8.29

Тема vііі. Українське національно-культурне відродження (кінець XVIII ст. – XIX ст.).

1. Загальні тенденції розвитку української культури ХІХ ст. Специфіка українського національно-культурне відродження.

2. Освіта і наука на українських землях. Меценатство.

3. Розвиток літератури, музики і драматургії.

4. Монументальне та образотворче мистецтво.

Цілі: виявити загальні закономірності та особливості розвитку української культури в ХІХ ст.; ознайомити слухачів з кращими досягненнями української традиційно-побутової культури ХІХ ст.

Завдання: проаналізувати стан розвитку освіти та науки; проаналізувати стан розвитку літератури, музики та драматургії;проаналізувати стан розвитку монументального і образотворчого мистецтва в Україні;

Основні терміни: національно-культурне відродження, національні коріння, культура, національна ідея, освіта, парафіяльні школи, колегіуми, наука, архітектура, скульптура, живопис, інтелігенція, громади, просвіти, народовство, москвофільство, романтизм, критичний реалізм, модерн, неоренесанс, еклектизм, передвижники, архітектура, скульптура, живопис, українська опера, меценатство.

На початку ХІХ ст. українські землі перебували в межах двох багатонаціональних імперій – Австрійської та Російської. Західна Україна (Північна Буковина, Східна Галичина, Закарпаття, Холмщина, Лемківщина, Посяння, Пряшівщина) знаходилася в складі імперії Габсбургів. Вони були поділені на округи, а ті в свою чергу на дистрикти, тільки на Закарпатті існував окремий адміністративно-територіальний поділ: жупи та комітати. Більша частина українських земель, зокрема Правобережна Україна, Лівобережна Україна, Слобідська Україна, Південь України перебували у складі імперії Романових. Загалом існувало 9 губерній (Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Таврійська, Миколаївська (Херсонська), Слобідсько-Українська (Харківська), які в свою чергу поділялися на повіти. В адміністративно-територіальному поділі українських земель ХІХ ст. остаточно зникла національна специфіка.

Відсутність в Україні власної національної держави, асиміляторська політика Російської та Австрійської імперій призвели до трагічних наслідків: еміграції інтелігенції, залучення елітної частини українських інтелектуалів у розбудову російської культури (Микола Гоголь, Костянтин Ушинський, Михайло Булгаков) чи польської (Іван Вагилевич) чи австрійської. Не сприяв розвитку культури й низький відсоток українців на містах.

Наприкінці ХVІІІ ст. з’являються ознаки занепаду української національної культури. Вплив культури державницьких націй: на підросійській Україні російської, в Західній – австрійської, латинської та польської, в Закарпатті – латинської та угорської. Починається процес поглинання української культури.

Асиміляторська політика імперії відбивалася й у сфері ідеології. Українців потрібно було переконати, що найкращий політичний лад для них – самодержавний, що національна ідентичність, самобутність українців та росіян підтверджується єдністю релігії, що Україна це Південна Росія, Малоросія, «исконно русская» земля яка не має власної історії, культури, мови. Обґрунтовували ці ідеї російські історики – В. Татіщев, М. Карамзін, Михайло Ломоносов, М. Погодін (українська мова лише говірка російської мови зіпсована впливом польської мови). За офіційною ідеологією, національну основу Російської імперії становив російський народ, який мав три гілки – великоруську, білоруську, малоруську. Українцям було відмовлено у праві називатися не те що народом, а навіть національною меншиною. Українців офіційно прийнято було називати росіянами, а на побутовому рівні – малоросами, хохлами. Вкорінюється імперське гасло «самодержавство, православність, народність».

Ситуація погіршувалася, бо еліта українців – козацька старшина перетворена на російське дворянство була зрусифікована чи полонізована, відстоювала інтереси панівної нації, а не українців. Буржуазія у переважній більшості була неукраїнського походження, тому з байдужістю, а інколи й з негативом реагували на прояви українського культурного життя.

У ХІХ ст. культура в Європі отримує нові імпульси розвитку: зростають темпи розвитку науки й техніки, нові наукові відкриття змінюють традиційні уявлення про світобудову, руйнують притаманну Просвітництву механістичну картину світу. Українська культура в цей час зазнає гоніння з боку австрійської та російської влади, мають місце обмеження у використанні української мови, тільки вузьке коло освіченого дворянства чи міщанства цікавилося історією, географією, літературою України. В цілому, серед населення триває русифікація, тому українське сприймається як провінційність.

Зароджуються нові художні напрями:

Класицизм – спирався на універсальні мистецькі зразки, античні й ренесансні естетичні канони. Стиль написання картин, якому властива стриманість, суворість, практицизм, раціоналізм.

Романтизм – художній напрям, протилежний класицизму, з превалюванням уявного, емоційного, фантастичного; відображує конфлікт між ідеалом і реальністю. Цей стиль культивує інтуїтивно-чуттєві поривання людини. Джерелом натхнення для романтиків слугували національна історія, фольклор. Романісти ідеалізували й поетизували природу, історичну минувшину, народний побут та міфологію.

Як художній напрям набув поширення в Англії (романи Вальтера Скотта, поезія Джорджа Байрона, пейзажі Джозефа Тернера), у Франції (романи Олександра Дюма і Віктора Гюго, картини Ежена Делакруа, симфонічна музика Гектора Берліоза), у Німеччині (пісні Франца Шуберта, новели Ернста Гофмана, пейзажі Каспара Фрідріха), в Італії (творчість скрипаля Ніколо Паганіні), у Польщі (поезія Адама Міцкевича, музика Фредеріка Шопена).

Реалізм – художній напрям, що, на відміну від романтизму, передбачає правдиве художнє відображення людських характерів за різних соціальних обставин. Цей стиль виник як реакція митців на науково-матеріалістичну картину світу, характерну для індустріального суспільства. Представники цього напряму намагалися правдиво відображувати реальну дійсність, а не вигадувати далекі від життя образи.

Як художній напрям набув своє втілення – в літературі (романи й повісті Чарльза Діккенса, Оноре де Бальзака, Миколи Гоголя, Льва Толстого), у живописі (картини Іллі Рєпіна, Гюстава Курбе), у музиці (опери Джузеппе Верді, Модеста Мусоргського), театрі (актор Михайло Щепкін, співак Федір Шаляпін).

Починаючи з кінця ХVІІІ ст. пробуджується інтерес українців до національних витоків: історії, фольклору, мови, культури, народних традицій. Якщо на початку шанувати «малоросійське було модним, то вже з середини ХІХ ст., в умовах зародження української політичної нації, виникають ідеї здобуття культурно-національної автономії України, проводиться системна робота з відродження національної культури.