73. Проблеми взаємовідносин гілок державної влади в Україні у сфері управління. Необхідність реформування системи державного та регіонального управління.

Взаємодія інститутів державної влади як принцип основ конституційного ладу України

Різні гілки державної влади, що організована на таких засадах, не незалежніповністю одна від одної, а перебувають у тісному зв'язку та взаємодіють між собою. Таким чином, розподіл влад не є абсолютним. Одночасно він означає єдність влади на основі загальних політико-правових принципів та цілей гуманного суспільства. Більше того, він потребує тісної взаємодії всіх владних структур.

Принцип взаємодії різних гілок державної влади все частіше дістає підтримку українських вчених. Прямо про існування такого принципу говорять у своїх наукових дослідженнях Ю.Тодика, М.Цвік, В.Шаповал, Л.Кривенко, інші відомі вчені.

Неодноразово пропонувалося закріпити принцип взаємодії владних структур при обговоренні проектів Конституції України. На жаль, Конституція України від 28 червня 1996 р. прямо не закріпила цей важливий політико-правовий принцип організації та функціонування державної влади.

Одним з конституційних принципів, що закріплені в Конституції України опосередковано, є принцип взаємодії різних гілок державної влади. Переконливим доказом існування того чи іншого принципу Конституції, незалежно від способу його закріплення, є наявність певного механізму, з допомогою якого здійснюється регуляція суспільних відносин. В юридичній науці такий механізм називається механізмом правового регулювання, під яким розуміється сукупність усіх юридичних засобів та форм, які забезпечують переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин. Розглянемо, які ж юридичні засоби та форми взаємодії різних гілок державної влади, закріплює Конституція України. Детальний аналіз положень Основного Закону дозволяє зробити висновок, що таких засобів та форм є досить багато. І вони ґрунтуються на компетенції різних гілок влади, на співвідношенні їх повноважень між собою. До найважливіших, вважаю, можна віднести такі повноваження Верховної Ради України, як: затвердження державного бюджету України, контроль за виконанням державного бюджету, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України; розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України; призначення на посади і звільнення з посад ряду представників органів виконавчої влади; призначення третини складу Конституційного Суду України; обрання суддів; здійснення парламентського контролю в межах, визначених Конституцією, та деякі інші, закріплені ст. 85 Конституції України. Крім того, елементами механізму взаємодії є також: право депутатського запиту, право Верховної Ради України розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття щодо нього резолюції недовіри. Відповідно до ст. 92 Конституції виключно законами України визначаються: організація і діяльність органів виконавчої влади, судоустрій, судочинство, статус суддів, що також включає можливості впливу парламенту на інші владні структури та є механізмами взаємодії різних гілок державної влади.

Механізмом взаємодії законодавчої і виконавчої гілок влади з ініціативи останньої є наділення Кабінету Міністрів України правами: законодавчої ініціативи; розроблення та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; розроблення проекту закону про Державний бюджет України, забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України бюджету, звіт про його виконання та ін.

Новелами конституційного регулювання механізмів взаємодії владних структур є ст. 98 Конституції, яка встановлює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України Рахунковою Палатою, а також ст. 101 Конституції, яка встановлює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, який здійснюється Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.

За Конституцією Президент України також має необхідні важелі забезпечення оптимального функціонування всіх гілок державної влади, оскільки він як глава держави виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, конституційного ладу, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Кожне з цих повноважень окремо і всі разом визначають провідне місце Президента в державному механізмі України, в тому числі і в аспекті забезпечення взаємодії різних владних структур. Компетенція Президента перебуває в нерозривному зв'язку з його впливом на органи законодавчої та виконавчої гілок влади. Забезпечення державного суверенітету та територіальної цілісності, стабільного конституційного ладу можливе тільки в разі взаємоузгодженої діяльності законодавчої і виконавчої влади. Тому завдання Президента України — забезпечити оптимальну взаємодію всіх гілок державної влади. Це випливає з його функцій, хоча прямо не закріплено в Конституції, як це зроблено в основних законах ряду країн. Так, ст. 5 Конституції Франції проголошує: «Президент Республіки стежить за додержанням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних властей, а також правонаступництво держави». Функціями арбітра наділяє президента також Конституція Румунії, яка закріпила (ст. 80), що: «Президент Румунії стежить за виконанням Конституції і функціонуванням органів державної влади. З цією метою він виконує функцію посередництва між державними владами, а також між державою та суспільством». Цим же шляхом пішла Росія, де в ст. 80 Конституції Російської Федерації закріплено, що президент є гарантом Конституції, а також прав і свобод людини та громадянина, що він вживає заходів по охороні суверенітету Російської Федерації, її незалежності, державної цілісності, забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади. Подібні положення є і в конституціях інших держав.

Важливим повноваженням Президента в цій сфері є закріплений ст. 106 Конституції України обов'язок звертатися з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України. Уявляється, що в цих посланнях окрему увагу необхідно приділяти аналізу взаємовідносин органів законодавчої і виконавчої влади та їх впливу на загальне становище в країні.

Права Президента, що закріплені низкою інших пунктів ст. 106 Конституції, за своєю правовою природою також є елементами механізму взаємовідносин законодавчої та виконавчої гілок влади. До них слід віднести такі права Президента: призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції (п. 6); призначати позачергові вибори до Верховної Ради України (п. 7); припиняти повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених Конституцією (п. 8); призначати за згодою Верховної Ради України Прем'єр-Міністра України і припиняти його повноваження (п. 9); призначати за поданням Прем'єр-Міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади і припиняти їх повноваження на цих посадах (п. 10); утворювати, реорганізовувати і ліквідовувати за поданням Прем'єр-Міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (п. 15); скасовувати акти Кабінету Міністрів України (п. 16) й ряд інших.

Незважаючи на наявність зазначених вище широких владних повноважень, які має Президент України для забезпечення ефективної взаємодії гілок влади, необхідним є пошук нових форм цієї його діяльності. Одна з таких форм вже знайдена — це діяльність Представника Президента у Верховній Раді України. Пропонується також створити інститут Представника Президента України в Конституційному Суді України. Інші механізми ще потрібно створювати. Вважаємо, що ефективним механізмом забезпечення взаємодії органів законодавчої та виконавчої влади може стати систематична участь Президента в роботі Верховної Ради України.

Певні засоби взаємодії з іншими гілками влади мають також судова влада и контрольно-наглядові органи, насамперед Конституційний Суд України, головна функція якого полягає у вирішенні питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України та офіційне тлумачення Конституції України.

Таким чином, є всі підстави вважати, що в Конституції України містяться відповідні механізми взаємодії законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Але самі проблема не знімається ні в теоретичному ні в практичному аспекті, оскільки к сучасному етапі державотворення досить багато випадків конфронтації між владним! структурами, особливо між законодавчою та виконавчою, що не допомагає вирішенні досить складних проблем, які стоять перед українською державою і суспільством.

75. Соціально-ринкова трансформація України та завдання держави щодо формування ефективної системи управління на різних рівнях

За 10 років Україна зробила важливі кроки для відходу від системи центрального планування в бік ринкової економіки. Ціни лібералізовані, як і режим торгівлі та обміну валюти. Значний прогрес зроблено в приватизації малих та середніх підприємств.

В той же час економіка України досі не може вийти з глибокої економічної кризи. Вона залишається другою після Туркменістану країною з перехідною економікою, де до цього часу спостерігається падіння ВВП, хоча його темпи за останні роки уповільнилися. В Україні спостерігаються також високі темпи спаду обсягів промислового виробництва і товарів народного споживання.

Має місце таке негативне явище, як зниження питомої ваги нагромадження основного капіталу і збільшення частки приросту оборотних коштів. Це свідчить про скорочення інвестиційних можливостей держави. Хоча, починаючи з 2000 року ситуація дещо поліпшилася: були зареєстровані випереджаючі темпи зростання виробництва промислової та сільськогосподарської продукції.

Протягом останніх років на тлі значного спаду виробництва сталися негативні структурні зміни. Якщо 1990 року частка базових галузей (електроенергетика, чорна металургія, паливна промисловість) становила близько 20 відсотків промислового виробництва, що відповідало показникам розвинутих країн, то 1998 року цей показник зріс до 52,7 відсотка, зокрема, на підприємствах чорної металургії – до 24,6, паливної промисловості – до 12,1, електроенергетичної – до 16,0, тобто в загальному обсязі промислового виробництва 1998 року порівняно з 1990-им збільшилась частка таких галузей, як електроенергетика – майже в 2,5 рази, паливна промисловість – в 2 рази та чорна металургія - теж удвічі.

Ця ситуація не змінилась і до початку 2000 року. Водночас частка машинобудування зменшилась у 3 рази. Промислове виробництво загалом за цей період скоротилося на 73,5 відсотка. Причинами незадовільної роботи промисловості є криза платежів, значний податковий тиск, брак коштів, високі кредитні ставки та низький попит на продукцію.

В таких складних економічних умовах зростає роль ринкової політики трансформації, яка спрямована на модернізацію і структурну перебудову виробництва, задоволення соціальних потреб населення, подолання не конкурентоспроможності українських товарів на зовнішніх ринках.

У подоланні економічної кризи, в розвитку ринкових відносин важлива роль належить регіонам, де реалізується безпосередньо ринкова політика, тобто формується регіональна політика ринкової трансформації (РПРТ). Але втілення її в життя в значній мірі визначається регіональними факторами і передумовами, які сприяють або розвитку ринкових відносин або гальмують його і впливають на реалізацію РСЕП.

Під регіональною політикою ринкової трансформації розуміємо сукупність заходів, спрямованих на здійснення ринкових реформ в регіоні з врахуванням відмінностей в їх економічній дієздатності.

Стосовно регіональних відмінностей, то вони зумовлені як природними факторами (наявністю сировинних ресурсів, кліматом, родючістю ґрунтів), так і економічними характеристиками (ефективністю, місцем у національній економіці, рівнем транспортних витрат, вартістю праці та капіталу, оснащеністю об'єктів інфраструктури)

Існуючі регіональні відмінності впливають на ефективність господарювання в регіоні, на можливості його економічного зростання. Саме з відмінностями в господарських структурах, соціально-економічному потенціалі регіонів пов'язані перспективи реформування їх економік. До цього необхідно додати наявність політичної волі до ринкових трансформацій як на рівні центральної, так і місцевої влади.

В основі регіональної політики ринкової трансформації лежить уявлення про ефективний розподіл факторів виробництва між альтернативними цілями їх використання (алокація). Алокаційний ринковий механізм, а з ним і регіональна політика ринкової трансформації націлені на подолання недосконалості та негнучкостей як централізовано-планового управління, так і ринкових принципів функціонування.

Метою регіональної політики ринкової трансформації є створення в регіонах належних умов для конкуренції, максимального використання регіональних конкурентних переваг, активізації внутрішніх джерел економічного зростання, створення сприятливого економічного клімату.

Взагалі політика ринкової трансформації визначається переходом до формування нової економічної системи, головним критерієм розвитку якої стають ціни світового ринку, що призводить до переоцінки поняття ефективності функціонування як галузей, так і регіонів.

Регіональна політика ринкової трансформації безпосередньо визначається закономірностями утворення і функціонування регіональних ринків, в рамках яких формуються інтереси і взаємовідносини суб'єктів ринкових факторів економічного ризику, дослідженням інфраструктурного забезпечення відносин регіонального ринкового простору і впливу зовнішньоекономічної діяльності на розвиток регіональних ринків.

Регіональна політика ринкової трансформації безпосередньо пов'язана з РСЕП, вона передбачає:

• формування інвестиційно-привабливого клімату в регіоні:

• акумулювання і накопичення фінансових ресурсів за рахунок раціонального використання природно-ресурсного 1 виробничо-інноваційного потенціалу регіону;

• формування фінансової системи, орієнтованої на вирішення проблем соціально-економічного розвитку регіону.

Функціональна структура регіональної політики ринкової трансформації передбачає:

• економічне зростання. Вважається, що оптимальна аллокація факторів виробництва в економічному просторі сприяє добробуту суспільства. Вклад регіонів у виробництво ВВП повинен відповідати їх економічному потенціалу. Для економічного зростання необхідна селективна підтримка окремих регіонів з боку держави. Наприклад, в одних регіонах це може бути цілеспрямоване стимулювання створення нових робочих місць, в інших – пряме інвестування в нові сфери діяльності та інфраструктуру з тим, щоб посилити їх привабливість як місце розміщення капіталу;

• гомогенність (однорідність) національного економічного простору. Ця мета регіональної ринкової політики передбачає уникнення міжрегіональних диспропорцій у добробуті і доходах, щоб регіони були однаково доступні для господарської діяльності;

• стабільність. Мета полягає у зменшенні кон’юнктурної та структурної уразливості регіонів. В значній мірі реалізація мети пов'язана із господарською структурою регіонів, ефективність якої забезпечує доходи і зайнятість населення. На етапі трансформації економіки регіонів формування такої структури безпосередньо пов'язане з реструктуризацією їх господарства. Необхідно створити сприятливі умови для залучення робочої сили в галузі виробництва;

• формування життєздатного конкурентного середовища. У регіонах де переважає важка промисловість, яка мало піддається перебудові, спад виробництва буде тривалішим. Важливим є структурна регіональна ринкова політика, яка б передбачала державну селективну та інвестиційну підтримку окремих галузей і підприємств. Таким чином, необхідне здійснення ринкове орієнтованої структурної політики як частки регіональної ринкової політики. Консервація старої виробничої структури блокує створення конкурентного середовища в регіоні;

• інвестиційна привабливість. Орієнтація господарського розвитку регіонів на посилення привабливості виробництва для іноземного і національного капіталу на основі створення ринку капіталу і робочої сили.

Формування регіональної ринкової політики трансформації безпосередньо пов'язане з децентралізацією функцій управління на основі оптимального поєднання розподільчих і ринкових методів управління; перерозподілу бюджетних надходжень (бюджетного регулювання) між центром і регіонами.

Центральні органи влади залишають за собою функцію з прийняття рішень у галузі законодавства, розробки загальних принципів економічної політики, які пов'язані із збереженням єдиного економічного простору і підтримкою територіальної цілісності держави.

Таким чином, модель політики соціально-економічного розвитку регіону повинна виходити з якісно нової концепції і наступних методологічних принципів:

• визначення пріоритетності соціальних цілей;

• визначення регіону як територіальної складно утвореної цілісності, яка функціонує при міждержавних і міжрайонних економічних зв'язках щодо розподілу і споживання товарів та послуг;

• визнання відносної самостійності економічних, соціальних, духовних, національних та інших інтересів регіону;

• координація діяльності економічно незалежних суб'єктів виробництва на регіональному рівні, єдність сукупності умов і факторів функціонування яких визначає саморегулювання регіонів;

• необхідність створення системи ефективного господарювання в регіоні будь-якого рангу, яка б забезпечила економічні, соціальні, екологічні умови життєдіяльності населення;

• в умовах ринкової системи господарювання більш високим стає рівень схоластичності, невизначеності соціально-економічного розвитку.

Регіональна ринкова політика трансформації визначає основні напрямки ринкової трансформації в регіоні і є основою формування РСЕП.

Одним з основних напрямків ринкової політики трансформації є структурна перебудова, яка має широкий спектр впливу на розвиток і формування ефективної ринкової моделі економіки. Стан економічної і фінансової кон'юнктури та досить стислий термін для її здійснення вимагає зосередити увагу на головних напрямах структурних змін, які в рамках середньотермінової програми сприяли б кардинальному поліпшенню економічної ситуації в країні.

До головних пріоритетів структурної трансформації можна віднести шість державних комплексних проектів з вирішення найактуальніших проблем економіки: "Підвищення конкурентоспроможності виробництва і збільшення експортного потенціалу держави"; "Посилення соціальної орієнтації економіки, освоєння нових конкурентоспроможних товарів народного споживання": "Реалізація енергозберігаючої моделі розвитку економіки"; "Технологічне оновлення виробництва"; "Реструктуризація підприємств"; "Створення ефективних регіональних структур економіки".

Особливістю даного етапу розвитку є те, що структурна перебудова економіки здійснюється не за галузевим підходом, що в минулому традиційно використовувалося, а за функціональним – через постановку і вирішення проблемних завдань економіки, визначених як пріоритети.

Розглядаючи структурну перебудову територіально-виробничого комплексу як складову частину регіональної соціально-економічної політики слід зазначити, що до основних напрямків його трансформації відносяться:

• вибір пріоритетних напрямків, зорієнтованих на наявні природно-сировинні ресурси регіону;

• випуск продукції з закінченим технологічним циклом для внутрішньорегіонального споживання і міжрегіонального обміну;

• зменшення трудомісткості за рахунок впровадження ресурсо- та енергозберігаючих технологій;

• забезпечення конкурентоспроможності продукції за рахунок науково-технічного оновлення виробництва;

• нарощування експортного потенціалу.

Структурна перебудова територіально-виробничого комплексу регіону потребує відповідного фінансово-ресурсного забезпечення, основою якого повинні стати:

• позабюджетні інвестиційні та інноваційні прибутки;

• капіталізація частини прибутків суб'єктів господарської діяльності:

• кошти від приватизації державного майна;

• залучення в кредитну систему недержавних фінансів (власні кошти підприємств та кредити банків);

• іноземні інвестиції;

• кошти держбюджету.

Ринкова трансформація визначає основні напрямки РСЕП. Ще на стадії формування вона структуризується на окремі складові політики регіонального розвитку, охоплюючи такі основні етапи:

• встановлення цілей розвитку регіону;

• вибір та застосування засобів, методів та важелів досягнення цілей;

• законодавче чи розпорядче проголошення цілей та засобів, методів, важелів, що спонукають забезпечення досягнення цих цілей.

Не менш вагомим у процесі ринкової трансформації регіону є системне поєднання чинників, що мають вплив на його розвиток. До них можна віднести: рівень соціально-економічного стану регіону та природоресурсного і виробничого потенціалу; загальнонаціональні і регіональні цілі; засоби, економічні та інші важелі і механізми досягнення цілей розвитку регіону; адаптація до форм і методів ринкового середовища; трансформація господарської діяльності до вимог конкурентоспроможного виробництва.

Одним із чинників, що сприятимуть досягненню поставлених цілей економічного розвитку є створення ВЕЗ і ТПР.

76. Реформування системи державного управління відповідно до стандартів публічного адміністрування, прийнятих в Європейському Союзі та країнах розвиненої демократії.

Реформована система державного управління в Україні має наближатися до стандартів публічного адміністрування, прийнятих у країнах розвиненої демократії, зокрема в Європейському Союзі. Для цього необхідні скоординовані дії, спрямовані на:

 законодавче розмежування повноважень у сфері державного управління між главою держави та урядом на підставі Конституції України; раціональне інституційне розмежування політичних та адміністративних функцій у системі виконавчої влади; удосконалення процедур діяльності органів влади;

 відмежування політичних посад і сфери цивільної служби та встановлення правових механізмів захисту державних службовців від незаконних політичних впливів; запровадження відкритого конкурсного прийняття на цивільну службу та службового просування; удосконалення системи управління державною цивільною службою;

 децентралізація функцій державного управління та відповідних ресурсів;

 створення економічно самодостатніх суб'єктів місцевого самоврядування через укрупнення сільських і селищних громад;

 правове регулювання адміністративної процедури (процедур); спрямування діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в першу чергу на надання адміністративних послуг; впровадження нових організаційних форм і стандартів якості послуг; удосконалення механізмів правового захисту громадян у відносинах із органами державної влади;

 посилення контрольних функцій парламенту, місцевих рад, а також посилення державного фінансового контролю; розвиток системи адміністративного судочинства; залучення громадськості до участі в управлінні державними і суспільними справами та контролі за функціонуванням органів влади.

Проблема невизначеності інституційно-влад-них повноважень і організаційно-кадрових принципів діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування може бути розв'язана лише за допомогою послідовного здійснення адміністративної реформи. Упродовж 2005 року вона реалізовувалася в частині реформування системи центральних органів державної влади.

Ще одним принципово важливим кроком у реформуванні політичної моделі України є встановлення ефективного цивільного контролю над силовими відомствами — Міністерством внутрішніх справ і Міністерством оборони.

Упродовж року в них тривали внутрішні реформи, основним змістом яких було зосередження силових структур України на виконанні функцій, притаманних відповідним відомствам демократичних країн, — гарантуванні безпечного життя громадян і безпеки держави.

Метою реформування МВС та МО України є забезпечення політичної нейтральності та незаангажованості силових відомств, неможливість їхнього використання як знаряддя політичної боротьби.

У найближчій перспективі завданням реформи в адміністративній сфері є законодавче забезпечення змін. Сучасні принципи публічного адміністрування мають бути відображені в положеннях законів "Про Кабінет Міністрів України", "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади", "Про Президента України", у нових редакціях законів "Про місцеві державні адміністрації", "Про державну службу" та ін.

Прийняття Адміністративного процесуального кодексу України дасть змогу вперше на законодавчому рівні врегулювати весь спектр відносин громадян із органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Реформування центральних органів виконавчої влади. Основною метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення його конституційного статусу як найвищого органу в системі виконавчої влади. Концептуальною основою реформування уряду має бути утвердження за-садничого напряму його діяльності — формування державної політики.

Програма діяльності Кабінету Міністрів України має готуватися на весь строк діяльності уряду.

У системі виконавчої влади не повинно бути органів, які б не були безпосередньо чи опосередковано підпорядковані уряду. Причому Кабінет Міністрів, щоб зосередитися на питаннях вироблення політики, повинен максимально делегувати або передати іншим легітимним способом свої повноваження адміністративного характеру органам виконавчої влади нижчих рівнів.

Щоб Кабінет Міністрів мав змогу ефективно керувати органами виконавчої влади, за ним повинні бути закріплені повноваження щодо призначення та звільнення з посад заступників міністрів, керівників органів виконавчої влади нижчих рівнів, скасування актів органів виконавчої влади нижчих рівнів.

Необхідно підвищити рівень колегіальності в роботі уряду. Урядові комітети повинні стати повноцінним інструментом політичного узгодження проектів урядових рішень.

Реформування міністерств та інших центральних органів виконавчої влади має бути спрямованим на:

 перегляд їхнього статусу та кількісного складу, а також уточнення їхніх функцій;

 забезпечення провідної ролі міністерств як головних суб'єктів розробки політики у відповідних секторах державного управління;

 підвищення ролі міністрів як державних політичних діячів.

У системі центральних органів виконавчої влади основними мають бути міністерства. Міністерства є "продовженням уряду" і тому повинні стати головними центрами вироблення державної політики. Відповідно у виконавчій владі лише Кабінет Міністрів та міністри як члени уряду повинні мати право видавати нормативно-правові акти.

Необхідно розмежувати політичне та адміністративне керівництво у міністерствах. Крім формального визнання посади міністра політичною, слід забезпечити легітимність такого визначення, а також надати міністру політичну підтримку в особі заступника міністра.

Для керівництва апаратом міністерства, забезпечення інституційної пам'яті міністерства і стабільності державної служби слід повернути посаду державного (постійного) секретаря міністерства — посадової особи зі статусом державного службовця.

Державний секретар міністерства повинен призначатися на посаду Кабінетом Міністрів у порядку, передбаченому законодавством про державну службу. Державний секретар міністерства має бути підзвітний та підконтрольний міністру.

Серед найважливіших питань у реформуванні міністерств має стати зміна підходів до територіальної організації виконавчої влади. За загальним правилом більшість міністерств не потребуватимуть територіальної мережі власних підрозділів (органів), оскільки їхнім основним завданням як політичного органу є забезпечення діяльності міністра: розробка державної політики, проектів нормативних актів тощо.

Найбільшу за кількістю працівників групу органів у системі виконавчої влади повинні становити урядові органи зі своєю територіальною мережею.

Урядовим органам слід здійснювати поточне адміністрування, тобто реалізацію законодавства через управління певними підгалузями (служба), надання адміністративних послуг (агентство), здійснення контрольно-наглядових функцій (інспекція). Урядові органи мають перебувати у системі міністерства відповідно до розподілу повноважень між міністрами за секторами державної політики.