1.2 Законодавчі засади перевезення небезпечних вантажів

Нормативно-правові акти транспортного права складають відповідну систему, побудовану за ієрархічним принципом. При цьому, кожен з таких актів є джерелом транспортного права, має свої особливості, що зумовлені цільовою спрямованістю і змістом включених в нього норм, їх юридичною силою [22, c.32].

Транспортне законодавство є найбільш кодифікованим.

У складі транспортного законодавства України розрізняються наступні джерела:

Зважаючи на розгалужене законодавство в сфері транспортування вантажів можно поділити його на:

1. загальне;

2. спеціальне;

До загальних можно віднести:

1. Конституція України від 28.06.1996 року;

2. Цивільний кодекс України від16.01.2003 року;

3. Господарський кодекс України від 16.01.2003 року;

4. законодавчі акти України (Закон України «Про транспорт» від 10.11.1994 року, Закону України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 року та інщі) ;

5. постанови та розпорядження КМУ (Постанова КМУ «Про затвердження Переліку документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні» від25.02.2009 року;

6. та інші нормативно- правові акти.

Кожне перевезення містить у собі потенційну можливість аварії і тому, однією з глобальних проблем при перевезенні небезпечних вантажів є забруднення довкілля, яке призводить не тільки до зміни клімату, але і до збільшення кількості небезпечних захворювань.

Визначальне положення по відношенню до всіх інших законів і взагалі нормативних актів займає Конституція України – Основний закон нашої держави. Конституція є джерелом транспортного права, виступаючи в якості юридичної бази його розвитку.

Конституція України встановлює, що людина, її життя і здоров’я визнаються найвищою соціальною цінністю і кожен має право на безпечне довкілля. З правом громадян співвідноситься обов’язок держави забезпечувати екологічну безпеку і підтримувати екологічну рівновагу на території України, зберігати генофонд українського народу [35, стст. 3, 50].

В той же час Конституція містить норми, що стосуються нормативного регулювання усіх форм власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, визначають правові засади і гарантії підприємницької діяльності тощо, що мають безпосереднє відношення і до транспорту та транспортної діяльності[23, c. 25].

Безперечно, важливим джерелом транспортного права України є Цивільний кодекс України (від16.01.2003 року) і Господарський кодекс України (від 16.01.2003 року ). Цивільний кодекс сконцентровує в окремій главі 64 норми, що регулюють загальні положення про перевезення: про договори перевезення вантажу, пасажира та багажу, перевезення транспортом загального користування, завантаження та вивантаження багажу, відповідальність перевізника, претензії і позови, що випливають із договору перевезення тощо.

В системі законів України (чинного законодавства), що регулюють транспортні відносини, базовим є Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р., який визначає економічні, правові, організаційні та соціальні основи діяльності транспорту. Відносини, пов'язані з діяльністю транспорту, регулюються цим законом, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.

Нормативні акти, які визначають умови перевезень, порядок використання засобів транспорту, шляхів сполучення, організації безпеки руху, охорони громадського порядку, пожежної безпеки, санітарні та екологічні вимоги, що діють на транспорті, є обов'язковими для власників транспорту і громадян, які користуються послугами транспорту та шляхами сполучення[3, ст. 2].

Що стосується наприклад, Постанова КМУ «Про затвердження Переліку документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні» від 25.02.2009 року, де зазначенний перелік документів, необхідних особі, що здійснюює вантажні перевезення. Особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, забороняється вимагати у водія юридичної особи або фізичної особи - підприємця документи, не передбачені Переліком [36, ст. 1].

Транспортне законодавство України є найбільш кодифікованим масивом в національному законодавстві [24, c. 58]. Норми транспортного права кодифіковані за приналежністю до відповідної галузі цієї комплексної галузі (на різних видах транспорту прийняті транспортні кодекси, статути).

Якщо торкатись спеціального законодавства, то можна виділити:

1. Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 06.04.2000 року;

2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про деякі питання перевезення радіоактивних матеріалів» від 03.10.2007 року;

3. Наказ Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Інструкції про порядок охорони зброї, бойових припасів та вибухових матеріалів, які належать підприємствам, установам і організаціям, під час їх перевезення» від 13.06.2006 року;

4. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Порядку оформлення вильоту повітряного судна для перевезення товарів військового та подвійного призначення» від 17.07.2001року

5. міжурядові угоди України з іншими державами та міжнародно-правові акти, ратифіковані і визнані Україною.

Розглядаючи питання перевезення небезпечних вантажів, особливу увагу потрібно звертати на Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 06.04.2000р. Цей Закон визначає правові, організаційні, соціальні та економічні засади діяльності, пов'язаної з перевезенням небезпечних вантажів залізничним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспортом.

Основними завданнями законодавства з питань перевезення небезпечних вантажів є:

• визначення основних принципів та напрямів державної політики у сфері перевезення небезпечних вантажів;

• визначення правових засад державного управління та державного регулювання безпеки у сфері перевезення небезпечних вантажів;

• установлення прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів.

Основними напрямами державної політики у сфері перевезення небезпечних вантажів є:

виконання вимог екологічної, радіаційної і пожежної безпеки, фізичного захисту, захисту здоров'я людей, охорони праці, санітарно-епідемічного благополуччя населення та безпеки руху;

визначення особливостей регулювання підприємницької діяльності з перевезення небезпечних вантажів, установлення критеріїв, норм, правил, вимог до робіт та послуг щодо перевезення небезпечних вантажів, контроль за додержанням умов перевезення, а також створення системи страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна під час перевезення небезпечних вантажів;

забезпечення соціального захисту працівників, зайнятих перевезенням небезпечних вантажів, та осіб, які постраждали від аварій під час перевезення небезпечних вантажів[5, ст. 5,6].

Щодо Постанова Кабінету Міністрів України «Про деякі питання перевезення радіоактивних матеріалів» від 03.10.2007 року , де затверджений порядок видачі дозволу на здійснення перевезення радіоактивних матеріалів територією України та міжнародного сполучення. Перевезення радіоактивних матеріалів залізничним, морським, річковим, автомобільним і авіаційним транспортом здійснюється з урахуванням кліматичних та сезонних факторів, які впливають на безпеку під час перевезення.

Міжнародні перевезення радіоактивних матеріалів здійснюються відповідно до законодавства України, правил безпечного перевезення радіоактивних матеріалів Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України[38].

В «Інструкції про порядок охорони зброї, бойових припасів та вибухових матеріалів, які належать підприємствам, установам і організаціям, під час їх перевезення» від 13.06.2006 року, чітко зазначено: охорона вантажу під час його перевезення - діяльність, спрямована на недопущення злочинних посягань на нього з боку третіх осіб з метою незаконного заволодіння ним, а також несанкціонованого доступу працівників підрозділів ДСО або відомчої воєнізованої охорони до вантажу шляхом порушення цілісності місця його перебування протягом усього періоду переміщення вантажу - від його прийняття в місці виготовлення чи зберігання до передачі в місці призначення.

Під час виконання завдання з охорони вантажу вживаються заходи щодо:

охорони транспортних засобів з вантажем протягом усього часу руху між місцями його виготовлення чи зберігання та призначення на території України маршрутом і в термін, що визначені організацією;

дотримання визначених маршрутів руху та місць безпечних зупинок для відпочинку водіїв і технічного огляду ними транспортних засобів;

ретельного документального оформлення всіх випадків порушень режиму та маршруту руху, у тому числі затримання транспортних засобів зі зброєю, боєприпасами або вибуховими матеріалами та інші[39, ст.2].

Важливе місце у системі джерел транспортного права України належить міжнародно-правовим актам, ратифікованим й визнаним Україною та міжурядовим угодам України з іншими державами.

Наприклад, Європейська Угода про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів (ДОПНВ).

Верховна Рада України постановляє: «Приєднатися від імені України до Європейської Угоди про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів (ДОПНВ) 1957 року». Слід зазначити, що цей Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» в деяких випадках суперечить і відступає від вимог міжнародного законодавства. Так, ст. 1 ДОПНВ передбачає певний перелік транспортних засобів, які призначені для перевезення небезпечних вантажів, що відсутнє у Законі України «Про перевезення небезпечних вантажів». Так саме, ст. 2 ДОПНВ встановлює вимоги про стан і конструкцію транспортних засобів, їх устаткування, терміни експлуатації, в той час як внутрішнім законодавством України це питання не регулюється[6].

Все це приводить до висновку про необхідність внесення змін до чинного законодавства з метою переходу на новий вищий рівень в питаннях створення технологій, що стосується забезпечення перевезень небезпечних вантажів і ліквідації аварійних ситуацій з ними.

Оскільки перевезення небезпечних вантажів є специфічним видом перевезень, з урахуванням потенційної небезпеки вантажу, його транспортування, висуваються особливі підвищені вимоги до транспорту і персоналу у зв’язку з чим прийнятий ряд нормативних документів,а саме: Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небезпечних вантажів» від 1 червня 2002 року; Постанова Кабінету Міністрів України « Про затвердження Порядку проведення спеціального навчання працівників суб’єктів перевезення небезпечних вантажів» від 31 жовтня 2007 року; Наказ Міністерства транспорту і зв’язку України « Про здійснення контролю за наявністю договорів про страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів» від 15 жовтня 2002 року. Отже, на підставі вищевикладеного можна констатувати, що в Україні створена комплексна правова база для здійснення безпечного перевезення небезпечних вантажів, але ця система має ряд істотних недоліків. З огляду на це дуже доречним було б розроби єдиний нормативний акт щодо перевезення небезпечних вантажів всіма видами транспорту з метою усунення розбіжностей у внутрішньому та європейському законодавстві щодо класифікації та ідентифікації, умов перевезення для забезпечення безпеки та схоронності вантажів.