Походження прізвищ

Прізвища, утворені від імен:

• Християнські імена:

  • Іван — Іваненко, Іванченко, Іванчук, Іванюк, Івась, Івасюк, Іващук, Івасенко, Івасько

  • Петро — Петренко, Петрик, Петриченко, Петрук, Петрюк, Петричук

  • Роман — Романенко, Романченко, Романюк, Романчук, Ромась, Ромасенко, Ромасюк, Ромащенко, Ромащук

  • Тарас — Тарасенко, Таращенко, Тарасюк, Таращук

• Дохристиянські слов’янські імена (найбільш поширені без суфіксів):

  • Жадан — жаданий (Жаданенко, Жаданюк)

  • Драган — драгий, дорогий (Драганенко, Драганюк, Драганчук, Драганець)

  • Білан — білий (Біланенко, Біланюк, Біланчук)

Прізвища, утворені від професій:

• Ремісники:

  • Гончар (Гончаренко, Гончарук)

  • Коваль (Коваленко, Ковалюк)

  • Грабар (Грабаренко, Грабарук, Грабарчук)

  • Кравець (Кравченко, Кравчук)

  • Швець (Шевченко, Шевчук)

  • Лимар (Лимаренко, Лимарчук, Римар, Римаренко, Римарчук)

  • Чумак (Чумаченко)

  • Шинкар (Шинкаренко, Шинкарук, Шинкарчук)

  • Стельмах (Стельмащук, Стельмашенко, Колесник, Колесниченко)

• Військові звання:

  • Гетьман (Гетьманенко, Гетьманчук, Гетьманський)

  • Хорунжий (Хорунженко)

  • Сотник (Сотниченко, Сотничук)

  • Сердюк (Сердюченко)

  • Писар (Писаренко, Писарчук)

• Церковні чини:

  • Поп (Попенко, Попчук, Попович)

  • Дяк (Дяченко, Дячук)

  • Пономар (Пономаренко, Пономарчук, Паламар, Паламарчук, Паламаренко)

  • Титар (Титаренко, Титарчук)

Прізвища-іменники:

• від назв предметів, страв, частин тіла, явищ:

  • Теліга, Сковорода, Кочерга

  • Куліш, Борщ, Каша

  • Зуб, Губа, Нога

  • Мороз, Спека, Дощ

• від назв рослин:

  • Верба

  • Тополя

  • Будяк

  • Горох

  • Гарбуз

  • Смерека

• від назв тварин:

  • Вовк, Ведмідь, Сиромаха (Росомаха)

  • Гоголь, Орел, Чайка, Горобець

  • Жук, Комаха

  • Пацюк, Щур

  • Кішка, Кіт

Прізвища, утворені від назви національності:

• Циган, Циганенко, Циганюк, Циганко, Циганчук

• Татаренко, Татарчук

• Москаль, Москаленко, Москалюк, Москальчук (тут треба бути уважним, бо слово "москаль" було відоме задовго до того, як ним стали називати солдатів російської армії або мешканців Московії. Москаль - професія металурга-чорнороба, поляки москалем називали запеченого до чорного коржика. В Реєстрі 1649 року є вже багато Москалів та Москаленків, але "москалями" російских стрільців ще не називали)

• Литвин, Литвиненко, Литвинюк, Литвинчук

• Лях, Ляшенко

• Волох, Волощук, Волощенко

• Турчин, Турчиненко

Прізвища, утворені від назви міста, місця:

• Вишневецький, Острозький, Полтавський, Хорольський

• Яровий, Лановий, Загребельний, Лісовий, Садовий

Січові прізвища:

• прикметник + іменник

  • Білоштан

  • Красношапка

  • Кривоніс

  • Синьогуб

  • Тихолоз

  • Чорновіл

• дієслово + іменник

  • Вирвихвіст

  • Неварикаша

  • Непийвода

  • Тягнибок

  • Перебийніс

  • Пробийголова

Мова Київської Русі.

Вирішальною умовою виникнення й формування давньоруської писемно-літературної мови було об'єднання всіх східнослов'янських племен у єдиній державі. До утворення Київської Русі могли існувати якісь писемні традиції в племінних центрах, але з об'єднанням східнослов'янських племен починає формуватися спільна для всіх її мешканців давньоруська писемно-літературна мова. Широкою матеріальною базою давньоруської літературної мови стало живе мовлення східних слов'ян X— XI ст., яке характеризувалося спільністю багатьох елементів фонетики, граматики, лексики й фразеології. Давньоруська писемно-літературна мова почала формуватися в добу, коли відмінності між східнослов'янськими діалектами в звуковій системі ще не були разючими — наприкінці X — початку XI ст.

Провідна роль Києва у формуванні ранньофеодальної держави і географічно центральне положення столиці сприяли виділенню старокиївського (полянського) говору на роль основи літературної мови.

У зв'язку із зосередженням у столиці Київської Русі носіїв різних діалектів у ній виробилася своєрідна спільна мова — койне, в якій відобразилися особливості й інших говорів. Це був говір панівних класів, відмінний від говору навколишнього сільського населення.

Мовою освіченого прошарку киян — духівництва і книжників — ще з X ст. була давньоболгарська старослов'янська мова. Як відомо, творцем слов'янського письма (близько 863 р.) був Кирило (до постригу в ченці — Костянтин), а старослов'янської мови — Кирило та його брат Мефодій. Родом вони були з м. Солунь (Салоніки в Греції) і перші переклади богослужбових текстів здійснили з грецької на мову слов'ян околиць цього міста. Запрошені в 862— 863 рр. до князівства Велика Моравія, вони продовжували тут перекладацьку роботу разом із своїми учнями. Згодом їхня діяльність поширилася й на Блатенське князівство в Паннонії. Старослов'янська мова тут увібрала в себе нові, місцеві, слов'янські елементи. По смерті Мефодія (885 р.) його учні змушені були покинути ці землі. Частина їх переселилася в Хорватію, частина — в Македонію. У Болгарському царстві старослов'янська мова зазнала розквіту, збагатилася лексично й граматично й набрала яскравого болгарського забарвлення, зокрема в фонетиці. У цій формі старослов'янська мова прийшла на Русь.

Цілком можливо, що конфесійну літературу старослов'янською мовою східнослов'янські християни мали і до офіційного введення нової віри. Серед них була й княгиня Ольга, яка виховувала свого онука, майбутнього хрестителя Русі великого князя Володимира Святославича. Після офіційного введення християнства як державної релігії в Київській Русі книги, необхідні для церковних відправ, обрядів, — Євангеліє, Апостол, Псалтир, Служебник, а також Мінея — поширюються повсюдно. Перші примірники цих старослов'янських книг на Русь привезено з Болгарського царства, яке переживало тоді добу свого піднесення. Імовірно, що з Болгарії та Македонії прийшла частина нижчого духівництва. Як уже зазначалося, старослов'янська мова була багатою, високорозвиненою, диференційованою у стильовому відношенні, її було визнано в Європі поряд із латинською й грецькою як знаряддя духовної культури {вживання її санкціонував римський папа Адріан II та його наступники). Авторитет старослов'янської писемності був освячений іменами її творців — просвітителів Кирила та Мефодія. Вона вже мала понад столітню традицію. Старослов'янська мова була близькою й загалом зрозумілою східним слов'янам. Історичні обставини склалися так, що розквіт церковнослов'янської писемності на Русі розпочався за часів завоювання Болгарії Візантією і найбільшого розквіту Київської держави. Подібно до того як Болгарія прийняла естафету слов'янської писемності після вигнання з Моравії учнів Кирила й Мефодія, так і Київська Русь прийняла естафету розвитку слов'янської культури від Болгарії.

Жива мова Русі збагачувала виражальні й комунікативні можливості старослов'янської.

Обидва різновиди мови Києва переходили в інші центри Давньої Русі.

Давньоруська літературна мова мала широку сферу функціонування. Вона була мовою державною, адже нею велося діловодство в великокнязівській канцелярії та в канцеляріях удільних князів, нею писалися різного роду документи-грамоти: постановчі, дарчі, продажеві, купчі, духовні (заповітові), розподільчі та ін., велося міжкнязівське офіційне та приватне листування, робилися офіційні написи на речах. Безсумнівно, нею велося судочинство. Давньоруською мовою написане зведення законів Київської Русі — вже згадувана "Руська Правда" (з'явилася в XI ст., доповнена на початку XIII ст.).

Обидві літературні мови Русі X— XIII ст. — давньоруська писемно-літературна і старослов'янська (церковно-слов'янська) східнослов'янської редакції — були могутніми знаряддями духовної культури й об'єднуючим чинником у державі.

Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості реґіонів відзначалося лінгвістичною чистотою й еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким протиставленням у той час села і міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним населенням, панівною християнською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції. Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше — на всій території Київської Русі. Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами.