Богдан - ігор антонич
(1909 - 1937)
Його життєвий і творчій шлях був дуже короткий. Всього 8 років тривало його літ. життя, а творчість досить пізно стала об’єктом дослідження в укр. літературознавстві, бо ніяк не вкладалася у рамки нормативної системи поглядів (радянської).
Народився Богдан-Ігор Антонич 5 жовтня 1909 р. на Лемківщині, яка тоді ще була реальною історичною етнічною культурою. Він був єдиним сином сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на "Антонич". П’ять перших років малий Богдан виростав у селі Новиця в Горлицькому повіті, на парафії в тата. З вибухом Першої світової війни 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. А 1919 р. Богдан з мамою (батька польська влада заарештувала) переїхали на Пряшівіцину до материного брата О.Волошиновича, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.
Україна у цей час переживає історичний момент. На початку 1919 року об'єдналися дві молоді держави: УНР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка), утворивши країну українців у кордонах, подібних до сучасних. І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. "Галичани" у Польщі, "східняки" у складі УРСР. "закарпатці" в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще нема на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.
Труднощі війни відбилися на здоров’ї малого хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на цілу Лемківщину польській гімназії (українських тоді в околиці не було взагалі) дві години на тиждень відводили українській мові. Основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку мову і
латину. У незакінченому романі "На другому березі" Антонич згадував: "У школі перший раз відчули ми глибоко й зрозуміли вагу національної приналежності. Половина відділу була іншої народності і дивилася на нас зашморгом. Зиркала спідлоба, мов на відмінні від них створіння. Найгостріше виступала прірва в часі молитви. Коли прийшлося нам повторити "Отче наш...", вони сливе душилися від стримуваного реготу. Тоді зазнавали ми дошкульного, в'їдливого, майже фізичного болю. Мовби хтось пхав нам голки під нігті".
Однак Антоничеві, не зважаючи на зверхність однокласників-поляків, пощастило з учителями української мови. Перший - Володимир Чайківський – займався зі здібними учнями додатково, давав їм книжки зі своєї бібліотеки, провадив удома мовний гурток. Під його впливом Антонич перечитав увесь "золотий фонд" української і польської класики та всіх Нобелівських лауреатів. У 1923-25 рр. почав писати сам. Два останні роки Антонича вчив Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонича і мав на учня глибокий вплив. Уже навчаючись в університеті і по закінченні його, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх "з нестримним захопленням".
Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як "музичне дерево". Виступав на шкільних концертах і навіть сам компонував мелодії. Друзі згадують, що один з його маршів справді вдався, і його співала уся гімназія. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.
1928 р. Антонич закінчив Сяноцьку гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність – слов’янська філологія). Слід пам'ятати, що університет цей між двома світовими війнами минулого століття теж був польським. Таємний університет у Львові, створений українськими професорами в 1921 -25 рр., через репресії уряду припинив свою діяльність. Тож Антонич, на жаль, не мав вибору. Батьки не могли відіслати його на науку до якогось кращого європейського університету. Остаточним аргументом на користь Львова стало те, що тут жила тітка Антонича, в якої він і замешкав.
Під час навчання Антонича у Львівському університеті не було жодного викладача українця. Проте існувало товариство студентів-україністів, що було секцією більшої "Студентської громади". Тут Богдан-Ігор познайомився з Романом Савицьким, Ярославом Рудницьким, Теоктистом Пачовським, Романом Завадовичем. Тут вперше читав свої вірші на людях. Тут знайшла його перша любов.
У 1931 р. Антонич почав друкуватися в періодиці. Саме тоді у бібліотеці журналу "Дажбог" з'явилася його перша збірка "Привітання життя". Дослідники вважають її дещо учнівською. У збірці поет співає гімн життю, красі і водночас прагне заглушити в собі тугу за нездісненими, недосягненими мріями.
Закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії у 1933 р., Антонич став вільним літератором. Державної праці не шукав, бо українцеві отримати її було майже неможливо. Крім того, діяв з переконанням, що має багато чого зробити в поезії.
Від 1934 р. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах "Вогні", "Дзвони", "Назустріч", "Ми". Тоді ж заходами Богдана Кравціва видав другу збірку "Три перстені", за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки він готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. 1936 року видає свою найбільшу прижиттєву збірку "Книга Лева". Колеги і вчителі не раз звертали увагу на неймовірну працездатність і посидючість Антонича. Та навіть зваживши на це, помітно, що він ніби поспішав висловитись, пишучи багато, тяжко й екстатичне.
1937 року видужування після операції ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало перевтоми і високої температури. 6 липня перед полуднем Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.
Після смерті поета у 1938 році вийшло ще дві поетичні збірки „Зелена Євангелія” та „Ротації”.
