17. Педагогічний такт і культура спілкування вчителя. "я-висловлювання" у педагогічному спілкуванні.

Пед. такт являє собою дотримання певної етичної міри у взаєминах з учнями. Такт – „дотик”, зміст – застосування у взаєминах з дитиною таких засобів, які були б достатньо дієвими і не вражали дитину, її самолюбство, сприяли активізації в ній прагнення до змін на краще.

Принципи пед. такту: - довіра і вимогливість; - підхід до дитини з оптимістичною гіпотезою, віра в можливість зміни на краще; - опора на позитивне в особистості дитини.

Дотримання пед. такту вимагає від учителя високого рівня мовл. і пед. к-ри, що складають культуру спілкування.

Пасивне слухання вчителя гальмує розвиток взаєморозуміння з уч­нем через використання таких прийомів:

Поряд з активним слуханням ми повинні висловлювати і власну думку щодо подій, вчинків, зберігаючи при цьому взаєморозуміння, діалогізм ситуації. Відповідь знаходимо в технології побудови.<Я-висловлювання> як способі заявити про власний по­гляд, не викликаючи захисної реакції. Це висловлювання того, як вчинок сприймається. Не варто вказувати, як повинна чинити інша людина.

«Я-висловлювання» — мовна конструкція, яка використовується як спосіб відвернення конфлікту у спілкуванні і полягає в повідомленні співрозмовником про власні потреби, почуття або оцінки у формі, що характеризується наявністю власного ставлення і відсутністю прямого осуду, спонукання, нав'язливості¹.

«Я-висловлювання» має переваги перед «Ви-висловлюванням» («Ти-висловлюванням»).

Сенс «Я-висловлювання» — в повідомленні про власні потреби, а не у звинуваченні. Така конструкція потребує від учителя розмови про те, чого він бажає, про що думає, а не про те, що слід робити учневі. Не можна засуджувати, звинувачувати.

Будуючи «Я-висловлювання», треба уникати прямих запитань і зви­нувачень. Краще їх замінити на стверджувальні звороти: Ми уникаємо слів: ти, ви, ти повинен, але, а замість них вживаємо: я, я хочу, і.

Отже, майстерність ведення бесіди ґрунтується на додержанні трьох основних принципів:

перший принцип — привернути увагу;

другий принцип — зацікавити, виявити інтерес до обговорення про­блеми;

третій принцип — перетворити інтереси співрозмовника на спільне рішення.

17. Індивідуальна педагогічна бесіда, її завдання, умови ефективності.

Індивідуальна педагогічна бесіда — це взаємодія вчителя з учнем, батьками, колегами, спрямована на взаєморозуміння, пошук шляхів співробітництва для стимулювання розвитку учня. Учитель насамперед мусить усвідомити: гуманізація освіти потребує зміни установки педагога у спілкуванні. Головне - не контролювати й оцінювати учнів, а допома­гати їм вирішувати проблеми. Надання допомоги в становленні особи­стості передбачає створення ситуацій діалогу.

У з'ясуванні сутності бесіди доцільно звернутися до гуманістичної психології (К. Роджерс, А. Маслоу), представники якої розглядають допомогу як розвивальну, таку, що сприяє актуалізації особистості: розкриттю й реалізації своїх потенційних можливостей у процесі свідомого вибору життєвого шляху і усвідомлення відповідальності за свій вибір. Тобто, суть бесіди слід вбачати не в передачі інформації, не у проголошенні рецептів, не у вирішенні завдань за іншого, а в активізації внутрішніх ресурсів того, з ким педагог веде розмову, щоб він зумів сам упоратися зі своїми проблемами.

Побудова бесіди на засадах діалогічної взаємодії передбачає враху­вання структурних елементів (етапів), кожен з яких має специфічні завдання й потребує володіння певними техніками. Бесіда складається з трьох етапів (початок, головна частина, завершення), проте успішність взаємодії закладається вже перед гартом безпосереднього спілкування, на підготовчому етапі, який має назву моделювання. Саме на цьому етапі головне навантаження при­падає на уяву та мислення вчителя. Щоб усвідомити проблему, визначити мету взаємодії та окреслити зміст діалогу, педагогові потрібно розвива­ти в собі здатність до децентрації у спілкуванні, що передбачає здатність стати на позицію іншого, відмову від неусвідомлюваного приписування якостей власного «Я» іншій людині, від сприймання своєї думки як єдино можливої.