11. Сутнісні характеристики (риси) організаційної структури державного управління.

Організаційна структура державного управління — це компонент системи державного управління, зумовлений її суспільно-політичною природою, соціально-функціональною роллю, цілями і змістом, який об'єднує в собі певну сукупність державних організацій, їх персонал, матеріальні та інформаційні ресурси, що виділяються і витрачаються суспільством на формування та реалізацію державно-управлінських впливів і підтримання життєздатності самого суб'єкта управління.Органи державної влади, що характеризуються однаковим організаційно-правовим статусом і однорідністю здійснюваних управлінських функцій позначають поняттям ланка державно-управлінської системи (міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації тощо).Системним елементом організаційної структури виступає орган державної влади, пов'язаний з формуванням і реалізацією державно-управлінських впливів. Він є одиничною структурою влади, формально створеною державою для здійснення закріплених за нею її цілей і функцій. У державі, в якій встановлено конституційний поділ влади по горизонталі й вертикалі, організаційна структура державного управління набирає певної конфігурації.

Наступним елементом, що формує організаційну структуру є організаційні зв'язки між суб'єктами управління. Можна виділити три види зв'язків в організаційній структурі державного управління:

• субординаційні (упорядкування зверху вниз, від керуючого до керованого);

• реординаційні (знизу вверх, від керованого до керуючого);

• координаційні (упорядкування на одному рівні, між двома і більше суб'єктами, що не виключає того, що в загальному вони можуть знаходитись на різних рівнях в ієрархічно організованій системі управління). Субординаційні зв'язки в організаційній структурі державного управління можуть передбачати:

• виключну компетенцію вищого за організаційно-правовим статусом органу щодо органу, нижчого за статусом;

• безпосереднє і пряме лінійне підпорядкування;

• функціональне або методичне підпорядкування;

• право затвердження проекту рішення;

• підконтрольність;

• підзвітність.

Реординаційні зв'язки передбачають:

• певну самостійність нижчого за організаційно-правовим статусом органу (з певного кола питань орган приймає рішення без їх попереднього узгодження з вищим за організаційно-правовим статусом органом, а останній вправі скасовувати чи призупиняти ці рішення);

• право законодавчої, а також нормотворчої ініціативи;

• право планово-бюджетної ініціативи;

• право структурно-штатної ініціативи;

• право представлення для призначення на посаду;

• право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом брати участь у підготовці рішень органу вищого за статусом;

• право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом на консультативне погодження з ним підготовленого вищим органом проекту рішення;

• право й обов'язок не виконувати незаконний, особливо злочинний наказ.

Координаційні зв'язки базуються на взаємній зацікавленості різних органів державної влади (та органів місцевого самоврядування) в узгодженні своїх управлінських впливів або на один і той же об'єкт, або на різні об'єкти і можуть передбачати:

• створення й функціонування спеціальних координаційних органів управління;

• проведення координаційних нарад;

• регулярний обмін інформацією, насамперед плановою й обліковою;

• прийняття одночасних спільних рішень.

Порядок відповідальності органів, які мають між собою координаційні зв'язки (або взагалі елементів механізму держави та елементів державного апарату), може бути передбачений як нормативними рішеннями вищих за організаційно-правовим статусом органів, так і спільним рішенням.

12. Моделі державного управління: світовий досвід. Використання зарубіжного досвіду державного управління у вітчизняній практиці

Головною метою ДРУ в розвинутих країнах світу є досягнення рівномірного, збалансованого та раціонального соціально-економічного розвитку, з ефективним використанням ресурсного потенціалу регіонів і подолання територіальних диспропорцій розвитку.Регіональна політика розвинених країн світу передбачає вирішення проблем депрес. і відстаючих від загального рівня розвитку регіонів країни, територій з надмірним техногенним навантаженням, надмірної концентрації промисловості чи населення та інших проблем, які відносяться до макроекономічних. Також вирішуються і проблеми мікрорівня, які пов’язані з місцевою специфікою окремого регіону. ФРН Відповідно до Конституції ФРН бюджети земель і федерації є самост-ми і незал-ми. Кожна земля має свою конституцію, демократично обраний земельний парламент (ландтаг), земельне управління – уряд. У відносинах між собою землі користуються принципом самокоординації, тобто регулюють свої відносини без посередництва центру, в основному шляхом складання і виконання прямих договорів. Кожна земля має власне земельне законодавство, яке не суперечить федеральному, а також своє громадянство.

Франція вкожному регіоні існує Регіональна рада, яка обирається населенням, соціально-економічний регіональний комітет і децентралізовані державні служби. Державна владу представляє префект регіону, який має певну владу по відношенню до всіх зовнішніх служб різних відомств. Кожному рівню управління надані права, можливості і кошти для рішення тих питань, які найкраще підлягають управлінському впливу саме в кожній структурній одиниці. У Польщі процес розробки концепції регіонального розвитку проходив паралельно з адмін. реформою. Гол. завданнями реформи були: децентралізація влади, делегування повноважень регіональним органам влади відповідно до принципу субсидіарності. Регіон. політика реалізується на 3 рівнях управління – загальнодержавному, регіональному та локальному. На регіон. рівні (воєводства) реалізуються функції виконання програм регіонального розвитку, моніторинг екологічної та економічної ситуації в регіоні, розбудова прикордонної і митної інфраструктури тощо. На лок. рівні (гміни) через органи місцевого самоврядування забезпечується функціонування закладів регіональної виробничої і соціальної інфраструктури, передусім місцевого транспорту, підприємств комунального господарства, закладів охорони здоров'я, початкової освіти, культури тощо.

Основні моделі системи управління:

1) централізована – на всіх рівнях управління здійснюється органами державної влади, які формуються урядом або главою держави, і підпорядковуються по вертикалі (тоталітарна модель);

2) Англо-Американська – управління на всіх рівнях, крім державного, здійснюється органами місцевого самоврядування, які обирає населення відповідної територіальної одиниці.

На цих субнаціональних рівнях функціонують міністерства і відомства, але органів державної влади немає;

3) Європейська змішана елітна – ґрунтується на поєднанні перших двох моделей. При цьому на місцевому рівні, як правило, управління здійснюється органами місцевого самоврядування;

4) Європейська змішана з розділеною ієрархією – подібна попередній моделі, однак на рівні області і району управління здійснюється лише місцевою державною адміністрацією, а на місцевому рівні – органами місцевого самоврядування.

Будь-яка модель має три рівні:

1) загальнодержавний – визначаються цілі і пріоритети загальноекономічного розвитку країни і регіональної економіки, розробляється державна і регіональні програми соціально-економічного розвитку, бюджетно-фінансова і податкова політики. За центральними органами влади закріплюються функції міждержавних відносин, оборони, екологічного захисту, регулювання грошового обігу, контроль за банківськими операціями, оподаткування, розвиток освіти та культури. Переважає державна форма власності.

2) регіональний – узгоджуються регіональні, галузеві і підприємницькі інтереси. Основним суб’єктом управління є область (принцип самостійності);

3) місцевий – реалізація державної регіональної політики і власних рішень щодо інтересів територіальних громад (самоврядування).

13. Система органів публічної влади. Законодавча влада в системі державного управління. Поняття, склад і структура парламенту, його повноваження.

Система органів публічної влади в Укр. – сукупність встановлених КУ органів державної влади та місцевого самоврядування, що забезпечує захист прав, свобод та законних інтересів громадян, безпеку держави і суспільства, та вирішують питання соціально.економ. та культурного будівництва.

Склад системи органів публічної влади.

1.Система органів державної влади, яка містить у собі главу держави;законодавчий орган влади(ВРУ), систему органів виконавчої влади(КАМУ, міністерства…)

2.Система органів судової влади.

3.Система органів виконавчої влади АРК.

4.Система органів місцевого самоврядування.

Орган держ.влади – складова частина державного апарату, що бере участь у здійсненні функцій держави, діє від його імені, і за дорученням, має державні повноваження, відповідну компетенцію і структуру та застосовує організаційно правові форми діяльності.

Єдина державна влада поділяється на:

Законодавчу, виконавчу і судову.

Класифікація органів публічної влади

1.За належністю

 Органи державної влади

 Органи місцевого самоврядування

2.За порядком функціонування

 Виборчі

 Призначу вальні

3.За порядком прийняття рішень

 Одноосібні

 Колективні

4. За предметною підзвітністю

 Загальної компетенції

 Спеціальної компетенції

5.За територіальною належністю

 Загальнодержавні

 Місцеві

6. За внутрішньою структурою

 Централізовані

 Децентралізовані

7. За часом існування

 Постійні та Тимчасові

Структура ВРУ

Голова

Перший заступник голови

Заступник голови ВРУ

Керівник апарату ВРУ

Апарат ВРУ

Комітети ВРУ

Повноваження ВРУ

1) Внесення змін до КУ в межах і порядку передбачених розділом ХІІІ КУ.

2) Призначення Всеукраїнського референдуму, з питань визначенних КУ.

3) Прийняття законів України !!!!

4) Затвердження державного бюджету Укр.., контроль за виконання прийнятих рішень

5) Визначення основних засад зовнішньої і внутрішньої політики Укр..

6) Пизначення виборців президента У.

7) Усунення президента У. з поста – імпічмент

8) Надання згоди на призначення прем’єр-міністра У. та інші

14)Державне управління і виконавча влада: поняття, співвідношення, взаємозв’язок. Роль виконавчої влади в управлінні. Види органів виконавчої влади та питання їх класифікації. Уряд і державне управління. Інститут президента в державному управлінні.

Виконавча влада – вид єдиної державної влади, що взаємодіє із законодавчою і судовою, її функції пов'язані з реалізацією законів та інших нормативних актів держави, для чого використовується певна частина державних повноважень.

Ознаки виконавчої влади

1) Відносна самостійність в системі єдиної ДВ

2) Організований характер впливу на суспільні відносини

3) Організована оформленість суб’єктів виконавчої влади

4) Системність суб’єктів

5) Професіоналізм

6) Універсальність існування у часі і просторі.

Специфіка статусу президента, як глави д-ви полягає в тому, що він займає окреме місце у сфері ДУ, при чому рівень повноважень президента залежить від державної форми правління країни.

Президент У. є главою держави і гарантом державного суверенітету. Він володіє такими повноваженнями:

1) Видає на основі КУ і ЗУ укази та розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території У.

2) В рамках передбачених державним бюджетом У. Президент У. може створювати для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи.

Повноваження президента України

1.В галузі нац.безпеки та оборони

 Є головнокомандуючим ЗБСУ і здійснює керівництво в сфері нац.безпеки

 Призначає та звільняє з посад вище командування ЗБСУ, голову СБУ, очолює та формує перспективний склад ради нац.безпеки та оборони У.

2. В сфері зовнішньої політики

 Представництво У. в зовнішньоекономічних відносинах

 Здійснює керівництво зовнішньополітичної діяльності держави

3. В сферах по відношенню до КМУ

 Призначає за згодою ВРУ прем’єр міністра У.

 За представленням прем’єр-міністра, призначає членів КМУ, голів місцевих адміністрацій.

 Має можливість відміняти акти КМУ

4. Організація роботи ВРУ

 Призначає позачергові вибори до ВРУ

 Достроково припиняє повноваження ВРУ

 Має право скликати позачергові сесії ВРУ

5. Процес прийняття ЗУ

 Має право(обов’язок) підпису ЗУ

 Має право накладати вето

 Має право законної ініціативи

6. По відношенні до судової системи

 Право призначення та звільнення 1/3 складу Конституційного суду У.

Порядок припинення повноважень президента

1. добровільна відставка

2. неможливість виконувати повноваження за станом здоровя

3. відсторонення від повноважень порядку імпічменту

4. в разі смерті

15.)Судова влада у системі державного управління. Поняття і роль судової влади у суспільстві. Судові системи та судові органи. Здійснення судової влади

судова влада України(ст..6 КУ)одна із трьох гілок влади, яка має власну судову систему.

Судова система У. – сукупність усіх судів держави, заснованих на єдинних засадах організації і діляності ,що здійснюють судову владу.

1. Конституційний суд У.

2. Загальні суди юрисдикції

Конституційний суд У. є єдиним органом конституційної юрисдикції в У. і здійснює конституційне судочинство в країні.

Структура та повноваження Конституційного суду У. визнач. В КУ та ЗУ «Про конституційний суд в У.» Стаття 13. Повноваження Конституційного Суду України

Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України ;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України;

5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України

6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або законів України.

16. Регіональне управління: сутність, цілі та специфіка. Історичні форми управління регіональним розвитком.

Регіональне управління – це цілеспрямований вплив регіональних органів влади на підприємства, установи та організації, які розміщені на території регіону, з метою досягнення загальнорегіональних цілей та завдань.

Цілі:

1. Економічні (бюджет, податкова політика)

2. Соціальні цілі ( належний рівень розвитку освіти, культури, створення належних умов для праці, відпочинку)

3. Екологічні цілі ( захист природного середовища радіаційний захист населення)

4. Науково-технічні цілі ( розвиток науки і техніки, інвестиційна діяльність)

5. Духовні (гуманітарні) цілі (духовний розвиток суспільства, ідеологія)

Взаємовідносини між рівнями управління:

1. Взаємовідносини «регіон-центр».

Чіткий розподіл повноважень та компетенції з питань власності, зайнятості,земельних ресурсів, бюджету, податків, ціноутворення тощо.

2. Вирішення центром питань економічної безпеки, фінансово-економічної стабільності, грошового обігу, державного бюджету.

3. Регіональне управління та місцеве самоврядування, визначення завдань розвитку регіону , вирішення питань бюджетно-фінансової політики території та питань оперативного управління.

18. Основні напрями регіонального управління: управління природно-ресурсним потенціалом регіону, управління фінансовими, трудовими ресурсами.

основні напрямки регіонального управління можна поділити на 2 групи:

1. в економічній сфері:

- забезпечення ефективного розвитку регіональної економіки;

- ефективний внутрішньорегіональний розподіл праці;

- ефективний розвиток підприємницької діяльності;

- створення сприятливих умов для розміщення та ефективного функціонування виробничих об’єктів та об’єктів інфраструктури;

- ефективне використання наявного ресурсного потенціалу в регіоні;

- розвиток територіальних виробничих комплексів;

- ефективне керівництво господарством регіону;

2. в соціальній сфері :

- задоволення потреб населення а праці та забезпечення ефективного використання трудового потенціалу;

- створення умов для відтворення трудового потенціалу регіону;

- забезпечення ефективного розвитку соціальної інфраструктури;

- задоволення потреб населення харчуванням та іншими товарами та послугами;

- регулювання якісних та кількісних характеристик структур, розселення населення;

- підтримка сприятливого для життя, праці та відпочинку екологічного середовища.

20. Механізми реалізації регіональної політики держави: інституційно-правові, організаційні, фінансово-економічні, соціально-психологічні

механізм реалізації регіональної політики держави регулюється концепцією державної регіональної політики, яка була затверджена Указом Президента України

від 25 травня 2001 року N 341/2001.

Реалізація державної економічної політики має ґрунтуватись на чіткому розподілі повноважень відповідальності та фінансово-економічної бази між трьома рівнями управління.

Механізм державного регулювання повинен забезпечити:

1. Активізація господарської діяльності в регіонах на основі впровадження нових виробничих відносин та поліпшення використання природно-ресурсного та економічного потенціалу.

2. Створення умов для посилення спеціалізації регіонів прискореного розвитку прогресивних галузей економіки та залучення інвестицій у регіони які мають для цього найбільш сприятливі умови.

3. Ліквідація економічних кризових ситуацій в регіонах та створення сприятливих умов для життєдіяльності населення України.

Механізм державного регулювання розвитку регіонів включає такі елементи:

1. Законодавча база

2. Бюджетно-фінансове регулювання та підтримка регіонів з боку держави.

3. Подальший розвиток таких форм і методів державного впливу як прогнозування та програмування.

4. Створення та розвиток в окремих регіонах країни спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку.

5. Розвиток транскордонного співробітництва.