10. Схоластика. Реалізм та номіналізм.

Середньовічна філософія (схоластика) була найменш продуктивною у вирішенні першої сторони основного питання філософії (онтологічної). Все вчення схоластів про світ будувалося переважно на релігійно-ідеалістичній основі. Питання про походження світу вирішувалось у дусі біблійного креаціонізму (від. лат. creare — творити): світ створений із нічого згідно з вільним волевиявленням Бога. Однак схоластика висунула дві неортодоксальні моделі Космосу, які брали початок в античності.

Більш продуктивною була середньовічна філософія у вирішенні другої сторони основного питання філософії – гносеології, яка була більш незалежною від релігійної догматики християнства. Теоретико-пізнавальна проблематика розгортається в розрізі богословських дискусій про природу загальних понять, або універсалій (від лат. universalia — загальне, родове). У трактуванні універсалій виділяються дві взаємовиключаючі схоластичні теорії — реалізм і номіналізм.

Реалізм продовжує "лінію Платона" і , як правило, зливається з церковною ортодоксією (Ансельм Кентерберійський). Він розглядає загальні поняття (універсалії) як такі, що існують онтологічно, тобто реально, утворюючи самостійний і безтілесний світ сутностей. Загальне, таким чином, існує до конкретної речі, поза нею і виступає причиною її існування (наприклад, ідея людини, як такої, зумовлює буття окремих індивідів).

Номіналізм (від лат. nomina — ім'я) проводить у середньовічній філософії "лінію Демокріта", відроджує арістотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів (Росцелін). Згідно з його вченням, дійсні тільки речі, які чуттєво сприймаються.

Крайні форми реалізму і номіналізму швидше спрощували гносеологічну проблему, ніж її вирішували. Тому у середньовічній філософії з'явилися компромісні варіанти вчень. Зокрема поміркований реалізм Фоми Аквінського, який вважав, що універсалії існують до речей в помислах божих, у речах як істотні смисли і після речей як поняття про них у голові суб'єкта. Поміркований номіналізм (або концептуалізм) був представлений схоластами П'єром Абеляром, Дунсом Скотом і Уільямом Оккамом. Він заперечує самостійне існування загального (за межами природи і людини), але не зводить його до емпіричної даності терміна.

Середньовічний номіналізм (особливо поміркований) підвів схоластику до потреби в реабілітації природи, деміфологізації християнської картини світу. Вперше про це заявив у ХІІІ ст. Роджер Бекон, який протиставив абстрактним богословським спекуляціям метод математичного виміру і дослідного експериментування (не вільного, одначе, ще від магії, астрології, алхімії). І все ж це призвело до входження у християнську догматику елементів світського (власне філософського) знання і заклало основи матеріалізму Нового часу.

11. Гуманістичний антропологізм в філософії Відродження. Пантеїзм. Ідеї громадянського суспільства.

Філософія Відродження являє собою опосередковану ланку між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу. Це у всіх відношеннях була перехідна епоха з властивими їй змішаними розумовими устремліннями. Цю змішаність і синкретизм визначав сам історичний період: ще не склалися буржуазні відносини, молодий соціальний організм щойно виростав із надр феодальної суспільно-економічної формації. Одночасно відбувається радикальний перелом у поглядах на природу. Всесвіт із свідчення божественної могутності стає предметом дослідницького інтересу, міфологема про творення світу із нічого поступається натурфілософському вченню про безмежність і нестворюваність світу. Формується філософія природи (Джордано Бруно, Бернардіно Телезіо), яка спирається на визначне відкриття теоретичного природознавства того часу - геліоцентричну систему світу Миколи Коперніка (1473-1543).

Особливо великої перебудови у добу Відродження зазнають погляди на людину, її місце у світобудові. Середньовічний теоцентризм витісняється антропоцентризмом (людина в центрі філософських роздумів). Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим "відкриття людини" як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти. Людина виводиться із сфери релігійної компетенції і перетворюється у вищу смислотвірну цінність.

І все ж філософія Відродження не в змозі ще повністю звільнитись від схоластичних стереотипів світорозуміння. Прикладом цього можуть бути філософські погляди Миколи Кузанського, які, з одного боку, звернені до схоластики, а з другого, — до майбутньої філософської класики XVII ст. Філософи доби Відродження категорично заперечували католицьку доктрину і замінювали її науково-раціональними і натуралістичними теоріями. Поряд з цим, вони майже повністю зберігають термінологічний і частково смисловий інструментарій (наприклад, поняття Бога). Зберігається і традиційна ідея Бога, хоча й отримує тут свою інтерпретацію. Бог розглядається у філософії Відродження у двох зрізах: він або розчиняється в природі, натуралізується (пантеїзм— від грец. рап— все, qe¶s— бог), або піддається етично-раціоналістичній обробці, і тоді вчення про нього виливається в концепцію християнського гуманізму (Еразм Роттердамський).

Філософія доби Відродження не тільки дала поштовх до подальшого звільнення думки від середньовічної схоластики, але й теоретично підготувала ґрунт реформації (національно-визвольний рух, який знаменував перехід від Середньовіччя — Відродження до Нового часу, від феодального часу до буржуазного).