13.8. Ведучий телешоу

Слід виділити відокремлену роль ведучого шоу-програм, який є обов'язковою зв'язуючою ланкою між її елементами і окремими учасниками. Особливості ведучого-шоумена – це, в першу чергу, миттєва реакція, дотепність, особиста чарівність, тобто якості, характерні для видовищних професій.

13.8.1. Ток-шоу. Однією з різновидів цієї професії є ведучий ток-шоу - передачі, заснованої на бесіді з одним або кількома людьми в присутності або відсутності глядачів. Характерною особливістю ток-шоу є необхідність швидкого ролевого перемикання. Особиста значущість ведучого ток-шоу, уміння встати на один рівень із співбесідником, уважно слухати і реагувати на ситуації, жорстко вести основну лінію - головні якості ведучого ток-шоу. Ведучі сьогодні охоче користуються прикриттям, щоб вести бесіду про сокровенне, деколи підміняючи щирість майстерною її імітацією. Це маски, що приховують обличчя людей, що подолали поріг відвертості, людей, які дають нам можливість заглянути на темний, зворотний бік їх життя, персонажів, які в своєрідній версії катарсису сповідаються в найганебнішому. Це маски, під якими ховаються актори, що грають ролі одкровення. Це маски владних осіб, які, декларуючи свою абсолютну компетентність, визнають повне незнання причин і наслідків або туманно міркують про якісь обставини, що не «підлягають розголошенню». І, нарешті, це маски популярних ведучих, до яких ми вже звикли і кого взнаємо вже по тембру голоса і від яких чекаємо правди. А вони, не знімаючи звичної маски, намагаються щосили відповідати іміджу інтелектула, а ми в черговий раз дізнаємося про «що» і «чому», але ніколи не знаємо, чи «тільки це» і «чи дійсно так». «Подібна рольова позиція, - попереджає М. Поздняков, - може привести до відмови від реальної життєвості (типажності) зовнішності телеведучого: маска може приростати, замінюючи обличчя і роблячи його натуральність ілюзорної».

Ось відгук преси на одну з найпопулярніших в кінці 90-х телепередач, яку після смерті Владислава Лістьєва почав вести його наступник. Стаття вельми цікава, оскільки багато що прояснює в механіці сприйняття шоу.

В потрібному місці (тут) в потрібний час (зараз)

«Година пік» закінчився в останній день осені. Ініціатива змінити програму виходила від самого каналу, що побажав, за словами генпродюсера Ернста, «мати в цьому тайм-слоті більш політизований проект». Дійсно на каналі назріла необхідність в оперативній интерв’юєрській програмі, орієнтованій на політику, економіку та соціальні проблеми. І як би ні заперечували на ОРТ, що базувалося всі зміни на змаганні, але конкуренція з «Героєм дня» НТВ свою справу зробила.

Врешті-решт, ОРТ визнало, що «Час пік» не зовсім відповідає сучасній ситуації. Правда, обидві сторони - і телекомпанія «Взгляд», і вище керівництво ОРТ - завіряють, що пропозиція змінити ведучого йшла не зверху, а з надр самого «Взгляду». Андрій Разбаш залишився як ведучий іншої авторської програми, вже запланованої каналом.

Але «тут і зараз» Разбаша змінив Любімов і вже в перший тиждень ефіру виграв неоголошену війну з «Героєм дня», вміло використавши всі переваги новачка: у нової програми будь-якого каналу, що виходить в прайм-тайм, завжди є фора глядацької уваги, що підігрівається ентузіазмом ведучих, який ще не вичерпався.

Не випадково героєм першого випуску став Юрій Болдирев. Працюючи останнім часом в Рахунковій палаті Болдирев всіма силами намагався привернути увагу громадськості до волаючих фактів корупції у владних структурах: навіть бувалий Любімов не зміг приховати подиву коли його співбесідник назвав астрономічну суму в 9 мільярдів доларів - саме стільки ми втратили в результаті зловживань уряду в ситуації навкруги Національної фундації спорту.

Дотепний хід - запросити гостей на наступну передачу прямо в ефірі. Пітерський губернатор Володимир Яковльов чи Сергій Беляєв, що балотувався в Законодавчі збори міста не змогли відмовитися від незручного запрошення на очах у всієї країни, чудово розуміючи, як пошкодила б відмова їх політичному реноме.

Звичайно, в перший тиждень важко робити глобальні висновки, тим більше що блискучий старт перших трьох днів ефіру ближче до четверга став буксувати, скотившися до тривіальних передвиборних підставок (спроба викрити Беляєва в співволодінні якимсь охоронним агентством, підрахунок нерухомості, що належить йому). Правда, Любімов пояснює таку однобічність дивним небажанням суперників Беляєва скласти йому компанію в студії.

Було очевидно, що колишній глава Держкоммайна, червоний від натуги, проклинає мить, коли погодився приїхати на програму. Візуально-телефонна сварка з його головним пітерським опонентом, на жаль, не пішла далі фраз: «Сам дурень!» - «Від дурня і чую!» Втім, така несподівана відвертість тих, хто рветься до пітерського пирога, може зіграти свою позитивну роль, показати виборцям справжнє обличчя тих, хто жадає влади тут і зараз.

Олена Афанас’єва

07.12.98. «Нова газета - Понеділок» № 48

13.8.2. Стати своїм. Загальними якостями для будь-якого ведучого є особиста чарівність, здатність викликати симпатію аудиторії (харизма), миттєва реакція на події, чудова пам'ять і різностороння освіченість. Харизматичність ведучого мало вивчена, але вона проголошується як обов'язкова якість для цієї професії. Вона майже не пов'язана із зовнішніми якостями ведучого, мало пов'язана з освітою і, по суті справи, є складним комплексом вроджених та набутих рис особистості. Звикання до образу ведучого - абсолютно особливий феномен, характерний для телебачення, він переноситься і на сам засіб, який при звичайному перебігу обставин стає необхідним атрибутом повсякденного життя, відсутність якого важко собі представити.

Росія, мабуть, єдина країна, що провела на собі експеримент в умовах повної відсутності телебачення, хай і на нетривалий час. Коли відключилися телевізійні передавачі в жовтні 1993 р. під час політичної кризи, коли Останкино було взято штурмом, практично в прямому ефірі, країна відчула не інформаційний, а найсправжнісінький психологічний, точніше, соціально-психологічний шок, дослідження якого могло б стати вельми корисним для розуміння того, наскільки реально зійшлися воєдино поняття «телебачення» і «суспільство». Ще більше це явище проявилося після того, як в 2000 р. через пожежу на Останкинськой телевишці без телемовлення залишилося до 12 мільйонів жителів Москви і Московської області. Стрес, який відчула на собі аудиторія, позбавлена звичного аудіовізуального інформаційного оточення, в обох випадках примусив людей шукати найхимерніші форми заповнення дозвілля і задоволення інформаційної потреби. Значно зросла значущість пліток, що передавалися від людини до людини, роль друкованих видань, тиражі яких зросли у багато разів, та інших засобів комунікації.

Відомо, що навіть ті, хто вважає себе активним супротивником телебачення та не сприймає його в звичайних умовах, включали телевізор, щоб переконатися в тому, що телебачення дійсно не працює. Усвідомлення відсутності цілого інформаційного каналу стало самостійною мотивацією, яка примушувала людей безуспішно перемикати канали у пошуках інформації. Якийсь час країна не відриваючись дивилася на порожні екрани в очікуванні прориву інформаційної блокади, і це, мабуть, кращий образ того, що чекає суспільство від журналістики. Саме видовище було значно важливішим за те, що говорять з телеекрану, з якою майстерністю та як це показують.

Досить цікаво, що, коли телебачення перестало показувати практично всі програми, окрім інформаційних, після вбивства В. Ліст’єва у 1994 р., потрясіння не відбулося, аудиторія сприйняла правила гри і неусвідомлено приєдналася до цієї особливої форми соціального протесту. На фоні траурної музики, траурного транспаранту з написом «Убитий Влад Ліст’єв», що повторювався раз за разом, кожний випуск новин привертав до себе особливу увагу, і кожного разу очікування того, що ось-ось щось має відбутися, не покидало аудиторію. Такий ось соціальний акцент.