Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ChISTOVIK (1).doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
05.09.2019
Размер:
407.04 Кб
Скачать

Розділ 3 Боротьба з режимом м. Каддафі

3.1 «Арабська весна»: причини і наслідки

Серія протестів і демонстрацій по всьому Близькому Сходу і Північній Африці стала відома як «арабська весна», а також – як «арабська весна і зима», «арабське пробудження», «панарабська революція» чи «арабське повстання», хоча далеко не всі учасники протестів вважали себе арабами [2].

Очевидно, що причини «арабської весни» пов'язані з психологічними, ментальними та емоційними особливостями арабської нації. Головною особливістю арабських революцій є руйнування страху перед пануючими режимами, страху, який протягом такого тривалого часу паралізував опір цим режимам. Однією з причин вибуху масового невдоволення є стагнація більшості арабських режимів, викликана багаторічним перебуванням при владі одних і тих же правлячих кланів і еліт, що не дозволяло проводити повноцінні політичні та економічні реформи [58].

«Арабське пробудження» почалося з протестів у Тунісі 18 грудня 2010 р. після самоспалення Мохаммеда Буазізі на знак протесту проти поліцейської корупції та жорстокого поводження. 24 грудня 2010 року розлючений натовп атакував штаб-квартиру правлячої конституційно-демократичної партії, штаб національної гвардії і вокзал. «Коктейлями Молотова» було спалено три автомобілі, залізничний локомотив і штаб-квартира партії. Поліцейські і активісти сховалися від заколотників у місцевій мечеті. В ході зіткнень з поліцією був застрелений один з демонстрантів.

Туніські профспілки (найбільша з них «Загальний союз праці») провели в столиці країни маніфестацію солідарності з заворушеннями в Сіді-Бузід. Акція зібрала 1000 чоловік, носила мирний характер, проте була розігнана поліцією. Щоб розігнати мирний протест, поліція застосувала силу. За словами Мохтар Тріфу, президента Туніської ліги з прав людини, учасники демонстрації були «жорстоко побиті».

Акції протесту проти безробіття і подорожчання вартості життя пройшли в місті Тала. Двісті п'ятдесят чоловік, в основному студенти, вийшли на підтримку демонстрантів в Сиді-Бузід, але також були розігнані поліцією. В відповідь вони підпалили шини і напали на офіс правлячої партії «Демократичне конституційне об'єднання» [2].

8-10 січня 2011 року спалах насильства стався в містах Тала і Касерін на заході країни: не менше 14 маніфестантів були застрелені поліцією. Сталися заворушення і в Еттадхамуне – робочому передмісті у 15 км від центру столиці. У цей же день президент Бен Алі виступив по національному телебаченню, та засудив «хуліганів в масках і їх дії». Він оголосив про створення 300 тисяч робочих місць протягом двох років і тимчасове закриття всіх шкіл і університетів [9].

Пік народних хвилювань, що призвели до втечі президента з країни, припав на 14 січня 2011 року. Влада тим часом перейшла в руки військових. Офіційним главою держави став прем'єр-міністр Мохаммед Ганнуші. Цим подіям передувала багатотисячна антиурядова демонстрація в столиці країни і другому за величиною місті Сфакс. Перед своєю втечею Бен Алі відправив уряд у відставку, оголосив дострокові парламентські вибори, а також пообіцяв знизити ціни, розібратися з корупцією і безробіттям.

Пізно ввечері керівник Комуністичної партії робітників Тунісу Хамма Хаммами був заарештований у своєму будинку неподалік від Тунісу. У Дузе, в місті на півдні країни, двоє цивільних осіб були вбиті, один з них Хатем Беттахар (38 років), викладач інформатики в Університеті технології в місті Компьень (Франція). Він прибув до Тунісу за сімейними обставинами і був першою іноземною жертвою цих протестів.

Міжнародна федерація з прав людини оголошує список імен з 66 осіб, убитих з початку подій.

15 січня 2011 року президент туніського парламенту Фуад Мебаза був проголошений президентом згідно конституції Тунісу, що виключило можливість повернення Зін аль-Абідіна Бен Алі. Фуад Мебаза повинен організувати президентські вибори протягом шістдесяти днів, як того вимагала конституція. Між тим, на тлі самоусунення поліції в країні позначилася нова проблема – банди мародерів. Палац президента Бен Алі був розграбований. Стратегічні об'єкти контролювали військові. Велись переговори про створення уряду національної єдності (тимчасового уряду). У країну повернулися лідери політичної еміграції. На тлі цих подій туніське телебачення з посиланням на джерело в силових структурах повідомляло про перестрілки військових з співробітниками служби безпеки колишнього президента в районі президентського палацу.

17 січня в Тунісі сформовано уряд національної єдності, в якому зберегли свої пости глави «старорежимного» МЗС, МВС, Міноборони, Мінфіну, так само як і прем'єр-міністр (усі зі старої правлячої партії). Крім них в уряд увійшли ряд опозиціонерів (Ахмед Ібрагім, Мустафа бен Джафар і Наджіб Шеббі). Новий уряд заявив про прихильність ідеям свободи [7]. Оголошено свобода інформації, свобода дій неурядових організацій, звільнення всіх політичних в’язнів, розслідування корупції [2].

Наступною країною після Тунісу, в якій почалися народні протести був Алжир. В країні були зафіксовані декілька випадків самоспалення.

3 лютого 2011 року президент Алжиру Абдель Азіз Бутефліка повідомив про початок політичних реформ найближчим часом – зняття надзвичайного стану (який діяв з 1992 року), доступ на радіо партій, дозволив мирні демонстрації (крім Алжиру) [35].

Зима 2010-2011 років супроводжувалася народними бунтами відразу в декількох арабомовних країнах. У Йорданії приводом для них стали інфляція, безробіття і бідність, що посилилися в період міністерства Саміра аль-Ріфаї [2].

22 січня 2011 року відбулася перша демонстрація в столиці країни Аммані. Згодом усією країною прокотився ряд виступів, що й призвели до відставки уряду аль-Ріфаї. Новим прем'єром був призначений Маруф аль-Бахіт, який протримався не довго. 17 жовтня 2011 уряд Маруфа аль-Бахіт пішов у відставку [19].

Акції протесту в Ємені почалися в січні 2011 року. 27 січня на вулиці столиці країни міста Сана вийшли тисячі людей з вимогою відставки президента Ємену Алі Абдалли Салеха. Виступаючи в парламенті Ємену, президент Алі Абдалла Салех заявив, що не має наміру залишатися при владі або передавати її у спадок синові після закінчення терміну його президентських повноважень восени 2013 року. Пізніше під тиском масових виступів Салех запропонував провести президентські вибори і піти у відставку до кінця 2011 року, але опозиція відкинула цю пропозицію, вимагаючи його негайної відставки. У той же час в Ємені проходять демонстрації прихильників Салеха [2].

25 січня 2011 року в Єгипті почалися протести проти поганої якості життя з вимогами відставки президента. 29 січня 2011 р. президент Хосні Мубарак оголосив про розпуск уряду. 1 лютого в екстреному зверненні до народу президент Єгипту заявив, що не братиме участі в наступних президентських виборах, які намічені на осінь 2011 року. Глава Єгипту також висловився на користь зміни статей 76 і 77 Конституції, в яких був прописаний механізм висунення кандидатури на пост президента і процедура виборів, а також наведена норма про термін президентських повноважень [36].

Міжнародне агентство «Moody's» знизило рейтинги Єгипту за борговими зобов'язаннями з рівня «Ва1» до «Ва2»; також був змінений прогноз по рейтингах: замість «стабільного» він став «негативним». На думку агентства, високою була ймовірність ослаблення податково-бюджетної політики уряду Єгипту, через зусилля з подолання невдоволення населення.

10 лютого Мубарак передав частину президентських повноважень віце-президенту Омару Сулейману, про що повідомив у телезверненні до нації, після чого 11 лютого пішов у відставку. Надалі він був поміщений під домашній арешт [49].

17 січня 2011 року чоловік підпалив себе у столиці Мавританії – Нуакшоті, на знак протесту проти режиму генерала Мохаммеда ульд Абдель Азіза. 43-річний Якуб ульд Дахуд зупинив свій автомобіль вранці перед будівлею Сенату Мавританії, облив себе легкозаймистою рідиною всередині машини і підпалив. Поліція швидко втрутилася – людина була госпіталізована до лікарні з сильними опіками обличчя і тіла. Про його самопочуття немає даних. За словами журналістів, Дахуд за кілька хвилин до того як підпалити себе, зателефонував їм і попередив про це. Дахуд сказав журналістам що «незадоволений політичною ситуацією в країні і виступає проти правлячого режиму». Мавританію очолював Мохаммед ульд Абдель Азіз, генерал, який захопив владу в країні в результаті військового перевороту в серпні 2008 року, а потім, в липні 2009 року, був обраний президентом Ісламської Республіки.

27 лютого в столиці Лівану місті Бейрут пройшла багатолюдна демонстрація під гаслом скасування системи конфесіоналізму, який передбачав організацію державної влади відповідно до поділу суспільства на релігійні громади. Повідомлялося, що марш був організований через соціальну мережу «Facebook». Демонстранти роздавали листівки, в яких вони вимагали «світської, цивільної, демократичної, соціально справедливої та рівноправної держави», і закликали до збільшення мінімальної заробітної плати і зниження цін на основні товари [2].

13 березня десятки тисяч людей взяли участь у мітингу на Площі мучеників у Бейруті з нагоди шостої річниці так званої «кедрової революції», в результаті якої сирійські війська залишили Ліван. Маніфестанти вимагали, щоб радикальне шиїтське угруповання «Хезболла» склала зброю і було інтегрована в ліванську армію [65].

В Омані 17 січня 2011 року близько 200 протестуючих пройшли з вимогами підвищення заробітної плати і проти низького рівня життя. Протест здивував репортерів, які розглядали Оман як «політично стабільну і мляву країну» [2]. В результаті протестів султан Кабус бен Саїд провів перестановки в уряді, змістив шість чоловік. А 13 березня 2011 року Кабус Бен Саїд видав указ, згідно з яким відтепер законодавча рада матиме законодавчі і регулюючі повноваження, буде створено комітет для роботи над поправками до основного закону країни [1].

В Саудівській Аравії народні протести почалися 21 січня 2011 року з самоспалення 65-річного чоловіка в місті Самті.

29 січня сотні демонстрантів зібралися в Джидді, виступаючи проти проблем міської інфраструктури, що виникли через повені, через які загинуло 11 чоловік. Поліція зупинила демонстрацію через 15 хвилин після її початку. Від 30 до 50 осіб були заарештовані [2].

23 лютого 2011 року король Саудівської Аравії Абдалла ібн Абдель Азіз, який повернувся в країну після трьох місяців перебування за кордоном на лікуванні, оголосив про реалізацію пакета фінансових пільг загальною вартістю понад 35 мільярдів доларів. До нього увійшли такі заходи, як 15-відсоткове підвищення зарплати держслужбовцям, підтримка молодим безробітним і громадянам Саудівської Аравії, які навчаються за кордоном, а також допомога сім'ям у пошуку доступного житла. Ні про які політичні реформи не було оголошено, хоча монарх помилував деяких ув'язнених, яким були пред'явлені звинувачення у фінансових злочинах [50].

10 березня в місті Катіф, що знаходиться в провінції Еш-Шаркійя, пройшла демонстрація шиїтів, в якій взяли участь близько 200 осіб. Для розгону натовпу правоохоронці застосували шумові гранати. Щонайменше чотири людини отримали поранення [38].

Не оминула «арабська весна» і Судан. 30 січня 2011 року в Хартумі пройшов протест близько 15 тис. студентів двох університетів проти зростання цін, які вимагали відставки уряду. Поліція оточила університети, побила і заарештувала групу студентів. Заарештовано понад 10 журналістів, які висвітлювали протест студентів.

З 9 по 15 січня 2011 року був проведений референдум про незалежність Південного Судану, з липня 2011 року Південний Судан став визнаватися іншими державами і був прийнятий в ООН як 193 член [2].

13 лютого 2011 року сотні молодих людей взяли участь в демонстрації в столиці Сомалі Могадішо проти перехідного федерального уряду (ПФУ) на чолі з президентом Шаріфом Шейхом Ахмедом і ісламістським повстанським угрупованням Харакат аль-Шабааб моджахедів (ХШМ) на чолі з Шейхом Ібрагімом аль-Афгані, яка контролювала більшу частину країни. Протестуючі заявили, що продовжуватимуть акції до тих пір, поки вони не скинуть своїх лідерів як в Єгипті так і в Тунісі. 15 лютого 2011 року сили, лояльні перехідному федеральному уряду, обстріляли протестувальників, в результаті чого загинули 4, поранено 11 маніфестантів [2].

Народні виступи з вимогами політичних реформ охопили і Бахрейн, де демонстранти розбили наметове містечко на Перловій площі в столиці Манамі, були убиті деякі учасники цих заворушень, до столиці введена армія. Також на прохання уряду Бахрейну для стабілізації обстановки, в країну були введені військовослужбовці з Саудівської Аравії і поліцейські з Об'єднаних Арабських Еміратів. Вісім опозиційних активістів отримали довічні терміни за підготовку державного перевороту в Бахрейні, ще 13 осіб були засуджені за аналогічною статтею на строк від 2 до 15 років [34].

Акції протесту в Кувейті почалися в п'ятницю 18 лютого 2011 року. У декількох містах країни пройшли демонстрації арабських жителів країни, які не мали громадянства і протестували проти свого безправного становища.

За даними ЗМІ в 2011 році в Кувейті були оголошені наступні заходи: про збільшення виплат усім своїм працівникам оголосила нафтова державна компанія «Kuwait Petroleum Corporation». Парламент підвищив стипендії неодруженим студентам відразу в два рази, до $ 700, а одруженим – до $ 1200. На черзі вчителі та викладачі вузів. Парламент встиг схвалити підвищення виплат всім військовослужбовцям, поліцейським і пожежникам на 70-115%. Це обійдеться бюджету емірату в додаткові $ 700 млн на рік. Найближчим часом будуть проіндексовані зарплати держслужбовців – відразу на 100%. Віце-прем'єр з економічних питань запропонував позбавити всіх громадян Кувейту від необхідності платити за електрику, воду і телефонний зв'язок. На честь п'ятиріччя правління еміра було оголошено про «Amiri grant». Цей грант складається з одноразової виплати 1000 кувейтських динарів і права отримувати безкоштовну їжу протягом 14 місяців: з початку лютого 2011 р. і до кінця березня 2012 р. Виплату в 1000 динарів протягом лютого повинні отримати 1150000 кувейтців [23].

Говорячи про наслідки арабських революцій, варто зазначити, що лідери арабських країн один за одним почали проводити власні реформи (Кувейт, Йорданія, Оман, Алжир, Катар ), в ряді країн (Єгипет, Лівія, Туніс) повалено або відправлено у відставку уряд, у Саудівській Аравії та Бахрейні протести були придушені, в Сирії по сьогодні тривають зіткнення опозиції з владою, президент Ємену погодився поступитися владою в обмін на особисту недоторканність. У Єгипті, Сирії, Лівії і Ємені посилилися позиції радикальних ісламістів

Починаючи з 31 січня 2011 року відзначено зростання світових цін на нафту за ф'ючерсними контрактами. Згідно припущень аналітиків це було викликано побоюваннями, що заворушення в кінцевому підсумку можуть охопити весь арабський світ. Через події в Єгипті скасовано прохід нафтового каравану через Суецький канал [2].

Особливо бурхливе зростання цін на нафту викликали хвилювання в Лівії. До 23 лютого 2011 року вони досягла 100 доларів за барель – найвищої ціни з жовтня 2008 року. Лівія оголосила про те, що не в змозі виконати ряд експортних контрактів. Лівійські порти були частково закриті, а відвантаження нафти практично зупинено. Зупинена також була робота газопроводу «Greenstream», що зв'язує Лівію з Італією. Більш того, за повідомленням журналу «Time», правитель Лівії Муаммар Каддафі віддав наказ підірвати трубопроводи, по яких нафта перекачується на зовнішні ринки [6].

У 2010 – 2011 роках під впливом арабських конфліктів за характером багато в чому аналогічні акції протесту були організовані і в інших країнах світу [2].

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]