Володимир євтимович свідзинський

(1885-1941)

Дослідники, пробуючи окреслити життє­вий шлях Володимира Свідзинського, неод­мінно застерігають, що матеріалів обмаль. Як зазначав А. Чернишов в опублікова­ній «Прапором» (1985, № 10) статті «Поет неповторний, своєрідний, тонкий», «наявні друковані довідки про поета надто скупі й не вільні від помилок... І які це було роки - можемо встановити лише приблизно, бо знайти анкету чи автобіографію поетову досі не вдалося». За браком матеріалів не створено навіть хронологічної канви його життєпису.

Та чи ж і справді такі бідні архівні сховища на документальні свідчення про В. Свідзинського? Завдяки посиленому роз­шуку сьогодні вдалося долучити до знайденої раніше особової справи В. Свідзинського, студента Київсь­кого комерційного інституту (зберігається в Державному архіві м. Києва), кілька не відомих раніше документів (серед них дві анкети), виявлених у ЦДАЖР УРСР, дер­жавних архівах Житомирської, Хмельниць­кої областей. Центральному державному архіві літератури і мистецтва СРСР та ін. Сукупність цих документальних джерел дає змогу значною мірою заповнити прога­лини в біографії поета, уточнити хронологію, перевірити вірогідність відомостей, що наво­дяться в різних публікаціях.

Архівні документи відбивають переважно зовнішній бік життя В. Свідзинського. Та, як цілком слушно зазначає Валерій Шевчук у згадуваній статті, «все має значення: не тільки результати, а й спонуки творчості, не тільки громадське, а й особисте в житті - все це допомагає нам сприймати не лише поетичний мікросвіт, коли йдеться про поета, а й самого творця». Тому навіть деталі (часто прозаїчні), що містяться в документах про навчання, роботу в різних галузях, мають свою вагу в створенні повного життєпису поета.

Що ж засвідчують ці документи? Володимир Євтимович Свідзинський наро­дився 26 вересня (8 жовтня) 1885 року в с. Маянів. Як зазначається в метричній виписці, «родители его - с. Маянова Винницкого уезда Подольской губернии свя­щенник Евфимий Свидзинский й его закон­ная жена Наталия Прохоровна...» Своє ім'я по батькові В. Свідзинський у документах українською мовою писав у формі, вживаній і в сучасній мовній практиці,- Євтимович.

Закінчивши у 1899 р. початкову науку в Тиврівському духовному училищі, вступає до Подільської духовної семінарії (у м. Кам'янці-Подільському), де навчається до серпня 1904 р. Тут В. Свідзинський, крім суто богословських, прослухав курси ро­сійської словесності, історії російської літе­ратури, всесвітньої і російської історії, алгебри, геометрії, логіки, грецької, латинсь­кої і французької мов (згодом серед інозем­них мов, якими володіє, він назве грецьку, латинську і польську). Видане 7 жовтня 1904 р. правлінням семінарії свідоцтво стверджує, що вихованця було звільнено з четвертого класу на прохання батька, переміщеного на той час до Лянцкоруня.

З 1906 р.- так зазначав в анкетах сам В. Свідзинський (за іншими документами - з 1907 р.) - він вступає вільним слухачем («посторонним слушателем») на економіч­ний відділ Київських вищих комерційних курсів, реорганізованих через два роки в Комерційний інститут, ректором якого був історик М. Довнар-Запольський. В інституті викладали такі спеціалісти, як К. Воблий, В. Косинський, О. Русов, Є. Сташевський та ін. У них В. Свідзинський вивчав політичну еконо­мію, історію господарського устрою Росії та Західної Європи, статистику, комерційну арифметику, воднотранспортну справу, іно­земні мови... На період навчання в Києві припадає й публікація його вірша «Давно, давно тебе я жду...» в місячнику «Ук­раїнська хата» (1912, № 1).

26 січня 1913 р. В. Свідзинський завершив свої студії в інституті, який на той час дістав права вищого навчального закладу. Та оскільки державних іспитів не складав, диплома про закінчену вищу освіту він не здобув. Повернувся на Поділля, до батька в село Бабчинці, куди наприкінці квітня 1913 р. й було вислано його свідоцтво про навчання в інституті.

У цей час Подільська земська управа, готуючись до участі в Другій Всеросійській кустарній виставці у Петербурзі й Третьому Всеросійському з'їзді діячів кустарної про­мисловості, організувала широке вивчення народних промислів краю — гончарства, ткацтва, килимарства, вишивання, чоботар­ства, каменярства тощо. Вивчення провади­лося анкетуванням та експедиційним обсте­женням. Відвідуючи найбільші осередки кустарного виробництва, обстежувачі з'ясо­вували стан промислів, складали економічні й технічні описи. Для наочності фіксували на фотознімках окремі виробничі операції, знаряддя праці, вироби кустарів. Під час експедицій збиралися також матеріали та вироби для кустарного музею Подільського губернського земства.

На запрошення управи В. Свідзинський береться за обстеження ткацького промислу. З 1 червня до 15 вересня 1913 р. він об'їхав 16 населених пунктів Могилівського, Гайсинського, Балтського, Проскурівського, Ямпільського. Ольгопільського, Летичівського та Літинського повітів, зібравши відомості про 1607 господарств, що займалися ткац­твом.

Анкети й експедиційні матеріали обробля­лися протягом 1913—1914 рр. Написані відповідно до запропонованої земством про­грами нариси склали книгу «Кустарні промисли Подільської губернії». Видання її через воєнні обставини затрималося. Друко­вана в типолітографії С. Кульженка в Києві, книга вийшла в світ 1916 року.

Вміщений у ній нарис В. Свідзинського «Ткацький промисел» є економічним і етно­графічним описом кустарного ткацького ви­робництва. Автор докладно розповідає про поширення й характер, історію цього про­мислу на Поділлі, дає його економічну характеристику, зокрема спиняється на пи­таннях праці, капіталу, збуту виробів тощо. Найбільший розділ нарису присвячений техніці виробництва, причому особливу увагу дослідник звертає на українську на­родну термінологію ткацтва, рясно наводячи лексичний матеріал, записаний з уст по­дільських ремісників і селян.

Переїхавши у березні 1915 р. до Житоми­ра, В. Свідзинський спочатку працює за наймом у Волинській контрольній палаті, а з 3 червня 1915 р. стає в ній на державну службу — канцелярським служителем, далі (з жовтня) тимчасово виконує обов'язки облікового урядовця. Контрольна палата була місцевою установою державного кон­тролю. її службовці наглядали за схорон­ністю казенних сум, законністю й правиль­ністю надходження прибутків і витрачання коштів у губернії.

Точилася війна, і В. Свідзинського мобілізовують до армії. У воєнний час при діючій армії створювався польовий контроль, на який покладався нагляд за господарськими розпорядженнями, перевірка наявності й ви­трачання капіталів, грошових видач тощо. Наказом по управлінню головного польового контролера армій Південно-Західного фронту від 23 березня 1916 р. В. Свідзинсь­кого призначають «помічником контролера VII класу» в управління польового кон­тролю при штабі 7-ї армії. У 1916 р. 7-а ар­мія воювала на терені Галичини (Теребовля, Чортків, Бучач, Галич, Станіслав), наступ­ного року — переважно на території По­дільської губернії. З осені 1917 р. до весни 1918 р. штаб 7-ї армії перебував у м. Барі. На жаль, через незначний обсяг фонду по­льового контролю 7-ї армії, що зберігається в Центральному державному військово-істо­ричному архіві СРСР, немає змоги до­кладніше простежити воєнні дороги В. Свідзинського.

З 14 березня (за новим стилем) 1918 р. В. Свідзинського, на його клопотан­ня, відчислено з армії «на місце мирної служби у Волинську контрольну палату», але й до Житомира він не поїхав. Незва­жаючи на бурхливий час, у палаті й далі пунктуально велося діловодство. Тож цей факт дістав відображення в наказі від 10 червня 1918 р., яким керівництво уста­нови звільняло зі служби свого «канцелярсь­кого служителя».

В. Свідзинський знов у Кам'янці-По­дільському. Вважаючи роботу літпраців-ника за свій основний фах, у пізніших анкетах він зазначатиме, що почалася вона з жовтня 1918 р. на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи. З відновлен­ням 1920 року Радянської влади в місті його редакторська праця триває у видавничому відділі наросвіти повітвиконкому.

Ще влітку 1918 р., перебуваючи в «однім наддністрянськім селі Ямпільського повіту», В. Свідзинський записав кілька новочасних народних пісень. Наступного року він опуб­лікував і проаналізував їх у статті «Народні українські пісні про останню світову війну» в кам'янецькому часописі «Освіта» (1919, № 3). У місцевій пресі з'являються й нові поетичні твори В. Свідзинського: під крип­тонімом Вол. С-кий у літературно-науковому додатку до газети «Наш шлях» (1920, ч. 7) було надруковано поему «Сон-озеро» (1 чер­вня 1988 р. її опублікувала газета «Молода гвардія»), у літературно-науковому журналі «Нова думка» (1920, № 3) — вірші «Знову в душі моїй...» і «Пісенька» («Ой, ліщино густолиста...»).

В той час у Кам'янці-Подільському діяло видавниче товариство «Дністер», що спе­ціалізувалося на випуску художніх творів (книги Марка Вовчка, С. Руданського, В. Стефаника, Е. По та ін.), а також еконо­мічної, кооперативної літератури, підручни­ків. 1920 року тут у серії книжок для самоосвіти було видано перекладений В. Свідзинським культурно-історичний на­рис І. Іванова «Халдеї». Видавнича реклама сповіщала, що до друку готується інша робота перекладача — «Життя рослин» К. Тімірязєва. У документах є згадка й про його переклад оповідань В. Короленка.

У січні 1921 р., очевидно, у зв'язку із згортанням видавничої діяльності внаслідок господарської руїни, В. Свідзинський пере­ходить працювати архіваріусом до Кам'я-нецького українського університету, не­вдовзі перейменованого в Інститут народної освіти (ІНО). Місто мало цінні архіви різних установ дореволюційного періоду — губер­наторський, губерніального правління, ок­ружного суду, дворянського зібрання, фінан­сової палати, консисторії та ін. Проте події громадянської війни, часті зміни влади дуже несприятливо відбилися на стані більшості з них — багато документів було вивезено, знищено. Деякі з архівів, не забезпечені належною охороною, і далі зазнавали втрат. Тому документи перевозили до ІНО, де архіваріус розбирав їх і впорядковував.

Збереженням архівів Кам'янеччини опіку­вався в цей час повітовий комітет охорони пам'яток старовини, мистецтва і природи, який тісно співпрацював з ІНО. Очолював комітет професор-історик П. Клименко, його співробітниками були викладачі інституту археолог Є. Сіцінський, історик Є. Сташевський, мистецтвознавець і художник В. Гаген-мейстер. Завідуючим архівами в листопаді 1921 р. став В. Свідзинський. Проте діяль­ність комітету тривала недовго. Восени наступного року його було ліквідовано, а на основі архівної секції створено повітове архівне управління.

З Інститутом народної освіти та іншими навчальними закладами Кам'янця-По-дільського, з редакцією газети були пов'я­зані місцеві літературні кола. В ІНО викла­дали літературознавці М. Драй-Хмара, С. Гаєвський, К. Копержинський, Р. Зак-линський, повітову газету редагував І. Кулик, студентами були В. Поліщук, І. Дніп­ровський, Т. Масенко. Певний час діяла Кам'янецька асоціація пролетарських пись­менників «Гарт». У березні 1924 р. заходами прибулого до міста С. Божка й Т. Масенка утворилася місцева організація «Плуга». 1922 року в Кам'янецькій філії Державного видавництва України вийшла перша книжка В. Свідзинського «Ліричні поезії».

Тим часом 25 грудня 1922 р. В. Свідзинсь­кого призначають архіваріусом, 10 січня 1923 р. - секретарем новоствореного архів­ного управління, а приблизно з літа того ж року він виконує обов'язки завідуючого. Збереглися численні ділові листи, доповідні записки, «справоздання», складені або під­писані рукою В. Свідзинського-архівіста. У цей час його основні зусилля (після кількох скорочень у штаті управління, крім завідуючого, лишився тільки сторож) були спрямовані на дальше збирання й зосе­редження архівів дореволюційних установ, на охорону їх від розкрадання тощо. Водно­час він працює над документами і як дослідник.

Науково-дослідна кафедра історії та еко­номіки Поділля при ІНО в 1922 р. залучила В. Свідзинського до виявлення в кам'янецьких архівах і музеях графічного матеріалу подільських уніатських метрик, рукописних книг та стародруків. Йому вдалося за­реєструвати 337 метрик, з них 150 мали високохудожні заставки, літери, орнаменти, малюнки. Було вирішено опублікувати цей важливий для вивчення історії українського мистецтва матеріал. Крім наукового, публі­катори розуміли і його практичне значення для розвитку мистецьких традицій, зокрема орнаментики, наголошуючи, що «архітект, декоратор, художник-графік знайдуть тут і форму, і зміст для своїх праць». Кілька випусків видання «Метрики XVIII в.» літо­графувалися в майстерні Кам'янець-Подільського художньо-промислового техні­куму ім. Сковороди під керівництвом В. Гагенмейстера.

З початку 1923 до липня 1925 р. В. Свідзинський був аспірантом кафедри (підсекція соціальної історії). Грунтуючись на архівних джерелах, він працює над темами «Селяни приватновласницьких маєт­ків Поділля в першій половині XIX ст.» і «Аграрні рухи на Поділлі в XX ст.». На засіданнях кафедри було заслухано його доповіді про зловживання посесора Берез-нянського староства щодо селян в першій половині XIX ст., про аграрний рух на Поділлі в 1905—1907 рр. Він пише розвідку «Економічна еволюція господарства селян тарнорудського маєтку», готує доповідь «Бо­ротьба подільських селян з польськими легіонерами в 1918 р.», разом з іншими співробітниками кафедри бере участь у комплексному — соціально-економічному, географічному, лінгвістичному, мистецтво­знавчому обстеженні с. Панівців поблизу Кам'янця-Подільського.

1925 року в місті постав ще один науковий осередок — Кам'янець-Подільське наукове при Українській академії наук товариство, яке гуртувало широке коло дослідників. Починаючи з літа, товариство влаштовувало наукові зібрання. На одному з них, як повідомляв двомісячник «Україна» (1926, № 1),В. Свідзинський виступив з доповіддю «Події на селах подільських у 1917—1918 рр.»

Діяльність В. Свідзинського-архівіста й дослідника, а водночас і подільський період його життя закінчилися того ж таки 1925 ро­ку. У зв'язку з реорганізацією Кам'янець-кого окружного архівного управління 29 серпня він здає справи новопризначеному завідувачеві, потім ще певний час лишається там на посаді інспектора. Не справдились і його сподівання продовжити вивчення історії подільського селянства на науково-дослідній кафедрі.

У жовтні В. Свідзинський переїздить до Харкова, де працює літературним редакто­ром - спочатку в місячнику «Червоний шлях», а з листопада 1930 р.- в газеті політуправління Українського військового округу «Червона Армія». На січень-ве­ресень 1932 р. припадає його робота в Техвидаві, потім він знову повертається до редак­ції «Червоного шляху» (з 1936 року — «Лі­тературний журнал»).

З Харковом було пов'язане і творче життя В. Свідзинського аж до його загибелі 1941 року у вирі війни. Тут вийшла друга поетова збірка - «Вересень» (1927). Час од часу його нові твори з'являлися в журналах («Нова громада», «Червоний шлях»). У 1940 р. цілу низку поезій В. Свідзинського під заголовком «З книги «Медобір» вмістив «Літературний журнал». Частина їх увійшла до останньої прижиттєвої книги «Поезії», яку тоді випустило київське видав­ництво «Радянський письменник» (книга друкувалася у Львові). До цього часу нале­жать і першодруки деяких поезій - «Ту­ман» («Падає місто в імлисте море...»), «Над медовим ручаєм...», що в сучасних публіка­ціях фігурують як друковані вперше.

У харківський період В. Свідзинсь­кий багато перекладає, передусім з російської. Окремими виданнями в його тлумаченні вийшли «Русалка» О. С. Пуш­кіна, «Повість про те, як один мужик двоє генералів прогодував» М. Є. Салтикова-Щедріна, «Дворянське гніздо», «На­передодні» І. С. Тургенєва, «Вибране» Б. А. Лавреньова, «Цариця» В. Т. Юрезанського, у періодиці було опубліковано «Знов я завітав» О. С. Пушкіна, «Дубовий листок», «Сосна», «Заповіт» М. Ю. Лєрмонтова, тво­ри тогочасних поетів тощо. В. Свідзинський переклав також «Слово про похід Ігорів», фрагменти з «Давида Сасунського», окремі твори А. Міцкевича, Мате Залки, Я. Купали, А. Церетелі, К. Чи-чинадзе, І. Хрустальова та багатьох інших. Велике культурне значення мали його пере­клади з давньогрецької - поеми «Роботи і дні» Гесіода (фрагменти в хрестоматії «Антична література», 1938), комедій Арістофана (1939).

Михайло Драй-Хмара (1889—1939)

Якравим діячем доби «Розстріляного Відродження» був Михайло Драй-Хмара (1889-1939), поет, учений-філолог, славіст, перекладач творів Верлена, Малларме, Метерлінка, Пушкіна та інших видатних поетів. Це була людина чіткої духовної й національно-державотворчої орієнтації.

Народився Михайло Драй-Хмара 10 жовтня 1889 року в селі Малі Канівці (нині - Чорнобаївський район Черкаської обл.) в козацькій родині. Закінчив Черкаську гімназію, 1906 року вступив до знаменитої Колегії Павла Галагана в Києві. 1915 року закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, де й почав працювати на кафедрі слов'янознавства. У 1918-1923 роках викладав слов'янську філологію в Кам'янець-Подільському університеті, що його заснував уряд УНР. У 1923-1933 роках жив у Києві, був професором української мови і літератури та співробітником Всеукраїнської академії наук.

Увійшов в українську поезію як автор збірки « Проростень» (1926), у якій поет порушував кілька тем: мистецтво та його роль у сучасному суспільстві, національне відродження України в XX ст., буття людини, проблеми її самотності, ви­бору, боротьби. Естетична природа поезії Драй-Хмари склад­на. Спочатку його художні шукання пов'язувались із поети­кою символізму (Малларме, Верлен), з художнім світом Тичини. Далі він яскраво продемонстрував схильність до класицистичного карбування форми й образу, картинної , гнучкості, багатої кольорової палітри, суворої симетрії та гармонії. Своє естетичне кредо митець висловив у поезії «Я світ увесь сприймаю оком», в якій продекларував неокласич­ну любов до лінії та кольору, до «мистецтва рівноваги» (Зеров) і гнучкості образу:

Я світ увесь сприймаю оком,

бо лінію і цвіт люблю,

бо рала промінні глибоко

урізались в мою ріллю.

Люблю слова ще повно-дзвонні,

як мед пахучі та п'янкі, слова,

що в глибині бездонній

пролежали глухі віки.

Великий громадський резонанс мав сонет Драй-Хмари «Лебеді» (1928), присвячений поетам-неокласикам. У тодішній пресі почалася організована компартією кампанія цькування неокласиків, а тому твір прозвучав як сміливий протест проти переслідувань митців. Поет захищав незалежність творчої особистості від кон'юнктурних запитів часу, вірив у правоту естетичної позиції, обраної по­братимами, які утверджували гуманістичні ідеали, свободу, красу, гармонію. В сонеті в алегоричних образах лебедів відтворено долю неокласиків. Це «гроно п'ятірне нездоланих співців» - Зеров, Рильський, Филипович, Бургардт і сам автор сонета. Наскрізною у творі є антитеза: величні красені-лебеді протиставляються закостенілому, приборканому, заст­рашеному середовищу своєю активною позицією. Взимку вони могутніми крилами ламають «крижані лани» озера і своїм співом розбивають у серцях людей розчарування й роз­пач, тобто рвуть пута духовної й національної неволі, покірності, пізнаючи щастя свободи, вчать своїм прикладом інших бути вільними. Особливо вибуховими, емоційно вираз­ними є останні терцети сонета, в яких звучить рішучий опір національно-свідомої інтелігенції регламентації більшовика­ми ідейно-філософських, естетичних засад творчості:

О гроно п'ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

Ортодоксальна критика злісно витлумачила сонет Драй-Хмари. 1933 року він залишився без роботи, його було зааре­штовано, але тодішньому слідству забракло доказів, і його випустили з Лук'янівської в'язниці. Вдруге його було ув'яз­нено у вересні 1935 року, засуджено й вислано в табори на Колиму. У квітні 1939 року Драй-Хмара під час одного з чергових розстрілів кожного п'ятого в шерензі став на місце смертника, врятувавши самопожертвою молоду людину.

Розлютувався лютий надаремно Розлютувався лютий надаремно:

Скоро з стріх закапає вода,

Вийде в поле віл під'ярмлений,

І я помандрую, як Сковорода.

Передо мною відкриті всі дороги

(не обмину й мишачої нори) -

понесу в саквах своїх убогих

сіромахам на вихліб дари.

Бідний сам, я не йду на хитрі влови:

З серця в серце наллю я пісень, -

Хай в них блакитніє новий,

Осяйний, безсмертний день!

Під блакиттю весняною …

Під блакиттю весняною

сушить березень поля,

і співає підо мною

очервонена земля.

Був там гроз кривавий подих,

дощ топив людей, звірят, -

та із нурт, із темноводих,

вирнув новий Арарат.

І дзвенять стожарно дуги:

Мир хатам убогим! мир!

Вже ніхто не візьме вдруге

вас в невольничий ясир!

Вітер, вітер, з хмарних кубків…

Став ковчег посеред гір,

і, як Ной, я жду голубки:

хочу вийти на простір!

Проростень 1922

Прощання з Поділлям

Прощайте, товтри круглогруді,

І ти, гніздо Кармелюка,

Де й досі бойові погуди -

Мов червенциі чумака,

І ви, якри крутоберегі,

Де стільки раз лилася кров…

Прощайте скомпії, береки:

Побачимось не скоро знов.

Минуть роки, і кров зашерхне,

І висхне Збруч, мутна ріка -

І тільки пісня не померкне,

Як гнів і ніж Кармелюка.

"Проростень" 1923 p.

Долі своєї я не кляну…

Долі своєї я не кляну

Бути луною, будить луну.

Віршником був я рунних полів -

Гнівом на дуків дух мій горів.

Пісня - посестра, степ - побратим, -

вольная воля трьом нам усім.

Двічі я зрадив ніжну сестру.

Потім побачив: без неї умру…

Втретє ми стрілись на чужині,

Як запалали перші огні,

І положив святий зарік -

Не розлучатись навік.

Брате мій, сетро, любі мої,

Вітер жене нас у дивні краї.

З вітром ми щирі: вітер - наш друг, -

хто цей розірве четверокруг?

Я і посестра, вітер і степ -

Ніжність і воля, сила і креп.

Бути луною, будить луну, -

Долі своєї я не кляну.

1925 p.

Я світ увесь сприймаю оком

Я світ увесь сприймаю оком,

Бо лінію і цвіт люблю,

Бо рала промінні глибоко

Урізались в мою ріллю.

Люблю слова ще повнодзвонні,

Як мед, пахучі та п'янкі,

Слова, що в глибині бездонній

Пролежали глухі віки.

Епітет серед них - як напасть:

Уродиться, де й не чекав,

І тільки ямби та анапест

Потроху бережуть устав.

Я славлю злотокосу осінь,

Де смуток мій - немов рубін,

У перстень вправлений; ще й досі

Не випав з мого серця він.

Дивлюся й слухаю: прозоро

Співає струмінь битія,

І віриться, що скоро-скоро

Так само заспіваю я.

1925 p.

Я полюбив тебе на п'яту

Я полюбив тебе на п'яту

Голодну весну… Всю до дна.

Благословив і путь прокляту,

Залиту пурпуром вина.

Орлицею на бій летіла

Ти добросерда, а не зла.

Я бачив кров на юних крилах

І рану посеред чола…

І знов горбатіла Голгота

Там, де всміхалися лани,

Вилазив ворог на ворота,

Кричав: розпни її, розпни!

І гіркоту цієї муки

Пили ми з повного відра

І, мовчки поєднавши руки,

Були як брат і як сестра.

1925 p.