- •2. Поняття світогляду, його специфіка, структура та історичні типи.
- •3. Філософія Стародавнього Сходу: світоустрій та людина.
- •7. Етапи розвитку та загальні особливості філософії Середньовіччя
- •10. Схоластика. Реалізм та номіналізм.
- •11. Гуманістичний антропологізм в філософії Відродження. Пантеїзм. Ідеї громадянського суспільства.
- •12. Особливості соціокультурних, духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії
- •13. Методологічні пошуки ф.Бекона, р.Декарта та т.Гоббса
- •14. Теорія пізнання Дж.Локка. Скептицизм п.Бейле та д.Юма, сенсуалістські максими Дж.Берклі.
- •15. Вченння про субстанцію. Б.Спіноза та г.Лейбніц
- •19. Філософська система і метод г.Гегеля.
- •20. Антропологічний принцип філософії л.Фейєрбаха.
- •21. Загальна характеристика та основні риси філософії XIX ст. Класичний і некласичний тип філософування.
- •28. Культурологічні та історіосоціальні концепції (Тойнбі, Гантінгтон)
- •29. Загальні особливості української філософії та етапи розвитку.
- •30. Філософські погляди г.Сковороди
- •31. Філософія в Україні хХст. Київська філософська школа
- •32. Світ. Людиновимірність світу
- •33. Особливості і характер людського бачення і розуміння світу
- •36.Плинність буття. Рух і розвиток.
- •37. Матерія як об'єктивна реальність. Структура і властивості матерії.
- •38. Проблема походження людини. Еволюціонізм та креаціонізм.
- •39. Проблема смерті та безсмертя.
- •44. Свідомість, ментальність, менталітет. Порівняльний аналіз
- •46. Поняття пізнання: суб’єкт і об’єкт пізнання, предмет пізнання
- •47. Проблеми істинності у пізнанні. Критерій істинності.
- •48. Діалектика пізнавального процесу. Чуттєве і раціональне в пізнанні, їх основні форми.
- •49. Наука як спеціалізована форма пізнавальної діяльності. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання
- •50. Роль практики в процесі пізнання. Функції практики
- •51. Діалектика як світоглядна позиція, метод пізнання і практичної дії
- •52. Діалектика і метафізика. Історичні форми діалектики. Принципи діалектики.
- •53. Закон - поняття, основні ознаки
- •54. Основні закони діалектики
- •55. Основні категорії діалектики. Їх світоглядне та методологічне значення.
- •56. Співвідношення діалектики із метафізикою, релятивізмом, софістикою, догматизмом та еклектикою.
- •57. Буття людини як співбуття. Суспільний характер людського буття.
- •61. Духовне життя як складова суспільства
- •62. Людина і суспільство: основні аспекти співвідношення
- •64. Проблема сенсу історії.
- •65. Сутність суспільного прогресу та його критерії.
- •66. Людина і природа. Екологічна складова нового гуманізму.
- •67. Культура як світ. Суттєві ознаки культури
- •68. Поняття та ознаки цивілізації. Взаємозв'язки культури і цивілізації
- •69. Глобалізація як явище сучасного світу. Позитивні і негативні наслідки
- •70. Новий образ світу і людини в ххі сторіччі
12. Особливості соціокультурних, духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії
Новий час — доба видатних досягнень філософії, науки і культури. Першу половину її (XVII ст.) визначають як століття геніїв і вільнодумства, а другу (XVIII ст.) - як століття Просвітництва. Інтелетуальний і духовний потенціал цієї доби спирається на процеси розвитку буржуазних економічних відносин і на великі наукові відкриття Коперніка, Галілея, Ньютона. Виникає не тільки істинно наукове природознавство, але й заснована на праці і її філософському осмисленні якісно нова картина природи. Ця доба внесла зміни у розуміння природного і соціального світу та висунула нові соціально-етичні ідеали:
з філософією Нового часу пов'язана методологічна програма наукового пізнання
формування нової картини світу з природою у центрі (природо-центризм)
визнання людського розуму вищим авторитетом в оцінці не тільки природи, але й суспільства
нова концепція людини і суспільства
вільнодумство і атеїзм.
Філософія історії Нового часу фіксує перехід від авторитарно-теологічної орієнтації до визнання людського розуму вищим авторитетом в оцінці не тільки природи, але й суспільства (слова Декарта: "Я мислю, отже, я існую"). Не випадково ключовим загально-соціологічним поняттям просвітників П. Гольбаха, К. Гельвеція було поняття "людська природа", якому надавався зміст незмінних властивостей людини. При цьому він по-різному проявлявся в додержавному "природному стані" і в державній організації суспільства ("суспільний договір"). Феодальна державно-правова система розглядалась філософами Просвітництва як посягання на природні права і свободи особистості. За переконанням Гельвеція і Гольбаха, люди, пізнавши закони природи і суспільства (в основі яких лежить механіка Ньютона), у змозі створити істинно гуманне суспільство на основі принципів свободи, рівності і братерства. Цей ідеалістичний і метафізичний погляд на історію випливав із відомої тези "думки правлять світом", а також із розуміння історії як тотальної темряви, що зумовлена невіглаством людей. Саме тут була закладена й соціалістична ідея: якщо середовище формує людину, то необхідно його перебудувати й модернізувати так, щоб воно виховувало у індивідів істинно людські якості.
13. Методологічні пошуки ф.Бекона, р.Декарта та т.Гоббса
Першим філософом Нового часу був англійський політичний діяч Ф.Бекон. У своїх творах він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання. Проте шлях до істини — процес суперечливий. Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Перші — це "ідоли роду", зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття. Другі "ідоли печери", які є результатом обмеженого виховання та освіти індивіда. Треті "ідоли ринку" - омани, пов'язані з некритичним ставленням до інформації. Четверті "ідоли театру", орієнтація на авторитети.Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.
Р.Декарт наполягав на наявності трьох видів ідей: 1) вроджених; 2) тих, що виникають з чуттєвого досвіду; 3) тих, що їх формулює сама людина. За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”.. За Декартом, єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла", є Бог. Отже, Бог у Р.Декарта стає основою і світобудови, і пізнання.
Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Т.Гоббс. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Т.Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні властивості речей: протяжність, місце, рух, якість. Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а "знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей.