3. Суспільно-політичне життя.

Характерною рисою політичного життя було пишне святкування численних ювілеїв, покликане приховати поглиблення кризового стану суспільства, зростання суперечностей у різних сферах.

Поглиблення суперечностей між номенклатурою та іншими верствами населення. Розрив між словами й справами у середовищі партійної номенклатури, катастрофічне падіння її інтелектуального та морального рівня.

В ідеологічній сфері відбулася реабілітація сталінщини: не згадувалися факти репресій, виправдовувалися методи колективізації, спотворювалися причини невдач у роки ВВ війни.

Прийняття нової Конституції СРСР. Апофеозом епохи «застою», як іноді називають період 1964-1985 рр., стало прийняття в 1977 р. нової Конституції СРСР. У її статтях були відбиті «докорінні переваги «розвинутого соціалізму» над капіталізмом».

Концепція «розвинутого соціалізму» базувалася на визнанні однорідності радянського суспільства, повного й остаточного вирішення національного питання; відсутності національних протиріч; неухильного розвитку економіки при подальшому зростанні добробуту радянських громадян. Ця «нова теорія» стала ідеологічною основою періоду «застою».

Трохи раніше, у доповіді Брежнєва на святкуванні 50-річчя утворення СРСР у 1972 р. пролунав ще один «основний висновок». Генсек урочисто заявив, що в СРСР утворилася нова історична спільність людей – «радянський народ». На практиці це означало придушення розвитку національних культур, ігнорування національних особливостей різних народів величезної країни і новий етап русифікації.

Прагнучи не допустити відкритих проявів масового незадоволення, партійна еліта посилювала тотальний контроль КДБ за населенням.

4. Дисидентський рух.

З приходом до влади брежнєвського керівництва почала відчуватися жорстокість політичного клімату в країні, нетерпимість влади до проявів вільнодумства. Далеко не всі в ті часи ризикували говорити про те, що сьогодні очевидно для більшості людей в оцінці того періоду історії.

У середовищі наукової і творчої інтелігенції, віруючих і деяких національних меншостей почали виникати цілі групи людей, не згодних з режимом, які відкрито виступали проти попрання громадянських свобод. Цей неформальний громадський рух одержав назву дисидентство.

Дисидент (від лат. dissidens – незгодний) – інакомисляча людина, незгодна з пануючою ідеологією та владою. Дисидентство – неформальний громадський рух, що відстоює захист прав громадян на інші демократичні принципи.

Вчені вирізняють такі етапи дисидентського руху в СРСР:

перший – 1961 – 1968 рр. Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури («підписанти)». Формою поширення дисидентських ідей на той час став «самвидав» - машинописні журнали, збірники, літературно-публіцистичні доробки. У грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А.Сахаров, Л.Богораз та ін.

другий – 1968 – середина 70-х рр.. Характеризувався активними формами протесту: виступ 8 осіб на Красній площі 25 серпня 1968 р. на знак протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини; видання за кордоном літературно-публіцистичних творів (А.Синявським, О.Марченком, О.Солженіциним та ін..), звернення учасників руху з критикою радянської дійсності до міжнародних організацій, в яких висвітлювалися факти порушення прав людини в СРСР;

Придушення «Празької весни» 1968 р. у Чехословаччині обернулося «закрученням гайок» в ідеології, культурі, переслідуванням дисидентів, зміною всієї суспільно-політичної ситуації в СРСР.

Влада, сприймала дисиденство однозначно – як «шкідливу течію, що ганьбить радянський державний лад», і як діяння, що підлягає суворому покаранню. У 1970-ті рр.. почалася розправа над його учасниками.

За політичними мотивами були вислані з країни чи виїхали за кордон письменники О.Солженіцин, В.Нєкрасов, В.Максимов, музикант М.Ростропович, співачка Г.Вишневська, поет Й.Бродський, кінорежисер А.Тарковський, театральний режисер Ю.Любимов та ін..

У боротьбі проти дисидентів у СРСР вживалися безпрецедентні заходи. У КДБ було створене спеціальне 5-те Управління. Ідеологічні служби КДБ спробували поставити під контроль сотні тисяч «сумнівних» в ідеологічному відношенні громадян. У карне законодавство були внесені зміни репресивного характеру. Активісти правозахисного руху пройшли через в’язниці, табори, їх насильно поміщали в психіатричні лікарні.

третій – середина 70-середина 80-х рр. Характеризувався організаційним оформленням руху. Правозахисний рух активізувався після Загальноєвропейської Наради 1975 р. з питань співробітництва та безпеки. СРСР на нараді прийняв зобов’язання дотримуватися прав людини, але, як звичайно, не збирався їх виконувати. Сформувалися групи сприяння виконанню угод (Хельсінкські групи), члени яких інформували світову громадськість про масові порушення прав радянських громадян. Найбільш активними були групи в Москві, Прибалтиці, Україні.