2.4. Індивідуальний стиль оповіді

Творчий доробок Чарльза Діккенса складав в основному романи, інколи повісті. Стиль Діккенса досить простий, але красномовний, для нього характерні довгі закрутисті речення, наприклад: «Как бы там ни было, но это был день его рождения, и он проводил его в погребе для угля – в избранном обществе двух юных джентльменов, которые, разделив с ним основательную порку, были посажены под замок за то, что дерзко осмелились заявить, будто они голодны, – как вдруг миссис Манн, славная леди, возглавляющая это учреждение, была потрясена внезапным появлением мистера Бамбла, бидла, который старался открыть калитку в воротах сада» [14]. Йому властиві детальні описи зовнішності персонажів, інтер’єрів, пейзажів. В цьому проявляється його фотографічна пам’ять, що дозволила йому запам’ятовувати дрібниці навколишнього життя. Як уже було сказано, письменнику властиве сатиричне сприйняття світу: «Что касается упражнений, то стояла чудесная холодная погода и ему разрешалось каждое утро совершать обливание под насосом в обнесенном кирпичной стеной дворе, в присутствии мистера Бамбла, который заботился о том, чтобы он не простудился, и с помощью трости вызывал ощущение теплоты во всем его теле» [14]. Також автор використовує гіперболізацію образів, ідеалізацію позитивних персонажів. Наприклад, маленький Олівер, який залишається чесним і добрим, (хоча сумнівно, щоб реальний хлопчик вистояв перед тими випробуваннями, які стали на його шляху). Побудова сюжету хронологічна, часто використовуються ліричні відступи, автор любить описувати Лондон, при цьому показує його здебільшого брудним, сірим, засуджує новий, капіталістичний устрій Англії. Багато розповідає про важке життя бідних людей, про робітні будинки.

В. Крапівін створив 60 циклів реалістичних і фантастичних повістей, казок, оповідань, 11 романів, 25 п’єс і 5 поетичних збірок. Літературознавцями встановлено, що світосприйняття автора, що визначає своєрідність його художнього стилю, знаходиться на межі романтизму і реалізму: казки, фантастичної повісті і соціально-психологічного роману. В. Крапівіну властивий простий стиль, мова персонажів жива, звичайна, з уживанням нормальних для спілкування простих виразів і навіть молодіжного сленгу. Це додає творам письменника реалістичності. Автор часто дає характеристику деталям, передає настрій героїв через опис предметів: «Кинтель вдруг подумал, что этим игрушкам потом, на новой квартире, будет неуютно, непривычно» [2] – тут описується стан не стільки іграшок, скільки самого героя. Автор використовує ліричні відступи, обрамлення, розповідь в розповіді, події зображені в непрямому порядку, часто минулі дії описуються у відступах, а іноді – в окремих розділах. Велике значення мають діалоги, сюжет живий і емоційно динамічний. Велике значення надається музиці – це і барабанщики, і дівчинка зі скрипкою(«Бронзовий хлопчик»), і Кінтель зі своїм «тремоло», і брати Медвєдєви з гітарою і піснями. Пісні і вірші, які часто зустрічаються в творах Крапівіна, написані ним самим; без цих віршів не обходиться жодна книга письменника. Вірші Крапівіна видані окремою збіркою під назвою «Синій краб».

Максим Борисов пише про творчість В. Крапівіна так: «Однажды «заболевших» книгами Крапивина манит ни с чем не сравнимая атмосфера добра, дружбы, верности, человеческих привязанностей, честности и чести, заставляющая вспомнить лучшие книги Грина, Сент-Экзюпери и Януша Корчака... Романтика в лучшем смысле этого слова, без всяких там розовых соплей и пошлостей... Но неразумно последовательный Крапивин осмелился напомнить о цене, которую ежедневно нужно платить за эту самую замечательную атмосферу, тот груз беспокойства и строгости, даже беспощадности к себе самому, что нужно нести ежесекундно. А для нормального обывателя он просто непереносим... Сильным можно стать, лишь заступаясь за того, кто ещё слабее. Вот и выходит, что от выписанного раз и навсегда рецепта кого-то просто коробит, вызывает желание объявить этот крапивинский мир фикцией, пустой побрякушкой, немыслимой и ненужной во «взрослой» реальности, а кого-то – закусить губу в печали о потерянном когда-то безвозвратно» [11]. У своїй статті «Владислав Крапивин: космология детства» він точно описує характерні риси творчості письменника: майстерне зображення емоцій, пережитих героями, дивовижно детальні спостереження (особливо відчуттів, пов’язаних з дитинством), символізм і алегорії, органічно вплетені у реалістичне оповідання, ненав’язливу систему дивних «магічних» відповідностей, прикмет.

Основні риси художнього письма та світоглядної позиції В. Нестайка такі: лаконічність описів і динаміка тексту; поступове «фокусування» читацького погляду (спершу автор ніби кидає оком навколо, а тоді лише зосереджується на головному персонажеві); про долю героїв до миті, про яку йдеться, читачі дізнаються з побіжної авторської розповіді; текст насичений конкретними подробицями, що точно вказують на час написання; сюжет засновується на конфлікті між видимою непоказністю та прихованими достоїнствами або навпаки; все завершується щасливо для всіх завдяки дружбі та щирому сміхові як засобу вирішення непорозумінь тощо. Відчутна в них і стрижнева для письменника морально-етична настанова та його сутнісна глибинність української традиції, розуміння, плекання у зображенні дитини в художньому тексті.

Характерною особливістю індивідуального стилю Всеволода Нестайка є органічне поєднання тонкого ліризму і особливого комізму. Дуже важливим аспектом є мовні засоби, використані в творах. У трилогії «Тореадори з Васюківки» письменник органічно поєднує суцільне художнє полотно, авторську мову і мову персонажів. Розмовний стиль, покладений в основу фразеології і синтаксису твору, тому що «в нас веселий народ, усі люблять жартувати і сміятися» [7], дозволив авторові відтворити найтонші нюанси характерів Яви і Павлуші, повноту зображення найрізноманітніших ситуацій, пригод, побуту, звичаїв, розширив жанрову палітру трилогії про пригоди двох друзів, надав їй яскравого колориту.

На окреме ґрунтовне дослідження заслуговує мова творів В. Нестайка, в ній багато рідковживаних застарілих, розмовних, діалектних слів і зворотів (придибенція, загінка, упоралися, убоїще, циби, Маноцівник, «такого втру маку – тиждень чухатимешся!», «румпель» та ін.). Властиві письменникові також зіставлення української та запозиченої лексики у контексті «дитяче» – «доросле» («запальна вдача, або, як кажуть дорослі, темперамент» [1]; «середньостатистичний – як сказав би його тато доктор економічних наук» [1], «півники мовою вчених звуться іриси, що означає – райдуга, веселка» [1]) та яскрава індивідуалізація мовлення героїв (наприклад, дід Варава: «анциболотники», «шминдрики», «йдіть учити вроки, екзамент на носі» [7] тощо).

У творі гумористичні ситуації, комічний ефект досягаються суто мовними засобами. Невипадково автор у назву трилогії про двох друзів «Тореадори з Васюківки» вводить іспанське слово тореадор (toreador) – «головний учасник бою биків в Іспанії та в країнах Латинської Америки, який шпагою завдає бикові останнього, смертельного удару». Ява і Павлуша «співають арію Хосе з опери Бізе «Кармен», яку неодноразово чули по радіо:

Торе-гадор, смеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор…

Там ждет тебя-га любов, там ждёт тебя-га-га любовь» [7].

У творі В. Нестайко використовуються три види комічної вимови слова – це спотворення, що мотивується артикуляційними вадами персонажів; цілеспрямоване спотворення, зумовлене фонетичними законами; спотворення внаслідок впливу російської мови, усічення звукового комплексу слова, наприклад: «Атлічно! Пульс нормальний»; «Гражданє пасажири! Бігти по ескалатору не дозволяється»; «Адіоти… Хр-р-у, – і одразу перейде на хропака»; «І я у тій рямочці як портрет»; «Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник!»; «Опозогив! – Вона букву «р» не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!»; «Воно-то, конєшно, так»; «Не тре… Не ка…» – одночасно вигукнули ми» [7]. Письменник, відтворюючи мову персонажів, враховує фізичний або психічний стан, який іноді негативно впливає на вимову слів, спотворює мовлення відповідно до характеру артикуляційної вади, замінює звуковий комплекс так, щоб досягти мети щодо природного відтворення мовлення, наприклад: «А потім – рраз! Гжк – беркиць! І оплески»; «Жи… – апчхи! – вий. – І з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова» [7]. У цілеспрямованому спотворенні звукового комплексу слова допомагають вигуки, введені в мову персонажів, наприклад: «Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко!»; «Точно! Це воно! Ух ти-и!» [7].

В. Нестайко любить осучаснювати свої оповіді, вводячи до них чіткі ознаки часу: назви популярних книжок і фільмів (Штірліци, Фантомаси, комп’ютери тощо), натяки, зрозумілі лише в контексті часу (про Івана Шапку «в людей темних ті листи викликали повагу – «якщо чоловік пише, значить, силу має»; нещодавній вибух інтересу до родоводів «Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предків не було ні в кого. Різниця лише в тому, що одні красуні й силачі були козацького роду, одні – мужицького… предків не вибирають і не замовляють» [7] тощо). Чимало в його текстах прямих біографічних запозичень (килимок із цуциками у Павлуші, про яких розповідала оповідки мама письменника тощо) та прямих перегуків із літературними творами (картина, що стає реальністю у О. Гріна і в «Таємниці Віті Зайчика», випускання в клубі пугутькала під час лекції «Виховання дітей у сім’ї» нагадує про зірвану недільну проповідь із «Тома Сойєра»; герої-типажі з «промовляючими» іменами чи прізвищами – Тимофій Гузь, мати-одиначка Катерина у «Пригодах у Гарбузянах»).