української економіки, то невже на цю інституцію можна покладати за це відповідальність?

А як пояснити ситуацію зі свинячим грипом в Україні і виділенням 1 млрд. грн. на боротьбу з ним? Хто в цьому винен: прем’єр-міністр, президент, уряд, парламент?

До речі, схожа ситуація була в тій самій Аргентині. Коли аргентинський уряд і парламент затвердили бюджет з величезним дефіцитом, до того ж усі ці гроші планувалося спрямувати на виплату зарплат і соціальних виплат, тобто на поточне проїдання, – МВФ був змушений відмовитися від подальшого кредитування центробанку країни. Бо утримати в таких умовах стабільність національної валюти неможливо. Але, як бачимо, саме МВФ проголошується винуватцем подальшого економічного колапсу Аргентини.

Якщо вже ми аналізуємо аргентинську історії, то хотілось би згадати ще одне звинувачення на адресу МВФ. МВФ, який свого часу дав аргентинській владі щодо прийняття урядом на себе відповідальності за зовнішніми боргами аргентинських компаній. Саме це призвело до суттєвого зростання державного боргу Аргентини й подальшого оголошення дефолту країни.

Безперечно, можна вважати, що безжалісний кровопивця в особі МВФ змусив аргентинський уряд прийняти на себе зобов’язання приватних аргентинських компаній і таким чином допоміг міжнародним транснаціональним корпораціям отримати більш надійного боржника в особі держави Аргентини. Але, може, є сенс подивитись на цю ситуацію під іншим кутом зору. Так, справді, уряд Аргентини прийняв на себе зобов’язання за зовнішніми кредитами аргентинських компаній. Водночас уряд отримав право вимоги за ними. І давайте замислимося, що краще для Аргентини – спостерігати, як іноземні компанії в законному порядку через суди доводять до банкрутства найбільші аргентинські компанії і забирають їхні активи фактично за безцінь чи прийняти на себе їх зобов’язання і потім вже, відбиваючись від вимог іноземних кредиторів, розбиратися самостійно з боргами кожної окремої аргентинської компанії, не доводячи їх до банкрутства. На моє переконання, національним інтересам Аргентини відповідав саме такий шлях. До речі, потім значну частину цього боргу іноземні компанії були змушені простити Аргентині, а решту – реструктурувати.

Ще одним прикладом досить спірних звинувачень на адресу міжнародних корпорацій, можна назвати факт купівлі ними сотень тисяч акрів сільськогосподарських земель (акр – це 0,405 га; тобто вони придбали декілька сотень тисяч гектарів з наявних в Аргентині більш як 20 мільйонів га сільськогосподарських угідь). Причому головним негативом є не тільки факт купівлі, а й виробництво та продаж сільгосппродукції за межі Аргентини, що, у свою чергу, призвело до зростання внутрішніх цін на неї.

Це справді так. Але проблема в тому, що причинно-наслідковий зв’язок не зовсім такий. Глобалізація світової економіки неминуче призводить до вирівнювання цін на продукцію, що виробляється в різних країнах світу. Якщо вигідно продавати сільгосппродукцію за межі Аргентини, то її туди продаватимуть. Вона не зникне з самої країни, але неминуче подорожчає. Будь-які спроби обмежити цей продаж сільгосппродукції за межі країни й за рахунок цього стримувати зростання внутрішніх цін на неї лише погіршуватиме фінансовий стан виробників сільгосппродукції, бо все необхідне для сільгоспвиробництва вони змушені купувати за цінами, які формуються не лише в Аргентині, а й за її межами. Така сама ситуація з сільгоспвиробництвом в Україні, хоча іноземці у нас сільськогосподарські землі, принаймні офіційно, ще не купують. Більш того, внутрішні ціни на сільгосппродукцію в нас подекуди вищі, ніж за кордоном.

Світ складний, він не є ані якимсь абсолютним добром, ані абсолютним злом. Задля підвищення добробуту він змушує до щоденної наполегливої праці та відповідальності за себе й за свою країну, і хворобливі фобії та пошук ворогів навряд чи допоможуть нам на цьому шляху.