3. Предмет трудового права.

Як і будь-яка галузь права трудове право регулює суспільні відносини. Саме суспільні відносини по використанню найманої праці складають предмет трудового права і називаються трудовими відносинами. Слід зазначити, що предметом трудового права є тільки ті трудові відносини, що виникають на підставі трудового договору.

Трудові відносини по безпосередньому застосуванню праці складають серцевину предмету трудового права. Їх в науці та практиці називають власне трудові. Окрім вказаних предметом трудового права є так звані пов’язані з трудовими відносини. До них належать:

1. відносини, що передують трудовим (Н: відносини з працевлаштування, перекваліфікації, підвищення кваліфікації або трудового учнівства);

2. відносини, що супроводжують трудові (Н: відносини по дисциплінарній і матеріальній відповідальності, відносини по соціальному партнерству, що виражаються в укладенні колективного договору та угод);

3. відносини, що виникають внаслідок трудових (Н: відносини по вирішенню індивідуальних і колективних трудових договорів, відносини по соціальному страхуванню, по наданню соціальної допомоги за рахунок підприємств, установ, організацій).

Отже, предмет трудового права складають трудові і пов’язані з ними відносини. У відповідності до ст. 3 КЗпП України, трудове законодавство поширюється на всі трудові відносини незалежно від форм власності, господарювання та галузевої підпорядкованості.

4. Метод правового регулювання трудових відносин.

Під методом правового регулювання трудових відносин слід розуміти способи і форми впливу на поведінку учасників суспільних відносин, що складають предмет трудового права за допомогою правових норм.

Характер правових норм може містити дозвіл, заборону або можуть уповноважити учасників відносин на певні дії.

В залежності від того, дозволяє чи забороняє правова норма ті чи інші дії, тобто встановлює вона безспірне правило, чи дозволяє сторонам виробити своє правило, правові норми поділяються на імперативні і диспозитивні.

При наявності в праві адміністративно-правового та цивільно-правового методів регулювання не можна твердити, що кожний із названих методів притаманний лише відповідній галузі права. Однак, в цивільному праві переважає метод автономії, тобто самостійного встановлення правил поведінки. В адміністративному праві – метод приписів, трудове право, як галузь права, використовує і адміністративно-правові і цивільно-правові методи регулювання.

Застосування того чи іншого методу залежить від того, які саме відносини із сукупності що складає предмет трудового права регулюються.

Поряд із використанням адміністративно-правового і цивільно-правового методів регулювання трудове право має певні особливості в правовому регулюванні трудових і пов’язаних з ними відносин. Ці особливості характерні тільки для трудового права.

Наука трудового права традиційно вважала, що особливістю правового регулювання в трудовому праві є участь профспілок в нормотворчій діяльності, починаючи з профспілкових комітетів на місцях і завершуючи центральними органами профспілок.

Слід зазначити, що для радянського трудового права така особливість була майже повністю оправданою, оскільки на законодавчому рівні центральні органи профспілок були наділені законодавчою ініціативою.

Не дивлячись на демократизацію суспільства, Закон України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” не передбачив законодавчої ініціативи для профспілок. Однак, це не означає, що сьогодні профспілки не беруть участі в нормотворчій діяльності. На місцях їх права щодо участі в прийнятті локальних актів не тільки збереглися, а й розширилися, а на централізованому рівні інтереси профспілок виражають, як правило, їх депутати у Верховні Раді.

Демократизація трудового законодавства, фактично існуючі суспільні відносини, обумовили розширення і наповнення змістом так званого співвідношення централізованого і локального регулювання.

В трудовому праві протягом багатьох десятиріч переважна більшість трудових і пов’язаних з ними відносин регулювались в централізованому порядку, тобто на рівні держави в цілому, або певної галузі народного господарства. При цьому, ряд питань дозволялось з врахуванням особливостей регулювати на локальному (місцевому) рівні.

Локальне регулювання охоплює регулювання трудових відносин на підприємствах, в установах, організаціях, або в їх структурних підрозділах. За раніше винним законодавством локальні акти могли лише уточнювати, деталізувати ті питання, що були урегульовані на централізованому рівні.

При частковому збереженні відповідності локальних актів вимогам закону, ним локальні акти можуть прийматися із тих питань, які не урегульовані на централізованому рівні, але не суперечать принципам трудового права і трудовому законодавству.

Поєднання централізованого і локального регулювання трудових відносин зміщені в сторону локального регулювання, яке покликано з врахуванням фінансово-економічних властивостей та інтересів учасників трудових відносин не тільки заповнити прогалини в праві, а й оптимально урівноважити ці інтереси.

Наступною особливістю методу правового регулювання є поділ трудового законодавства на загальне і спеціальне законодавство.

Загальне законодавство поширюється на всі або переважну більшість трудових відносин, а спеціальне законодавство встановлюється для певних галузей народного господарства, категорій працівників, або в залежності від умов в яких здійснюється праця.

За останній час з’явилося твердження про те, що особливістю методу правового регулювання трудових відносин є особиста участь працюючих у прийнятті тих чи інших нормативних актів.