37. Роль держави у залученні іноз.Кредитів.

Міжнародний кредит — це економічні відносини, що виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою позичання валютних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки та сплати винагороди (процентів) за користування. Іноземні кредити є важливим інструментом фінансування зовнішньої торгівлі, проведення комплексної модернізації та реконструкції підприємств, підтримування стабільності міжнародних розрахунків.

Залежно від суб’єктів кредитних відносин розрізняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн як різновид комерційного кредиту, банківський кредит у зовнішній торгівлі, міждержавні (міжурядові) кредити, кредити регіональних банків розвитку, кредити міжнародних та валютно-фінансових організацій. За видами кредити поділяють на товарні, які експортери надають своїм покупцям; валютні, що надаються банками в грошовій формі. За термінами повернення міжнародні кредити поділяються на короткострокові — до 1 року, середньострокові — від 1 до 5 років, довгострокові — понад 5 років. До основних джерел іноземних коштів, що їх залучає Україна, належать:

позички міжнародних фінансових організацій: Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку (СБ), Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР);

кредити іноземних держав;

кредити держав — постачальників енергоносіїв;

розміщення облігацій внутрішньої державної позики;

надання грантів, субсидій, стипендій, науково-технічної допомоги від міжнародних фінансових організацій та країн з розвинутою економікою.

Перші три джерела є безпосередньо функціональною формою позичкового капіталу і прямим кредитуванням.

Порядок залучення та пріоритетні напрями використання іноземних кредитів регламентуються відповідними законами та постановами уряду. Згідно з цими документами вповноваженими щодо залучення кредитів установами є Кабінет Міністрів України або Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України має право залучати іноземні кредити в тому разі, коли Законом України «Про державний бюджет» на відповідний рік для покриття дефіциту державного бюджету визначені джерела фінансування. У разі, коли одержання позик від іноземних держав, банків і міжнародних організацій не передбачене Державним бюджетом, прийняття рішень про одержання кредитів та здійснення контролю за їх використанням належить до повноважень Верховної Ради України. Свою згоду на таку позику та надання повноважень уряду на її залучення Верховна Рада України підтверджує ухвалою окремого Закону «Про ратифікацію угоди про залучення іноземного кредиту».

Основним документом, що регулює відносини в галузі іноземного кредитування, є постанова Кабінету Міністрів Україні від 5 травня 1997 р. № 414 «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу». Вона встановлює порядок залучення іноземних кредитів для фінансування проектів пріоритетних напрямів розвитку економіки країни та надання платіжних гарантій Кабінетом Міністрів України для забезпечення зобов’язань юридичних осіб — резидентів за іноземними кредитами.

38. Сутність та завд. регіон. економічної політики. Державна регіон. ек. пол. — це сук-сть організ.-прав. та ек. заходів, які здійсн. держ. у сфері регіон. розв. країни відповідно до її поточних і стратег.цілей. Обєктами ДРЕП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється держ управління та місцеве самоврядування. Склад цих обєктів визначається адмін-терит устроєм та ек районуванням України. Субєктами ДРЕП є органи держ влади, представницькі органи самоврядування, які в межах своєї компетенції розвязують проблеми соц-ек розвитку регіонів. Рег. пол-ка держ. передб. поступове вирівнюв. існуючих відміностей між ек. й соц. рівнями розв-ку окремих регіонів, зважаючи на їхні істор., демограф., прир.-рес. та ек. особливості, і спрямов. на підтримку внутрішньорегіон. та міжрегіон. збалансованості соц.-ек. розв. та суттєве поліпшення екол. стану регіонів. Склад. частини ДРЕП та їх завдання: 1. Ек. політика( забезпеч. регіонів можливостями для самостійного розвитку на умовах самофінанс. та самозабезп. Складу ек. пол.: бюджетна та податк. пол.; планув., прогноз. та програм. розв. регіону; використ. прир. ресурсів і власності регіону (інвестиційна політика); розміщ. прод. сил; по-л-ка розв. регіон. комплексів (АПК; транспортний, буд.); контрольно-аналіт. діяльність та ін форм. забезпеч. 2. Соц. пол. забезп. зрост. рівня доб-роб. насел.; соц. захист; забезп. гром. рівних прав і можлив. щодо вибору місця прож. та працевл. Ефект. соц. п. дуже залежить від ек. можл. держ.-(тобто від частки НД, що спрямовується на споживання)..Гол. завд. соц. політики є забезп. соц. захисту різних верств насел. регіонів.Це може бути фін підтримка, працевлаштування, продаж товарів за зниженими цінами, безкоштовне хорчування, мед обслуговування інвалідів тощо. Забезпечення прожиткового мінімума. 3. Наук.-техн. пол. Вона спрямовується на визначення пріоритетів щодо вдосконал. та розв. інвестиц. та інно-вац. діяльності в регіоні і баз. на попередн. вивченні та аналізі наук.-техн. комплексу регіону. 4. Гол. мета екол. п. є оздоровл. довкілля. 5. Демогр. п.(спрямована на гальмування депопуляційних процесів і деструктурування населення.). 6. Гуман. п.. Гол. мета — це дух. розв. сусп., його морал. і фіз. стан. До складу гуман. п. вх. держ. підтримка на-вч. закладів, лікарень, поліклінік, театрів, кіно-рів, клубів... 7. Нац. п.. Спрямов. на забезп. констит., пол., ек. і соц. прав громадян незалежно від нац.і та віроспов. 8. Зовнішньоек. п.. 9. Управлінська п

39. Мех-зм реаліз-ії регіон. ек. пол-ки дер-ви. Важл. практ. інстр-м реалізації ДРЕП є чіткий законод. розподіл повноважень, відповід-сті та фін.-ек. бази між різними рівнями управл.: загально-держ., регіон. і місцевим. Д. рег. регіонального ек. розв. забезп. активізацію господ. діял-сті в рег-х, запровадж. нові виробн. відносини і впливаючи на поліпш. використ. прир.-рес-ного та ек. потенціалу; створює умови для посилення спеціаліз. регіонів, прискореного розв. прогресивних галузей ек., залучення іноз. кап-лу в регіони з найсприятл. умовами, а також здійснює держ. регул., спрям. на ліквід. локальних екол. криз та створ. на-лежних умов для життєд-сті насел. на тер-ії країни. Осн. склад. елем-ми мех-зму держ. рег. є: • законод.-норм. база; •бюдж.-фін. рег. регіон. розв.; • реалізація держ. регіон. програм, а також індикат. прогнозів і місц. програм соц.-ек. розв. відповідних адміністр.-територ. утворень; • створ. та розв. спец. ек. зон у певних регіонах; • розв. міжрег. та прикорд. співроб-ва; Законод.-нормат. база створює прав. основу для реалізації та зміцн. відносин “центр — регі-они”( З-ни Ук. “Про місцеві Ради нардепів та місц. і регіон. самовряд.; “Про формування місц. орг-ів влади” ; “Про столицю Укр. — місто-герой К.” ; “Про бюдж. систему Укр.”,... Законод. акти визнач. права і обов'язки регіонів у бюдж. і податк. пол. Укр., їх повноваження в управлінні майном, що перебуває у загальнодерж. власності, їх участь у реалізації загаль-нод. та регіон. програм. Викор. прямого держ. інвестування, надання субсидій, створ. спец. фондів для фінанси. програм, залуч. іноз. та вітч. прив. капіталу, пільгове кредитув. й оподаткув., преференції та використ. поза-бюдж. коштів посилюють вплив держ. на ек. регіонів.

40. Засоби та методи ДР соц.-ек. розвитку регіонів. Держрегулюв. регіон. розв. склад. з адміністрат.-прав., ек. та специф.-територ-ного регулюв. Адміністр.-правове регул. вкл. розробку регіон. програм на середньо- та коротк. періоди (до 5 років). Програми спрямова-но на виріш. проблем поточної збалансованості, стабілізації ек-ки, подо-лання спаду виробн-ва, фінанс. оздоровл.. Для забезп. страт. перетворень в ек. регіону та позит. змін у соц.-ек. ситуації можуть складатися так звані стр-рні програми на довго- та середньостр. перспективу (5—10 років). Ек. регул. передбачає викор. ек. регуляторів розміщ. прод. сил і регіон. розв. До ек. регуляторів з боку держ. належать податк. пол.; цін. пол., квоти та ліцензії, дотації та субвенції, держ. закупівлі. Специфічно-тери-тор. регулювання визнач. конкретні методи держ. регул. розвитку регіонів, через проведення типологізації регіонів на макро- і мікрорівні. Типологізація регіонів проводиться за такими параметрами: геогр. полож.: клім. умови; наявність прир. рес-сів; рівень ек. й соц. розв.; стр-ра господ-ва; рі-вень розв. виробн. та соц. інфрастр-ри; рівень розвитку зовнішньоек. зв'язків. Після осн. розподілу регіонів за типами можна додатк. виділити регіо-ни з різною демограф. ситуацією, різним соц.-психол. кліматом тощо. Для врахування прир., ек., соц.-демогр. та істор.-етніч. умов і факторів, що вплив. на формув. регіон. комплексів для регул. осн. територ-х пропорцій і визнач. стратегії розв. в Укр. застос. мезорайонувашія, в осн. якого покла-дено 8 ек. регіонів: 1.Дон. (Дон., Луг. обл.); 2.Придніпр. (Дніпр., Зап., Кіров. обл.); 3. Схі-дний (Полт., Сум., Харк. обл.); 4. Центр. (К., Черк. обл., м. Київ); 5. Полі-ський (Вол., Житом., Рівн., Черніг. обл.); 6. Подільський (Він., Терноп. Хмел. обл.); 7. Причорн. (АР Крим, Микол., Херс., Од. обл., м. Севаст.); 8. Карпатс. (Закарп., Льв., Ів.-Фр., Чернів. обл.). Регіон. держ. адміністрації мають широкі повноваження в галузі соц.-ек. розв.; в галузі бюджету та фінансів; управління майном, приватизації та підпр-тва...

41. Місц. бюджети як фін. основа соц-ек. розв. регонів. Склад. елем. ДРЕП є держ. рег. фінанс. пол-ка (ДРФП), тобто сук-сть держ. фінанси. заходів для розв'язання фінанси. проблем регіонів. ДРФП передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу доходів і видатків зведеного бюджету між Держ. бюджетом і місц. бюджетами відповідно до компетенції, ф-цій та обов'язків, які виконують центр. та місц. органи держ. викон. влади й органи місц. самоврядування. Проведення ДРФП передб. застосув. відповідної системи бюдж. регулюв., збалансув. доходів і витрат на всіх рівнях бюдж. системи з урахув-ням рівнів забезп-ня територій країни об'єктами соц. інфрастр-ри та застосув. фінанс. нормативів забезпеченості потреб населення. Через місц. бюджети до насел. доводяться кінцеві рез-ти виробн-ва, розподіл. суп. фонди спожив. між окремими верствами насел., фінанси. розв-к галузей виробн. сфери передовсім місц. та харч. промисловості, комунального господарства. Осн. функціми місц. бюджетів є: •форм. грош. фондів для забезпеч. діяльності місц. органів влади; •розподіл і використ. грош. коштів між галузями ек-ки; •контроль за фінанс.-господ-кою діяльністю підпр-в, організ-й, установ, підвідомчих органам місц. самоврядування. Доходи місц. бюдж. форм. за рах-к власних і регулюючих джерел доходів. Власні доходи -означ.,що кошти належать суб'єкту бюдж. права або повністю, або у твердо фіксов. частці і надходять до місц. бюдж., обминаючи бюджети вищого рівня. Регулюючі доходи охопл. всю сук-сть грош. коштів, що передаються з держ. бюдж. на місця: проценти відрахувань від держ. податків, дотації, субвенції, кошти, отримані з держбюдж. за взаєморозрах-ми. Власні доходи місц. бюдж. форм. за допом. місц. податків і зборів. Усі чинні місц. податки і збори можна класифік. за двома ознаками: за мех-змом дії та за ознакою податк. ініціативи.

42. Ефективність у суспільному (державному ) секторі економіки. Аналіз ефективності суспільного сектору економіки дає змогу приймати обгрунтовані рішення не тільки в суспільному, а й у приватному секторах. Для оцінки ефективності у суспільному секторі використовуються такі методи : аналіз витрат і результативності, аналіз витрат і користності, аналіз витрат і вигод. Терміном аналіз витрат і результативності позначають сукупність аналітичних прийомів, які уможливлюють визначення обсягу витрат і ресурсів на досягнення тієї чи іншої специфічної мети, поставленої перед суспільним сектором, і вибір оптимальних рішень. Аналіз витрат і корисності використовують, коли діяльність дає широкий спектр результатів та коли результати суттєво відрізняються один від одного за кількістю і за якістю. Метод аналізу витрат і вигод – це сукупність оцінних процедур, які уможливлюють порівняння витрат і результатів проектів в універсальній вартісній формі.

43.Кошторис доходів та видатків установ сектору загального державного управління. Кошторис це основний документ, який визначає загальний обсяг, цільове надходження і щоквартальний розподіл коштів установи. Його метою є посилення контролю й забезпечення цільового та ефективного використання бюджетними установами й організаціями коштів, що надходять на їх утримання. Його формування здійснюється на підставі показників лімітної довідки про основні дані фінансово-господарської діяльнос ті, яку вища організація направляє всім підпорядкованим установам у двотижневий термін після її затвердження, з чого й починається фінансування установи. Єдиний кошторис складається всіма установами на календарний рік і затверджується вищими організаціями не пізніше як через місяць після затвердження відповідного бюджету, з якого фінансується установа. Кошториси й штатні розклади затверджуються Кабінетом Міністрів України після попередньої експертизи в Міністерстві фінансів. Фінансування установ без затвердження кошторису та штатного розкладу вищою установою забороняється. Кошторис складається з двох розділів — доходів і видатків. Дохідна частина складається з бюджетних асигнувань та позабюджетних коштів. Видаткова включає витрати, які здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань, і витрати, які фінансуються за рахунок позабюджетних надходжень. Кошторис видатків — це основний плановий документ, що визначає розмір, цільову спрямованість і щоквартальний розподіл коштів, направлених із бюджету на утримання установ. Сучасна бюджетна класифікація включає такі основні статті видатків. 1. Заробітна плата 2. Нарахування на заробітну плату. 3. Канцелярські й господарські витрати. 4. Службові відрядження та роз'їзди. 5. Витрати на навчання персоналу, науково-дослідницькі роботи. 6. Стипендії. 7. Витрати на харчування. 8. Витрати на придбання ліків установами охорони здоров'я. 9. Витрати на придбання інвентарю. 10. Витрати на придбання устаткування й механізмів. 11. Витрати на капітальний ремонт будинків і споруд. 12. Інші витрати.

44. Сутність державних замовлень та державних контрактів. Замовники та виконавці державних контрактів. Державне замовлення — це засіб державного регулювання економіки, який передбачає, формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для задоволення державних потреб, та розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) продукції серед підприємств (організацій, установ). Державна політика у сфері державних закупівель здійснюється Міжвідомчою комісією з питань регулювання закупівлі товарів (робіт, послуг) для державних потреб при Кабінеті Міністрів та Управлінням державних закупівель при Міністерстві економіки. Державний контракт — це укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення договір, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини між замовником і виконавцем. Обсяги коштів для закупівлі зазначеної продукції для задоволення державних потреб фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету. Гарантом за зобов'язаннями державних замовників є Кабінет Міністрів. Найважливішими напрямками державних замовлень є: підготовка фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів; завдання у сфері культури; випуск друкованої продукції; інші роботи та послуги. Державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Рада міністрів АР Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та установи. Основними функціями державних замовників є: конкурсний відбір; укладання державних контрактів;гарантія оплати. Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.