Розділ 2

КОНЦЕПЦІЇ ТВОРЧОСТІ У ЛІТЕРАТУРНІЙ СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ-НЕОКЛАСИКІВ

2.1. „Академічна” творчість м. Зерова

Уже в ранній літературній творчості письменник, політик і літературознавець Микола Костьович Зеров намітив майбутнє української літератури, схилявся до думки про необхідність продовження на новому етапі розвитку й утвердження традицій класичної літератури.

Особливість літературознавчих суджень М. Зерова у тому, що він не був схильний до „чистої лірики”. Про цесвідчать його репліки, висловлені під час літературної дискусії 1925-1927 років. У 1922 році поет видає збірку віршів під назвою „Сонети і елегії”, до складу якої увійшло багато оригінальних творів, а збірка „Камена”, видана у цьому ж році, засвідчила його зрілим поетом, художником. Твори, що увійшли до цієї збірки, були написані Зеровим у Баришівці під Києвом.

Свої враження від життя провінційного міста автор передає не тільки у віршах, але і у невеликих оповіданнях.

Зеров бувсхильний до аналізу, синтезу, філософських роздумів про сутність життя. Осмислюючи роки розрухи, які супроводжувалися вимиранням сіл, хворобами, поет писав:

Блажен, хто „рокові часи”

Не відчував на власній шкурі.

І бачив явища понурі

В аспекті втіхи і краси,

Знав революцію з фасаду…

У „Камені” поет піддає різкій критиці тих, хто не піклується про чистоту вірша, не дбає про його майстерну форму [2, с. 187]. Особливо не поважає автор тих, хто не розуміється в техніці віршування.

До збірки „Камена” ввійшло дев’ять перекладів з римських поетів. Захопленість давниною нарекла неприємності. Зерова починаютьзвинувачувати у відходженні від радянської дійсності, а сам поет „шукає себе” [37, с. 104]. Він прагне знайти своє „я”, своє розуміння трагічної громадянської війни:

Душе моя! Тікай на корабель,

Пливитуди, де середбілихскель –

Струнка, мовпромінь, чиста Навсикая [4, с. 34]

Для обдарованої особистості Зерова основне – це краса, яка повинна врятувати людей від братовбивчих катаклізмів, що прокотилися кривавими стежками по Україні.

Краса, розуміння, відданість державі у творчій спадщині М, Зерова домінують над стихією руйнації. Поет намагається у вічних, іноді біблійних сюжетах, темах, образах, знайти риси сучасності. Строга форма сонета служить для нього своєрідним захистом [30, с. 49].

Сучасності він присвячує певні публіцистичні твори. Писати їх нелегко, бо занадто складний психологічний світ тих, хто поряд з поетом. 1935 рік у житті М. К. Зерова був згубним. У Москві, наквартирі, йогоарештовують. У Зерова булопередчуттяцього лиха, і про цесвідчить сонет „Тобувщасливий, десятилітній сон”:

І доля, бачилось, така тривала.

Не знатиме кінця і перепон.

Та… розійшлося чарування щасне:

Осінній день, тепло і сонце яснее

Побачили мене сухим стеблом [26, с. 47].

У творчості поета бачимо ліричні мотиви, які яскраво виражені у класичних віршах-сонетах. Цей жанр зустрічаємо у лабораторії й інших українських неокласиків: М. Драй-Хмари, М. Рильського, П. Филиповича.

2.2. Поетичний доробок м. Рильського у контексті ідейно-естетичних настанов неокласиків

Максима Тадейовича Рильського справедливо вважають одним з найбільших і найталановитіших поетів доби 1917-1933 років. Саме в цей період творчість поета досягла вершини, можливо, поет міг би зростати й далі, якби реалії радянського життя не підрізали йому крила, не змусили замінити щирі слова, що йшли від самого серця, на вихвалення влади, політики Москви. Проте любов до рідної землі приховати не можна, не можна змусити людину не бажати щастя рідному народу, і ці почуття обовʼязково відбиватимуться в поезії.

Характерною рисою поетичного стилю Рильського є органічне поєднання багатогранного бачення світу, неповторність і краса емоцій та глибина роздумів над явищами дійсності. Поет багато подорожував, зустрічав різних людей, а головне, мав найвищий дар – дар людинознавця. Конкретний матеріал дійсності постійно живив серце і уяву поета, був тим ґрунтом, на якому проростали глибокі політичні, філософські і естетичні роздуми Рильського – на зразок віршів „Мости”, „Троянди й виноград”. Не випадково одним з найбільш поширених і улюблених ліричних жанрів Рильського є медитація. Чимало віршів поета своєю ідейною гостротою і художнього формою тяжіють до публіцистики. У віршах цього жанру поет продовжує публіцистичні традиції Тараса Шевченка („Я не нездужаю” та ін.), Івана Франка („Товаришам із тюрми”), Лесі Українки („Досвітні огні”), а також своїх улюблених російських поетів Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, а із своїх старших сучасників – Володимира Маяковського [19, с. 310].

Публіцистичний струмінь не накладав на поезію Рильського відпечатку декларативності, бо поет здебільшого „урівноважував” публіцистику образним, художнім відтворенням думок і почуттів нашого сучасника. Гостро-політичні, публіцистичні за своїм характером вірші-заклики („За мир”, „До поляків”), вірші-послання („Народам світу”, „Бійцям Південного фронту”), вірші-гімни („Партія”, „Слово про Партію”, „Слава російському народові”) та багато інших.

Творчість Максима Рильського можна умовно поділити на два етапи: до 1933 року, коли поет міг писати вільно, не оглядаючись на реакцію з боку влади, коли висловлював свої почуття відкрито, і після цього страшного року, що відзначився не тільки страшним голодомором, але й початком масових репресій. Саме з цього часу поет стає більш обачним, все більше зʼявляється у його віршах схвалення політики радянської влади і все менше звучить слово правди. Для першого періоду творчості нехарактерні гучні лозунги та заклики. Поет належав до гурту неокласиків, які наголошували на тому, що мистецтво – це не поле для агітації, воно повинно впливати на душу людини, облагороджувати її. Тому Рильський уникає безпосередньої реакції на події в Україні, його лірика більш глибока — він говорить про необхідність збереження загальнолюдських ідеалів, про цінність кожного життя. Багато пише поет і пейзажної лірики, і саме в цих віршах виливається його глибока любов до рідної землі, бажання бачити свій народ щасливим, вільним, а щасливими люди можуть бути лише тоді, коли живуть у злагоді з іншими та з природою.

Поет вірить, що там, „де невгамовний труд землі насиченій родюче лоно ранить, доспіють ягоди і радощі Повстануть”, що слід цінувати все, дане нам від природи, залишатися людиною.[6, с. 65].

Землею Тараса Шевченка назвав Максим Тадейович Україну. З далекої Уфи слав поет благословення рідній землі і її першоджерелам, пророкуючи ії щасливе майбуття:

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас …

І розіллється знов медами

Земля, що освятив Тарас

Своїми муками-ділами.[31, с. 88]

З новою силою зазвучали слова, сповнені патріотичних почуттів, любові до України, у роки Великої Вітчизняної війни. Саме в ці часи поети й письменники змогли висловити думки, відкрити серця, не боячись, що їх звинуватять у націоналізмі. Рильський пише поему „Слово про рідну матір”, у якій уславлює рідну землю, рідний народ, його культуру. Поет наголошує, що такий великий та волелюбний народ, який є носієм високої культури й духовних цінностей, ніщо не зможе зламати: „Хто може випити Дніпро,Хто властен виплескати море, Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре; Хто серця чистого добро Злобою чорною поборе?” [34, с. 16].

Максим Рильський знайшов ще один спосіб висловлення любові до України – через уславлення рідної мови. Його вірші „Мова”, „Рідна мова” стали гімнами краси рідному слову. Поет наголошує, що саме в мові зберігаються всі скарби народні, і доки є мова, буде існувати і її носій – народ, буде жити в серцях людей віра у перемогу справедливості: „кожне слово – це перлина, це праця, це натхнення, це людина” [6, с. 17].

Тому й міг, осягнувши вершини світової культури, і як ствердження того, що він українець і пишається цим, заповісти нащадкам: „Як парость виноградної лози, плекайте мову”.

Поет висловлює непохитну віру в безсмертя України: „Хіба умерти можна їй?” – запитує він, і в самому риторичному запитанні чується впевнена відповідь: „Ні!”, адже неможливо „випити Дніпро”, „виплескати море”, „побороти серця чистого добро”. Рильський звертається до національної свідомості українців, наголошуючи, що немає сили на землі, яка б була здатна „потягти нас до ярма”, „потоптати наші груди”; нагадує про багатющу скарбницю української культури, в якій знаходимо „гарячу думу Кобзаря” та „Енеїди” владний сміх”, „молоток Каменяра” і „струни Лисенка житії”, згадує козацькі походи, „іржання коней бойових” [11, с. 49].

На прекрасних „голубих полях” і „степів широчині бездонній” виріс і змужнів талант Максима Рильського, який сповна віддав своїй землі ту духовну енергію, що була джерелом його творчої наснаги.

З особливою пошаною і любов’ю поет пише про людей вільної творчої праці. Поет славить працю, „…бо тільки з праці виростає подвиг,бо тільки з праці родяться герої, бо тільки з праці геній постає…”(„Триптих про кобзарів”) [14, с. 196].

Рильський опоетизував працю чабанів і свинопасів, народних селекціонерів і трактористів, учених і поетів, артистів і народних кобзарів, створив багато чудових ліричних портретів людей нашого часу. Прикладом можуть бути вірші „Тодось”, „Нові люди”, цикли „Подорож на Закарпаття”, „Щедрість”. Великий поет був закоханий у красу природи, мав спостережливий зір художника і розум ученого, який думає про збереження і умноження краси і багатства рідної землі. Пейзажні малюнки Рильського часто „оживлені”, персоніфіковані. Природа ніби „співрозмовник” поета, перед яким він висловлював свою радість і свій смуток. Тонке багатогранне відчуття природи, яке, наприклад, знайшло своє могутнє виявлення у вірші „Туга за молодістю”, свідчить про велике серце поета, красу і неповторність його емоцій:

…Жаль світанків тих, які лиш раз палали,

Тих неповторних гроз, що в вічність одблищали,

І пертих трепетів у серці й на устах,

І першої весни, що зникла, ніби птах…

Жаль просвітів між хмар, блакитних і легких,

І льоту ластівки, що над землею мчиться,

Грозу віщуючи, як синя блискавиця,

І гаю млистого, що ніби обважнів

Од щастя, од роси, од туги й солов’їв [31 с. 144].

Максим Рильський умів опоетизувати звичайне, буденне, побачити в ньому красу соціалістичного життя. Так, велич радянської Батьківщини розкривають деталі, які піднесені талантом поета до рівня символів: „удар молотка і руль тракториста невтомний, і скелі розбиті, й покірна ріка, комбайни і домни” („Моя Батьківщина”). У багатьох своїх творах поет досяг гармонійної єдності змісту і форми. Його майстерність, як і кожного видатного письменника, це не сума готових художніх прийомів, а високий рівень ідейно-художнього зображення дійсності. Рильський уміє піднести найважливіші ідеї часу по-своєму, втілити їх в оригінальні образи яскравими художніми засобами. Максим Рильський мав свої улюблені теми, розробці яких він приділяв найбільше уваги. Щоб розкрити улюблені теми, поет шукає і знаходить цікаві факти минулого і сучасного, своїм талантом підносить їх до рівня символів – образів великої узагальнюючої сили. Поет створює ліричні портрети рядових людей нашої країни, які своєю працею наближають „сяєво такого дня, якому душу я ладен віддати” („Записна книжка”). Ранок і день, весна і літо, теплі дні збирання винограду – це символи великих етапів у житті нашої країни [30, с. 201]

Важливими складниками художнього світу поета, на думку М. Гнатюка, є рух до світового універсуму шляхом утвердження щастя, людяності, добра; любов, гармонія природи і людини, радість від повноти буття всупереч вічному борінню світла і темряви. Морально-етичну та історико-культурні теми він розглядав з точки зору дотримання національної та світової літературної традиції.

Так, наприклад, у збірці „Під осінніми зорями” (1918, 1926) М. Рильському властиве відтворення миттєвих вражень, викликаних власними роздумами чи спогляданням прекрасного. Л. Новиченко визначає це як „тип настроєвої ліричної мініатюри” [25, с. 77]. Поет використовує зовнішні чинники для передачі глибини переживань. Природа в нього виступає віддзеркаленням його власних смутків, радощів, надій і розчарувань. Але К. Фролова вважає, що саме почуття природи в поета античне, маючи на увазі те, що ставлення до неї не є „субʼєктизованим” [17, с. 132]. Можна погодитися і з цією точкою зору, тому що природі у сприйнятті М. Рильського властива внутрішня гармонія, яка є шляхом людини до пізнання самої себе.

Поезія „Білий сніг, вино червоне...” репрезентує піднесений настрій ліричного героя, який прямує до „Далекої краси” [11, с. 49]. Характерно, що несуть його туди „золотогриві коні” і це надає поезії незвичайного, казкового звучання. Воно підкреслюється зображенням вечора, який „Плине... На огненних полозках” [11, с. 49]. Все це в сукупності створює враження нестримних веселощів і щастя. Подібний мотив насолоди життям є в поезії „Викочуйте бочки вина...”. Поет зобразив нестримно вируючі почуття:

І над криницею живою Уста схиліте огняні, Красу зливаючи з жагою! [11, с. 50].

Людина тут невіддільна від природи: квіти підкреслюють красу людей („Цвітіте, квітами повиті...”), а сонце кидатиме їм „золото величних стріл”. Філософського звучання набуває поезія „Переспіло-солодка малина”, яка створює настрій, властивий зрілому періоду життя, коли людина втратила вже безпосередність і радість юності, зате набула досвіду, часто гіркого: музика вже „мережана муками-грою”, а вислів „пожовкла любов” символізує втрату сили почуття, розпорошення його під тиском часу. Проте залишаються „давні мрії” [11, с. 53], які не втратили своєї чистоти і краси, і є надійним прихистком для людської душі. М. Рильський проводить паралелі між станом природи (осінь) і періодом людського життя (зрілість).Глибоко філософська думка висловлена у поезії „Пеларгонія на вікнах зеленіє”. А полягає вона в тому, що щастя лежить прямо перед людиною, воно в кожній миті життя, але треба вміти побачити його. Люди самі позбавили себе можливості пізнати щастя, тому що створили власне його мірило, взявши за основу непринадні аспекти життя на землі. Поет каже: „Але й я між вами цвіт гублю” [11, с. 56], оскільки сила умовностей, вигаданих людьми, перш за все примушує людину страждати.Міркування про щастя висловлені у вірші „Гуляє, зростає на стінах...”: часом незначна деталь, явище природи здатне повернути людині нестримну любов до життя. Поет підходить до висновку, що для щастя треба зовсім небагато, треба навчитися цінувати те, що є. М. Рильський близький до міркувань древніх, які щастя людини визначали не тим, що вона має, а тим, як вона до цього ставиться.

Почуття людини у М. Рильського перегукуються з настроями природи: печальні і радісні почуття відповідно відтворюють сумні і веселі картини природи. Ліричному героєві у час душевного неспокою, коли втрачено орієнтири, хочеться опинитися у колі друзів („Під сірий шум дощу пронизливо-смутного...”), забути про негоду на дворі і в серці і повірити в те, що після непогоди обовʼязково світитиме сонце. Тема постійної зміни подій і почуттів своєрідно продовжена у поезії „Ми розійшлись давно – і цим себе зріднили.”

В першому рядку поет поєднав, здавалося б, непоєднуване, але насправді він сказав щиру правду. Все на світі минає: і хороше, і погане, і навіть таке прекрасне почуття як любов з часом теж переходить в інші форми. Ліричний герой вберіг себе від цього, розлучившись зі своєю коханою, він зберіг недоторканим, нерозтраченим почуття любові, яке в нього вкладається в „Одну солодку мить – та незабутню мить!” [34, с. 21]. Образ коханої він береже у своїй памʼяті. Для нього він є дороговказом: памʼятаючи про свої колишні почуття і про предмет цих почуттів, він хоче залишитись чистим у своїх думках і вчинках, щоб бути гідним свого кохання. Епіграфом до вірша „Осміяний самим собою...” взяті слова Ламартіна, що перекладаються як „Немає нічого спільного між землею і мною”. Поет перебуває в розладі з дійсністю, яка для нього чужа і незрозуміла. Він шукає „білої лілеї” [34, с. 23] – краси, рівноваги, гармонії і тут же з сумом констатує: „А всі лілеї у багні!” [34, с. 18]. Л. Новиченко визначив це як „мотив розтоптаної, зганьбленої краси” [25, с. 65]. Складно прийняти дійсність, в якій кращі прагнення людини цілковито зневажаються: Співзвучною цій поезії є поезія „Завидую тобі, морозний супокою!”, де поет висловлює думку: „Чужий землі – для неба я земний” [26, с. 45].

Вірш „Галасують найняті музики” порушує проблему краси у людському суспільстві і ставлення до неї людей. Краса розіпʼята, вбита, але труп її можна побачити за гроші. Протиставлення краси і грошей свідчить про неможливість існування цих величин в одній площині. Краса, куплена за гроші, стає трупом; намагання заробити на красі теж призводить до її знищення. Поет говорить про красу як про „святого покійника” [30, с. 94] у суспільстві з меркантильною психологією. Без краси люди приречені потонути „У гріховній, пʼяній суєті!...” [30, с. 94].Збірці „Під осінніми зорями” притаманний мотив туги, яскраво виражений у поезії „О моя тривого невгасима”, де ця тривога для поета є багато в чому визначальним порухом його почуттів: його душею оволодіває неспокій, який нічим не можна пригасити, тому що тривога „Тихими питаннями страшними Пронизала все моє життя...” [30, с. 98].

Л. Новиченко визначив, що у „його „тихих” і „страшних” особистих питаннях по-своєму детонували великі історичні тривоги часу” [25, с. 71].

У поезії „У Романівстім запусті” поет порівнює творчі пориви з явищами природи: опале листя не повернеться на гілля, а творчі задуми нелегко реалізувати у житті. М.Рильський протиставляє світ людей світові природи у поезії „В глибокому затоні”. Природа приваблює ліричного героя спокоєм:

Цвітуть лілеї сонні. І тихо круг лілей.

А там, в яснім затоні –

Прозорість, тишина [19, с. 108].

Прозорість, тиша, ясність – те, чого бракує світові людей, які створюють штучні кайдани для людського духу, і можливе лише в іншому середовищі, непідвладному суєті.

В поезії „Люби природу не як символ” поет виразно декларує свою естетичну програму, в якій провідне місце належить природі, як першопочатку усього сущого на землі. Природа є самодостатньою величиною, що містить у собі величезний життєвий потенціал: П. Филипович, аналізуючи цю поезію, зазначав: „Не замирання творчих сил природи, а гармонія життя, вічно нового, неосяжного, викликає у поета натхнення, перейнята пантеїзмом”. Цей пантеїзм дослідник визначає як „мрійно-супокійний, лагідний” [11, с. 56-57].

Глибоке усвідомлення свого призначення у світі звучить у вірші „Прийде останній час...”, який М. Зеров назвав одним із „кандідівських віршів” [5, с. 51]. Поет оброблятиме свій сад. І це буде найкращою винагородою за земне життя, яке пройшло не марно і дає підстави поету сказати: „Вмиратиму з прозорою душею” [16, с. 112].

„Широка, величава, супокійна” [16, с. 112] річка є символом вічності і того, що все йтиме своїм, призначеним йому законами всесвіту, шляхом.У поезії „Спинилося літо на порозі” М. Рильський не просто змальовує прихід літа, а розмірковує над тим, чи здійсняться мрії, виплекані весною. Перехід від весни до літа знаменує також різні періоди людського життя: якщо весною мрії тільки з'являлися і осмислювалися, то влітку вони повинні або здійснитися, або не здійснитися. Для поета світ природи є органічним середовищем, де найповнішого вияву знаходять почуття людини. У вірші „Поле чорніє” є рядки:

Глибшає далеч. Річка синіє.

Річка синіє, зітхає, сміється...Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато – серце порветься! [16, с. 114-115].

Поет відтворює почуття невтолимої радості оновлення природи, яке захоплює і людину. З приводу цього вірша С. Шаховський зазначав: „Характерні композиції віршів, коли від реалістичного пейзажу автор поступово переходить до глибоких роздумів, до самоаналізу” [16, с. 111].

Поезія „Цвітуть бузки, садок біліє...” продовжує тему замилування природою. Природа зачаровує своєю красою і спокоєм: садок „тихо ронить пелюстки”, вітер „Колише теплую блакить... І затихає, й знов шумить” [16, с. 114]. М. Рильський чудово відтворює миттєві зміни в природі: І раптом схоплює на крила Хвилясті співи журавлів [16, с. 15].

Природа спонукає до роздумів і спогадів. В поета світ природи асоціюється з прекрасною казкою, яка втілює тугу людини за прекрасним.

Поезія „Яблука доспіли, яблука червоні!” представляє розвиток почуття і досягнення його апогею. Достиглі яблука символізують почуття любові:

Та ліричному героєві доводиться розлучитися і, очевидно, назавжди зі своєю коханою, але почуття його залишаються не скаламученими, і глибока мудрість звучить у словах „Вміє розставатись той, хто вмів любить” [16, с. 117]. У багатьох поезіях осінь є тією порою року, що часто знаменує переламні моменти в житті людини. Так і в цьому творі: восени почуття найповніше розквітло і восени ж доводиться розлучатись. В описі природи звучать нотки життєствердження, що надає і почуттю, ірраціональному за своєю суттю, спокійної виваженості. М. Рильському властивий імпресіонізм у відтворенні предметно зримих деталей у поезіях „Яблука дозріли, яблука червоні”, „Білим цвітом розцвілися сливи”, „Вже червоніють помідори”, „Переспіло-солодка малина”, „Яблуко спіє і падає”.Пильну увагу М. Рильський приділяє питанням плинності часу. У поезії „Проса покошено. Спустіло тихе поле” звучить туга за минулим, якого не повернути і яке тепер здається миттю. Ця мить концентрує у собі безліч давніх мрій. Після того, як все минає, людина залишається наодинці з природою, яка завжди є надійним прихистком.

Поет розглядає цю ж проблему але під іншим кутом зору у вірші „Дрімає дім старий”. В пейзажному малюнку літнього дня, коли час „спинився і завмер” все ніби застигає в спокої єдиної миті. Для поета ця мить є ланкою до „вищої абсолютної цілості” [8, с. 87], яку він має можливість спостерігати в гарячий липневий полудень, що створює ілюзію вічної застиглості з тремтяче-непорушним самотнім шуляком у небі: „Вічність Прийшла й поклала руку на чоло” [16, с. 119].

Поезія Максима Рильського у збірці „Під осінніми зорями” насичена вічними екзистенційними мотивами – його хвилюють питання сенсу людського життя, місця людини у Всесвіті, безперервності існування, циклічності процесів, що відбуваються у світі. М. Рильський порушує питання про роль краси і гармонії в житті людини, які він знаходить у світі мистецтва і природи. Поету властиве замилування творчою працею людини, широта духовних порухів, він захоплюється багатством і нетлінністю людського генію. В інтерпретації М. Рильського природа є джерелом радості для людини, яка повинна пізнати її мудрість, красу і гармонію – пейзажний малюнок, часто схоплений в якийсь момент емоційного переживання, відзначається імпресіоністичністю і є імпульсом до рефлексії.

М. Рильський довів нев’янучість і красу такої форми вірша, як сонет. Ця строга форма, що не терпить слова зайвого, служить у Рильського, зокрема, для створення ліричних портретів видатних діячів культури („Франко”, „Два сонети про Горького”), для роздумів про мистецтво („Сікстинська мадонна”, „Афродіта Мілоська”), для вислову важливих політичних думок („Незгасна зоря”, „Весна людськості”). Поезія Максима Рильського надзвичайно багата жанрами. У ліриці – громадянські (політичні) вірші, вірші-портрети, вірші-роздуми, пісні, пейзажні малюнки. Поеми його завжди мають ліро-епічний характер. Написана в часи тяжких випробувань народу, поема „Жага” своєю розмаїтістю розмірів і стильових переходів нагадує поему Тараса Шевченка „Гайдамаки”.[13, с. 76]

Ясність світовідчуття, дитинне захоплення радістю життя проніс через усе своє життя. Навіть у вимушених обставинами змінах свого творчого кредо, коли, за його словами, „сучасність заговорила”, він насамперед вслухався у порухи людської душі, в глибини людських переживань. Поетичне слово в нього наснажене зосереджено думкою, енергією, закуте в класично прозорі й гармонійно виважені форми. Він на догоду часу не змінював свого ставлення до класичного розуміння майстерності поета, не збивався на манівці одвертого вульгаризаторства або псевдоноваторства, а вбачав свій шлях у вірності поетичній класичній традиції, засвоюючи нові впливи „як мисливець обережний”, за його словами. І навіть пишучі „симфонію мускулатур”, він намагався все-таки ловити музику часу. „Нове життя нового прагне слова”, – змушений був написати Рильський, але серед багатьох офіціозних, хоч і талановито написаних, поезій 30-50-х років раз у раз зʼявляються справжні шедеври, які навічно залишають Рильського серед видатних поетів сучасності [13, с. 79].

2.3. Культурно-естетична концепція у творчості Ю. Клена.

Вилучення з літературного процесу спадщини неокласиків – втрата не тільки для літератури, а й для культурно-мистецького простору України. Тому звернення до творчості Юрія Клена, котрий був активним учасником неокласичного угрупування, є актуальним завданням. Адже його доробок культурологічно насичений, дотичний до національних і світових звершень художньо-естетичної думки. В українському літературознавстві про цього поета до недавнього часу згадували лише у непримиренно-класовому дусі. За цим критеріями оцінювалась і його творчість, при цьому художня вартість доробку не бралася до уваги.

Духовне формування Юрія Клена (Освальда Бурґардта) відбувалося в драматичних умовах соціальних потрясінь, в атмосфері відродження національної свідомості українського народу. Батьки, живучи на Поділлі в селі Сербинівці виховували його в дусі шанування рідної німецької мови і водночас любові до України, що стала для них другою батьківщиною.

Останнім часом зʼявилися дослідження В. Брюховецького, І. Качуровського, С. Гречанюка, Ю. Коваліва, М. Неврлі, котрі висвітлюють творчість поета-неокласика, але ще не в повній мірі у літературній критиці осмислений доробок цього автора. Наша мета цією розвідкою поповнити сучасне літературознавство працями про Юрія Клена. У дослідженні обґрунтовуються концептуальні мотиви поета, їх роль, функції і значення у поясненні громадянської та культурологічної позиції автора.[18, с. 231]

Вихований на кращих зразках світового мистецтва, Юрій Клен не міг позитивно ставитись до літературних течій, які нігілістично ставились до світової та національної класики, мали примітивне уявлення про літературний талант. І це було його закономірним вчинком, який обґрунтовувався на естетичних переконаннях, обстоюючи високу культуру поетичного мислення, збагачену художнім досвідом і водночас не відмежовану від стильових пошуків інших літературних течій (у тому числі й авангардистських). Юрій Клен сприйняв естетичну концепцію неокласиків, яка являє собою цілу систему світосприймання, позначена тяжінням до краси та мудрості, до гармонії між інтелектом та почуттям. Ось що з цього приводу свідчить чеський літератор М. Неврлі: „Хоча Клен і був психічно близький до неоромантиків все ж його поезія неокласична. Свідчать про це значною мірою урівноважені і спокійні октави і дантівські терцини в його архітворі „Попіл імперій” [24, с. 9]. У цій цитаті можна не погоджуватися з твердженням автора, що твір „Жанна ДʼАрк” – поема, адже сюжет про цю героїню викладений всього в 104 рядках, а більшість днів її життя були надзвичайно драматичними. І, можливо, одного такого дня вистачило б на ціле епічне полотно. В цілому ж дана об'єктивна характеристика його неокласичної поезії. На формування Юрія Клена як поета вплив мав лідер неокласиків Микола Зеров. Баришівка, де їм довелось разом працювати, жартівливо названа Зеровим „Лукрозою”, „стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, що сягала навіть Києва” [18, с. 230]. З цього висловлювання можна робити висновок, на скільки був потужний творчий потенціал неокласиків, які, по суті, деякий час були відокремлені від важливих культурних центрів та, незважаючи на це, самі створювали оазиси культури.

Неокласицизм як духовне переживання культури, ніколи не був для Юрія Клена самоціллю, тому в його творчості ми бачимо духовний звʼязок як з Україною, так і з Західною Європою: світ труверів і трубадурів, і обшири української духовності Софії Київської. Його ліричного героя ми бачимо в ролі філософа, який охоплює духовним зором динамічну єдність світобудови („Сковорода”, „Коло життьове”, „Символ”). В іншому випадку зустрічаємо мандрівника і лицаря, який, нехтуючи прагматичною добою, обстоює культ жінки. Його ліриці притаманне тонке чуття естетичної міри, вишуканий і строгий смак. Віршова форма Юрія Клена видається традиційною, але поруч із класичною строфою він не відмовлявся і від авангардистських віянь у версифікації. Бачимо і графічний експеримент. У сонеті „Лот” слово „стовпом” написано вертикально для створення більшого зорового враження, але це експериментаторство проводилось не ради самого нього. Відбувався пошук художньої істини, який майже завжди дуже складний. У творчих шуканнях поета бачимо зрілу вправність, високий естетичний та інтелектуальний рівень, синтез деталей, художніх образів та узагальнень.

Насичена культурологічна стихія сприяла не лише виробленню класичного стилю, а й загострювала художнє бачення дійсності. Обшир тематики Юрія Клена – передусім доля України. Він намагався осмислити її від часів Сварога та Перуна (поема „Україна”), князя Київського („Володимир”), князя Данила Галицького („Символ”). Давнє минуле контрастує в його поезіях з сучасним реальним світом, який подібний до пекельних видінь Данте („Терцини”).[34 с. 33]

Гуманістичні ідеали поета втілювались в образах Юрія Змієборця, легендарної Орлеанської Діви. Ці постаті, відомі у світовій культурі, природно вмотивовувались в українських поезіях. Історична трагедія України у контексті смертоносних світових катаклізмів – центральна тема його творчості, наснажена пафосом трагічного оптимізму, вірою в неминучість торжества історичної справедливості. Саме з цією вірою і писалась поема „Прокляті роки”. У ній зображена жахлива реальність: вседозволеність карально-репресивного апарату, жертвами якого стали безневинні люди, в тому числі і письменники, страшенні масштаби голодомору 33-го року. В багатьох октавах поеми змальовано явища, які мали місце в тому часі.

Дивилися голодні діти ласо

На спухле тіло вмерлої сестри.

Так, ми хоч і покинули печери,

В двадцятім віці стали людожери [18, с. 229].

При розкритті сюжету автор вірний своїм неокласичним принципам, вводить історичні образи Ярославни, Святослава, Всеволода... і залишається на стороні тих, що вистояли, хто не впав на коліна.

О, слава тим, які не піддались

Солодкій грі вабливої сопілки,

Які, як гордий Ганнібал колись, –

З смертельним ворогом не склали спілки [18, с. 229].

Найбільш вагомим твором Юрія Клена у поетичному доробку стала поема „Попіл імперій”. Це масштабний художній літопис історичних подій XX століття, що вели до краху деспотичних наддержав, імперій, в яких набував безмежної влади культ однієї особи, дії та вчинки якої завжди не мали і не могли мати будь-яких критичних зауважень зі сторони інших людей. Всі інші становили одну сіру масу, яка, за словами автора, могла тільки сліпо виконувати чиїсь накази. Поема відзначається грандіозним розмахом. Її художня тканина культурологічно насичена. Тут використані і біблійні джерела („Плачі Єремії”, і фольклорні українські – мотив жар-птиці, і польські – легенда про пана Твардовського, і німецькі – легенда про Фрідріха Барбароссу). Автор вдається до паралелей між своєю емігрантською долею і поневіряннями Данте. Юрій Клен звертається до флорентійського вигнанця, показує „його як провідника по тюрмах і таборах ГУЛАГу – одного з трьох проводирів, Еней супроводить ліричного героя по фашистській Німеччині, Фауст на озері Фунтезее, де відбувається Вальпургієва ніч” [20, с. 419]. Тут розвинуто літературні традиції, які використовувалися ще в середньовічні часи. Твір позначений дотриманням історико-хронологічного принципу зображення, але поема „Попіл імперій” у композиційному плані не є цілісним вираженням. Окремі великі фрагменти – „Вальпургієва ніч”, „Плачі Єремії”, „Лебедь Суомі”, „Соняшник” – завершені в собі твори.

Стильова палітра в цій поемі багата на класично витончені і реалістичні барви. Є іронічні штрихи. Використовує поет і гротеск, і сатиричні інтонації. Зустрічаємо пародіювання фашистських пропагандистських стереотипів. Слід зауважити, що непідготовленому читачеві важко їх уловити. Потрібно знати творчу долю цього митця, щоб обʼєктивно орієнтуватися в його доробку.

Морально-філософська концепція трагічного оптимізму автора накреслена, хоча дещо фрагментарно, у пʼятій частині епопеї, яка є завершальним акордом твору.

Предків не маєш? – тож будь тепер сам собі предок.

Люди забули легенди? – нову їм створи.

Втратили віру? – кресли на скрижалях їм кредо.

Щезли герої? – меча тоді в руки бери.

Місто згоріло? – споруджуй же заново мури [1, с. 45].

Свідченням того, що автор творчо використовував давно минулі історичні реалії, є і його дебютний вірш. У першому друкованому творі „На переломі” (1924) мовиться про „синьоокого розхристаного варвара”, який з революційною енергією руйнує старий світ. Автор використовує сюжет з часів раннього Середньовіччя, що в чомусь перегукувавсь з пролеткультівськими спробами заперечення культурної спадщини.

Ой, так само палали над світом багаття.

І гули – вигравали пожежі і бурі,

І лунали червоні веселі прокляття

Непотрібній гнилій і змертвілій культурі [1, с. 435].

А чи була ж вона дійсно „непотрібна, гнила і змертвіла”, розсуджує час і не на користь „синьоокого розхристаного варвара”.

Між дебютом і першою збіркою пролягла чимала відстань. Аж 1943 року виходить перша книга Юрія Клена „Каравели”. В ній тісно переплітається західноєвропейська лицарська романтика та антична героїка – із власне українськими культурними традиціями. Про це говорять навіть назви кількох довільно взятих віршів з цієї збірки: „Конкістадори”, „Цезар і Клеопатра”, „Україна”, „Вікінги”, „Шляхами Одіссея”, „Сковорода”, „Беатріче”, „Київ”, „Божа матір”.

Над нами теж молочний шлях.

Нам теж Персей і Андромеда,

Як символ, світять у віках [19, с. 130].

Вірний естетиці неокласицизму, Юрій Клен підпорядковував свою енергію високій магії мистецтва. Цьому була присвячена і перекладацька діяльність. У 1926 році в „Неокласичному марші” Микола Зеров жартома від імені Юрія Клена писав: „З заліза я роблю сонети, що хочеш те й перекладу!” [13, с. 76]. І це відповідало дійсності. Він був майстерним перекладачем, який українському читачеві дав змогу долучитися до творчості В. Шекспіра, Дж. Байрона, П. Шеллі, О. Пушкіна, О. Блока, А. Рембо, П. Верлена, Р. Рільке. Не все з перекладів Юрія Клена дійшло до нас. Зокрема, „Пісня про Нібелунгів”, рукопис перекладу якої очевидно втрачений. Не зайвим буде відзначити його роботу на ниві популяризації української літератури в Німеччині і то не лише як ученого. Він перекладав твори київських неокласиків, галицькі пісні. Особливе місце в його творчій спадщині посідає праця „Великий український поет, кобзар Тарас Шевченко”, до якої переклав також німецькою мовою чимало поезій з „Кобзаря”. Завдяки творчості Юрія Клена не урвалася неокласична лінія розвитку нашої поезії.

Незалежний у поглядах, принциповий прихильник загальнокультурних цінностей, високих естетичних смаків, він підпорядкував свою творчість саме їхнім вічним ідеалам.