7. Акція «Повстань, Україно!» і наростання політичної кризи

Після виборів спікера Президент вирішив на базі блоку «За ЄдУ» та інших сил створити постійно діючу більшість, яка б у парламенті підтримувала його курс, сформульований ним у Посланні до Верховної Ради під назвою «Євро­пейський вибір». Але цю пропозицію не підтримали навіть деякі депутат; більшості. Виявилося, що у членів цього блоку немає спільних ідеологічних орієнтирів, натомість існують протилежні бізнесові інтереси та великі особис­ті амбіції. У липні 2002 р. блок розпався на вісім нових депутатських фракцій і груп. Найбільшими були: Партія промисловців і підприємців України і «Тру­дова Україна» - 40 депутатів, «Регіони України» - 36, СДПУ(о) - 33.

Тим часом у президентській адміністрації, яку очолював В. Медведчук (СДПУ(о)), визрів новий, несподіваний для суспільства план: перетворити Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. При цьому передбачалося створення стійкої парламентської більшості, яка формує уряд і відповідає за його роботу. Президент закликав Парламент гуртуватися для проведення в парламенті конституційною біль­шістю (300 голосів) відповідного рішення. Причому, як виявилося, це «гур­тування» здійснювали «традиційним», уже добре апробованим способом - шляхом адміністративного тиску, залякування і підкупів.

Як відомо, з пропозиціями утвердити в Україні парламентсько- президентську (чи навіть парламентську) модель постійно виступали ліві партії. Але в конкретній ситуації літа 2003 р. вони зустріли проект Прези­дента в багнети: більшості у них у Верховній Раді вже не було, а відтак не було і надій на проведення в новому форматі влади своєї політичної лінії. До того ж після «касетного скандалу» довіра до Л. Кучми була повністю втрачена. Владу звинувачували в неефективній економічній політиці, яка призводить до зубожіння мас, масштабній корупції, кричущому порушенні свободи слова, заангажованості судової системи. Було ще одне серйозне об­винувачення: Л. Кучма не вірить у перемогу на майбутніх виборах провлад- ного кандидата і хоче залишити своєму наступнику, яким буде представник опозиції, мінімум повноважень.

За таких обставин замість заспокоєння суспільства ініціативи Прези­дента викликали нове збурення. 2 вересня 2002 р. опозиція розпочала акцію «Повстань, Україно!», метою якої була відставка Л. Кучми. 16 вересня у цен­трі Києва відбувся масовий мітинг опозиції. Уперше до опозиції (яка раніше включала БЮТ, КПУ і Соцпартію, УНА-УНСО та інші політичні сили) відкрито приєднався В. Ющенко («Наша Україна»).

27 вересня у Верховній Раді було оголошено про утворення постійно ді­ючої більшості (230 депутат) і про підтримку останньою курсу Президента, у т. ч. його проекту переходу до парламентсько-президентської республіки. Деяких депутатів залякуваннями чи підкупом «загнали» в більшість. Опозиція відреагувала масовою акцією під назвою «Народний трибунал».

16 листопада у відставку був відправлений уряд А. Кінаха, і 21 листопада Прем'єр-міністром став голова Донецької облдержадміністрації В. Янукович.

В уряді були представлені члени різних партій пропрезидентської біль­шості, що дало підставу називати його коаліційним.

На призначення нового уряду опозиція спробувала відреагувати новими акціями протесту, але це їй не вдалося. Нове «дихання» вона одержала лише на початку березня 2003 p., коли Президент заявив про винесення на все­народне обговорення проекту закону про внесення змін до Конституції України. У цьому проекті опоненти Л. Кучми побачили його намір створити керований парламент і продовжити свої повноваження до 2006 p., залишив­ши за собою величезний їх обсяг. Відповіддю стали масові маніфестації опозиції в Києві та інших містах.

Врешті, проект конституційної реформи, яку так наполегливо «про­штовхувало» президентське оточення, «забуксував»: більшість, попри адмі­ністративний ресурс, ніяк не могла зібрати необхідні 300 голосів. І справа не лише в опозиції. У вирішальний момент не голосувала частина пропрезидентських депутатів, що свідчило про розкол у її середовищі.