Розділ 2. Правління Муаммара Каддафі

2.1 Внутрішня політика та устрій держави

Розглянувши за яких обставин відбувся прихід М. Каддафі до влади, спробуємо окреслити основні напрямки його внутрішньої політики, схарактеризувати державний устрій Лівії.

16 жовтня 1969 року Каддафі, виступаючи на масовому мітингу, оприлюднив п'ять принципів своєї політики: 1) повна евакуація іноземних баз з лівійської території; 2) позитивний нейтралітет; 3) національна єдність; 4) арабська єдність; 5) заборона політичних партій [13]. Ці принципи стали втілювати в життя.

Одним з перших кроків, очолюваного Каддафі нового керівництва країни, стала евакуація іноземних військових баз з лівійської території. Він говорив: «Або іноземні бази зникнуть з нашої землі, і в такому разі революція продовжуватиметься, або ж, якщо бази залишаться, революція загине» [69].

У квітні було завершено виведення військ з бази ВМС Англії в Тобруці, в червні – з найбільшої в регіоні американської військово-повітряної бази Уілус-Філд, що в передмісті Тріполі. 7 жовтня того ж року з Лівії були вигнані всі 20 тис. італійців. Цей день був оголошений «днем помсти». Крім того, в якості помсти за жорстоку колоніальну війну, розв'язану фашистською Італією в 1920-х рр., були викопані могили італійських солдатів [13].

У 2009 році під час свого історичного візиту до Італії Каддафі зустрівся із сотнею вигнаних італійців. Один з вигнанців пізніше скаже про цю зустріч: «Каддафі сказав нам, що він був змушений нас вигнати, щоб таким чином врятувати нам життя, тому що лівійський народ хотів убити нас. Але щоб врятувати нас, він також конфіскував все наше майно»[12].

Протягом 1969 – 1971 рр. були націоналізовані іноземні банки, та вся земельна власність, що належала італійцям. Держава також націоналізувала власність іноземних нафтових компаній, решта нафтових компанії були націоналізовані на 51% [13]. Одним з перших кроків Каддафі після приходу до влади стала реформа календаря: в ньому були змінені назви місяців року, а літочислення стало вестися від року смерті пророка Мухаммеда [22].

У листопаді 1971 року Рада революційного командування створила комісію з перегляду всього законодавства Лівії у відповідності «з основними принципами ісламського шаріату» [21].

У країні були заборонені алкогольні напої та азартні ігри. 15 квітня 1973 р., під час свого виступу в Зуарі, Муаммар Каддафі проголосив культурну революцію, яка включала п'ять пунктів:

• анулювання всіх існуючих законів, прийнятих попереднім монархічним режимом та їх заміна законами, заснованими на шаріаті;

• репресії проти комунізму і консерватизму, «чищення» від усіх політичних опозиціонерів – тих, хто виступав проти або пручався революції, таких, як комуністи, атеїсти, члени організації «Братів-мусульман», захисники капіталізму і агенти західної пропаганди;

• розподіл зброї між людьми таким чином, щоб громадський спротив захистив би революцію;

• адміністративна реформа, щоб закінчити надмірну бюрократизацію, перевищення повноважень і хабарництво;

• заохочення ісламської думки, відкидання будь-яких ідей, які не відповідають їй, особливо ідей, імпортованих з інших країн і культур.

За словами Каддафі, лівійська культурна революція, на відміну від китайської культурної революції, не впроваджувала щось нове, а, скоріше, ознаменувала повернення до арабської й ісламської спадщини. З 1979 року в країні введено шаріатські закони [13].

Ідейно-теоретичною платформою соціально-економічних і політичних реформ в Лівії стала «третя світова теорія», вперше сформульована М. Каддафі в травні 1973 р., а потім викладена ним у його «Зеленій книзі». В ній ідеї ісламу сплітаються з теоретичними положеннями російських анархістів Кропоткіна і Бакуніна [70]. Щоправда, слід відмітити, що Каддафі спочатку намагався втілити в життя ідеї «Національної хартії» єгипетського президента Г.А.Насера, але через деякий час він переконався що вони не підходять до лівійських умов [57].

У внутрішньому плані «третя світова теорія», передбачала створення «суспільства народних мас», «прямого народовладдя» – «Джамахірії», в якому народ сам, без посередників (партій, парламенту і т.д.), повинен керувати всіма державними справами. В ідеологічному плані теорія Каддафі відкидала як капіталізм з його експлуатацією людини людиною, так і комунізм, що підкоряє особистість державі. Стверджуючи, що основними рушійними силами історії є націоналізм і релігія, «третя світова теорія» виходила з того, що принципи соціальної справедливості укладені в Корані, повинні бути відроджені шляхом встановлення системи прямої участі всіх працівників в управлінні виробництвом (через народні комітети) і у розподілі між ними всього створеного продукту.

У зовнішньому плані ставилося завдання домагатися арабської єдності на основі створення систем Джамахірії (республіки), а «третя світова теорія» характеризувалася як шлях розвитку – єдиний прийнятний для вирішення проблеми країн, що розвиваються [71].

Спробуємо більш докладно розкрити основні ідеї «Зеленої Книги» М. Каддафі.

Перша частина «Зеленої Книги»: «Вирішення проблеми демократії» (Влада народу). В політичному аспекті «Третя Світова Теорія» (вийшла в січні 1976) – заперечувала традиційні форми демократії, такі як парламент, партії, референдуми, і викладала основні принципи прямої народної демократії, заснованої на народних конгресах і народних комітетах. Хоч тут йшлося й про цілком очевидні речі, зазначалось, що мало хто замислювався про те, що демократія та інші свободи в дійсності є нічим іншим, як різновидом диктатури [46].

Згідно з «Зеленою Книгою», переможцем у боротьбі за владу завжди виходить знаряддя правління – окрема особистість, партія, клас, а переможеним завжди виявляється народ, тобто, на думку Каддафі, справжня демократія. Політична боротьба нерідко призводить до приходу до влади того знаряддя правління, яке являє собою меншість, «до того ж законним демократичним шляхом». Тобто всі існуючі політичні режими фальсифікують справжню демократію і є диктаторськими режимами [27].

Парламентаризм, на думку Каддафі, – це хибне рішення проблеми демократії. Парламент не може виступати від імені народу, бо демократія означає владу самого народу, а не тих, хто виступає від його імені. Методи обрання парламенту не можуть вважатися демократичними, тому що маси стають повністю відірваними від депутата. Депутат монополізує владу мас і право вирішувати за них їхні справи. Парламент, по суті, представляє не народ, а партію, яка перемогла на виборах. Фактично, народ використовується політичними силами в боротьбі за владу. Система виборних парламентів є демогогічної системою, бо голоси можна купувати і підтасовувати; тобто, парламентське представництво – обман. У цілому, на думку Каддафі, теорія представницького правління – застаріла практика, придумана філософами і мислителями в ту пору, коли народом попихали правителі, як безмовною худобою.

Партія, відповідно до «Зеленої книги», це сучасне диктаторське знаряддя правління – це влада частини над цілим. Партії створюються групами людей для здійснення своїх інтересів чи нав'язування суспільству своїх поглядів та встановленні панування в ньому своєї ідеології. Кількість партій не міняє суті справи. Більш того, чим більше партій, тим гостріше між ними боротьба за владу, що підриває програму, спрямовану на благо всього суспільства. Інтереси суспільства і суспільного розвитку приносяться в жертву міжпартійної боротьби. Крім того, партії можуть бути продажними і можуть бути підкупленими ззовні і зсередини. Опозиція – це не орган контролю народу за діяльністю правлячої партії, вона лише вичікує момент, щоб зайняти місце правлячої партії у годівниці влади. Контроль знаходиться в руках партії, що стоїть при владі (за допомогою парламенту), а влада – в руках партії, що здійснює контроль. Звідси ясно, як зазначав Каддафі, якими брехливими, фальшивими і неспроможними є сучасні політичні теорії.

Каддафі порівнював партію і клан. На його думку, боротьба партії за владу нічим не відрізняється від боротьби за владу між племенами і кланами. Обидва ці види боротьби накладають на суспільство негативний і руйнівний вплив.

Референдум – це фальсифікація демократії. Голосуючі можуть сказати лише одне слово або «так» або «ні». М. Каддафі вважав, що кожен повинен мати можливість обґрунтувати своє бажання, причину, схвалення або несхвалення. Тому, щоб бути до кінця демократичними, треба створити таке знаряддя правління, яке являло б собою весь народ в цілому, а не представництво від його імені.

Каддафі пропонував створити особливу ієрархічну структуру народних конгресів та державних комітетів, в результаті якої «управління стає народним, народним стає контроль, втрачається визначення: демократія – це контроль народу над урядом, і на його місце приходить нове: демократія – це народний самоконтроль».

«Єдиним засобом здійснення народної демократії є народні конгреси. Інші системи правління недемократичні. Всі існуючі нині в світі системи правління недемократичні, якщо вони не дотримуються цього методу правління. Народні конгреси є кінцевою метою руху народів на шляху до демократії. Народні конгреси і народні комітети являють собою кінцевий результат боротьби народів за демократію».

Подібна система працювала досить ефективно: в Джамахірії все населення країни розбивається на народні конгреси, які обирають народні комітети, які в свою чергу формувалиь друге коло народних конгресів, а вже ті обирали адміністративні комітети, які замінили собою держадміністрацію. Питання, розглянуті на народних конгресах, остаточно формулювалися щороку на Загальному народному конгресі. Відповідно, результати і рішення Загального конгресу доводилися до нижчестоящої ланки в зворотному порядку.

На Загальний народний конгрес, де спільно збиралися керівні органи народних конгресів, народних комітетів, профспілок та професійних об'єднань, обговорювалися найважливіші суспільні питання і виносяться остаточні законодавчі рішення.

У першій частині «Зеленої Книги» М. Каддафі також виклав і свої погляди на свободу слова. На його думку, «людина, як фізична особа, повинна мати свободу самовираження, і навіть будучи божевільним, мати право вільно висловлювати своє безумство». Людина, як юридична особа, також вільна у вираженні себе як такої. У першому випадку людина представляє тільки самого себе, у другому – лише групу фізичних осіб, що утворюють юридичну особу [27].

«Суспільство складається з безлічі фізичних та юридичних осіб. Тому, якщо фізична особа є божевільною, це не означає, що інші члени суспільства також божевільні. Преса – це спосіб самовираження суспільства, а не окремої фізичної або юридичної особи. Газета, яка є власністю індивідуума, висловлює лише точку зору її власника. Твердження, що вона представляє громадську думку, неспроможне, і на те не має жодних підстав, бо на ділі вона висловлює точку зору фізичної особи, а з точки зору справжньої демократії неприпустимо, щоб окрема особистість володіла публічними засобами друку та інформації» [45].

У другій частині «Зеленої книги»: «Рішення економічної проблеми (Соціалізм)», було викладено економічний аспект «Третьої Світової Теорії» (частина вийшла 2 лютого 1978 року).

У ній Каддафі викрив рабський характер найманої праці і проголосив право працівника на вироблений ним продукт. Людина зобов'язана трудитися в міру своїх сил і повинна при цьому мати достаток, задовольняти потреби, а всі надлишки повинні спрямовуватися на нагромадження суспільного багатства. Накопичення надлишків однією людиною призводить до зменшення потреб іншої людини, а, отже, є неприпустимим [46].

У вересні 1977 року Каддафі висунув як основу розвитку господарського життя принцип «самоврядування в економіці». У відповідність з цим принципом передбачався перехід підприємств у колективне управління тих, хто там працює. Проголошене ним згодом гасло «Партнери, а не наймані працівники», знайшло теоретичне обґрунтування в другій частині «Зеленої книги», і з листопада того ж року почало впроваджуватися на ряді виробничих підприємств.

У ході розвитку своїх економічних ідей Каддафі висунув нове гасло: «Житло – власність його мешканця». Тобто, людина, що живе в будинку – господар, а не його орендар. У травні 1978 року був прийнятий закон, відповідно до якого здача житлових приміщень в оренду заборонялася, а колишні орендарі ставали власниками орендованих квартир і будинків.

Проводячи в життя гасло «Партнери, а не наймані працівники», робітники і службовці під керівництвом народних комітетів захоплювали підприємства та установи у сфері не лише виробництва, а й торгівлі, а також різних служб обслуговування. Колишні власники отримували разом з компенсацією і можливість брати участь в управлінні цими підприємствами, але на правах «рівного партнерства з виробниками». Ця кампанія «народного захоплення», як її назвали в Лівії, стала своєрідною формою ліквідації приватної власності великої та середньої буржуазії.

Функціонування політичної системи «Джамахірії» на місцях і, особливо на виробництві, утруднялося як через саботаж буржуазних верств, так і через недостатню підготовленість здійснюваних заходів, нездатності нового управлінського апарату керувати господарством. Все це викликало невдоволення і заворушення серед частини населення. Проти політичних та економічних новацій лівійського керівництва виступила і деяка частина мусульманського духовенства. Вона звинуватила Каддафі в «відступі від положень Корану».

У відповідь влада пішла на серйозні заходи, спрямовані на обмеження впливу духовенства. Опозиційно налаштованим «зберігачам чистоти ісламу» Каддафі влаштував по телебаченню публічний іспит на знання Корану. Богослови не змогли відповісти на питання лідера лівійської революції, і були скомпрометовані в очах віруючого населення. Це дало підставу Каддафі позбавити згодом деяких з них права вести релігійну службу [72, с. 17].

Завершальним підсумком усіх економічних реформ в Джамахірії мало стати «досягнення новим соціалістичним суспільством стадії, на якій остаточно зникнуть прибуток і гроші, коли суспільство стане цілком продуктивним, а виробництво буде повністю задовольняти матеріальні потреби всіх членів суспільства. На цьому завершальному етапі прибуток зникне сам собою, і, значить, перестануть існувати і гроші». У теперішній же час, на думку Каддафі, кожен у Лівії отримує стільки, скільки вистачає для задоволення його фізіологічних потреб: хліб та інші продукти харчування коштують дешево; транспорт і бензин практично безкоштовні; всі жителі Лівії забезпечені безкоштовним житлом.

Третя частина – «Громадський аспект Третьої Світової Теорії» (вийшла в світ 1 червня 1979), стосувалася багатьох аспектів життя, в тому числі положення жінок, системи освіти, злиття мов світу, спорту. Саме в цій частині було представлено глобальне бачення правильного співіснування. Основоположні принципи зводилися до того, що кожен народ повинен мати свою релігію та визнати значущість безперервної громадського ланцюжка («сім'я – плем'я – нація – світ» – «від малого до великого») [46].

Згідно з «Зеленою Книгою»: «якщо національний дух виявляється сильніше релігійного духу, то боротьба між різними націями, до цього об'єднаними однією релігією, посилюється, і кожна з цих націй домагається незалежності, повертаючись до властивої їй суспільної структури», «плем'я – це та ж сім'я, але збільшилася внаслідок зростання потомства, тобто плем'я – це велика сім'я. Нація – це плем'я, але плем'я, яке розрослося в результаті збільшення потомства, тобто нація – це велике плем'я. Світ – це нація, але нація, що розділилася на безліч націй в результаті зростання населення, тобто світ – це велика нація» [27].

«Плем'я – це природний соціальний захист людини, що забезпечує його соціальні потреби». У Лівії, відповідно до прийнятих соціальними традиціями, плем'я колективно забезпечує викуп своїх членів, спільно платить за них штраф, спільно мстить за них, колективно їх захищає. Особливе місце у Зеленій Книзі відведено жінці, її фізичній будові і соціальної ролі в суспільстві:

По-перше, «жінка – людина, так само як і чоловік»;

По-друге, жінка – особа жіночої статі, а чоловік – особа чоловічої статі. У силу цього жінка «має регулярне захворювання у вигляді щомісячних кровотеч, якщо ж цього не відбувається, значить, у неї наступила вагітність».

По-третє, існує негативна тенденція позбавити жінку її природної ролі матері і замінити її яслами. Ще кладе початок відмови від гуманного, людського суспільства і перетворення його в біологічне суспільство, що живе штучним життям (внаслідок цього в Лівії були відсутні дитячі садки, а жінка, народивши дитину, вже ніколи не виходила на роботу).

По-четверте, чоловічі особини в світі рослин і тварин за своєю природою сильні і грубі, тоді як жіночі, і в світі рослин, і в світі тварин, і в світі людей, за природою своєю – красиві і ніжні.

Виходячи з цього, М. Каддафі робив висновок, що «людські права рівні для всіх – чоловіків і жінок, проте обов'язки далеко не рівні».

Згадував у своїй праці М. Каддафі і про чорні раси: «правити світом будуть чорні». На його думку, дана подія неминуча внаслідок демографічних і соціальних закономірностей. Ось чому, в останні десятиліття Лівія асоціювала себе все більше не з арабським світом, а з Африканським континентом, намагаючись зайняти в ньому лідируючі позиції.

Мовна проблема також була піднята в третій частині «Зеленої книги»: «Люди будуть відсталими, поки не зможуть говорити на одній мові». Проте питання це буде вирішено лише коли процес злиття мов пройде ряд стадій, на що піде життя не одного покоління, за умови, що з часом ці покоління втратять фактор спадковості: «чуттєві сприйняття, смак і темперамент дідів і батьків».

Оригінальним є погляд «Зеленої книги» на спорт і видовища:

• «Спорт може бути тільки індивідуальним, подібно молитві»;

• «Масовий спорт – це соціальна потреба людей, тому неприпустимо, як з спортивної та демократичної точок зору, передовіряти заняття спортом іншим особам»;

• «Колективний спорт – справа мас»;

• «Трибуни стадіонів існують лише для того, щоб закрити масам доступ на спортивні поля»;

• «Бокс та різні види боротьби свідчать, що людство ще не остаточно позбулося пережитків варварства».

Такий підхід до спорту привів до того, що більшість стадіонів країни відкривалися в Лівії лише під час проведення військових парадів, а будь-які види боротьби перебували під суворою забороною [45].

Не знаходячи в так званому «ісламському соціалізмі» конкретних рецептів перетворення суспільства, М. Каддафі постійно вносив поправки у свою теорію. Якщо до «Зеленої книги» іслам вважався одним з ідейних джерел офіційної ідеології, то в третій частині цієї книги, яка вийшла влітку 1979 року «істинність» Третьої Світової теорії вже не вимірювалася постулатами ісламу.

Навпаки, «істинність» самих ісламських положень стала оцінюватися з точки зору їх відповідності самій цій теорії. Рушійною силою історії оголошувалася національна та суспільна боротьба. Разом з тим, уточнював М.Каддафі, «якби ми обмежилися тільки підтримкою мусульман, то показали б приклад фанатизму та егоїзму: Істинний іслам – той, який виступає на захист слабких, навіть якщо вони не мусульмани».

У наступних поясненнях та коментарях до «Зеленої книги» багато її положень піддавалися значного коректування. Ця книга була як би основоположним катехізисом офіційної ідеології в Лівійській Джамахірії [27].

2 березня 1977 року на надзвичайній сесії Загального народного конгресу (ЗНК) Лівії, що проходив у Себесі, була оприлюднена «Декларація Себхі», що проголосила заснування нової форми правління – Джамахірії (від араб. «Джамахірії» – маси). Лівійська Республіка отримала свою нову назву - «Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія» (СНЛАД).

Рада революційного командування і уряд розпускалися. Замість них створювалися нові інститути, відповідні «джамахірійскій» системі. Загальний народний конгрес оголошувався найвищим органом законодавчої, а утворений їм замість уряду Вищий народний комітет – виконавчої влади. Міністерства замінювалися народними секретаріатами, на чолі яких створювалися органи колективного керівництва – бюро. Посольства Лівії в зарубіжних країнах також перетворилися в народні бюро. Глави держави в Лівії, відповідно до принципу народовладдя, не існувало.

У генеральний секретаріат ЗНК були обрані Каддафі (генеральний секретар) і четверо його найближчих соратників – майор Абдель Салам Ахмед Джеллуд, а також генерали Абу Бакр Юніс Джабер, Мустафа аль-Харрубі і Хувейлді аль-Хмейді. У жовтні 1978 року Каддафі проголосив «відділення революції від влади» [29].

Рівно через два роки п'ятірка лідерів пішла у відставку з державних посад, поступившись їх професійним управлінцям. З тих пір Каддафі офіційно іменувався Лідером лівійської революції, а вся п'ятірка вождів – Революційним керівництвом. У політичній структурі Лівії з'явилися Революційні комітети, покликані проводити через систему народних конгресів політичну лінію революційного керівництва. Муаммар Каддафі офіційно був лише лідером лівійської революції, хоча його реальний вплив на процес прийняття політичних, економічних і військових рішень насправді був великим [13].

Під час заворушень 2011 року в інтерв'ю «Росбалту» професор історії міжнародних відносин і європейської політичної системи Урбинського університету імені Карла Бо (Італія) Массімільяно Крікко висловив таку точку зору стосовно особистості М. Каддафі та його внутріполітичної діяльності:

«І в 1970-ті, 1980-ті, і навіть в 1990-і рр. Каддафі зробив чимало для простих лівійців. Був час, коли бензин був безкоштовним, – так Каддафі розподіляв доходи від нафти. Він реалізував ряд великих проектів, спрямованих на поліпшення життя людей: наприклад, вирішив проблему прісної води. Однак, починаючи з 2000 року, сконцентрував всю увагу на міжнародній арені, намагаючись побудувати відносини з великими державами, і забув у якомусь сенсі про свій народ.

Каддафі ж, незважаючи на те, що сам був військовим і прийшов до влади завдяки армії, в якийсь момент радикально змінив устрій країни, яка перетворилася на його власність. Так, він віддалив від себе військових, тому що перетворився в незаперечного лідера, «батька країни», який не бажає прив'язувати свою долю до армії чи будь іншій структурі.

Каддафі був зразком «self-made man», який прийшов до влади сам, через революцію, поваливши монархічний режим, завдяки підтримці народу. І ось раптом він починає призначати синів в якості своїх наступників, а його режим починає нагадувати двір поваленого їм короля Ідріса I. З глави суверенного народу він перетворився на главу клану» [33].

Не можна залишити без уваги й слова сказані про М. Каддафі президентом Уганди Йовері Мусевені: «Каддафі – націоналіст, переконаний патріот, який нікому не підпорядковується. До речі сказати, я ніколи не зможу зрозуміти західних лідерів, які не люблять людей, мислячих незалежно, зате обожнюють політиків-ляльок. Адже лялька – це погано для всіх. Після 1945 року вибратися з «третього світу» у статус реальної держави змогли лише країни, лідери яких мислили незалежно, а не прислужували господарям. І Каддафі, повторюю, при всіх недоліках, Каддафі був і залишається націоналістом, в кращому сенсі слова. На мій погляд, це куди краще, ніж покірна маріонетка. Хіба були коли-небудь ляльки, здатні зробити щось слушне? Каддафі вміє мислити самостійно, ні на кого не озираючись, і це нерідко приносить користь і Лівії, і всій Африці, і всьому «третього світу». Ну ось, наприклад, коли ми тут боролися з абсолютно кримінальною (це не секрет) диктатурою, у нас зовсім не було зброї, а захопити його голими руками ми не могли. Тоді Каддафі дав нам зовсім трохи зброї – 96 гвинтівок, 100 мін і ще дещо, щоб ми змогли показати себе. Це було дуже красиво, тим більше, що він не став просити дозволу ні у Вашингтона, ні у Москви. Просто, без всяких умов, взяв – і подарував. До речі, не треба забувати, що він зважився без розмов і попереджень ліквідувати всі британські та американські бази в Лівії.

Крім того, він підняв ціни на нафту. Напередодні його приходу до влади в 1969 барель нафти коштував 40 американських центів. Саме він посмів вперше заявити, що не слід продавати нафту за безцінь, – і підняв ціну до $ 20 за барель. Решта не посміли. Ціна за барель піднялася до $ 40 тільки після арабо-ізраїльської війни 1973 року. Мене глибоко дивує, що багато виробників нафти у світі, в тому числі країни Перської затоки, не цінують історичну роль, яку зіграв у цьому складному питанні Каддафі, – при тому, що саме його їм слід багато в чому дякувати за своє нинішнє величезне багатство. І ось що хочу підкреслити. Почавши платити за нафту більш-менш справедливу ціну, Захід не помер і навіть не захворів. Він продовжував розвиватися. А отже, ситуація з цінами до появи Каддафі була нічим іншим, як над-експлуатацією Заходом нафтовидобувних країн.

Не можна заперечувати, що саме Каддафі відбудував Лівію. У Лівії усі діти ходять в школу. Хіба таке було в минулому, до Каддафі? Каддафі є одним з небагатьох світських лідерів арабського світу. Він дуже віруючий, але ворог ісламського фундаменталізму. Він строго стежить за тим, щоб лівійські жінки могли здобувати освіту, при бажанні, служити в армії і робити кар'єру. Це дуже серйозний аргумент на його користь» [13].