3. Президентські вибори 1999 р.

Важливою подією у житті України стали вибори Президента України 1999 р. Гостра передвиборна боротьба активізувала діяльність існуючих та формування нових партій.

У січні 1999 р. частина членів партії «Громада» (створеної Прем'єр- міністром П. Лазаренком) на чолі з Ю. Тимошенко та О. Турчиновим ви­йшли з неї та ініціювали створення нової партії з промовистою назвою «Батьківщина». Основою її стала депутатська група парламенту з аналогіч­ною назвою.

У травні 1999 р. було створено партію «Демократичний Союз», яка стала впливовим чинником суспільного життя. За короткий час її осередки були створені в усіх регіонах держави. Скоро партія стала справляти суттєвий вплив на роботу парламенту, склавши ядро групи «Відродження регіонів».

У червні 1999 р. організаційно оформилась Трудова партія України, яку очолив народний депутат М. Сирота. Ця лівоцентристська партія відразу ж розпочала активну роботу в парламенті, склавши основу впливової депу­татської групи «Трудова Україна», очоленої С. Тігіпком.

Практично всі політичні партії або висунули свого кандидата, або заяви­ли про підтримку тієї чи іншої кандидатури.

У другий тур виборів Президента України, який відбувся 14 листопада 1999 p., вийшли Л. Кучма і П. Симоненко. Кандидатуру Л. Кучми підтримала переважна більшість правих і центристських партій, П. Симоненка - лівих, у першу чергу комуністів. Як підсумок - Л. Кучма переміг з результатом 55, 3 %, за П. Симоненка проголосувало 37, 5 % виборців.

Згідно з Конституцією 1996 р. Президент представляє свою кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра. З червня 1997 р. цю посаду обіймав В. Пусто­войтенко. Кандидатуру останнього Л. Кучма запропонував Верховній Раді для затвердження і наприкінці 1999 р. Однак необхідної кількості голосів вона не набрала. Після тривалих консультацій і схвалення Верховною Радою у грудні 1999 р. український уряд очолив Голова Національного банку України В. Ющенко. У нього був позитивний імідж, пов'язаний з вдалим запрова­дженням національної грошової одиниці - гривні. До того ж В. Ющенка на Заході вважали реформатором. Це було додатковою гарантією кредитів і розширення експорту українських товарів на Захід.

Формування уряду стало додатковим стимулом консолідації центрист­ських політичних сил.

4. Формування більшості у Верховній Раді. Референдум 2000 р.

Ще до виборів Президент України Л. Кучма заявив, що після свого об­рання на другий термін він звернеться до народу з пропозиціями щодо вне­сення поправок до Конституції України, які б дали змогу налагодити більш ефективну роботу законодавчої та виконавчої гілок влади, націлити Верхов­ну Раду на розв'язання конкретних соціальних та економічних проблем життя держави. 15 січня 2000 р. Л. Кучма оголосив про своє рішення провести у квітні 2000 р. референдум, у ході якого народ повинен був висло­вити свою думку щодо надання Пре­зиденту права розпускати Верховну Раду, якщо в ній не буде сформовано депутатську більшість чи вона своє­часно не прийме Державний бюджет (у діючій Конституції права на роз­пуск парламенту Президентом взага­лі не було передбачено), скасування депутатської недоторканності та ско­рочення числа депутатів парламенту з 450 до 300 осіб. Без таких змін, пере­конували Л. Кучма і його оточення, необхідні для подальшого розвитку України ринкові реформи провести буде неможливо.

Ці наміри суперечили планам лівих, які з початку 90-х років орієнтувалися на створення парламентсько-президентської чи парламентської республіки, де основна роль належатиме Верховній Раді (у них там була більшість), а Президент буде наділений мінімумом повноважень, або його взагалі не буде. Тому вони зустріли наміри Президента вороже. До того ж Л. Кучму підозрювали у схильності до диктаторських форм правління.

Всупереч позиції лівих, в складі Верховної Ради сформувалася так звана пропрезидентська більшість у кількості 237 осіб. До більшості увійшло 11 фракцій. Її члени зосередили свої зусилля на спробі усунення спікера парла­менту О. Ткаченка, якого вважали основною перешкодою на шляху реформ. Ця епопея, яку прибічники Президента назвали «оксамитовою революцією», тривала два тижні і закінчилася голосуванням пропрезидентської більшості у приміщенні Народного дому в Києві (парламент було заблоковано лівими). Було обрано нового Голову Верховної Ради. Ним вдруге став І. Плющ. Лише в середині лютого, після бійки депутатів, пропрезидентська більшість знову захопила парламент і примусила лівих змиритися з поразкою.

Ці події в парламенті створили сприятливу психологічну ситуацію для референдуму. Переважна більшість населення України підтримала винесені пропозиції (хоча референдум проводився з численними порушеннями). Однак, за імплементацію підсумків референдуму (трансформацію в парла­ментські закони, для чого необхідно було набрати конституційну більшість - 300 голосів) у парламенті проголосував тільки 251 депутат. Це означало, що парламент виступив проти надмірної концентрації влади в руках Прези­дента.

Таким чином, змін в політичному устрої не відбулося, Президент додат­кових повноважень не одержав, у боротьбі за владу встановилася нестійка рівновага.

Виконання рішень референду­му поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до Конституції і виборчого за­кону. Проте процес імпліментації

через різні причини гальмується. 8 грудня 2004 р. згідно із законом було внесено зміни і доповнення до Конституції України.