3.2 Причини та хід громадянської війни в Лівії.

Існує декілька версій причин громадянської війни в Лівії. Остання світова економічна криза змусила ряд держав заговорити про введення міждержавних розрахунків в золоті. Про карбування золотого юаня оголосив Китай, заговорили про золотий стандарт і на Близькому Сході. Головним ініціатором відмови від розрахунків у доларах і євро став лівійський лідер Муаммар Каддафі, який закликав арабський і африканський світ до переходу до розрахунків у єдиній валюті – золотому динарі. На цій фінансовій базі полковник Каддафі пропонував створити єдину африканську державу з арабо-негритянським населенням чисельністю в 200 мільйонів чоловік. Ідеї створення єдиної золотої валюти і об'єднання країн Африки в одну могутню федеративну коаліцію, були активно підтримані за останній рік низкою арабських держав і майже всіма державами Африки. Противниками ідеї виступили ПАР і керівництво Ліги арабських держав [17].

Такі ініціативи Лівії викликали негативну оцінку США і Євросоюзу. За словами Президента Франції Саркозі: "лівійці замахнулися на фінансову безпеку людства". Неодноразові умовляння лідера лівійської революції не дали жодних результатів: Каддафі робив все нові й нові кроки, спрямовані до створення Єдиної Африки [13].

Для приховування істинних причин військового впливу на Лівію пропонуються дві версії: офіційна – захист прав людини, неофіційна – спроба відняти нафту у Каддафі. Обидві не витримують критики. Правда полягає в тому, що Муаммар Каддафі вирішив повторити спробу генерала де Голля – вийти із зони паперових грошей і повернутися до золота, тобто замахнувся на головну цінність сучасного світу – банківську систему.

Вся справа – в золоті. У цьому впевнений відомий російський підприємець і громадський діяч Герман Стерлігов. Світова фінансова криза, від якої планета остаточно не оговталася й досі, змусила багато країн переглянути систему міждержавних розрахунків. А саме – відмовитися від долара і замінити його золотом [17].

До причин революції в Лівії можна віднести й те, що Лівія стала об'єктом загальної «революційної епідемії», що охопила багато арабських країн. Також, однією з причин вибуху масового невдоволення є стагнація режиму Каддафі, викликана багаторічним перебуванням його при владі, що не дозволяло проводити повноцінні політичні та економічні реформи.

Протягом 42 років перебування при владі Каддафі пережив не один десяток спроб державних переворотів і замахів на його життя. Рушійними мотивами змовників були, головним чином, особисті амбіції, ображене марнославство і прагнення до влади. Якщо в Тунісі та Єгипті головною причиною народного бунту були соціальні проблеми і жахлива бідність (особливо в Єгипті) переважної частини населення, то в Лівії ми спостерігаємо в основному збройну боротьбу за владу під прикриттям гасел боротьби за свободу і демократію.

З самого початку протистояння влади та опозиції в Лівії стало безкомпромісним і переросло у конфронтацію і громадянську війну. Вимога реформ трансформувалася у вимогу повалення режиму Каддафі. Лівійські повстанці досить умовно могли називатися опозицією, оскільки, як правило, будь-яка опозиція зберігала можливість діалогу та співпраці з владою. Лівійські повстанці відкинули неодноразові пропозиції Каддафі про переговори, оскільки вони прагнули знищити існуючу владу і зайняти її місце. Чому? На якій підставі? Чим нова влада може бути краще нинішньої? Що залишається робити прихильникам існуючого протягом останніх 40 років державного ладу в Лівії? Залишається одне: захищати свою владу, якій вони довіряють [58].

Громадянська війна в Лівії почалася з того, що увечері 15 лютого 2011 року в Бенгазі зібралися родичі ув'язнених, убитих за нез’ясованих обставинах у тріполійській в’язниці «Абу-Слім» в 1996 році. Вони зажадали звільнення адвоката і правозахисника Фетхіє Тарбеля. Незважаючи на звільнення Тарбеля, демонстранти вступили в протистояння з силами безпеки [1].

У наступні дні антиурядові виступи активно придушувалися вірними військами лівійського лідера за підтримки іноземних найманців. 18 лютого 2011 року демонстранти взяли під свій повний контроль місто Аль-Байда, причому місцева поліція перейшла на бік протестувальників. До 20 лютого 2011 року під контроль противників лівійського керівництва перейшов Бенгазі, після чого заворушення перекинулися на столицю. За кілька днів хвилювань східна частина країни опинилася під контролем протестувальників, в той час як у західній частині країни Каддафі зберігав владу. Основною вимогою опозиції стала відставка полковника Каддафі. Увечері 22 лютого 2011 року Муаммар Каддафі виступив по державному телебаченню, оголосивши: «У Муаммара Каддафі немає поста, щоб його покинути. Він не президент, він лідер революції, і він залишиться на цій землі. У Лівії немає війни. Групи молодих людей під впливом наркотиків нападають на поліцейські дільниці, крадуть зброю. Вони не поважають свою країну, копіюють образ Єгипту і Тунісу, хочуть перетворити Лівію в ісламську державу, в новий Афганістан! Цими щурами маніпулюють іноземні сили, включаючи «Аль-Кайду». Ми ще не застосували проти них силу, але можемо застосувати її відповідно до лівійських законів. Якщо протести продовжаться, будинок за будинком буде очищений, поки протестуючі не здадуться. Хто не складе зброю, буде страчений. З завтрашнього дня Лівія заживе по-новому. Будуть створені місцеві та громадські комітети. Лівійці зможуть на власний розсуд обрати конституцію або нову законодавчу систему» [8].

У своєму виступі Каддафі також заявив: «Я ніколи не залишу землю лівійську, буду битися до останньої краплі крові і помру тут зі своїми праотцями як мученик. Каддафі не простий президент, щоб йти, він - вождь революції і воїн-бедуїн, що приніс славу лівійцям. Ми – лівійці – вели опір проти США і Великобританії в минулому і не здамося зараз» [18].

26 лютого 2011 року Рада безпеки ООН ввела санкції, що забороняли поставки до Лівії зброї і будь-яких матеріалів військового призначення, а також заборону на міжнародні поїздки Каддафі були заморожені його закордонні активи. Наступного дня в Бенгазі, на спільній екстреній нараді членів місцевих народних рад, повстанці сформували Національну перехідну раду як орган влади революції, який очолив колишній міністр юстиції країни Мустафа Мухаммад Абд-аль-Джаліль. У той же день на заході Лівії під контроль противників Каддафі перейшов важливий центр нафтопереробної промисловості місто Ез-Завія. Тим часом на сході Лівії озброєні загони повстанців почали наступ на Тріполі, захоплюючи на своєму шляху лівійські міста. 2 березня під їх контроль перейшов один з центрів нафтової промисловості країни Марса-ель-Брега, а через два дні порт Рас-Лануф. 5 березня повстанці увійшли до Бін-Джавад – останнього міста на шляху до Сирту, але вже на наступний день були змушені відступити з нього. До середини березня урядові війська перейшли в наступ на позиції заколотників і протягом декількох днів повернули під свій контроль міста Рас-Лануф і Марса-ель-Брег. 10 березня 2011 року на заході Лівії урядовими військами була відбита Ез-Завія [13].

Рада Безпеки ООН 17 березня 2011 р. санкціонувала військове втручання в Лівію під приводом захисту населення від загибелі в результаті придушення властями країни збройної опозиції. Це дало можливість НАТО проводити повітряні операції проти існуючого більше 40 років режиму Каддафі [53]. Увечері 19 березня 2011 року збройні сили Франції і США приступили до операції «Світанок одіссеї» по ураженню військових цілей в Лівії на підставі резолюції Ради безпеки ООН «з метою захисту мирного населення». До операції приєднався ряд європейських і арабських країн. У своєму виступі до лівійського народу Каддафі заявив на адресу країн міжнародної коаліції: «Ви не готові до війни, а ми готові. Ми щасливі, що цей момент настав» і що «Ви – агресори, ви – тварини. Всі тирани рано чи пізно впадуть під тиском народу». У своєму виступі він також оголосив, що їх чекає доля Гітлера і Муссоліні [14].

В результаті авіанальотів коаліції і нанесення ракетно-бомбових ударів по позиціях урядових військ, прихильникам Каддафі довелося відступити із зайнятих позицій. За підтримки авіації країн міжнародної коаліції, повстанцям вдалося протягом декількох днів відновити контроль над Адждабіей, Марса-ель-Брега і Рас-Лануфом, та просунутись в напрямку Сирта. Однак урядові війська не тільки зупинили просування повстанців поблизу Сирта, а й розгорнули масований наступ, до 30 березня відкинувши повстанців на 160 кілометрів на схід країни [13].

30 квітня 2011 року лівійський лідер виступив з телезверненням до народу, оголосивши, що готовий укласти перемир'я, закликавши країни НАТО до переговорів з припинення міжнародної військової операції в Лівії. Він сказав: «Ви просите залишити владу того, хто віддав її ще в 1977 році. Що ж йому залишити? Свою країну? Це просто смішно. Хто має право вимагати від людини покинути його країну?» І додав: «Я не збираюся виїжджати зі своєї країни. Ніхто не зможе змусити мене відмовитися від захисту рідної держави». У своєму телезверненні Каддафі заявив також про те, що його країна знаходиться в стані війни з Італією, оскільки та взяла участь в операції міжнародної коаліції: «Війни хоче лівійський народ і я не можу перешкоджати. Ми вже в стані війни з Італією, оскільки італійці вбивають наших дітей в 2011 році як в 1911. Тому я не можу заборонити лівійцям захищати їхнє життя і землю і перенести військові дії на територію супротивника» [15].

24 червня 2011 року організація «Міжнародна Амністія» провела низку розслідувань діяльності прихильників Муаммара Кадаффі. За їх словами, вони виявили докази того, що повстанці сфальсифікували багато даних про злочини сил лояльних Каддафі. 27 червня 2011 року Міжнародний кримінальний суд в Гаазі (МКС) видав ордер на арешт Каддафі за організацію вбивств, затримань та позбавлення волі, скоєних у перші 12 днів повстання лівійців.

Після кількох місяців боїв, 20 серпня 2011 року, загони повстанців атакували столицю. Запеклі бої між протиборчими сторонами розгорнулися навколо урядового комплексу Баб аль-Азізія, який піддався авіаударам НАТО [13]. Вранці 21 серпня 2011 р., син Муаммара Каддафі Сейф аль-Іслам виступив з телезверненням, в якому заявив, що всі битви у столиці повстанці програли. Хоча була й інформація, що сили повстанців впевнено просуваються вглиб Тріполі і тіснять урядові війська в інших районах країни [51].

До 23 серпня 2011 року повстанцям вдалося прорватися через ворота в зовнішньому периметрі комплексу і встановити над ним контроль, але самого Каддафі там не виявилося. Захопивши його резиденцію, повстанці обезголовили позолочену статую Каддафі і кинувши голову на землю, стали її топтати ногами. Крім цього, вони спалили його бедуїнський шатер, в якому він приймав іноземних гостей і з яким їздив за кордон. Через деякий час Муаммар Каддафі виступив з аудіозверненням до нації, назвавши здачу Баб аль-Азізії «тактичним маневром», заявивши, що «бункер фактично зрівняли із землею в результаті 64 авіанальотів НАТО». Він також додав: «Я трохи оглянув Тріполі, залишившись непоміченим людьми. Я не відчув, що Тріполі в небезпеці». Самі повстанці оголосили нагороду $ 1,6 млн. тому, хто передасть Каддафі чи його тіло новій владі, обіцяючи за це також амністію. 9 вересня 2011 року за наполяганням прокурора Міжнародного кримінального суду Муаммар Каддафі був оголошений Інтерполом в міжнародний розшук.

Після падіння Тріполі, єдиними містами, які залишилися під контролем Каддафі були Бані-Валід і Сирт, навколо яких розгорнулися запеклі бої. Неодноразові спроби загонів НПР опанувати Сирт закінчувалися невдачею. Як пізніше розповідав начальник служби внутрішньої безпеки генерал Мансур Дао, Муаммар Каддафі приблизно за 12 днів до взяття Тріполі покинув столицю і перебрався в Сирт: «Він був засмучений, він був злий, іноді нам здавалося, він божеволіє. Найчастіше він був просто сумний і злий. Він був переконаний, що лівійський народ як і раніше його любить, навіть після того, як ми сказали йому, що столиця впала». За словами Мансура «Каддафі нервував. Він не міг нікуди подзвонити або ще якось зв'язатися із зовнішнім світом. У нас було дуже мало води та їжі. З ліками теж було туго». Проте часом Каддафі виступав з аудіозверненнями через канал аль-Ураба, закликаючи народ до опору. Говорячи про життя полковника у обложеному Сирті екс-начальник служби внутрішньої безпеки зазначав, що «Каддафі проводив час за читанням, робив нотатки або заварював собі чай. Він не керував опором, цим займалися його сини. Сам Каддафі нічого не планував. Та й не було в нього ніяких планів». За його словами лівійський лідер крокував взад-вперед по маленькій кімнаті, роблячи записи в блокноті. Ми знали, що це кінець. Каддафі говорив: «Я розшукуюсь Міжнародним кримінальним судом. Жодна країна не прийме мене. Я віддаю перевагу померти від рук лівійців» [13].

Вранці 20 жовтня 2011 р. загони Національного перехідної ради пішли на черговий штурм Сирта, в результаті якого їм вдалося взяти місто. При спробі вирватися з обложеного міста, Муаммар Каддафі був взятий повстанцями в полон. НАТО опублікувало комюніке зі звітом, згідно з яким приблизно о 08:30 (06:30 за Гринвічем) авіація коаліції завдала ударів по одинадцяти військовим машинам армії Каддафі, що складали частину великої колони з близько 75 машин, яка швидко рухалася по дорозі в передмісті Сирта. У комюніке, зокрема, йшлося: «Ці машини виїхали з Сирта з великою швидкістю і намагалися розчистити собі шлях. Вони везли багато зброї і боєприпасів, що становило серйозну загрозу для місцевих жителів». Після того як авіація НАТО підбила одну з них, «група з двох десятків транспортних засобів режиму Каддафі попрямувала з великою швидкістю на південь, продовжуючи представляти собою серйозну небезпеку. Літаки НАТО зробили їх своєю ціллю, знищили або пошкодили близько десятка з них». У цьому комюніке НАТО стверджує, що «в момент цього бомбардування в НАТО не знали, що в колоні перебував Каддафі. Дії НАТО були продиктовані тільки необхідністю зменшити небезпеку для мирного населення, як це вимагає мандат ООН, НАТО не полює за окремими особами»[32].

Схоплений в ході взяття Сирта екс-начальник служби внутрішньої безпеки генерал Мансур Дао, розповів наступне: «Ми вирішили вибратися, після того як були оточені і місце перестало бути безпечним. Ми хотіли прорватися в сусідній район Джаріф. Однак при виїзді з міста ми піддалися потужному обстрілу і були знову оточені. Всі наші машини були знищені. Нам довелося розділитися на групи. Ми пішки попрямували в сторону Джаріфа. Я був з Каддафі і міністром оборони. З нами була невелика група охорони. Потім мене поранили, і я втратив свідомість. Що було далі, я не знаю» [48].

Повстанці зуміли захопити пораненого Каддафі, після чого його негайно оточила юрба, яка стала знущатися над ним. Люди з криками «Аллах акбар!» почали стріляти в повітря і тикати в полковника автоматами. Каддафі з залитим кров'ю обличчям повели до автомобіля, де посадили на капот. Відеозаписи останніх хвилин життя Каддафі, які з'явилися пізніше спростували первісну офіційну версію Національної перехідної ради Лівії. Стало ясно, що він убитий в результаті самосуду захопившими його в полон повстанцями. В останні хвилини життя Муаммар Каддафі закликав повстанців одуматися: «Харам алейкум ... Харам алейкум ... Ганьба вам! Ви не відаєте гріха?!».

Крім Каддафі, був захоплений і його син Мутаззім, але потім, з нез'ясованих обставин, його також вбили. Був убитий один з учасників перевороту 1969 року і членів ВРК, міністр оборони і головнокомандувач збройними силами, бригадний генерал Абу Бакр Юніс Джабер.

Тіла Муаммара Каддафі, його сина і Абу Бакра Юніса Джабера, були виставлені на загальний огляд в промисловому холодильнику для овочів у торговому центрі в Місураті [55].

На світанку 25 жовтня 2011 року всі троє були таємно поховані у Лівійській пустелі. Після загибелі Муаммара Каддафі в Сирті осквернили могили його матері, дядька і ще двох родичів. За повідомленнями алжирської газети «Ан-Нахар», бойовики з угрупування «Перебіг джихаду» зруйнували надгробні плити, витягли з могил кістки покійних і спалили їх. Оскверненню піддалася також і могила батька Каддафі [26].

На цьому закінчилося 42-річне правління полковника Каддафі і революція, яку він проголосив після повалення монархії в 1969 році [13].

Отже, результатом арабських революцій стала відставка урядів у Тунісі і Єгипті, повалення режиму Каддафі в Лівії. В ряді країн Північної Африки та Близького Сходу почалися реформи спрямовані на покращення життя народу. В Лівії революційні події тривали найдовше і були найкровопролитнішими. Заворушення почалися в лютому 2011 року, а закінчилися у жовтні 2011 року, після того як було вбито лідера «лівійської революції» полковника Муаммара Каддафі.