Суб’єкти трудового права Поняття та види суб’єктів трудового права

Суб’єкти трудового права – це учасники трудових і пов’язаних з ними відносин. Суб’єкти трудового права є загальним поняттям, що включає в себе таку категорію як суб’єкти трудових відносин. А це означає, що суб’єктами трудового права можуть бути як суб’єкти трудових правовідносин, так і інші учасники відноси пов’язані з трудовими відносинами, тобто це тих відносин, які виникають у зв’язку з існуванням трудових відносин, але не пов’язані з безпосереднім застосуванням праці.

До суб’єктів трудового права, в тому числі і до суб’єктів трудових відносин належать фізичні особи-працівники, які добровільно на підставі трудового договору продають свою робочу силу.

Фізичні особи як суб’єкти трудового права мають таку особливість, що перебуваючи одночасно в трудових відносинах як працівники, вони можуть бути роботодавцями в інших трудових відносинах. У зв’язку з цим, як суб’єкти трудових правовідносин фізичні особи мають бути наділені трудовою правосуб’єктністю, що включає в себе трудову правоздатність і дієздатність.

Відповідно до ст. 188 КЗпП України „не допускається прийняття на роботу осіб молодше 16 років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, які досягли 15 років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої праці, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними 14-річного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює”.

Категорії правоздатність і дієздатність, якими прийнято оперувати в теорії права, у трудовому законодавстві не закріпилися, на відміну від цивільного права, де містяться норми, що визначають цивільну правоздатність та дієздатність і водночас окреслюють момент їх настання.

Трудове законодавство визначає тільки вік, з якого допускається прийняття осіб на роботу. Разом з тим законодавство про працю, прирівнюючи неповнолітніх (осіб, що не досягли 18 років) у трудових правовідносинах за обсягом прав до повнолітніх та встановлюючи додаткові гарантії їм щодо певних умов праці, передбачає і деякі обмеження їх трудових прав.

Отже, законодавець хоч і встановив мінімальний вік прийняття на роботу, водночас передбачив різний обсяг трудової дієздатності осіб, які не досягли 18 років і повнолітніх працівників, що дає підстави вважати про виникнення трудової дієздатності в повному обсязі з 18 років. На думку П. Д. Пилипенка саме таке положення має бути закріплено в КЗпП України.

За загальним правилом, трудова дієздатність громадян за законодавством України виникає з 16 років.

Зважаючи на можливість фізичної особи бути роботодавцем, слід сказати, що питання про трудову правосуб’єктність в даному випадку вирішується по-різному.

Донедавна громадянин виступав роботодавцем з 18 років – з настанням повної цивільної дієздатності; таким же чином вирішувалось це і на практиці. Однак, Законом України „Про підприємництво” та іншими актами дозволяється зайняття підприємницькою діяльністю з 16 років, - тому спочатку в науці Трудового права, а відтак і на практиці прийшли до висновку, що і в цьому випадку трудова правосуб’єктність повинна виникати з 16 років. З врахуванням практики застосування законодавства про надання можливості громадянам бути роботодавцями, на законодавчому рівні необхідно вирішити питання однозначно про трудову правосуб’єктність громадян у цих випадках.

За законодавством України і роботодавцями і працівниками можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Однак, іноземці та особи без громадянства можуть займатися трудовою діяльністю лише відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування, який видається при умові, що на це місце немає спеціалістів, або за спеціальним клопотанням роботодавця.

У відповідності із ст. 21 КЗпП України суб’єктом трудового права є власник або уповноважений ним орган, який одночасно є стороною трудового правовідношення, оскільки у законі вказується, що трудовий договір укладається між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Така назва появилася у зв’язку з прийняттям Закону України від 20.03.1991 року і є вкрай незадовільною та за сутністю протирічить чинному законодавству, саме тому у науці трудового права і законодавстві з’явився новий термін – роботодавець.

Окрім вищезазначених, до суб’єктів трудового права належать:

• підприємства, установи, організації;

• профспілки;

• трудові колективи та їх органи;

• органи по розгляду трудових спорів створені самими трудовими колективами.

Нарівні з власником або уповноваженим ним органом закон визнає суб’єктом трудового права підприємства, установи, організації. Таке твердження випливає з того, що на підприємства, установи, організації покладається обов’язок нести відповідальність перед працівниками у випадку незаконного звільнення, переведення на іншу роботу, ушкодження здоров’я чи втрати життя працівника і т. д. Покладення такої відповідальності не на власника або уповноваженого ним органу є позитивним явищем, оскільки трудова діяльність здійснюється на користь підприємства, установи, організації, в силу свого правового статусу підприємства, установи, організації можуть бути як позивачами, так і відповідачами, нести самостійно відповідальність. З цього слідує, що тільки ті підприємства, установи, організації, що мають права юридичної особи можуть бути суб’єктами трудового права.

Необхідно зазначити, що трудове право одночасно допускає можливість бути суб’єктом трудового права і такі підприємства, установи, організації, що не є юридичною особою, а виступають як структурна одиниця юридичної особи при умові, що вони наділені трудовою правосуб’єктністю. Для цього такі підприємства повинні мати право самостійно встановлювати структуру і штат працівників підприємства; мати право самостійно приймати і звільняти з роботи; самостійно розпоряджатися фондом споживання та виступати відповідачем по трудових спорах.

Надання такої правосуб’єктності мусить бути закріплене в статуті чи інших установчих документах, положеннях про підприємства, установи, організації.

На сьогодні профспілки є активними суб’єктами трудового права, їх положення визначається Законом України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”. Правосуб’єктності профспілки набувають за фактом легалізації, яка відповідно до статті 16 Закону України про профспілки здійснюється шляхом їх реєстрації відповідними органами Міністерства юстиції.

Однак, слід пам’ятати, що суб’єктами трудового права є не профспілки взагалі, а конкретні профспілкові органи на підприємствах, установах, організаціях – це профспілкові комітети, або профспілкові бюро, де за кількістю працівників не може бути профспілкового комітету, профорганізатори, галузеві комітети профспілок, та федерації профспілок України чи інші центральні профспілкові органи. Закон України про профспілки допускає наявність на окремих підприємствах, установах, організаціях різних профспілок, як за професійним критерієм так і за їх метою діяльності.

Трудові колективи та їх органи розглядаються як суб’єкти трудового права, а їх права та обов’язки визначаються Законом УРСР 1983 року „Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами, установами, організаціями”. Цей нормативний акт є застарілим і діє в частині, що не суперечить чинному трудовому законодавству України і Конституції України.

Трудовим колективом крім названого нормативного акту відводиться значне місце в регулюванні трудових відносин вітчизняними нормативними актами як то Закон України „Про колективні договори і угоди”, Закон України „Про оплату праці”, Закон України ”Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” та Закон України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності в Україні”.

Трудові колективи як суб’єкти трудового права найбільше проявляють свій статус в процесі локальної нормотворчості, оскільки на державних підприємствах вони затверджують правила внутрішнього трудового розпорядку, приймають колективні договори і угоди, уповноважують профспілки чи інші органи на представництво їх інтересів в колективних трудових спорах. Особливе значення трудовим колективам як суб’єктам трудового права відводиться в так званому соціальному партнерстві, тобто діяльності держави, профспілок та роботодавців спрямованій на погодження інтересів між ними. Трудовий колектив як об’єднання найманих працівників може проймати певні рішення і виконувати певні функції як в цілому трудовим колективом, так і через органи трудового колективу.

Органами трудового колективу у відповідності з законом про нього є:

• рада трудового колективу як постійно діючий орган;

• товариський суд, якщо трудовий колектив вважає за необхідне утворити такий орган.

У зв’язку із зміною законодавства про порядок розгляду індивідуальних трудових спорів, органом трудового колективу можна вважати комісію по трудових спорах.

Частина вчених – трудовиків вважає, що до суб’єктів трудового права слід відносити органи по розгляду трудових спорів. Таке твердження значно розширює коло суб’єктів трудового права і вимагає уточнення. У відповідності з чинним законодавством залежно від того, індивідуальні чи колективні трудові спори, вони можуть розглядатись: комісіями по трудових спорах, судами, примирними комісіями, трудовими арбітражами. Аналіз законодавства, що регулює вирішення трудових спорів дозволяє до суб’єктів трудового права віднести всі органи по вирішенню трудових спорів за винятком загальних судів, оскільки вони формуються не залежно від волі суб’єктів трудового спору, їх компетенція не обмежується вирішенням трудових спорів.