"потягом", що спричиняє субстантивацію прикметника "вечірнім". У третьому рядку маємо двоє називних речень: їх можна розглядати як різновид еліпса.

Силепсис - це об'єднання неоднорідних членів у спільному синтаксичному чи семантичному підпорядкуванні. Н.: 1. Летіло двоє крокодилів: один зелений, а другий в Африку. 2. П'ю чай з варенням і задоволенням. Така фігура є засобом творення комізму, розмовного просторіччя, виявлення почуттєвості тощо.

Близьким до силепса, проте нейтральним щодо накопичення / уникнення є АНАКОЛУФ (непослідовність) - синтаксична неузгодженість у реченні, відхилення від граматичних правил книжних конструкцій і норм. Анаколуф може бути вадою тексту (Н.: Прочитавши збірку І.Франка "Зів'яле листя", мені дуже сподобалися вірші про кохання). Це граматична помилка, що потребує редагування. Однак анаколуф може вживатися з метою створення психологічної достеменності, широкого спектру асоціацій, метафористичності, канцеляриту тощо. Н.: Я скучив по тобі, де небо молоде.... Нас пам'ятає хліб: Дніпро тече про нас (М.Вінграновський) (в останньому реченні створюється широкий спектр асоціацій: ніби думає чи розповідає про нас, із натяком на "проз", тобто "повз" і "крізь" у значенні для).

Анаколуф досить часто трапляється у творах І.Котляревського, Т.Шевченка, Марко Вовчок, М.Вінграновського та інших.

IV. Какофонія. Причини виникнення какофонії, випадки вживання.

Наша мова питомо евфонічна, секрет її милозвучності дуже простий: у словах немає важковимовного поєднання звуків, їх не повинно бути і в мовному потоці, тобто межи словами. Милозвучність української мови культивувало фольклорне віршування, яке розвивалося здебільшого водночас із мелодією, або, як у приказках, прислів'ях, забавлянках, лічилках, було зорієнтоване на запам'ятовування і постійно шліфувалося при передачі з уст в уста. На нього

40

орієнтувалося і літературне віршування XIX століття, зокрема твори Т.Шевченка, коефіцієнт прозорості (співвідношення голосних і приголосних у вибірково взятих рядках) яких уважається високим. Натомість у XX столітті зріс обсяг інтелектуальної інформації, наукової термінології, здебільшого іншомовної, що вторгся і в художню літературу. Виникли нові угрупування, літературні напрями, такі, наприклад, як футуризм, що намагалися і намагаються відкинути народну традицію, ускладнивши зміст сприймання творів неприродним збігом приголосних звуків: глухих, зубних, свистячих, шиплячих.

Наступною причиною порушення милозвучності є інший підхід до розкриття гнітючості змісту, негативної емоційності, образності. Окрім того, не завжди витримуються принципи милозвучності, зокрема у вживанні у - в, і - й - та, з — зі — із, цей - оцей тощо, вдаються до російськомовного калькування.

Отже, виникло опозиційне поняття до евфонії - какофонія (какоз - поганий, Гтт - звучу, вимовляю). Н.:

Пане Вороний! Пора вже скинути онучі, Бо вже по містах - хоч яких — все - ажур, І так нудні ваші гаї та дніпрокручі, Як почуття щирих українських шкур.

(М.Семенко "К другу-стихотворцу) Підкреслені какофонічні збіги приголосних звуків поєднуються із калькованим із російської мови зворотом "так нудні". У тексті простежуються і евфонічні засоби - алітерація й асонанс. Однак у зазначеному уривку за рахунок повторення ж, с, ч, ш, щ, символіка й містика яких пов'язана із шипінням та сичанням, створюється гнітючий звуковий ефект, посилений глухою какофонією на х і к, а також дратівливою алітерацією на р. Крім того, наголошений асонанс на у всіх чотирьох рядках навіває сум, журбу, нудьгу.

Отже, алітерація й асонанс можуть бути не тільки евфонічними, а й какофонічними - залежно від художніх функцій у тексті. Ці функції закладаються у текст (віршовий чи прозовий) як підсвідомо, так і свідомо.

41

У творчості Т.Шевченка ці стадії майже сплавилися воєдино, оскільки виправити їх не дозволяє ритм і зміст поетичного тексту. Н.: І чужого научайтесь, / И свого не цурайтесь.

Учений І.Качуровський до випадків какофонії відносить:

1. збіг однакових та подібних складів ("велено ночувать" у М.Вінграновського), які здебільшого виникають несвідомо;

осмислене використання какофонії:

2. футуристичні негації попередніх здобутків;

3. пародії на них;

4. для досягнення гумористичного ефекту;

5. Фольклорні скоромовки, забавлянки тощо.

Щодо останнього, як зазначає А.Ткаченко, то це питання спірне, оскільки скоромовкам ніколи не була притаманна какофонія, їх основне завдання - розвиток мовлення і зорієнтованість на звучання. V. Фоносимволіка. Звуковий кольоровий і понятійний аспекти.

У фоносимволіці є цікава теорія, висунута вченим А.П.Журавльовим, що голосним звукам відповідають певні кольори: А - червоний, насичено-червоний;

0. - світло-жовтий, білий;

1. - світло-синій, блакитний; Е- зеленкуватий;

У - темно-синій, синьо-зелений; И - коричневий, чорний.

Нині усталилася думка, що голосні виражають наші внутрішні переживання і настрій вірша чи прозового невеликого твору, уривка з нього. Отже, певні звуки асоціюються не лише з кольором, а й з почуттями. А - простір, широчінь; інколи подив, страх; О - відвертість, просвітлення, прощення, радість;

І, Е - ніжність, світло, кохання, спокій, молитовність, захоплення, подив; У, И - гнів, заздрість, біль, печаль, тугу, негативні емоції.

42